Як вдалося свято «Віртуозів»

Тома ЯВОРСЬКИЙ

Прямуючи 18 вересня до Львівської філармонії на концерт до 20-річчя Віртуозів Львова, десь підсвідомо трохи хвилювався...

Так уже склалося, що ще й сьогодні майже кожен мистецький захід – концерт, театральна вистава, бенефіс артиста – приурочені до якогось ювілею, у нас мають свій традиційний сценарій. Цікаво, що цей сценарій ніким не писаний і, начебто, у наш час вже не є конче обов’язковим. Насправді ж відмовлятися від цих провінційно-містечкових традицій декому ох як не хочеться. Це ще один пережиток вчорашнього дня, що є у разючому дисонансі з традиціями вишуканості і смаку цивілізованого культурного західного світу, до якого ми так тяжко прориваємося. Не раз доводилося бути свідком нерозуміння і дискомфорту з боку значної частини публіки, переважно іноземців, що заплатили за квитки саме на оперну виставу чи концерт, коли на сцені раптом починає розігруватися ще одне «дійство» з нагоди якогось «місцевого» ювілею.

Я не маю нічого проти «квітів від голови ОДА, міського голови…» після останнього акорду в оркестрі під гучні оплески фанів ювіляра і просто публіки. Але коли при повному залі на сцені починаються безконечні оди-промови, зачитування телеграм від президента, міністра, голови, коли до ювіляра починають іти і нести не лише квіти, а ще й живопис, порцеляну, кришталь, позолочену булаву, скляну козацьку шаблюку з «українською з перцем» у середині, і усе це з промовами у прозі і, що ще небезпечніше, з віршами «власного виробництва»… Якщо до цього ще додати не завжди свіжі на вигляд сподні, сорочку чи мешти якогось клерка, котрий просто з управлінського бюрка під кінець свого робочого дня ще мусить «виконувати обов’язок»… Стає нудно, сумно і прикро. Прикро навіть якщо ти є найближчим другом, чи родичем нещасного ювіляра.

Отже, усе це може бути, але пізніше – у відповідному приємному місці і товаристві, де витає не дух Музи чарівної Соломії, чи Отторе (Бастьяніні)… а доброго веселого Бахуса.

Між іншим, доводилося не раз з приємністю бувати на таких післяконцертних заходах. Щоправда, здебільшого не в Україні.

Отож, моє хвилювання по дорозі в Львівську філармонію 18 вересня було пов’язане саме з цим.

Згідно плакату-афіші, абсолютно неординарної і, як на мене, такої, що відображає цілком нову ментальність суспільства, де людина не є гвинтиком чогось ефемерно великого, а цінною особистістю чогось реального, мав відбутися концерт з нагоди 20-літнього ювілею Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова».

На щастя мої «ювілейні» побоювання не справдилися.

Після лаконічного, але достатньо інформативного вступу від ведучої концерту Софії Іванової, зал наповнився звуками чудової музики Едварда Гріга. Гадаю, це була хороша ідея від ювілярів – розпочати саме такий концерт саме з цього твору. Адже Сюїта в старовинному стилі «З часів Гольберга» Едварда Гріга – це поєднання і могутньої енергії, і віртуозного блиску, і виважених під-старовину танцювальних мелодій та ритмів, і велич та глибина просвітленого суму у геніальній четвертій частині цього твору – «Арії».

Одним словом, не вдаючись до спроби задовольнити усі смаки публіки у різних за стилями і епохами творах, що було б і нереально у даній ситуації, «Віртуози», як на мене, прийняли вдале у даному випадку соломонове рішення.

Звичайно, гурманам від бароко хотілось би почути якийсь Кончерто Гроссо Арканджелло Кореллі, чи Георга Фрідріха Генделя… Простим і щирим шанувальникам музики напевно засмакувала б (у стоперший раз) «Гроза» Антоніо Вівальді з «Чотири пори року».

Без сумніву, десь там на балконі сидів (звичайно ж без квитка) і якийсь вчений професор чи студент-гуру в очікуванні «Verklärte Nacht» («Просвітлена ніч») раннього Арнольда Шенберга…

Але усім догодити неможливо і логічніше на таких концертах враховувати в першу чергу запити тих, хто складає просту і щиру більшість публіки, і хто, між іншим, саме платить за квитки. Особисто я цього разу приєднуюсь до них.

Зрештою, концертний сезон лише розпочинається і, сподіваюся, усі гуру ще будуть мати можливість насолодитися і Шенбергом, і Стравінським, і Яначеком, і Мартіну, і, звичайно ж (!) Станковичем, Сильвестровим, Скориком…

Між іншим, що до українських авторів (Олександр Козаренко, Микола Леонтович-Юрій Ланюк, Мирослав Скорик), музика яких прозвучала того вечора, то не можу втриматися від вираження великого задоволення, радості і гордості.

У той же час ловлю себе на думці про «феномен популярності» потужно розкручених зразків сучасної симфонічо-оркестрової попси. Секрет успіху усіх цих концертів «кінохітів, музики Голлівуду…» не лише у їх яскравому зовнішньому оформленні і способі подачі, а і у врахуванні особливостей психіки людини і можливостей її сприйняття. Не відкрию секрету, коли скажу, що основа тут є та ж сама, що і у кращих зразках барокової і ранньокласичної (віденської) класичної музики. Гармонія, мелодія і ритм, які через їх природність, пропорційність і рівновагу форми дуже органічно, наче самі входять у вуха слухача – це є основою і у Кореллі, і у Генделя, і у Моцарта і… у Карла Дженкінса. Але…

У першому випадку усі ті атрибути, що власне творять геніальний зміст, вкладаючи його у вишукану ідеальну форму – це натхненний захоплюючий процес, свого роду «гра у бісер».

У другому ж випадку – це лише швидко минаючий яскравий і … дешевий ефект. Зрештою, це стосується не лише попси «а ля кіно», а і значної частини «серйозної» музики сучасних композиторів.

Якщо конкретніше, то переважно усе починається з багатообіцяючого, часто помпезного початок твору. Буває навіть часом цікава мелодія, гармонія і ритмічна основа!.. Ну ось! Нарешті! – приходить надія і… вмирає. Неспроможність симфонічно розпрацювати матеріал, органічно довести його до кульмінації і логічної драматургічної розвязки – типова проблема.

Кажуть, колись не лише кожен учень-композитор, а і кожен професіонал-музикант і навіть оперний вокаліст, що навчався у школі Бельканто при якомусь Маестро в Італії (17-18ст.), – усі вивчали музичну дисципліну «контрапункт», тобто мусіли уміти написати фугу. Тепер, як виглядає, фуг вже не пишуть.

Отож, після обнадійливого початку сучасного музичного полотна замість симфонічного розвитку багатообіцяючого матеріалу дуже скоро наступає … «пшик». Переважно і дуже часто ця нематеріальна субстанція замаскована великим складом оркестру, екзотичними інструментами, надскладними метрами і ритмами, що утруднює життя нещасним у таких ситуаціях музикантам.

Особливий випадок, коли усе це покривається «великою», часто «патріотичною ідеєю» і твориться грандіозне полотно (оркестр, два хори, солісти, ще буває пафосний читець тощо).

Трюк дуже вдалий – «священну корову», та ще й свою, критикувати не можна. Але і молока від неї – як з… Доля таких опусів – шухляда. Хоча це зовсім не виключає ймовірності «урвання» у часі початкової ейфорії спритним автором якоїсь регалії-премії.

Цього разу корова була не наша, що вже було втішним, а з далекого «туманного Альбіону». Зрештою, місце прописки тут відігравало не останню роль… Бо якщо ж до цього додати ще факт благословення «самою Королевою Єлизаветою» (!), про що було сказано перед виконанням Кончерто-гроссо «Палладіо» сучасного модного англійця Карла Дженкінса, то публіка просто була приречена на емоційний «екстаз».

Щоб не бути голослівним, то лише скажу про інтригуючу багатообіцяючу музичну тему у першій частині твору (Allegretto) і, як уже було сказано, повне творче безсилля у наступних двох (Largo – Vivace).

Що ж до «величі» Карла Дженкінса, то тут нічого дивного немає. Я розумію муки королеви Єлизавети: окрім давнього Генрі Перселла (17ст.) і недавнього Бенджамена Бріттена (20 ст.) з Туманного Альбіону нічого більш-менш вагомого так і не прозвучало. І навіть Джон Лєннон і Пол Маккарті залатати цю діру не в змозі – не той жанр.

Коротше кажучи, коли прозвучали останні звуки “Sinfonia estravaganza” львівського Олександра Козаренка, публіка була дещо розгублена. З одного боку – це ж дійсно «класно»! З іншого – гучних титулів ні від Англійської Королеви, ні від Обласного Управління Культури нема…, тож і впадати у «екстаз» якось не випадає.

Щоправда, на «Святі скрипок» теж львівського Мирослава Скорика – таки «прорвало». Довелося «Віртуозам» повторити цю блискучу п’єсу «на біс». Саме тоді подумалося, що справжнє – воно є справжнє завжди і усюди, а титули, королі і міністри можуть лише «примазатись» до нього …тимчасово.

Солісти, які виступили з оркестром цього вечора, атмосфери свята, у цілому, не зіпсували.

Якщо ж уже бути відвертим, то хотілося почути трохи більше гарячої пристрасті у «Андалузькому романсі» Пабло Сарасате у виконанні Богдана Івасика. Як там у Федеріко-Г. Лорки? Щось про «гарячі червоні піски Андалусії»?..

Але щодо самого ремесла, все було акуратно і добротно. А позаяк скрипаль ще зовсім юний, то усі «пристрасті», хочеться вірити, ще попереду.

Діаметрально протилежною виглядала ситуація з «Ля Кампанелла» Нікколо Паганіні. Як на мене, то це не були ніжні дзвіночки (кампанеллі) пастушка зі схилів сонячних Аппенін півдня Італії. Агресивна манера звуковидобування і, як результат, переважно сталевий звук скрипки у даному випадку швидше навівав «суровиє уральськіє пейзажи», через що сама молода скрипалька (Анна Бура), за усієї своєї зовнішньої тендітної привабливості, швидше нагадувала грізну і підступну «хазяйку Камєнной гори». У всякому разі – потрапити «під танк» її Брамса, чи Сібеліуса (скрипкові концерти) мені наразі було б страшнувато. Гадаю, це ще можна змінити, і тут справа не стільки ремесла, як зміни естетики, смаку і художніх пріоритетів.

Що до Ігоря Мацелюха, незмінного соліста (флейта Пана) «Віртуозів», то його участь завжди передбачає і гарантує успіх. Так було і цього разу. Браво!

Отже, свято «Віртуозів» з нагоди їх 20-ліття вдалося.