26-28 вересня у Львівському Палаці мистецтв проходитимуть покази фестивалю кіно та урбаністики «86» «Післямова». Їх особливою подією буде приїзд до Львова класика російської документалістики Віталія Манського. У п’ятницю 26 вересня режисер представить львівській публіці свою останню роботу «Труба».
Кадр з фільму «Труба».
Вперше цю стрічку показували в Україні минулого року на Одеському кінофестивалі. Тоді на фоні курортної літньої безтурботності цей фільм здавався майстерним, проте досить необов’язковим. Таким собі канонічним документальним альбомом маленьких історій невипадково пов’язаних між собою людей, а-ля Ульріх Зайдль. Однак сьогодні після початку україно-російської війни фільм, що водночас аналізує культурний та енергетичний зв'язок Росії та Європи, отримує нові цікаві сенси.
У документальному фільмі «Труба» Віталій Манський разом зі своєю знімальною групою проїхався вдовж легендарного газопроводу «Уренгой – Помари – Ужгород». Ця труба простягається зі Сходу на Захід на чотири тисячі кілометрів, минаючи чотири річки та чотири кордони. Саме цю трубу вважають енергетичною годівницею Європи, саме завдяки їй європейські споживачі користуються російським газом.
Розпочав свій маршрут Манський з сибірської тундри з її вічно засніженими ландшафтами, лютим кліматом, саньми та оленями. Далі мандрував на Захід, оминув обеліск на Березовій горі – символічну межу між Європою та Азією. Десь у Пермському краї – проїхався разом з батюшкою у специфічному вагоні-церкві. У республіці Марій Ел – зняв кілька епізодів з життя сільського ветеринара. В різних селах та містечках Росії фільмував весілля та похорони, святкування восьмого березня та дня народження Леніна. В Україні, Чехії, Німеччині в містах поруч з трубою Манський заходив з камерою в гості до пенсіонерів, ромів та заробітчан. Знімав їх на фоні стареньких квартир, запилених настінних килимів та звуку вічно увімкнених телевізорів.
В своєму амбітному турі зі Сходу на Захід Манського в першу чергу цікавив калейдоскоп історій, так званих, маленьких людей. Своїми тимчасовими героями він найчастіше обирав мандрівників або осіб похилого віку – тих, хто має хист порівнювати між собою різні місця чи різні епохи. За роки своєї творчої кар’єри Манському доводилося знімати Горбачова, Єльцина, Путіна, Далай-ламу, однак саме мізансцени приватного життя звичайних людей є серцевиною його режисерського стилю.
Манський був одним з перших пострадянських режисерів, хто ще до епохи ютюб намагався збирати та впорядковувати сюжети анонімного хоум-відео. Він був засновником напівзабутого проекту аматорських домашніх фільмів, а в дев’яності був автором програми «Сімейні кінохроніки» на ОРТ.
Проте цікавість фільму «Труба» якраз в тому, що, крім побутового, у ньому є також сильний політичний вимір. Газова труба у фільмі виконує роль символічного гака, яким Росія тримає за комір європейські ринки. Така енергетична залежність від Росії робить Європу неповороткою у її політичних і дипломатичних маневрах – що ми регулярно спостерігали під час нинішнього україно-російського конфлікту. Однак фільм наштовхує на роздуми, що сама Росія залежить від труби не менше, ніж Європа. Не дарма епіграфом до своєї роботи Манський обрав цитату Путіна про те, що 50% бюджету Росії становлять надходження від нафтогазової галузі.
З часу свого запуску в 1983 році газопровід «Уренгой – Ужгород» жодного разу не переривав постачання блакитного палива до Європи. Вже понад тридцять років із-за Уралу до Європи тече природній газ, а з Європи до Москви – гроші. І якщо бодай газу люди, які живуть «на трубі», не позбавлені, то от газові гроші точно проходять повз їх кишені. Більшість показаних Манським людей, в тому числі і в західній частині труби, живуть досить злиденно.
Другий несподіваний політичний мотив «Труби» – криза федеративного устрою Росії. Здається, що ненавмисне, але Манському вдалося нагадати глядачам, наскільки гігантською та багатокультурною є Росія, і наскільки мало спільного між, скажімо, регіонами Комі та республікою Марій Ел, областями Уралу та містами Золотого кільця.
Водночас «Труба» нагадує нам, що попри свою етнографічну відмінність, мешканці різних частин Євразії мають цілком подібні людські турботи – усі живуть за одним календарем, усі тяжко працюють, усі тоскно чекають весни, усі люблять збиратися громадою за одним великим святковим столом.
Об’єднує людей Сибіру, України та Німеччини і їх політична виключеність. Природній газ, який щоденно протікає прямо у них під ногами, для всіх них є доволі абстрактною субстанцією. Цей газ давно перетворено на політичну валюту, на предмет міждержавних суперечок та маніпуляцій, на розмінні фішки в економічних іграх газових баронів та олігархів.
Віталій Манський.
І в часи, коли знову стає актуальним пророцтво Карла фон Клаузевіца, і брудна політика знаходить своє логічне продовження у брудній війні, ці схожі між собою маленькі люди з різних кінців труби раптом виявляються представниками різних таборів і різних армій. І можуть йти вбивати один одного, доки могутні газові артерії так само байдуже будуть розносити світом блакитне паливо та зелені купюри. Саме такий новий мотив з’являється у «Труби» сьогодні, саме ситуативні бар’єри між людьми раз по раз цікавлять Манського.
Львів – рідне місто Віталія Манського. Через рік після Помаранчевої революції він приїздив до Львова знімати свій фільм «Наша батьківщина», через рік після Революції гідності він повертається сюди представляти свій фільм «Труба». Як і «Труба», фільм «Наша батьківщина» також одночасно розповідав кілька історій розкиданих географічно, але пов’язаних між собою людей – однокласників самого Манського по 52-й російськомовній школі Львова.
Через 25 років після свого останнього дзвоника режисер розшукав усіх своїх однокласників та виявив, що більшість з них вже давно розкидані по всьому світу. США, Канада, Ізраїль, Ліван, Росія, Україна – далеко не повний перелік країн, де нині проживають колишні однокласники. Кожному з них Манський задавав одне запитання – де нині знаходиться ваша Батьківщина? Проте чіткої відповіді не отримав ні від кого.
Цим режисер волею-неволею немов би намагався пробудити в нас фантомну ностальгію за втраченою радянською сім’єю народів. У «Нашій батьківщині» деякі герої Манського навіть ставили під сумнів самостійність України, а сам режисер, перетинаючи в купейному вагоні російсько-український кордон, іронічно перепитував у прикордонника про його справжність.
Фільм «Труба» також ставить під сумнів питання кордонів, але робить це дещо вишуканіше. На цей раз Манському вдалося оминути пастку сучасної російської шовіністичної ідеології. У «Трубі» він показує кордони як оманливу умовність, яка існує лише для звичайних людей, проте лишається непомітною і несуттєвою для нафтогазових фінансових потоків.
Про пов’язаних між собою людей, розкиданих по різні сторони кордонів, розповідатиме і наступна робота Манського «Рідні». Це будуть сімейні історії родин, члени яких живуть в різних країнах колишнього СРСР. Значна частина стрічки також зніматиметься в Україні. Мінкульт Російської Федерації відмовив Манському у фінансуванні цього фільму. Цілком можливо, що ця відмова пов’язана з підписом Манського під колективним листом діячів Росії в підтримку України «Ми з вами».
23.09.2014