Зараз такі часи, такі виклики, як і колись в історії, коли на Галичині ментально, історично – знову відповідальність за всю Україну

Для того, аби отримати перепустку в інший світ, треба віддати все, що є тут. І звісно, треба записати голос птаха, про існування якого майже всі забули, і який співає десь так часто, як цвіте папороть.

Святкуйте власні перемоги і будьте вдячні; та часом, коли щось йде не за планом, ми отримуємо більше корисного досвіду – саме невдачі стають поштовхом до пізнання нових шляхів.

Чому не складаються стосунки зі Львовом, про одеські корені, родину, мотивацію переходу від книжкової графіки до живопису, вдячну публіку та вподобання за межами живопису – у розмові з автором виставки в галереї «Зелена канапа».

Совєцьке минуле і сакралізація війни даються взнаки, коли час від часу лунають питання: як кіно про війну може бути смішним, як можна з цього сміятися? Та у фільмі сміються над собою тим сміхом, що перемагає смерть.

Тут, наче на долоні, людина війни зі всіма її страхами, сподіваннями та зухвальством, яка розуміє смертний фінал. І від цього усвідомлення тексти заряджені сильною екзистенційною напругою, що дало підстави порівняти «Спомини фронтовика» із твором «У сталевих грозах» Ернста Юнґера.

Минуле може змінити тільки забуття або покаяння. Забуття призводить до рециклу подій, а покаяння дає можливість звільнитися із кола поневірянь. Нині знову спостерігаємо прагнення суспільства впасти в летаргію. І сучасний театр виступає каталізатором, котрий робить спроби протистояти стагнації.

У цьому театрі немає гри. Ролі акторів, режисерів й авторів змінюються. Театральне мистецтво шукає нові форми існування. Що спільного в театру, до якого ми звикли, із тим, який називають «постдраматичним»?

Знаменита увертюра до опери «Чарівна Флейта» – це фактично гімн масонству, як зрештою і ціла опера, яка є заповітом Моцарта людству: любіть людей та дивуйтеся життю, незважаючи на перешкоди, бо хто борець, той здобуває світ! 

Важливим моментом постдрами є зміна концепту власне драми. Також переосмислюється роль актора як того, хто перевтілюється в Іншого. У постдрамі актори працюють у напрямку до себе. У «Паузі» на цьому побудований сюжет: