Вже дуже давно стало очевидною банальністю твердження про колосальні втрати українців у війнах, які вони вели за свою незалежність. Відповідно, не дивно, що окремі пісні патріотичного циклу нагадують радше реквієм. Одначе є великою помилкою стверджувати, що такі тексти треба сприймати лише як емоційний викид, своєрідний співаний схлип, як і критикувати мартирологічний наратив, наголошуючи тільки на «похоронних» настроях. Зазвичай ці реквієми кажуть значно більше, ніж можна почути в буквальному значенні слів. Принаймні так є з піснею «Ой там при долині», яка відома менше, ніж «Коли ви вмирали» чи «Чуєш, брате мій…», але значно більше деталізована. І, як часто буває, за цими деталями ховається більше, ніж прийнято вважати.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Перша строфа, здавалося б, не містить особливих сюрпризів у контексті саме національного мартирологічного образу:
Ой, там при долині, гарматами зритій,
Лежить не від нині січовик убитий.
Козацькеє тіло від вітру зчорніло,
А личко розквітле зів'яло, змарніло.
Згадані з самого початку «гармати» апелюють, найімовірніше, до фронтів Першої світової війни. Річ у тому, що вона, на відміну від боїв у рамках боротьби за державність 1917–1921 року та Другої світової, була війною окопів. Як наслідок, усі чотири роки бойових дій основним завданням усіх армій, які брали в них участь, було прорвати оборону противника. Проблема в тому, що до настання «у всій красі» і розквіту епохи танків разом з теорією глибокого прориву майже єдиним інструментом для подолання укріпленої лінії оборони була артилерія. В результаті одним із символів тієї війни і в загальноєвропейському контексті загалом, і в пам’яті українців зокрема стала картина переораної вибухами снарядів землі. Отож долина, «зрита» саме гарматами, апелює радше таки до полів Першої світової – надто, що саме Галичина та Волинь були одними з зон інтенсивних боїв між арміями двох імперій – Російської та Австро-Угорської.
Наступні два рядки виглядають як поетична метафора – якщо не згадати, що українські січові стрільці організаційно виросли на мережі юнацьких парамілітарних організацій під назвами «Сокіл» і «Січ», а одним із джерел ідеї про власну збройну силу був козацький міф, на той час уже цілком собі опрацьований і популярний.
Одначе насправді, мабуть, знайдеться дуже мало пісень, створених явно у воєнні роки, які б апелювали саме до «Січей» – тут важливо наголосити, що тексти на кшталт «Гей, там на горі “Січ” іде» свого часу писалися якраз у рамках формування спільного образу та етосу «Січей» ще до початку Першої світової війни, не кажучи вже про визвольні змагання, – і з цією метою водночас засвоювали, реплікували та нюансували козацький міт.
Власне ця деталь змушує припустити, що пісня, ймовірно, або з’явилася у початковому періоді Першої світової війни, коли колишні «січовики» і в рядах Легіону УСС, і мобілізовані в австро-угорську армію ще не перелаштувалися на нові реалії – а ті енергійно тягли їх за собою, не залишаючи часу на «перетравлення». Однією з найпронизливіших деталей нової дійсності була загибель побратимів. І не тільки вона, а саме факт, що тіло не завжди вдавалося забрати з поля битви («лежить не віднині»), і доводилося мимоволі спостерігати, як воно поволі проходило на очах побратимів усі етапи посмертних змін («від вітру зчорніло»), не маючи можливості його забрати.
Наступний куплет сповнений подробиць, які оточували б полеглого, якби тіло все ж таки змогли забрати:
Не заплаче мати та й над головою,
Не посадить м'яти на могилу твою.
Береза не зронить листків на могилу,
І дзвін не задзвонить, не сповістить милу.
Характерно, що всі ці елементи апелюють до приватних ритуалів скорботи, які найприродніше виглядають саме в колі родини, а в усіх публічних заходах неминуче, з огляду на певну різницю масштабів, займають тільки якусь частину від загального церемоніалу, більшу чи меншу відносно загальної тривалості й насиченості. До того ж, всі ці ритуали скорботи виконують саме жінки – або опиняються в їхньому центрі, що теж додає відчуття приватності.
Усе це не надто б дивувало, якби не те, що у випадку теми загибелі військового неминуче присутні побратими – а ось тут їх практично немає. Для виразнішого відчуття цієї насправді нетипової деталі можна порівняти хоча б з текстом «Подай, дівчино, руку на прощання…», де рідню замалим не виіншовують, аргументуючи, власне, тим, що пріоритет у вшануванні полеглого «в бою за волю України» мають передусім ті, хто йшов разом з ним у цей бій, і що сам цей факт суттєво «поправляє» скорботну ієрархію.
Побратими з’являються тільки в наступній строфі – й то опосередковано:
Не викує, брате, літ твоїх зозуля,
Закує з гармати ворожая куля…
Один бір заплаче нишком серед ночі
І ворон закряче, виймаючи очі.
По черзі проголошуючи деталі посмертної долі непохованого побратима, вони виглядають радше провісниками ще більшої трагедії, ніж та, яка вже сталася. Тобто полеглий виявляється позбавлений не лише ритуалу прощання і поховання, а й фізичної могили – його долею, виявляється, буде перетворення у частину лісу за активної участі його мешканців, що ще більш яскраво розкриває наступна строфа:
Одні рано-вранці вітри заголосять,
Вовки-сіроманці кістки порозносять.
І кров по долині накриє мурава,
Та слава не згине, стрілецькая слава!
Останній рядок на тлі попереднього виглядає чи як намагання ввести в текст необхідний, на думку автора слів, елемент – чи, ймовірніше, як спроба закінчити текст хоч чимось обнадійливим, не надто переймаючись тим, наскільки вибраний фінал відповідає загальній темі.
Загалом картина виходить доволі химерною, якщо накласти її на стандартний образ мартирологічного наративу, втіленого в конкретному поетичному чи пісенному тексті, – центральним пунктом трагедії здається не стільки сама загибель, скільки відсутність звичних похоронних ритуалів, які виконують рідні та близькі, а побратими (які, до речі, є основним джерелом моральної підтримки) виглядають зловісними пророками, що підтверджують найгірші страхи. Образ не надто надихає й у своєму закінченому вигляді змушує засумніватися в тому, що текст справді народився у середовищі українських військовиків. Одначе перерости цьому сумніву у впевненість категорично не дає згадка в першому ж куплеті про «січовиків», яка наполегливо сигналізує, що йдеться все ж таки про тих, які пішли на війну якщо не добровольцями, то з мінімальною підготовкою, отриманою в тих-таки «Січах».
Окрім зазначеного варіанту, в 25-му томі «Літопису УПА» можна знайти ще «повстанський» варіант цієї ж пісні. Від поширеного він відрізняється додатком двох строф ззаду:
Убили повстанця московські найманці,
А кістки рознесли вовки-сіроманці,
А вдома не плаче ні батько, ні ненька,
Дівчина не знає, не болить серденько.
Як бачимо, у другому варіанті, де джерело публікації практично не залишає сумнівів щодо походження тексту, повторюється та ж картина на грані відчаю: загибель без похорону, відсутність рідні й побратимів та врешті тіло як жертва природних процесів.
І це дисонує навіть не те що з патріотично-мартирологічним наративом (зрештою, серед стрілецьких та повстанських пісень вистачає пронизливих сюжетів), а передусім із загальним стереотипом і про «усусусів» (серед яких вистачало і членів, і організаторів осередків «Січі»), і повстанців, до якого категорично не пасує настільки трагічно-безнадійний посил, на тлі якого навіть традиційний фінал про «стрілецьку славу» виглядає майже штучно.
Що ж відбувається? Ключ до розуміння, з високою ймовірністю, лежить у двох моментах сюжету пісні. Насамперед, її герой – у будь-якому разі доброволець, вихованець «Січі» чи повстанець. З високою вірогідністю, це молода й ідейна людина. Хоч прийнято вважати, що висока мотивація стирає жахіття війни, насправді це не завжди так. Передусім, кожна людина має свій бар’єр болю, при перевищенні якого навіть найщиріший патріотизм матиме вкрай обмежену дію. Крім того, при зіткненні з темною стороною війни у сенсі фізіологічному буває й таке, що мотивація дуже швидко перетікає в гіркоту й безнадію.
А тут, судячи з послідовності розкриття деталей, основне, що вражає, – навіть не сам факт загибелі і супутні подробиці, а непохованість тіла. Мало в якій пісні можна надибати сцени розтягання тіл полеглих дикими тваринами – а в «Ой там при долині..» вони є. І якщо спробувати перекласти художні образи цього тексту на прозову мову, то ризикуємо усвідомити, що перед нами нещадно точне зображення, ймовірно, найгіршого, що може спіткати не те що вояка, а загалом кожну людину, – залишитися непохованим і невідомим, без шансу, що рідні колись довідаються правду і прийдуть бодай помолитися на хоча б приблизному місці загибелі.
І тут має значення факт, що як «січовики», так і повстанці у масі своїй були вихідцями з села, причому ще відчутно традиційного і в певних ментальних рисах радше домодерного, ніж модерного. А це в даному контексті означало особливо шанобливе, перемішане з острахом ставлення до всього, пов’язаного зі смертю. Власне, як народження, так і смерть в уяві цих людей були на підсвідомому рівні не чим іншим, як втіленням принципово важливих етапів зміни стану між живим та неживим світами, в окремих випадках – «чистим» та «нечистим». І тому дотримання культурних ритуалів переходу було критично важливим. У цій парадигмі непоховане тіло рівнялося своєрідному кінцеві світу. Не згадуючи самого факту, що загибель молодої людини – трагедія, навіть якщо ця людина пішла добровольцем на війну за свою Вітчизну, розуміючи факт і рівень ризику.
Бо навіть при повному розумінні має сенс дистанція. Одна річ – розуміти теоретично, навіть приміряти на себе. Інша – бачити наочно. Вочевидь автор чи автори пісні бачили те, про що співається у ній, на власні очі. А чого не бачили, те легко могли додумати.
І тут, знов-таки, варто завважити зміну позиціонування умовного ліричного героя. На самому початку він «січовик», тобто за інерцією сприймає себе ще членом «Січі», а тіло «козацькеє» – що має сенс у контексті конструювання та тривання міту, але з точки зору суто практичних обставин залишає враження у кращому разі дещо сентиментального відклику. Тим часом наприкінці в останньому рядку вже йдеться про «стрілецьку славу». Тимчасом з точки зору історичних даних про обидва формування, тобто членів «Січі» та «усусусів», а також того місця, яке посіли одні й інші в історичній пам’яті та символіці Визвольних змагань, маємо, як кажуть, «дві великі різниці». Попри той факт, що чимало з членів «Січей» та подібних організацій пізніше стали як не добровольцями-усусусами, то учасниками інших формацій, так чи інакше причетних до боротьби України за незалежність, самі «Січі» належать цілком до сфери фахового історичного знання. Людина з-поза цеху проасоціює саме слово з запорожцями, а навіть фахівець неминуче зауважить, що «Січі» та весь спортивно-мілітарний рух були свого роду підготовкою до майбутньої війни за незалежність. Натомість Легіон УСС – це вже повноцінні вояки, чимало з яких пройшли світову війну і ще кілька років війни на кілька фронтів відразу проти ворогів української державності, «залізна бригада», як їх називали в австрійській армії, і легенда визвольного руху.
Одначе вони не зразу стали нею. До того вони мали пройти шлях навчанню війни у, так би мовити, польових умовах – і не йдеться про брак вишколу. Йдеться про те, що хоч би якими вмотивованими і навченими були вояки, кожен із них пройде момент зустрічі з реальністю війни, яка вона є, в тому числі з найтемнішими її сторонами. І проживання цих сторін має, мабуть, не менше значення в еволюції бійця, ніж вишкіл і мотивація.
Та інший бік питання – що проживання може бути болісним і пов’язуватися з відчутним зламом дотогочасних уявлень. А отут уже немає сумнівів, що як картина модерної механізованої Першої світової суттєво перевернула світ вчорашнього сільського хлопця, так і каральні практики «совєтів», про які мова у фінальному варіанті повстанської версії, були ще тим струсом і стресом. І ця сторона війни не оминала, мабуть, нікого з причетних, стаючи своєрідним моментом переходу. Виглядає, що саме найтрагічніший аспект чогось подібного і схоплений цією піснею.
Не оминула вона і нас сучасних. Сумна істина полягає в тому, що хоч би як людина готувалася до війни, її реалії все одно зваляться як грім на голову. У контексті саме військової сфери для опису цього стану існує слівце «необстріляний». Воно позначає людину, яка, попри необхідну підготовку й оснащення, ще не стикалася з реальністю бойових дій у всій їх повноті – і, відповідно, дуже складно передбачити, як вона насправді переживе цю зустріч. Як зауважила знайома ветеранка, війна все одно впаде тобі на голову, хоч би який ти був готовий – і, певно, кожен із військових мав цей момент зустрічі з усією повнотою війни. Деякі речі не змінюються через століття…
18.10.2025