Текст, який сьогодні пропонується на огляд, не належить до загальновідомої частини свого роду «золотого фонду» української постсовєтської естради. І не факт, що його знає більшість поціновувачів творчості Назарія Яремчука, який, імовірно, одним із перших заспівав її на початку 1990-х.
Тим, хто добре знайомий з патріотичною естетикою того періоду, цей текст видається класичним зразком свого жанру в своєму часі – з його емоційністю, навіть надсадністю, численними метафорами, щедрістю художніх засобів, квітчастою мовою та певною патетичністю. Всього за десять років, на початку та в середині 2000-х, усі ці характеристики стануть об’єктом шаленої критики і приводом закинути всьому цьому пласту низькопробність і банальність.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Шедевром «Стрілецький романс», може, і справді не є. Одначе з цим текстом – і десятками, якщо не сотнями, йому подібних – річ в іншому: у тому, що вони мали вкрай опосередковане відношення до стрілецтва, про яке в них ідеться, а більш стосувалися загалом війни й українського війська в його історичній тяглості. На це є кілька об’єктивних причин. Передусім, самі автори текстів та виконавці банально не мали відповідного досвіду. Він для них обмежувався строковою службою в радянській армії – отже, армії чужій і, до того ж, армії мирного часу. Та хоч би й воєнного – у будь-якому разі не йшлося про армію, яка відвойовує власну державність, з усім притаманним такій ситуації змістовим і сенсовним наповненням. Одне слово, намацального відповідного досвіду просто не було, бо в конкретній ситуації конкретного покоління йому не було звідки взятися.
Друга причина – при цьому всьому вони могли з повним правом сказати про себе, що росли з пам’яттю про ті часи і тих людей. Це справді було так: станом на 1950–1960-ті роки в Західній Україні ще вистачало тих, хто щонайменше добре пам’ятав часи до приходу «совєтів», і тих, хто був щонайменше підлітком у роки Першої світової та Визвольних змагань. І носіїв та свідків традиції було насправді чимало, до того ж починали повертатися з місць ув’язнень колишні підпільники та повстанці – а ось від їхньої боротьби часу минуло зовсім небагато.
Одначе пам’ять про боротьбу функціонувала підпільно. Дітей виховували в парадигмі «ти маєш це знати і пам’ятати, але ділитися тільки з тими, кому довіряєш». А позаяк у тоталітарному суспільстві з довірою в принципі складно, та й часто-густо страх за близьких блокував, наприклад, подальшу передачу відомостей про минуле вже своїм дітям, то зрештою спліталися у вальсі синдром обложеної фортеці та принцип виварювання у власному соку – і, у повній відповідності до логіки ресентименту, пам’ять про боротьбу за незалежність перетворювалася на свого роду «таємне знання». Паралельно формувалася травма мовчання як прямий наслідок свідомості жорстких санкцій за навіть випадкову демонстрацію пам’яті та свідомості ідентичності.
Третьою причиною є колосальний брак станом на початок 1990 років притомної картинки національної історії. Попри патріотичний підйом і цікавість до предмету загалом, опрацювання джерел інформації про минуле, формування притомної зв’язної, внутрішньо логічної картинки і поширення її серед неспеціалістів потребувало часу й ресурсу. А позаяк святе місце пусте не буває, то вимушену лакуну заповнили розповіді свідків та їхніх нащадків, уцілілі примірники й свіжоопубліковані копії довоєнної літератури та свідчень боротьби. Очевидно, з притаманним цим жанрам емоційністю і суб’єктивністю, не кажучи вже про потребу верифікації фактів, якою ніхто не займався, бо й не до того було. Усе це вибухнуло у повній відповідності до принципу маятника травми, коли сила реакції відповідає глибині та тривалості травми. Вибухнуло, виносячи на поверхню водночас гіперзбудження, ресентимент і наслідки тривалої травми мовчання – саме звідси патетичність і надривна емоційність.
У підсумку співдії всіх перелічених факторів варто ствердити правоту критиків жанру та й загальної маси написаного на історичні теми письменниками і поетами у тому, що все це мало вкрай обмежений зв’язок з реальними історичними постатями і подіями. Одначе на цьому їхня правота закінчується, бо причина була не в «ура-патріотизмі» чи браку освіти (на що часом натякалося, а то й стверджувалося замалим не відкрито), а в ефектах тривалої історичної травми й обмежених можливостях її рефлексії. По суті, аналізуючи пісенні тексти на тему історії початку 1990-х, ми говоримо про екстремальну образу й емоційну форму рефлексії історичної травми та стрімкого процесу повернення собі власної проскрибованої ідентичності. А в контексті конкретних історичних постатей, явищ, подій – про специфіку образу власного війська у колективній свідомості травмованої спільноти.
Як же в цьому контексті виглядає «Стрілецький романс»? Початок його цілком традиційний для жанру мартирології:
Україну, як попіл, забуття засипає
І не чути уголос їхніх звань та імен
Ех, стрільці січовії, хто вас нині згадає
Хто вустами торкнеться шовку ваших знамен.
Одначе кілька деталей виразно сигналять про те, що перед нами не просто «невольницький плач» у своїй черговій реінкарнації, а чітка картина забуття саме військового подвигу. Від загального образу «забуття», яке «засипає» (і йдеться тут, власне, про чіткий виразний образ України як суб’єктної політично колективної ідентичності) і перебуває під тиском масованої пропаганди та загрози репресій, що загрожують кожному, хто бодай випадково активує цей образ, а врешті поступово розмивається, автор тексту різко переходить до подробиць, з яких чітко проглядається забуття, вицілене саме у військову традицію.
Першою з подробиць такого забуття є самоочевидне «не чути уголос». На відміну від УПА, яких згадували бодай як «чорних» персонажів пропаганди, в результаті чого публіка пам’ятала про їхнє існування бодай за принципом «від протилежного», – про «усусусів» та й загалом про війну за незалежність 1917–1921 років у публічному просторі не було нічогісінько. Знаючи силу поступового розмиття пам’яті за таких умов, автор цілком логічно запитує, хто ж згадає про забутих. Одначе остання фраза звучить доволі цікаво: з одного боку, йдеться про один із ритуалів вшанування державної символіки, з іншого – штука в тому, що цей ритуал у досвіді того покоління поетів стосувався, власне, червоного прапора, а «шовк прапорів» був одним з поширених пропагандистських меседжів. Таким чином, у автора вийшов яскравий приклад мимовільного переплетіння на грані національної та совєтської традицій – позаяк одна була знайома тільки з розповідей, зате інша виявилася, як не крути, частиною намацального досвіду.
Друга строфа починається фактично з ідеалізованого образу стрільця:
Ви носили в петлицях ясно-сині блавати
Ви плекали у серці до Вкраїни любов.
Власне, саме такі доволі короткі й емоційні характеристики, часто позбавлені індивідуальних ознак на користь ідеалізованого уявного образу чи не найбільше спричинилися до різкої критики самого жанру. Утім, аби їх зрозуміти, варто мати на увазі дві обставини: передусім те, що про реальних стрільців (та інші індивідуальні й колективні іпостасі війни за незалежність 1917–1921 років) знали досить мало, а на рівні родинних спогадів вони станом на початок 1990-х уже перетворилися на практично легендарні постаті, бо минуло чимало часу. З іншого боку, ця ж легендарність робила їх легкими жертвами травматичного перенесення, коли їх наділяли рисами замалим не напівбогів, підсвідомо керуючись насправді одним мотивом – мати бодай уявну фігуру, яка здатна бодай всерйоз налякати, якщо вже не завдати поразку спричинникам усіх історичних лихоліть, які пройшлися практично по кожній родині.
На користь цього останнього припущення говорять два наступні рядки:
Ех, стрільці січовії, є за що помирати
Є за що проливати ворогів наших кров.
Тема «за що помирати» фактично відсилає до теми України з попереднього рядка. Ця фраза – насправді не про загибель, а про віднайдення сенсу, заради якого можна (у разі відсутності іншого виходу) навіть померти. Власне оце відчуття віднайденого сенсу і власного колективного «я» і було тим, що дало такий потужний сплеск патріотизму.
Утім, значно цікавіший останній рядок куплету. На перший погляд, тема ворожої крові, яку слід пролити, – це передусім про ресентимент і довго стримуване бажання реваншу. Але тут важлива ремарка «є за що». Власне, список «за що» був дуже довгим: ішлося щонайменше про примус до втечі великої частини сім’ї, але частіше про арешти, розстріли, вбивства – зрештою, постійну заборону на власну ідентичність. І для нас сьогоднішніх це абсолютно очевидно. Та це зовсім не було таким очевидним на початку 1990-х років. Одним із наслідків тривалого перебування у бездержавному стані разом з досвідом поразок у боротьбі за незалежність була звичка дивитися на себе як на народ переважно мирний, практично нездатний до чіткої суб’єктної позиції – надто, якщо ця позиція у конкретній ситуації вимагала застосування сили. Це відгукнулося у 2014 році, коли українське військо та й суспільство загалом потребувало певного часу, аби позбутися своєрідного блоку перед застосуванням сили.
Власне з цим міркувань варто зауважити, що сама тема «ворожої крові» і застосування до ворогів сили станом на початок 1990-х була дещо революційною, нехай і висловленою в доволі м’якій поетичній формі.
Надто, що за спиною, в історичному досвіді, вимальовувалася пам’ять про колишні поразки:
Вже Господь не відверне наших втрат і поразок,
Нас усіх пам'ятають Соловки й Колима.
Тема саме Соловків та Колими теж справляє подвійне враження: з одного боку, бранці совєтської каральної системи саме туди і потрапляли, включно з певною кількістю колишніх січових стрільців, яким не пощастило опинитися в чекістських руках ще в ранніх 1920-х. Водночас саме Колима була одним із поширених символів сталінських репресій кінця 1980-х – початку 1990-х. Її, як і Соловки, «вписували» насамперед у контекст «Великого терору» 1937 року – що не означає, що інші сторінки комуністичного терору ігнорувалися, просто драма більшості з них зазвучить на повну силу пізніше, в міру прогресу фахових досліджень і просто затухання несвідомого страху. Для українців на той час стійким символом комуністичних злочинів став Сибір – і як місце заслання, і як місце розташування совєтських концтаборів. Отож, тему «Соловків та Колими» можна розглядати і як нагадування про те, що на той час все ще тривала інерція «загальносоюзного» треку культури та пам’яті – зрештою, явища, як на ті часи, цілком закономірного.
І в цьому контексті дуже символічними звучать наступні рядки:
Ех, стрільці січовії, нині мусимо разом
Повертатись додому, жде нас мати сама,
І для кожного сина шлях нелегкий проляже.
Та яка б ця дорога не терниста була,
Ех, стрільці січовії, і ніщо вже не важить,
Тільки, щоб Україна нас усіх прийняла.
Власне посил повернення до свого (невипадково тут фігурує материнська фігура як символ дому і місця закоріненості) звучить цілком явно. І та ж таки материнська фігура доволі прозоро натякає, що йдеться саме про повернення до себе – у сенсі відновлення дуже суттєво деформованої ідентичності та вписування її в нові умови, як і на те, що повернення не буде легким. У цьому контексті «усусуси» вже виступають чимось на кшталт середнього між символічною точкою, до якої належить повернутися, і контрольною групою, відносно якої належить вимірювати, власне, тривалість пройденого шляху і фінальний результат.
Попри очевидно ідеалізований образ, який відразу виводить вояків попередніх поколінь у сферу символічного, досить чітко видно, що саме їх розглядають як своєрідний якір, виразну відправну точку в процесах, пов’язаних із відновленням ідентичності. Це виглядає закономірним бодай тому, що військові і загалом ті, хто береться за зброю, захищаючи свою країну, – це найяскравіші постаті в історії, і є звичайною справою ставити їх в епіцентр національного міту. Утім, у контексті саме українського історичного досвіду мають значення ще дві подробиці. Передусім, українці – одні з небагатьох народів, де військо творило державні структури, частково в силу специфіки географічного розташування. Зворотнім наслідком цієї залежності є те, що для українців відновлення власної ідентичності неодмінно включає відкриття для себе саме військової історії і передусім військових.
Утім, військовий – це ще й завжди про безпеку. Це той, хто захистить. А ось базова безпека – це те, з чим постгеноцидна спільнота має системну проблему. І, відповідно, підсвідомо ставлення в центр власної відновленої ідентичності та національного міту загалом військових постатей з минулого – це також і про бажання тепер уже захиститися навіки від екзистенційного ворога.
24.10.2025