Виставка «Ремісія» Івана Винарчика, центральною ідеєю якої вгадується переосмислення феномену насилля в трагічні періоди історії, а позаяк і спроб відновлення та відродження, — незвична тематикою, стилем і манерою виконання як для галереї «Зелена канапа», де її заекспоновано, так і для сучасного українського живопису.
"Ракурси".
Найперше, що бачиш, потрапляючи у виставкову залу й глянувши вправо велику картину зі старосвітським утилітарним кріслом: чи то стоматологічним, чи то перукарським, чи лікарським оглядовим. Навпроти «Ракурсів» — саме таку назву дав автор цій парсуні порожнього крісла, що мовби ось-ось з рипінням почне обертатися від протягу або ж від мого сторожкого подиху, можливо, досі пам’ятаючи прощальні погойдування останньої людини, яка сиділа в ньому — висить інша робота, в таких же попелясто-сріблястих меланхолійних тонах, хіба що ледь світліших: «Денне світло». Її видно ще з проходу до зали.
"Денне світло".
Опинившись, немов на натягнутому дроті, між цих двох картин, відчуваєш уявну порожню кімнату, де крісло стоїть у дальньому закутку, а попід каламутними вікнами — металеві тумбочки і маніпуляційний стіл на коліщатках, плювальниці й штатив для крапельниць. Чомусь на пам'ять спливають образи занедбаних військових шпиталів, тюремних амбулаторій і, дякувати Богу, не баченої в натурі зловісної донецької катівні «Ізоляція»… Ге, це таки зимний протяг гуляє кімнатою, погойдуючи люстру, відчуваю його шкірою шиї так, що хочеться ретельніше загорнутися хусткою, яка сповзла на плечі. Поглинання зображеннями споглядача, його присутність у створюваних художником інтер'єрах й обставинах, в які в реальності не варто потрапляти — важлива спільна риса робіт «Ремісії».
Художник Іван Винарчик, для якого це п’ята персональна виставка, знаний багатошаровістю й інтермедіальністю власної творчості. Постійні пошуки відповідей на екзистенційні питання, філософське переосмислення життя і смерті, втрат і набутків, відповідальності за власні вчинки, межі перехресності духовного й тілесного, пам’яті й забуття простежуються також у його працях у літературній та кінематографічній сферах. Винарчик є автором поезій, роману «Мовчання», сценаристом і режисером короткометражних кінострічок, які встигли знайти свого глядача і здобути нагороди на європейських кінофестивалях.
У виданій 2017 року поетичній збірці Винарчика «Короткі ножі» чимало схожих з його актуальною виставкою мотивів: безперервне проживання війни на Сході, віддаленої дистанційно, але внутрішньо неуникної для свідомого українця, аналіз спогадів через розкопки минулого, пошук тривких сенсів і знаходження нових напрямків у творенні себе і світу навколо через взаємний доторк. Можливо, поетична збірка й серія картин такі суголосні в настроях і проблематиці, бо створювалися в той же часовий проміжок. А може, вони об'єднані світоглядним стрижнем авторського стилю їх творця. У будь-якому разі, після прочитання «Коротких ножів» «Ремісія» відгукнулася в мені передзвоном цілком свіжих і водночас вже знайомих образів і метафор, якими, неначе хірургічними інструментами, послуговується автор. Дозволю собі поекспериментувати з ідеями й значеннями, поєднавши мої особисті емоції від живописних робіт Винарчика-художника з віршованими рядками Винарчика-поета.
«Фрейми»
Голова ляльки надається до різнопланових інтерпретацій. Це втеча і покинутість. Самотність і перехід до нового. Вибухи і тиша. Це і Прип’ять історична, і внутрішня Прип’ять. Самовідчуженість і знаходження шляху до себе крізь завади й шуми сучасного метушливого світу. Рамки, які нам ставлять. Рамки, за які ми виходимо.
"Фрейми".
«Навколо спалахує порожнеча.
Відчутно, як судинами протікає чужа кров.
Знаєш, світ замовкає лише перед
смертю спогадів і вибухом ядерної бомби!
Де ти зараз? Чому тебе так важко передчути?
(...)
Зупинись життя, зупинись, аби знову зрушити з місця».
(«Стовпи»)
«Очищення»
Незавершена партія в «хрестики-нулики». Металевий душ, з якого бозна-відколи не струменіла вода. Зрештою, аби стати чистим не конче митися. Не конче знати всі формули й правильні відповіді на всі рівняння. Стіни минулого мають більше рубців, аніж пам’ять здатна нести за тобою. Є досвід, який вимагає себе проживати, переосмислювати й відпускати, викидати його ножі, беручи з собою як застереження на майбутнє концентрований еліксир виживання.
"Очищення".
«Ти помираєш і народжуєшся,
провалюєшся і з’являєшся, роздумуючи
про високі навісні мости й тонкі волокна любові,
що їх підтримують;
про невагомість у космічних шатлах та гравітацію,
до якої швидко звикаєш;
про виринання з киснем китів і їхню приреченість,
схожу на нашу;
про ангелів і демонів, які невпинно б’ються за твою душу.
Ти думаєш про все, тому що просто не можеш по-іншому.
Навіть коли назавжди і безповоротно втрачаєш пам’ять.
Навіть якщо неминуче губиш минуле,
яке постійно встромляє у тебе
іржаві короткі ножі, ризикуючи як не вбити одразу,
то занести невиліковну інфекцію».
(«Короткі ножі»)
«Перспектива»
Порожні вулиці як порожні стелажі. Звільняючись, отримуєш волю або порожнечу. Необмежену свободу руху або самоту. Чи все одразу. Звільнені комірки міст можна заселити іншими людьми, та чи новими? Незайняті полиці заповнити іншими речами, та чи потрібними? Обираючи перспективу, ми не завжди проглядаємо в ній завтра. Сама я — півжиття проживши в колишньому єврейському будинку з вікнами на греко-католицьку церкву, а потім у польському з вікнами на старезний надщерблений совком костел — не зайняла по-справжньому жодної комірки, бо жодна не була вільною.
"Перспектива".
«Невпинно розповзається передчуття спустошення,
захоплюючи нові міста,
поступово й болісно вбиваючи ослаблене тіло зсередини.
Тому святі правила конформістів змушують мовчки спостерігати за ходою смерті – як в одному з антифашистських фільмів Бертолуччі.
Життя повільно заставляє полиці її будинку новими іконами й книгами,
а вона, заздалегідь запросивши в гості усіх своїх далеких нащадків,
розгублено дивиться в дзеркало, залишаючи двері прочиненими,
хоча осінній пейзаж за вікном уже поглинають мовчазні сутінки».
«Відображення»
У вікні на дні себе бачиш відображення свого завтра — зашифрованим. Зроби з ним селфі, аби пізнати себе правдивого крізь каламуть з іржавого водогону. Або принеси чистої води, якщо стане снаги викопати власну криницю в правильному місці. Можливо, з неї питимуть воду ті, в чиїх зіницях вже буде обернутий в себе кришталик. Заплющеним намацувати правильний фокус — наука майбутнього чи позачасся?
"Відображення"
«Війни не закінчуються – закінчується життя.
Усім нам надано стільки часу, аби жити озираючись,
тому інколи ми роздивляємось власні мовчазні тіні.
Іноді болісно, іноді безпомічно спостерігаємо зміни пір року.
Невпевнено відтворюємо у пам’яті свободу фольклору.
Провалюємось у глибокі ліжка, не очікуючи тривалих снів.
Час від часу прокидаємось, аби поглянути в дзеркало».
(«Пори року»)
І ще пошепки:
Шепіт моєї невизначеності
досконало крихкий,
невпевнено сталий.
Я бачу твоє лице
у дзеркалі спокою
вчорашнього дня.
Ти біля мене ніжно
нестримана, тиха, мов
річка глибокого сну.
Ти знаєш, що ми знати не можемо,
як складеться в нас
інше життя.
(«Краса мінливості»)
«Тихий куточок»
Інколи знаходиш тишу, шукаючи зовсім іншого. Бо справжня тиша ніколи не приходить до того, хто її шукає. А яка з них справжня: гнітюча чи натхненна? Якщо не чуєш власного серцебиття, чи можеш насправді почути непромовлені слова друга? Не чуючи власного дихання, чуєш плач вороння за тисячу кілометрів звідси.
"Тихий куточок".
«А тим часом я втікаю від спокою,
щоб не втомитись від нього самого.
Я сиджу на лавочці в парку,
дивлячись на голі дерева,
немов на самотні душі.
І тільки чорні ворони у небі
сповіщають про щось невідворотне,
засипаючи ліс срібними монетами,
які згодом визбируватимуть знову».
(«Осінній мотив»)
"ON / OFF"
Лейтмотивом крізь картини Івана Винарчика проходять фрагменти графіті поверх центрального образу. Вони, створюючи ефект поранень, буквально — насилля, надають на позір статичним сюжетам брутальної динамічності. Якщо заглиблюватися в питання насилля, то всі ми його жертви. Великих і маленьких насильств у житті кожного з нас: совкового насилля, в часи якого ми або народилися, або більше чи менше зазнали впливу його наслідків через гіркі досвіди наших родів; насилля виснажливої війни, ворога над нашими землями й людьми та цієї загрозливої зими, що добігає кінця, зокрема — насилля над нашою психікою, над нашими особистими реакціями, над адекватною життєдіяльністю кожного як деталі одного великого організму — національного, соціального, державного, загальнолюдського.
Наостанок зазначу: серія картин «Ремісія», принаймні основна їх частина, створювалася від початку війни, у 2014 – 2019 роках.
Виставка триватиме до 6 березня.
Художник Іван Винарчик із батьком Богданом Винарчиком, також художником.
16.02.2022