Якось так подумалося: Оперний Театр, Симфонічний Оркестр… Не кожне навіть немаленьке місто, і навіть не десь там під Полярним колом або на безмежних просторах Євразії чи Америки, а навіть у старенькій і дуже культурній Європі, може похвалитися присутністю у себе таких престижних культурних інституцій.
Що й казати – нам пощастило.
Львівська Опера відкриває новий театральний сезон на площі перед театром
З іншого боку, утримання цих недешевих і не лише престижних, а й конче потрібних мистецьких установ, – справа непроста. А надто гостро це питання постає у наш час, і, як виглядає, поки що ні на рівні Мінкульту, ні вище якихось реальних «ноу-хау» не передбачається. Що гірше – у всієї цієї «народно-геройно-лауреатської» братії, яка могла б вплинути на «процес», нема ані найменшого бажання щось змінити у цьому й досі «совковому» господарстві.
Утім початок кожного нового театрального чи концертного сезону – це завжди якийсь оптимізм, очікування змін на краще, і не лише від публіки-громадськості міста, а й від самих творців-артистів, які є на службі (колись так казали) у «храмах мистецтва».
Можна по-різному дивитись на «академічне шоу» перед Львівською Оперою з нагоди відкриття 115-го театрального сезону.
Напевно, ще ніколи «Кавказ» Людкевича у повному обсягу не звучав під відкритим небом. Та ще й з відеорядом. І за участю всіх солістів опери та балету включно з народними, заслуженими й навіть застудженими, бо ж виступати довелося без жодного звуку у ролі акторів-статистів.
Навіть найзаскорузліший цинік і сноб мав би визнати, що акція з назвою «Борітеся – поборете!» не стала дешевою політично-патріотичною кон'юнктурою, чого завжди вистачало у подібних ситуаціях.
Але для мене важливішим є інший момент. Робиться щось нове, може, ризиковане, але сміливе і свіже. Це вселяє надію. Може, нарешті наша славна «перлина архітектури» почне активніше наповнюватися справжнім якісним змістом, що так пасувало б і самій установі, і славному місту.
Тим часом оптимізм мій пригас після відвідання 21 вересня другого храму академічного музичного мистецтва у Львові – Львівської Філармонії. Так хотілося почути і відчути на початку нового концертного сезону щось нове! Не склалося…
Чи то така велика ностальгія за совдепом у Львівській філармонії, чи просто чиєсь лінивство, але знову вирішили «подвигнутися» «Подвигом» Людкевича.
Власне, проти самого твору, Симфонічної картини славного львів'янина, я нічого не маю. Але ж, шановні!..
Абсолютно не маючи амбіцій числитися серед «світил-писак-музикознавців-критиків…», бо це, Богу дякувати, не найбільше моє покликання і талант, все ж хочу щиро закликати: користайте!
Рівно рік тому на шпальтах «Zbruč» у статті «Старі проблеми у новому сезоні» я подав цікавий достовірний факт з історії походження назви згаданого твору Станіслава Людкевича. Ой, не любите Ви «Zbruč», не любите… Та й пророка нашого не шануєте, бо ж «учітеся, брати мої, думайте, читайте!…» Інакше й далі не знатимемо нашої справжньої історії, та ще й поширюватимемо совдепівські небилиці серед покоління, що вже встигло підрости і не чуло про ті колишні «подвиги».
Тож щодо цього якихось відчутних змін за рік в Обласній філармонії не відбулося.
Програма відкриття сезону у Філармонії справді шедевральна
А цікаво знати, якщо вже торкнутися саме музики, полишивши у спокої «слово», яке «було першим» того вечора: чи самі музиканти, і насамперед їхній дириґент, знали, про що ця музика і що вкладав у ці мелодії та пружні ритми 93-річний Станіслав Людкевич, виходячи зі справжньої назви твору, яку він сам і дав? Висновуючи з млявуватого виконання – навряд.
Мушу зауважити, що сама традиція починати Концертний сезон з твору львівського композитора є дуже похвальною. Щоправда, можна було б піти ще далі і запропонувати львівським композиторам приурочувати до щорічного відкриття Симфонічного сезону нову 5–10-хвилинну оркестрову п"єсу. У світі, де дбають за свою культуру, таке практикується.
Що ж до подальшого розвитку музичного дійства на сцені філармонії того вечора, то і тут про якісь зрушення – проти дня учорашнього – сказати важко. Відразу зазначу, що протягом усієї програми – жодної грубої відвертої хиби від оркестру не було. Це тішить, бо вказує на добру форму оркестру.
Але справжнє щастя і насолода слухача не в тому, що квінти й октави у дерев'яних духових аж «світяться» від чистоти, валторна впевнено співає, а контрабаси не плентаються за скрипками і (!) навіть вібрують не лише найдовші ноти… Якщо це усе вже є (хоч для досконалості меж нема...), то хочеться мати те найцінніше – власне, музику, а не лише набір її компонентів. А ось тут уже не все так просто.
Хто з піаністів не мріє зіграти Концерт Сергія Рахманінова №2 на філармонічній сцені і з повноцінним великим оркестром? Припускаю, таких обмаль, якщо взагалі таке можливе.
Мрія піаністки з Ізраїлю, Дорель Голан, здійснилась. Інше питання – кому, крім неї самої, від цього стало легше?
Переглянувши кілька фраґментів у її виконанні (за теперішніх комунікаційно-технічних умов це не проблема), зрозумів, що Рахманінов, у кращому разі поки що, а в гіршому – назавжди, «не її музика». Не треба бути наївним, щоб не здавати собі справи – такого Рахманінова у Копенгагені чи Амстердамі, де, згідно з Резюме ґастролерки, їй випало пограти, показувати не можна. Для цього, власне, й існують периферійні містечка, які, маючи трохи більші амбіції, заводять собі Стейнвея (інструмент) і можуть бути у відповідний спосіб використані.
Дорель Голан впевнено ґастролює Україною з програмою, не всі твори з якої, по суті, годна виконати
Якщо ж розмірковувати гуманніше, практично і конструктивно, то хочеться побажати Дорель завітати до Львова з чимось із музики 20-го столяття або ж навіть з Моцартом…
І фінал Концерту №5 Сен-Санса, репрезентований в Інтернеті, і «4 Сезони» Пяццоли, чималою мірою дають відповідь на питання, розкривають естетичні смаки і схильності піаністки. Я категорично не поділяю думки про те, що фінальне Molto allegro у 5-му «Єгипетському» фортепіанному концерті Сен-Санса треба конче «дубасити». Що не кажіть, а французи – вони є французами навіть у найколоритніших ситуаціях, і кувалда – не їхнє знаряддя.
Зате у сольній п'єсі «Fastforward» (Alexine Louie) Дорель Голан постає в усій витонченості, чутливості і навіть теплоті. Хочеться сказати: «Пані, ось це – ваше!».
Повертаючись до Рахманінова, зауважу, що виразне виконання будь-якого концерту забезпечується взаєморозумінням між солістом і дириґентом, які, кожен сам від себе, «мають що сказати» у цій конкретній музиці. Трохи гірше, коли це стосується лише до одного з них. Коли ж в обидвох усе починається і закінчується лише голими нотами – це вже не музика, а фізичний процес, де звук перетворюється з субстанції художньої на суто фізичну.
Звичайно, по-різному можна трактувати початкове Moderato (Помірно) з самого початку Першої частини. Навіть сам Рахманінов, згідно з записами, що збереглися (!), починає досить живо. Але – не поверхово і порожньо! Щоправда, струнні, що мали б «виринути лавиною» з початкових зосереджено-наростаючих важких стейнвеївських акордів, цим разом таки присадили трохи темп. На якусь мить це вселило надію – все ще буде добре!.. Але…
Якраз Рахманіновим «запахло» лише починаючи з соло кларнета, але запропонований «аромат», як виявилося, нікого не переконав, й ідея не знайшла продовження.
Наголошу, що якогось відвертого технічного бруду від оркестру жодного разу я не зауважив, як, зрештою, і від солістки. Та водночас це не був океан розкішних звукових хвиль, що мали б наростати, спадати, завмирати, зачаровувати…
Порцію оптимізму я несподівано отримав відразу після закінчення першого відділу концерту. Пані вже трохи старшого віку, що мала місце переді мною, незважаючи на щойно згасле «браво!» після «біса» (щоразу чотири шістнадцятки – основний мотивчик Турецького маршу Моцарта були з’їдено-змазані) солістки, з обуренням прошипіла: «Механічна лялька! Як можна так могти – нічого не видобути з такого інструмента?!» О, ще не все втрачено у цьому Львові! Стало трохи легше.
Програма концерту, до якої, окрім Концерту Рахманінова, входить ще й «Фантастична симфонія» Берліоза, – вже, здавалося б, приречена на ґрандіозний успіх. З іншого боку, така «шедевральна» популярність творів ставить і свої вимоги. А надто тепер, коли майже кожен має можливість як не на ТВ-каналі, то просто на комп’ютері послухати й посередні, й добротні, й еталонні виконання цих люблених у всьому світі творів.
Маючи телевізор, комп’ютер… люди все-таки йдуть на живий концерт до філармонії. Чому?
Їх веде потреба живого пережиття процесу відтворення цього дива – музичної драматургії.
Попри те, що цим творам уже понад сто років, щоразу під час живого виконання вони народжуються так само, як колись народжувалися у голові композитора. У цьому є якась феноменальність цієї ситуації і цього незвичайного процесу.
Щодо «народжуються», то це не є чимось абсолютно ґарантованим і самозрозумілим. Багато залежить від умов і, що дуже важливо, від того, хто приймає пологи. Часом усе закінчується навіть трагічно… Цього разу трагедії не було.
Добре збалансовані акорди дерев'яних духових, їхні соло десь більше виразні, десь менше…Зокрема, симпатично прозвучав гобой з-за сцени. Але виразно відчувалося, що їх можливості, саме художньо-творчі, а не лише технічні, набагато більші. І саме у цьому творі. Так і хотілося порадити: «Та відпусти ти їх НА ВОЛЮ!..».
Водночас у Марші (4 ч.) від міді, передусім, можна було б домогтися більшої твердості, гостроти і точності у пунктирних ритмах. А взагалі-то цей Марш «au Supplice» («на страту»), як вказано у Берліоза, був явно зашвидким і, як наслідок – полегшено-грайливим. Хай яким безвідповідально-легковажним був той обкурений (згідно з програмою симфонії) французький герой-художник, але щоб аж так «підстрибцем» поспішати до ґільйотини ?.. Щось воно не теє…
О! Так і є! У Гектора (Берліоза) в партитурі чітко зазначено не Allegro giocoso (швидко грайливо), а Allegretto non troppo (помірно швидко, не надто поспішаючи), та ще для певності і метроном (швидкість) вказано: не 90, як було цього разу, а лише 72.
Так, сухі цифри, але як багато у них цікавого і корисного криється!.. Так-так, «учітеся, брати мої, думайте…».
Симфонія ця велика і чудова, та все ж не метрономи, чисті квінти та октави залишили свій слід у свідомості після цього першого у новому Концертному сезоні 2014–2015 концерту в залі Львівської філармонії.
Лише якесь нав'язливе, як у того берліозівського артиста, однорічної давності невиразне Déjà vu. А так би вже хотілося відчути отого Jamais vu!
24.09.2014