Є тексти, які навряд чи стануть символами епохи. Можливо, не стануть навіть хітами сезону. Але при цьому їм вдається незрозумілим для стороннього погляду чином схопити принципово важливі речі. Настільки важливі, аж стає справді шкода, що вони, найімовірніше, назавжди залишаться нішевими або ж невпізнаваним елементом загального потоку тієї частини поетичної, пісенної, музичної творчості, яку прийнято назагал називати «ознакою епохи».
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Зрештою, ніде правди діти, сьогоднішній текст важко назвати повністю оригінальним – він складається значною частиною з цитат і парафраз до поезії Тараса Шевченка та козацьких пісень. У зв’язку з чим авторів тексту, про який сьогодні мова, вартує похвалити передусім за чесність. Далеко не кожен визнає, що фактично створив попурі зі слів Шевченка і народних пісень, навіть якщо це цілком очевидно, бодай тому, що факт поширеності як самих слів, так і сенсів, які ними проговорюються, завжди дає можливість бодай до якогось моменту заслонитися власне багаторазовою повторюваністю.
Та як не аргументуй, попурі, у будь-якому разі, – жанр не оригінальний, принаймні у загальній свідомості. Утім, як і всі жанри чи підходи, засновані на трансформації вже наявних чи сформульованих сенсів, тут значно цікавіше, які саме з них були вибрані та як саме впорядковані. Іншими словами, яка логіка проступає крізь плетиво «перескладаних» фраз, образів, сенсів. У цьому контексті авторам «Віє вітер...» (а саме так вслід за відомою козацькою піснею названо текст) вдалося створити попурі настільки багатоповерхове і прошите сенсами, що це направду дивує. Навіть не просто прошиті – а, як колись казали, перетикані. При цьому вибрані фрази й тексти загальновідомі – це справді той випадок, коли складно сказати щось нове.
Власне, привертає увагу, в який саме спосіб вони «поскладані». Бо треба сказати, що основою для тексту стали не перші-ліпші, попри популярність, рядки, а відомі власне тому, що обтяжені символізмом і відповідним навантаженням. Настільки, що перш ніж спробувати розібратися, про що, власне, співалося авторам, вартує пройтися по «цеглинках» пісні.
Починається все зі строфи, яка в українській культурній пам’яті нерозривно пов’язана з темою битви під Берестечком:
Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле?
Почорніло я від крові, крові козацької.
Оригінальне шевченківське «Ой чого ж ти почорніло…» присвячене Берестецькій битві, одначе в ракурсі не протистояння українців з поляками, а того відомого фахівцям, хоч менш помітного широкій публіці факту, що саме Берестецька поразка започаткувала процес, який врешті привів Богдана Хмельницького до угоди з Москвою. Не випадково гайвороння у шевченківському тексті налетіло саме з півночі і наїлося так, що «трупу й не хочуть» – прозорий натяк на колосальні людські жертви, яких на той час вже зазнала Україна у зіткненні з Москвою.
У наступній строфі слухач зустрічається з не менш символічним образом полеглих козаків на полі бою:
Сини мої полягли на широкім полі,
Бо віддати не змогли козацької волі.
Ця картина апелює відразу до всього: і до Шевченка, і до численних козацьких пісень – що, зрештою, не дивно, бо цей образ неодноразово повторювався в історії, ставши баталістичним загальником не лише в українській, а, мабуть, і в європейській культурі. Втім, саме в українській історії (у даному разі не як науці, а радше як свого роду потоці фактів та образів, які вважаються загальноприйнятими і такими, які точно передають тяглість української ідентичності) та патріотичній традиції це не просто фігура мовлення, а повторювана реальність, надто в середині – другій половині XVIII століття. Частиною національного стилю історичної пам’яті цю картину зробила не тільки її повторюваність і виразність, а й майстерність письменників та поетів, які наприкінці тієї епохи та відразу після неї намагалися зафіксувати фактичну сторону й осмислити як трагічний сенс, так і драматичні наслідки всіх тих численних полів полеглих вояків.
Позаяк наступні століття для українців видалися не надто оптимістичними, хоч часто-густо і менш драматичними, то образ поля, всіяного вбитими вояками, перетворився на практично культурну аксіому, надто під впливом колосальних людських втрат у ХХ столітті.
Наступна строфа – це своєрідний мікс народної пісні та Шевченкових рядків:
Віє вітер, віє буйний
По полю гуляє.
Козацька пісня, яка починається рядками «Віє вітер, віє буйний…» (і яку винесено у заголовок кліпу, виставленого на YouTube), апелює до одного з найпронизливіших образів козацької поетики – самотнього козака-співця, який на загубленій у степу могилі запитує у вітра, де ж поділася його доля. Причому не просто «доля», а «де фортуна, де надія, де слава і воля». Тобто йдеться не лише про життєву невдачу, а про символічне підсумування всіх нещасть – втрати і багатства-фортуни, і слави (тобто репутації суб’єкта подій, з яким рахуються), і волі в усіх сенсах цього слова. Не дивно, що нема і надії – позаяк ситуація справді виглядає безнадійною. Якщо подумати, то такий образ виглядає цілком логічно і послідовно щодо попередніх картин – після загибелі більшої частини побратимів у боях останній уцілілий прийшов на символічне місце їхньої загибелі та останнього прихистку на землі й виспівує їхню спільну тугу, а може і власну травму від загибелі товариства та краху всіх надій.
Фактично початок пісні – це символічне, з численними відсилками на класику та фольклор, змалювання образу катастрофи української історії (катастрофи – не в сенсі читання української історії «без брому», а в сенсі більш-менш стандартного образу). І треба сказати, що цей стандартний образ часто є тим стартовим – саме з ним українець, який не планує пов’язувати себе з історією фахово, виходить із середньої школи. У сенсі символічному можна сказати і більше – такий образ можна вважати свого роду візуалізацією загалом «стартової точки» пізнання власної історії після падіння СССР: варто нагадати ряд звичаїв, так чи інакше пов’язаних саме з практиками пам’яті через символічне захоронення – перепоховання відомих осіб, насипання символічних могил, розшук та ексгумація місць масових поховань та ряд іншого. Тут зазначу – річ не в тому, добре було це чи погано. Це було цілком закономірно – зрештою, поховання у рідній землі є певним мінімумом стосовно пам’яті тим, хто поліг за цю землю.
Та сам образ могили має ряд супутніх елементів. Передусім це пам’ятний знак у вигляді хреста чи й просто символічного підкреслено високого поховання, а також, так би мовити, його оформлення – переважно червоною калиною, рідше якоюсь іншою рослинністю. Крім того, могилу часто супроводжує або вірний кінь полеглого, або ворони, що кружляють угорі. Власне останні з’являються у наступному рядку, а сам образ поширюється на наступну строфу:
Та й з козацької могили,
Вороння зганяє.
Не сідайте, чорні круки,
Ви на ці могили
Тут загинули сини
Славної країни
Й ось тут уперше чітко видно дуже суттєву поправку стосовно національної мартирологічної традиції. Ворон зазвичай з’являється у піснях чи легендах у двох іпостасях – або як символ цілковито невідворотної загибелі, наслідки якої неможливо виправити, або як своєрідне позначення місця цієї загибелі. У цьому контексті ідея про те, що вітер «зганяє вороння», звучить як символічна метафора до долання трагічних наслідків і зокрема забуття про полеглих.
Цікава також причина, чому воронів просять вступитися з їхнього звичайного поста, надійно зарезервованого для них усією потугою шарів традиції. Ідеться про те, що кружляють вони не просто над могилою, а над місцем загибелі воїнів. І тут уже аналогія достатньо прозора – ідеться про відновлення пам’яті про полеглих раніше.
Інша річ, що ця пам’ять виявляється трагічною, про що нагадує вже наступний рядок:
Дощ на полі моросить
Тай гірко ридає
Трупи вільних козаків
Слізьми обмиває.
Власне ці два рядки найбільш очікувані у контексті національної мартирологічної традиції. А наступні, здавалося б, анітрохи не порушують цієї логіки:
Плаче ненька Україна,
До Бога голосить.
І Всевишнього Отця
У молитві просить.
Попри позірну і наче очевидну мартирологічність, з цим рядком насправді не все так просто. Власне, насторожити мало б уже відверте звернення до Бога – річ позитивна, але, погодьмося, рідкісна у популярній музиці. Ця деталь насправді приховує два моменти. Передусім ідеться про озвучення своїх болів, бажань, переживань і так далі. По-друге, озвучують їх не комусь, а, крім усього іншого, Найвищому Судді. До Бога загалом прийнято звертатися у справді важливих випадках, про що застерігає заповідь незгадування намарне Його імені.
Можна припустити, що в цьому випадку йдеться про належне пам’ятання неодноразово згаданих у попередніх строфах полеглих українських вояків попередніх генерацій. І тут важливо зауважити, що відновлення пам’яті про сам факт загибелі вимагає не лише виконання символічного ритуалу – який, зрештою, так чи сяк нав’язує до універсальної культурної практики належного пошанівку до смерті та покійних. Для відновлення пам’яті потрібно також довідатися й усвідомити всі обставини та контекст загибелі й належним чином пропрацювати. І тут в українському випадку, що вже неодноразово підтверджено досвідом, спливають дві важливі обставини. Перша – за останні півтора століття українські вояки дуже часто гинули, протистоячи не просто ворогові чи імперії, а геноцидові. До того ж, у ситуації колосальної чисельної переваги ворога та його повної етичної безпринципності це часто була війна не за перемогу, а за честь, за можливість сказати, що ми принаймні не здалися і дорого продали свою свободу.
Та незалежно від цього, наступним актом неминуче ставало витравлювання пам’яті про цих вояків з масової свідомості. Знов-таки, не просто як частина імперських практик, а як складова геноциду як способу існування тоталітарної імперії. Варто порівняти – у практиці тих-таки колоніальних імперій національних героїв і лідерів зневажали, знецінювали, оббріхували, вони ставали жертвами дифамації, але нікого не розстрілювали за умовну нейтральну згадку про саме їх існування.
Загалом ішлося про не більше і не менше, як цілеспрямоване знищення українства як окремого суб’єкта подій, чия суб’єктність базувалася на культурній специфіці й окремішності відносно інших учасників. Такий злочин уже однозначно належить до тих, які вимагають звернення до вищої сили – кажучи мовою катехізису, «волають про помсту до неба». Відповідно, стає цілком зрозуміло, чому Україна звертається до Бога. До цього варто ще додати, що одним з наслідків геноциду (та й загалом травматичного досвіду перебування у ситуації екзистенційної загрози) є як вивчена безпомічність, так і симптом, відомий як інтрузія, що виражається у тотальній відмові щось робити, підсвідомо боячись викликати гнів призвідці геноциду. І в цьому плані молитви України – це власне долання наслідків геноциду через озвучення своєї кривди, а отже дію.
У чому мала б виражатися ця дія, досить чітко висловлено в завершальній строфі:
Підніми Козацьку славу,
Боже із могили.
І дай дітям зберегти
Волю України.
Ця остання строфа за своєю логікою нав’язує до відомого епізоду в культурній та політичній водночас історії України, коли під час війни за незалежність 1917–1921 років, бувало, співали Гімн, починаючи словами не «Ще не вмерла Україна», а «Вже воскресла Україна», далі коригуючи текст відповідно до логіки, заданої першою зміною. Таким чином виходило «Вже нам, браття українці, усміхнулась доля».
Як і тоді, у даному разі йдеться про усвідомлення України суб’єктом, який змінює світ навколо і власну ситуацію – про що прямо сигналізує факт, що, за текстом, волю треба не здобути, як традиційно у мілітарному та патріотичному фольклорі, а зберегти. У контексті усього – перед нами картина символічного реваншу, коли, опираючись на моральний капітал попередніх поколінь, належить втримати вже виборену свободу, тим самим перекресливши намагання ворога і зберігши сенс їхньої боротьби.
Окремо варто зауважити, що настільки оптимістичний посил автори пісні уклали з рядків та символів, які щонайменше не є оптимістичними, бо ж чітко пов’язані з темою страждань і національних трагедій. Завдяки цій обставині пісня є блискучим прикладом того, що в популярній сфері називають «робити з лимона лимонад», а більш точно – трансформація і переосмислення спадщини як частина автотерапії колективної травми. І, звісно, приклад нашої непомітної, але дуже суттєвої внутрішньої перебудови.
13.09.2025