Сталкерівська зона. Це перше, нехай затерте і банальне, але дуже виразне порівняння, яке з’являється, коли минаєш браму колишньої території колишньої гучно славної на весь Радянський Союз Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. У 1960-70-80-ті цю адресу – Мучна, 32 – знали всі керамісти і склярі (художники скла) Львова, Києва, Москви, Пітера, інших мистецьких центрів союзних республік та країн соцтабору. Сьогодні це – практично руїна, чий юридичний статус банкрута буквально «завісив» у часі ду-у-же ласий шматок території між транспортним гвалтом Личаківської та затишком Кайзервальду, між «зірковим» минулим і туманно-комерційно-елітнозабудовним майбутнім. Скульптори давним-давно звідси вступилися, склярі теж, і тільки спільнота затятих керамістів (більшість – жінки), тримають тут останню «мистецьку барикаду». Порівняння знову банальне, але найбільш влучне, особливо коли відвідати їх майстерню пізньої осені чи взимку. Тому кожна виставка львівської художньої кераміки – це конкретний подвиг, за лаштунками якого не тільки творчий пошук, але дуже багато важкої, необлаштованої, буквально середньовічної фізичної праці, щоби потім десь на виставці на невеличкому подіумі нас зустріло крихке чудо.
«Константа – ЛЮБОВ» – так називалась спільна виставка Ганни Друль, Ірини Марко і Оксани Андрущенко у галереї ICONART в грудні минулого року. Громадський спротив Майдану щойно набирав обертів, напруга світоглядного протистояння ще не вибухнула масовими жертвами, але мистецька інтуїція вже чутливо констатувала в нашому суспільстві гострий дефіцит любові. Тієї безумовної любові, яка є Бог, яка є Всесвіт, Світ і все в цьому світі… Та любов, з якої починається і на якій тримається земне життя, його сенс і гармонія…
Власне про це – моя розмова з Ганною Друль. Символом безумовної любові для Ганни є жінка з дитиною – універсальний архетип всіх часів і народів: праматір, берегиня, мадонна… Адаптуючи в глині образи зі старих фото, Ганна вимогливо-лаконічна в деталях. Їй потрібен один-єдиний виразний і, одночасно, максимально природній жест, який унаочнить емоцію, проявить психологічний, біологічний і генетичний зв’язок, створить імпульс, перетворюючи фігуративне зображення на об’ємний знак, «формулу ідеальної Любові». Завдяки цьому пластика жінок-мадонн Ганни Друль набуває особливо виразної монументальності, чия естетика асоціюється з лапідарністю проторенесансу і кубізму. «Безумовна любов – вона кругом, – пояснює Ганна. – Треба тільки її відчути. В сучасному суспільстві якраз є велика, просто несамовита потреба в цій безумовній любові. Я намагаюсь це передати…»
– На кожній виставці ти – інша. Тобто, твої твори. Після 20-ти років відвідування практично всіх львівських виставок я часто знаю наперед, що там побачу. А твої нові твори – завжди несподіванка. Але не просто інакші. Глибші, потужніші, буквально відчувається чималенький кавалок проробленої роботи, і не тільки руками...
– Я люблю сам процес: пошуку, творення, відчуття матеріалу, очікування, що з того вийде… Зробила висновок, що для мене головне, щоби була задоволена я. Зауважила, що робота сама мене веде відносно того часу, в якому є я.
– Ти сама змінюєшся, і робота разом з тобою...
– Я навіть не знаю, чому цього разу я виліпила саме так, от в такому стилі. Це зовсім не означає, що я щось нове побачила, чи прочитала, чи почула. «Це» просто сидить всередині мене, тому, коли я ліплю, я ліплю саме так. Сама форма також не від мене залежить. От чому я цим мадоннам не виліпила нормальний ніс і очі, а тільки крапочки?... Тому що так відчуваю. У мене є, наприклад, чисто абстрактні речі, а часом більш реалістичні зображення. І знову ж таки, не знаю – чому? Видно, виникла потреба саме так зобразити.
– Останні роки ти активно працюєш з темою материнства.
– Чому саме материнство? Можливо, через загальний брак безумовної любові в суспільстві. Мені дуже залежало показати оце відчуття тепла між двома. Щоби форма передавала це відчуття.
– Кераміка, як професія – це був твій свідомий вибір?
– Коли я ще в художній школі вчилася, мені Петро Маркович сказав: «Якщо ви не знаєте, куди йти – йдіть на кераміку. Повірте – це найкращий відділ».
– Це ж якраз кінець ’80-х: у Львові тоді був просто зірковий зліт кераміки: Тарас Левків, Роман Петрук, Марія Савка, Ярослава Мотика…
– Власне я пішла на кераміку в училище і була задоволена. Там було багато рисунку, багато скульптури. Це був відділ, який давав відчуття матеріалу. В інституті тоді ще не було ані кафедри скульптури, ані монументального живопису. Але була кераміка! І я дуже вдячна Марковичу, що він мене, 15-річну дитину, направив на мій шлях. Я полюбила кераміку страшенно. Зрозуміла, що для мене щось зробити – це не намалювати, а виліпити! Мусить бути форма.
– А після навчання відразу на фабрику (кераміко-скульптурну) потрапила?
– Ні, спершу в художньому комбінаті попрацювала. Туди було тяжко влаштуватись, бо «ідеологія на замовлення» добре оплачувалися, і всі хотіли заробити. Тому про львівський комбінат навіть мови не могло бути, мене взяли у кам’янко-бузький. Пропрацювала рік, пішла в декрет, і більше туди не повернулася. У мене загострене відчуття «чистого середовища». Йдеться про моральну складову. Я так і сказала: «Більше в це болото не повернуся». Хоча я добрі гроші заробляла, бо добре малювала, мені замовляли настінні панно для дитячих садочків, задники для театру... Але я хотіла й старалась якимсь чином потрапити на фабрику, до кераміки.
– Туди тоді теж було надзвичайно складно «втиснутись»...
– Страшно складно. Але у моєї колежанки, Люби Кічули, там тато працював, і ми з нею на краєчку його стола, поки його не було, помаленьку щось робили. А потім фабрика почала розвалюватися... Я прийшла на фабрику 1987-го, і це вже були не ті зіркові часи, як у 1970-х. Треба було виживати. І, паралельно, треба було шукати «своє» в кераміці. Я відчувала, що класична кераміка, яка крутиться навколо пошуків форми, фактур, технологічності виробу, не для мене. Мої пошуки складалися з суцільного метання між керамікою і скульптурою, коли ти ніби не скульптор, а дуже хочеш ліпити чисто скульптурні речі... Потім я махнула рукою на всі формальності і знайшла оцю форму маленької приватної скульптури, яку я полюбила страшенно.
– Та сама історія з Романом Петруком: і від керамістів він далекий, і скульптори його не приймали, то саме й з іншими: Савкою-Качмар, Мотиками...
– Власне, львівська кераміка дуже скульптурна, і нам цим у Києві завжди дорікали, що справжня кераміка – це не те, це поливи, фактура... Але я думаю, що головне – образ, решта не важливе.
– А якби була можливість працювати у чомусь більш «солідному», наприклад, в бронзі, ти б кинула кераміку?
– Ні. Я люблю саме оцей процес ліплення. Робота в металі передбачає забагато, як на мене, підготовчих моментів. Процес знімання форми – для мене це вже певний момент відчуження від твору. Я ж найбільше ціную в кераміці сам процес живого ліплення.
– Однією з суттєвих «вад» кераміки є її крихкість. Роман Романишин якось розповідав, що пробував себе в кераміці, але коли йому раптом впала поличка з творами і все побилося, він остаточно вибрав метал.
– Все нетривке, і людське життя нетривке, і твори мистецтва. Я не маю амбіцій працювати в «дорогому» матеріалі, кераміка – це саме той матеріал, який відповідає моїм відчуттям...
– Я часто чую від керамістів сподівання на те, що «пічка щось підкаже»... Тобто, зробив, запхав, а вже в процесі випалення раптом якась фактура цікава несподівано проявиться чи полива оригінально не в той бік потече...
– Звичайно, у нас дуже серйозний договір з пічкою. Така надія, такі молитви перед випалом! Пічка для кераміста – це все. Без печі це просто глина. А з пічкою – твір мистецтва.
– Але ж ця магія була виправдана тоді, коли пічка палилася живим вогнем, а тепер все на електриці, автоматика, сучасні технології, і де тут місце на чудо?
– Але кераміка і в цій пічці проходить живий процес випалу.
– До того ж, пічка диктує певні розміри робіт, мусите постійно на це зважати, буквально підганяти політ фантазії під розмір пічного отвору.
– Треба виходити з того, що маєш, і любити, що є. Якщо конче буде потрібно щось велике зробити, то пічку завжди можна знайти.
– Мені було завжди шкода, що «скульптурний» потенціал наших львівських керамістів не має жодного доступу до «індустрії» пам’ятників. Дотепер шкода, що не реалізували ідею Романа Петрука для пам’ятника королю Данилу: в його моделі втомлений король сидів на перевернутому горщику – як на горі, а біля його ніг тулилося збудоване ним місто. Просто, але виразно. Принаймні, не така пафосна банальність, як оце маємо. Твої скульптури теж, мене принаймні, спокушають побачити їх в просторі міста.
– А дипломовані скульптори скажуть, куди ви сунетеся? Щодо моїх скульптур, то я не роблю їх для натовпу, для майданів. Вони – для приватного спілкування, для конкретної людини, яка їх полюбить. А щодо кераміки в міському просторі, то варто робити якісь скульптурні симпозіуми, щоби потім та пластика, яка буде створена в процесі, залишалася в місті. Особливо її бракує новим районам: щось таке живе серед глухого каменю. Скульптура дуже все оживляє.
– І що там зараз з фабрикою, зовсім вона зависла між небом і землею? Митці вже всі звідтам, крім вас, вибралися?
– Коли є пресинг, хтось концентрується, а хтось здається. Ми сконцентрувалися. Дехто приходить в творчу майстерню літом, бо що сидіти по майстернях? Марія Савка приходить, Ігор і Тамара Берези, Аня Лисик, Ігор Ковалевич... Всі там ціле літо до пізньої осені працюють, бо художники потребують спілкування, вони особи суспільні. Як на мене, художник мусить жити у великому місті, мати відповідне середовище, мусить ходити по виставках, бачити, хто що робить...
Ганна Друль в майстерні - зимове фото
– Коли відбулась твоя перша виставка?
– Тоді ж, коли прийшла на фабрику, у 1987-му. Мене дуже хвилювала в той час тема індивідууму і загалу, і я її втілила на симпозіумі. Це був керамічний натовп, дуже похмурий, сунули такі абстрактні сірі скульптури – сіра маса... Мене дуже похвалили. Багато хто з художників залежний від кольору, фактури, а на мене завжди впливав загальний стан, загальні настрої форми... Моя перша робота вже не була суто керамічною, вона відразу була в своїй природі скульптурною.
– Бо сучасна скульптура – набагато більше, ніж просте ефектна форма. Це передовсім засіб емоційної і тактильної комунікації, медіатор, за допомогою якого людство має шанс вдосконалюватися в терпимості, розумінні, гармонії...
– У мене завжди має бути «щось між чимсь», тобто, співвідношення одного до другого, чи то маси до індивідуума, чи індивідуума до іншого індивідуума, чи людини і суспільства... Це завжди – якийсь діалог. І так дійшло до теми безумовної любові. Щоправда, був ще період квітів. Якось тоді такий загальний настрій був, бажання краси, і не тільки в мене, я потім подивилася – багато художників в той час робили квіти.
– А ще в тебе були романтичні сирени, ти їх з Польщі привезла, коли була там на стипендії.
– Знову ж таки – середовище вплинуло. Я була дуже подивована, які там працьовиті студенти, як вони відкриті до світу, як хочуть все знати, мови знають, кругом їдуть, беруть участь у різних міжнародних проектах. Ця атмосфера мала на мене дуже великий вплив. Потім приїжджаєш сюди – у тебе тут інші настрої, тому роботи теж виходять інші. Тобто, все сидить у мене всередині, і я нічого не можу з цим зробити. Саме «воно» диктує роботу, яку я буду робити, і я наперед не знаю, що це буде. Переконана, що не можна про різні речі говорити одними й тими самими словами: тому у мене різні роботи. Ескізів я не малюю, я їх ліплю, такі маленькі ескізики. Можу лишити роботу, бо вона мені не пішла. Тобто, головне, щоби я відчула, що я задоволена.
– Кольору ти принципово не хочеш – всі роботи у тебе монохромні, переважно ти залишаєш натуральний колір глини, принаймні в останніх серіях.
– Я пробувала працювати з кольором, але він мені «вбив» роботу, я мусила то все дуже тяжко здирати, щоби знову побачити глину. Може, я не навчилася з кольором працювати, чи що?... Оця моя серія з мадоннами кольору не потребує: роль кольору там грає світлотінь. Емаль забиває цю фактуру, втрачається оцей живий дотик до матеріалу, тіла до тіла.
22.09.2014