Пісня «По зчорнілій землі» відома ширшій аудиторії передусім завдяки виконанню Тараса Компаніченка. У супровідному тексті до відповідного відео можна довідатися, що автором цих бездонно глибоких слів є Юрій Шкрумеляк. Попри те, що це ж авторство позначається у численних мережевих передруках тексту пісні, «По зчорнілій землі» не знайти ані в антології «Стрілецька Голгофа», ані в 25-му томі «Літопису УПА», який, окрім суто повстанських пісень, вміщає ще й чимало козацьких та стрілецьких, часто з зазначенням авторства та коротким викладом історії тексту, і завдяки цій обставині може претендувати на звання однієї з найповніших збірок співаної мілітарної лірики. Немає цього тексту і в збірці «Стрілецькі пісні» під редакцією Оксани Кузьменко.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Паралельно мережею гуляє версія, що автором слів є Анатолій Сухий, учасник відомого свого часу гурту «Рутенія». Це припущення може пояснити, чому тексту, приписуваного Юрієві Шкрумелякові, не знайти у збірниках тематичних творів. Одначе наше завдання – все ж не з’ясовувати точне авторство пісні.
Та сама поява версії більш сучасного авторства, хай би й повністю вигадана, у даному разі сигналізує про одну малопомітну рису бардівської патріотичної поезії періоду 1990-х. Власне кажучи, основний її прояв важко назвати малопомітним – складно не зауважити інтерес авторів більш чи менш талановитих текстів до героїчного минулого, що автоматично означало увагу до військової тематики і відповідну символічну мову, а це, своєю чергою, виливалося у море пісень з відсилками до козаччини, «усусусів», повстанців – залежно від регіонального походження і родинного досвіду авторів, а часом трохи ще й від того, з якою частиною історії національного спротиву автор тексту познайомився передусім.
Це було не лише очевидним наслідком загальної атмосфери пробудження ідентичності – у повній відповідності з принципом «маятника травми», сповненого емоцій, породжених гіперзбудженням та довго стримуваним мовчазним ресентиментом, що породило хвилю пафосу і дещо надривної уваги передусім до трагічних мартирологічних аспектів національного досвіду новітніх часів. Зрештою, патерни, пов’язані зі збройною боротьбою, завжди є найяскравішою частиною цієї самої ідентичності, а збройна поразка – це завжди драматично.
Але при всіх описаних нюансах, писання поетичних текстів вимагало певного рівня занурення у традицію та співпереживання. Виконання обох умов автоматично перетворювало співану патріотичну поезію початку 1990-х на черговий етап осмислення як національних драм і трагедій, так і травм, які вони залишили по собі – звідси й певна подібність сенсів.
У «По зчорнілій землі» вже перша строфа явно адресує до теми поразки:
По зчорнілій землі за рядами ряди
Гей, ідем за своїми братами,
Через ріки й ліси ми криваві сліди
Убиваєм тяжкими ногами.
З точки зору історика, ця частина виглядає прямим описом реалій відступу української армії у 1919 році. Відбувається це завдяки одній побутовій деталі, яка лише на перший погляд видається поетичним перебільшенням, – а саме «кривавим слідам», що їх вояки при відступі «убивають тяжкими ногами». Річ у тому, що в результаті блокади, яку влаштувала Україні Антанта (в чому особливо відзначилася Франція, заблокувавши навіть уже оплачений вантаж ліків від тифу), матеріальний стан української армії був жалюгідним. До того ж, переважаючі сили ворога не давали шансу відпочити, тож у результаті українські піхотинці справді, бувало, відступали у геть знищеному взутті, яке ледь трималося купи, і крокували стертими до крові ногами. І цілком зрозуміло, що після кілометрів пішого маршу ті ноги не могли бути інакшими, як «тяжкими», обважнілими і, зрештою, просто розпухлими.
У контексті авторства ця деталь, звісно ж, промовляє на користь таки Юрія Шкрумеляка, який особисто спостерігав ті трагічні реалії, і чиї тексти тих часів були водночас одними з тих, які фіксували, оплакували та починали осмислювати національну драму.
Але пасами до подробиць національної трагедії справа не обмежується. Річ у тому, що «брати», за якими йдуть, вочевидь, відступаючі, переважно полеглі. На цьому акцентує тема не просто землі, а землі «зчорнілої» – мало в якому тексті на тему смерті не акцентується, що померлого чи полеглого забирає не просто земля, а саме «чорна» чи «сира». Обидві якості апелюють не так до матеріальної землі, як до смерті, візуальним виразом чого є поховання. Навіть якщо у буквальному тексті не йдеться про землю, тема «чорноти» з’являється обов’язково – наприклад, у пісні «Ци чулисте, рідні браття», де полеглий січовик просить «найняти малярика», щоб «хату… без дверей, без віконець» помалював «чорной маллю».
Отож, перед нами – не просто марш армії, що відступає, а марш смертників. У наступній строфі ця тема розширюється ще більше:
Через ріки й ліси – так мандруємо ми,
А над нами мчать круки ключами,
Мов ті круки ключем ми у даль сіру йдем,
Мов ті сироти, йдемо полями.
Тут є водночас кілька елементів, які, на перший погляд, додатково підкреслюють атмосферу поразки: і бездоріжжя – «через ріки й ліси»; і круки, які летять над головами відступаючих, – аж ніяк не оптимістичний символ, що нагадує про смерть та забуття. Здається, все тут натякає на подальше забуття, що очікує армію без держави, яка оце програє останні бої й остаточно відступає.
Якби не те, що вояки йдуть «мов ті сироти». Це важлива подробиця, тому що різко дисонує з універсальним топосом «матері-Батьківщини». Що ж виходить – якщо відступають «сироти», то разом із фактом поразки втрачають право на Батьківщину? Чи втрачають право признаватися до України, якщо програли боротьбу за її державність? Сама собою така логіка більше нагадує Совєтський Союз у ситуації з військовополоненими червоноармійцями, тобто тоталітарну систему. І якщо йти за вже раз сформульованою логікою шукання автора за сенсом, то щось подібне і справді могло сформуватися у голові соліста «Рутенії», який, при всьому своєму патріотизмі, ріс і зрілішав у «совку», а отже «варився» таки у совєтській системі цінностей і логіці.
У нормальній (в сенсі – не тоталітарній) логіці людина стає «сиротою» відносно Батьківщини тільки якщо сама цю Батьківщину зрадила – чого у випадку бійців армії УНР не було і близько. У випадку УГА можна дискутувати, виходячи з прецеденту фактично сепаратної угоди з командуванням «Добровольческой армии» у Зятьківцях в листопаді того ж таки 1919 року, але позаяк угода ніяким чином не ґрунтувалася на ідеологічній близькості, а значною мірою була наслідком тиску обставин і противника, то дискусію слід відразу вважати спекулятивною і на цьому закривати.
Жодна з наведених зауваг не вирішує основного питання: то чому ж відступаючі українці – «сироти»? Відповідь на нього можна знайти, якщо врахувати, що те покоління боролося не просто за Україну, а за її державність як втілення суверенітету і суб’єктності українства. Невипадково в одному з гімнів співалося «за Україну, за її волю», а один з основних часописів, що видавався у середовищі ветеранів української армії між двома світовими війнами, мав назву «За Державність». У такій парадигмі стає зрозуміло, що йдеться не про Україну в цілому як доконану географічну, культурну, етнічну даність, а про Україну в сенсі політичному – тобто Україну-державу. Відповідно, вояки української армії – «сироти», тому що їхня армія фактично вже без держави. Насправді вона ще функціонує як бюрократичний апарат та частина міжнародних відносин, але це все не має на той час намацального виміру, не існує отого «схиленого прапора» щоденності, який дає впевненість у тому, що твоя держава існує.
Власне кажучи, нація та її армія мають дуже суттєві шанси на забуття зовнішнім світом, про що нагадує повтор теми воронових у наступній строфі:
Гайвороння сумне кряче нам де-не-де,
– Де бредете чужими світами?
У цьому випадку зчитується прозорий натяк на те, що перспектива смерті фізичної та забуття культурного цілком здатні підважити сенс усього, що робиться. Справді, якщо ти програв, не сьогодні-завтра можеш загинути, а навколишній світ забуде про тебе, навіть особливо не згадуючи, – який сенс старатися, вкладати сили?
Відповідь знаходиться у другій частині строфи:
– Щоб спустити гроби, де сплять наші брати,
Що лягли там за край головами.
Тут чіткий натяк: якщо не залишається нічого, все одно залишається обов’язок пам’яті. Бодай належно поховати – «спустити гроби» може означати спуск труни з полеглим у могилу і вшанування пам’яті. Зрештою, переступити через пам’ять полеглих за свободу Вітчизни, певно, не наважиться ніхто адекватний – у сенсі розуміння культурних та етичних норм.
У цьому місці частково зчитується і парафраз до «Видиш, брате мій», де теж є мотив далекого шляху з невідомим кінцем, пташиної зграї (хоча у тексті Лепкого це журавлі, а не вороння), та фігура «товариша» в сенсі побратима, до якого звертається ліричний герой. Основна суттєва різниця – якщо у Лепкого передбачуваний фінал (смерть на чужині), то в автора «По зчорнілій землі» через прив’язку не просто до пам’яті, а до обов’язку «спустити гроби», добре прочитується рішення попри все залишитися на рідній землі.
Інша річ, що це передбачає відновлення боротьби:
За рядами ряди ідуть рідні брати
До походу гармата їм грає.
Попри явно оптимістичнішу картину, в такому фіналі чітко прочитується мотив не просто самотності, а фактично «обложеної фортеці» – стану, який, виникає серед спільноти або її частини, яка тривалий час змушена функціонувати у режимі спротиву і постійної готовності до захисту себе та своєї ідентичності. Картина «обложеної фортеці» складається поступово: спочатку акцент на спорідненості тих, хто став у ряд, у наступному рядку читач або слухач довідується, що «до походу гармата їм грає». А де ж бодай традиційні для патріотичної парадигми дівчата та й загалом рідні, які прощаються з тими, хто йде в бій? Загалом картина аж такої самотності (адже «брати» в даному разі не обов’язково кровна рідня, цілком може бути аналогом «побратима» в сенсі людини, з якою поєднують водночас спільні міцні переконання і пережитий специфічний досвід) натякає, що може йтися про ситуацію, коли рішення боротися за свободу означає повне відторгнення від решти спільноти чи суспільства. Таке можливе хіба що у глибоко травмованій спільноті, з якої системними репресіями і геноцидом, зведеним у ранг способу внутрішньої політики, повністю вибили поняття солідарності а вміння створювати горизонтальні зв’язки. Кажучи коротко – у постгеноцидному суспільстві. Але, як ми знаємо, з українців цього не вибили навіть роки совєтського тоталітаризму.
Тож логічніше припустити, що йдеться про самотність бездержавної нації, яка фактично не має союзників і може розраховувати тільки на відданість приналежних до її спільноти – та ще на силу зброї, яку візьме до рук. Цей досвід якраз був знайомий поколінню «усусусів» та вояків Армії УНР, і з цих відчуттів виросло, зокрема, гасло «опори на власні сили», якому слідувало наступне покоління борців за державність.
Цей досвід мав ще одну сторону:
А за їхнюю честь лиш березовий хрест
Гіркі сльози на шлях проливає.
Це – про фактичну «німоту» нації, яка не змогла відвоювати свою державність. На неї буде сипатися подвійна порція безпідставних звинувачень, а то й прямих наклепів, а можливості захищатися будуть подвійно звужені. Зрештою, у бездержавної нації суттєво менші можливості просто розповісти про себе – і добрим та виразним прикладом такого може бути доля пісні «Червона калина», яка зазвучала на весь світ через більш як сто років після того, коли була написана. Більшість цього часу вона була заборонена або напівзаборонена через бездержавний статус України.
По суті, єдиним свідком правоти бездержавної нації є не що інше, як матеріальні залишки її боротьби – і то такі, які апелюють до вищих цінностей та підтримують тяглість просто тим, що потребують уваги на підставі універсальної етики. І тут неминуче приходить на думку справжнісіньке полювання на могили всіх тих, хто боровся за українську державність, яке розгорнув і продовжував протягом усього свого існування совєтський режим. Жертвами якого стали, зокрема, і стрілецькі могили, частину з хрестів яких вмурували у пам’ятник Леніну перед Оперним театром у Львові.
Одначе навіть їх витягнули з тих підмурівків і з забуття. Таким чином, «По зчорнілій землі» – це про долю бездержавної нації і водночас про тяглість пам’яті та сенсу…
Горішня ілюстрація: «Трикутник смерті». Художник – Леонід Перфецький
10.10.2025