“Як в нації вождя нема...”

Олеся Ісаюк

Сюжет повісті “Черлене вино” насправді ризикує бути найзаплутанішим з точки зору співвідношення з реальністю епохи, яку він описує, — і як такий лишитися пам’ятником не тільки літературі, а й часам, коли доводилося мімікрувати до повного хамелеонізму і перекручування реального змісту подій.

У центрі “Черленого вина” перипетії навколо престолонаслідування у Великому князівстві Литовському після смерті Вітовта 1430 року і Ягайла, його двоюрідного брата і короля Польського, у 1434 році. Вітовт не залишив по собі нащадків чоловічої статі, натомість у Ягайла був брат Свидригайло, наймолодший з Ольгердовичів, який претендував на литовський престол, апелюючи власне до факту відсутності у Вітовта синів, й аби таки добитися свого — користувався підтримкою руської православної шляхти, якій умови Городельської унії перекрили шлях, зокрема, до кар’єрних авансів. Результатом усіх пертурбацій, описувати які в деталях тут буде недоречно, стала фактично громадянська війна у Великому князівстві Литовському, яка внаслідок персональних і династичних пов’язань зачепила і Корону Польську. На цьому тлі розгортаються два сюжети: спроба боярина Івашка Преслужича-Рогатинського вибудувати відносини з сусідом — римо-католиком Яном Давидовичем, та історія Орисі, дочки самого Івашка, яку той віддає за сина Давидовича, керуючись суто династичною логікою, нехтуючи її почуттями до гусляра Арсена, про які знає.

Додає до цих колізій, які у повісті розгортаються переважно на прикордонні Корони і князівства, знання про одну важливу подію тих часів — так званий Єдлинський привілей 1434 року, наданий королем Владиславом ІІ Ягайлом руській шляхті Руського та Подільського воєводств, який урівнював цю шляхту в правах із римо-католицькою шляхтою, чим усувалася проблема потенційного протистояння на ґрунті релігії. Якщо знати про Єдлинський привілей, то “Черлене вино” набуває легкої фантасмагорії — чому б Івашкові просто не скористатися законно належними і визнаними формально правами, замість вступати у боротьбу? Та й навіщо загалом шляхтичеві з Корони Польської втручатися в розбірки у сусідній країні?

Є і ще одна недоладність з точки зору людини, яка хоча б згрубша поінформована про те, що реально відбувалося на Русі після смерті Вітовта і Ягайла. А саме тема “русини контра поляки”. Вона дисонує протягом усього тексту просто тому, що на територіях, контрольованих Польською Короною, справдешні релігійні та культурні конфлікти почалися вже аж у пізній Речі Посполитій, тобто за двісті п’ятдесят років після Єдлинського привілею — а саме у той період пізнього середньовіччя, по суті, національність була далі, ніж останнім елементом усвідомленої ідентичності. А ось міжшляхетські війни були частим явищем, яке згодом у тій-таки Речі Посполитій завдяки слабкості королівської влади виллється у повінь так званих “заїздів”, один із яких підпалить бочку з порохом інших проблем. Втім, у звичайній ситуації — без особливих “бонусів” у вигляді чи то близькості Дикого Поля, чи то належності одного з учасників “заїзду” до спільноти, навколо якої накопичилося дуже вже багато проблем, — усе закінчувалося довгою епопеєю з судами та відшкодуваннями. Назагал, Сенкевич зі своїм “шляхтич шляхтичеві сала за шкіру заливав” ближчий до істини в оцінці цього явища, ніж спроби вписати подібні епізоди до історії національного визволення.

Втім, якщо охопити всі ці колізії “з висоти пташиного польоту”, то виникає питання — про що ж насправді “Черлене вино”? А насправді воно — далебі, не про жіночу трагедію, персоналізовану в сюжетах навколо Орисі. Та й сама ця жіноча тема, якщо придивитися, — вона не про людське щастя. Орися виглядає для Арсена чимось на кшталт Нагірної Дами, яка не може бути йому дружиною — бо не може. І навіть не варіація героїчної легенди про відважного лицаря, який до кінця ставить чоло поневолювачам і гине в останньому бою — хоча фінальні два розділи повісті ніби натякають саме на це.

Це насправді історія про еліту. І якщо подивитися під таким кутом, передусім стає зрозумілим вибір тла. Бо хоча боротьба між Свидригайлом і Ягайлом, а потім Владиславом, сином Ягайла, ішла не за права чи русинів, чи кого б не було, а банально за владу, хоча Єдлинський привілей — не про деелітизацію, та й повальна полонізація руської еліти у Короні Польській, а потім і в Речі Посполитій, – це радше міф, але була одна дуже суттєва і складна проблема.

Проблема, з якою українська знать у масі своїй не дала собі ради. Ця проблема — різниця поняття еліти і народу в ранньому модерні і в модерних часах. Для лицаря чи шляхтича раннього модерну визначальною була служба сюзеренові — чи монархові, чи старшому за рангом. І не мало значення, якою мовою він говорить вдома і яких звичаїв дотримується. Тож у такій системі координат нікому не муляло, що одним із електорів Священної Римської імперії германської нації був король Богемії – сиріч цілком собі слов’янської Чехії. І нікого не обходив факт, що один король Речі Посполитої був французом з походження, інший – угорцем із Трансильванії, а після нього правила ціла династія шведського походження. З іншого боку, існувало поняття звичаїв і вольностей підданих, які володар був змушений шанувати, — ці поняття стали підставою як національної ідентичності, так і національних інституцій. За реалій модерну маркери національності різко набували значення принципового. І тут уже аристократія опинялася перед дилемою вибору, яка була додатково обтяжена, з одного боку, перспективою зламати присягу володареві, що було найтяжчим переступом серед знаті, з іншого – асоціюванням себе з третім станом, який у системі поглядів аристократа міг мати певні права, був об’єктом захисту, але ніколи не міг стати рівнею аристократу.

Тим країнам, які проживали перехід до модерності у ситуації залежності від чужоземного монарха (незалежно від того, ґрунтувалася ця залежність на системі договорів чи була наслідком збройного завоювання), вкрай рідко вдавалося у ході модернізації перетворити родову еліту в національну. А якщо певні значущі маркери ідентичності збігалися з ідентичністю правлячого монарха, модернізація нації перетворювалася на повністю “дохлий номер”. Саме це і сталося у випадку з українцями, які були православними, як і імператор Російської імперії. Полякам пощастило у нещасті — вони втратили незалежність у момент формування модерної парадигми нації, ще й Російська імперія була іншою за релігією і звичаєвими формами. До мови у цих колізіях апелювати не варто — практично у всіх країнах Європи мова знаті й посполитих відрізнялася.

Як бачимо, національна асиміляція вже наздоганяла аристократію — але не вона запускала механізм. І якщо вдивитися з перспективи всього, що відбулося між 1434 роком і початком ХХІ століття, то виявиться, що епоха воєн Свидригайла і Єдлинського привілею насправді доволі зручне тло для “шифрування” перипетій еліти хай навіть не підкореного у прямому значенні слова, але точно нерівноправного народу.

І після всіх викладених вище подробиць розшифрування не виглядатиме надто складним. Отож, Івашко Рогатинський є рицарем “старого гарту”, який покладається на борг вірності у володаря і право. Він до останнього апелює до прав, хоча не відмовляється аж ніяк і від сили зброї — втім, треба направду великого потрясіння, щоби він таки остаточно взявся за зброю. У романі таким потрясінням стає звістка про замислений нещирим сватом Давидовичем напад на замок та фактичне ув’язнення Орисі.

Самі ж Давидовичі у такому розкладі є не чим іншим, як чужинцями — і не просто чужинцями з розряду “дозволених” (що важливо з огляду на реалії Радянського Союзу, у яких писався текст), а й чужинцями, чия аристократія швидше трансформувалася з родової у національну. І напад Давидовича на замок в Олеську — це символ того, як національна парадигма приходить на зміну традиційній родовій. Втім, якщо згадати, що етнічно Давидовичі – теж русини, то ворожнечу між Івашком і Давидовичами можна читати й інакше: ідеться не про що інше, як суперництво між аристократією “старого гарту” і відносно новими родами, які часто беруть собі у союзники сусідні монархії, не згадуючи вже тієї держави, яка фактично володіє територією, за яку триває конкуренція.

А що ж Орися і її кавалери? Орися – це символ власне отої нації без еліти. Зі шлюбу з Давидовичем, тобто більш-менш свідомого вибору більш перспективної, хоч і чужої ідентичності, нічого не виходить. Арсен, якого кохає, гине... Чому? Адже наче свій. Свій, але не зовсім. Арсен, при всій його привабливості і “руськості”, — не еліта, а вмістилище “народного духу” у вигляді фольклору, пісень і подібного. Недаремно пів книги він — скоморох.

А цього мало для проводу. Бути своїм, бути повним мистецтва твого народу, співати його мовою — цього замало. Будь-хто з фахівців вам скаже: так званий культурний чи романтичний націоналізм не дасть сам по собі перетворення народу у політичну націю, для цього націоналізм має стати політичним, а сама нація мусить пройти три етапи розвитку за Мірославом Грохом.

Без цього народ фактично залишається тільки етнічною спільнотою без чітко сформульованих інтересів і представництва. Недаремно Арсен більшу частину повісті не те щоб тиняється, але ніде особливо не загріває місця. З іншого боку, йому незатишно. У повісті це пояснюється розлукою з коханою, але, з урахуванням усіх прихованих деталей, зрозуміло — ідеться про “неприкаяність” етнокультурної спільноти самої по собі. Втім, ця неприкаяність непроста: у процесі тиняння сюди-туди Арсен виростає і мудрішає. Доки не приходить момент переходу на інший рівень — рівень борця.

Й Арсен ступає на цей шлях — вступаючи у бій наприкінці повісті і гинучи в ньому. Культ полеглих за свободу — один із наріжних каменів і націоналізму як ідеології, і національної ідентичності як явища. Щоб нація стала нацією, вона має переродитися. Тобто вмерти і народитися ще раз. Вона має купити собі право на дальше існування. І купити кров’ю – що і робить Арсен. Характерно, що разом з ним в останньому бою гине і сам Івашко Преслужич. Це нагадування – коли приходить “момент істини”, внутрішні поділи неважливі. І тільки такі моменти формують не тільки національну, а взагалі будь-яку спільноту.

І характерно, що рятуються з обложеного замку Орися і Осташко Каліграф. В епілозі автор чітко вказує їхню роль: Орися втілює тих, які після чергових поразок далі продовжують рід і непомітно для зовнішнього світу працюють на відродження, Осташко ж – це ті, хто зберігають пам’ять. По суті, епілог не про що інше, як про регенерацію тої ж таки еліти.