«Стильно», «ефектно», «типово жіночно» – перші епітети, що спадають на думку, коли у мене запитують про прем'єру вистави «Top Girls» у режисурі Дмитра Захоженка за п’єсою Керил Черчилл у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Прем’єра відбулася 8 травня 2021 року. Динамічна вистава, що зацікавлює візуальним рішенням, насичена проблемними темами та питаннями, що були актуальні для Великобританії років сорок тому (п’єса написана у 1982 р.), але близькі мені та нашому суспільству до сьогодні.
Сучасна британська драматургиня Керил Черчилл відома не лише через послідовний інтерес до феміністських тем, дослідження сексуальної політики в суспільстві та зловживань владою, а й завдяки її поетичному таланту, антинатуралістичній манері письма та новаторським підходам у драматургії. Як свідчить анкетування драматургів, проведене нью-йоркським тижневиком «The Village Voice» у 2011 році, чверть із опитаних письменників вважають Керил Черчилл найкращою сучасною авторкою серед тих, хто пише для сцени.
Вистава, як і пʼєса, складається з трьох частин: «Бенкет», «Історія Енджі», «Рік до того». У першій частині «Бенкет» головна героїня, самодостатня жінка, бізнес-леді Марлін (Анна Єпатко) святкує своє призначення на керівну посаду в агенції з працевлаштування, яке шокувало соціум. Лише уявіть, друга половина двадцятого століття, а фірмою керувати буде – жінка. А як працівникам чоловічої статі виконувати накази, радитися та й взагалі підпорядковуватися ЖІНЦІ? Дружина екс-керівника прийшла до Марлін поговорити як «жінка з жінкою», щоб та відмовилася від посади, бо її чоловік, який до того обіймав цю посаду, через це душевно нездужає...
На бенкет до Марлін завітали п’ятеро жінок з незвичними біографіями. Отож, Ізабелла Берд – вікторіанська мандрівниця; Пані Нідзьо – куртизанка японського імператора у тринадцятому столітті, яка подалася у монахині та пройшла всю Японію пішки; Божевільна Грета – персонаж з картини Пітера Брейгеля «Dulle Griet», котра веде за собою натовп жінок, які прориваються крізь пекло, борючись із чортами; Папеса Йоанна – жінка, яка видавала себе за чоловіка і, як вважається, була Папою Римським у 854–856 рр.; Терпляча Гризельда – покірна дружина, історія якої розказана у «Кентерберійських оповіданнях» Джеффрі Чосера. Гості та господиня пʼють вино, багато говорять, галасують, час від часу перебивають одна одну. Про що мова? Якщо стереотипно припустити, що про моду та свіженькі плітки – то це буде помилкове припущення! За столом, жінки з різних культур та епох діляться своїми життєвим історіями. І саме в цьому полягає певна «родзинка» і водночас утопічність цього бенкету – не кожному вдасться запросити таких персон з різних часових просторів. Тому ми розуміємо, що ця сцена є сном або маренням Марлін.
Кожна гостя вирізняється своїм характером, ставленням до життя та світу, а те, що їх об‘єднує: у кожної на шляху до успіху був чоловік, який як і водиться у патріархальному суспільстві, певним чином "обтинав крила" цим жінкам. В усі згадані історичні періоди обмеження жінки «рамками» мало розмаїті прояви. Дуже довгий час навіть жіноче тіло належало чоловікові, а головна його функція – дітородна (та й народження дівчинки було небажаним). З плином часу перед жінкою відкрилися двері навчальних закладів, але це ще не було цілковитою емансипацією. Наприклад, Жан-Жак Руссо стверджував, що освіта жінкам потрібна лише задля того, щоб доповнювати чоловіка. В людській історіографії акцент стояв на чоловічих образах, у той час як жіночі – замовчувалися.
Повертаючись до гостей Марлін, варто відзначити, як по-різному вони розповідають свої історії: хтось зі завзяттям і голосно, хтось скромно і тихо, а Божевільна Грета (Тетяна Фролова) нічого і не говорила, лише час він часу викрикувала певні словосполучення – коротко, але моторошно. Папеса Йоанна (Оксана Цимбаліст) – найгучніша зі всіх присутніх. Саме її історія звучала з нотками іронії. Емоційний стан Ізабелли Берд (Зоряна Дибовська) був схожий на ейфорію, проте було видно, що вона усвідомлює усі свої життєві негаразди. Спільна риса Пані Нідзьо (Ісабель Меркулова) та Терплячої Гризельди (Анастасія Перець) – терпимість, адже вони не те щоб не помічали наругу з боку чоловіків, а призвичаїлися приймати її за належне.
Епітет «стильно» стосується саме до одягу цих дам. Виконані вони у світло-сірому тоні з металевим блиском. Таким чином режисер Д. Захоженко та художниця з костюму Марія Антоняк, підкреслюють, на мою думку, втрату цими героїнями жіночу м’якість у характері та набули рис, які стереотипно є більш притаманними чоловікам, рис – що асоціюються з міцністю металу. Ці жінки позбавленні «людської» подоби і виглядають чужими у світі ще й тому, що вони є маренням головної героїні. Доповнюють ефемерний образ чудернацькі головні убори героїнь.
«Ефектно» – це про сценографію вистави. Довгий дзеркальний подіум з білою підсвіткою веде героїв зі сцени вздовж глядацької зали. Героїні дефілюють подіумом під звуки музики та оплесків, демонструючи себе. Вони отримали можливість бути на подіумі, оскільки здобули «особливий статус». Ці жінки в той чи інший спосіб відрізнялися та були «іншими» у контексті своєї історичної доби. Таким дефіле режисер закцентував увагу на модельності цих персонажок, виокремив їхню індивідуальність. Адже кожна з них отримала власний досвід, який є негативним, власне, через свою приналежність до жіночої статті та зазнавала обмеження у можливостях та правах відносно чоловіків.
Декорації зроблені наче з металу та дзеркальних елементів. Великий стіл на підвищенні, у першій частині вистави, оброблений фольгою, що підсвічується у верхній та нижній частині. На ньому стоять подовгуваті вази зі скла, що за своєю витонченою формою та вигинами нагадують бокали для алкоголю різних видів. На верхню частину задника чорного кольору проектується відео трансляція елементів вистави, що допомагає розставити зорові акценти.
Друга частина починається сценою, яка відбувається у робочому офісі Марлін. Сценічний простір освітлений білим світлом. Все виглядає стримано, мінімалістично, проте зі смаком. Певної легкості та невагомості додають прозорі стільці. Вони хоч не скляні, але створюють асоціацію з чимось крихким. Доповненням до цієї «прозорості» слугує парасоля та плащ-дощовик.
«Типово жіночно» – це про «стереотипне» виконання ролі жінки акторами-чоловіками. Він (Василь Сидорко) та Нелл (Михайло Понзель) дві працівниці з відділу кадрів у компанії Марлін, з’являються лише у другій частині. Їх можна ототожнити з драг-квін, які переодягаються у жіночий одяг та поводяться перебільшено жіночно. Нелл та Він часом здаються серйозними, але більше їм притаманно кокетство та пустотливість. Саме вони створюють дещо гротескний і завуальовано сатиричний ефект. Такий режисерський хід допомагає підкреслити патріархальний устрій, у якому чоловік визначає, як поводитися жінці. В історії театру ми знаємо, що від часів античності на сцені грали виключно чоловіки і навіть жіночі ролі. Перша документальна згадка про появу жінки на професійній сцені датується 1660 роком. Це відбувалося з різних причин, та це ще раз підкреслює усталену думку, що «лише чоловік знає, якою має бути жінка».
Драґ-квін проводять співбесіди, на яких одна з кандидаток на заміщення посади ладна на брехню та хитрощі, лишень би отримати роботу. Шона (Софія Лешишак) вигадує та прикрашає свою біографію, хобі та характеристику у резюме, приховує свій вік (оскільки є неповнолітньою). А друга – Луїза (Тетяна Фролова) шукає нову роботу, бо звільнилася з попередньої через те, що її не цінували, на відміну від працівників чоловічої статі. Їхні історії слугують підтвердженням думки, що жінки хочуть працювати на рівні з чоловіками і не зазнавати утисків та обмежень у кар’єрному зростанні.
Варто додати, що у виставі конфліктні теми та проблеми, як цукерки, загортають у яскраву обгортку з надписами «Жарт», «Іронія» та «Сарказм». Мабуть, тому така наскрізь іронічна тональність вистави, певна поверховість, постійне передражнювання впізнаваних стереотипів не дискредитує саму серйозність піднятих у драмі проблем.
У другій частині з’являється ще одна сюжетна лінія: ми знайомимося з Енджі (Анастасія Лісовська), підлітком, яка хоче вбити свою матір, б'є та ображає подругу (єдину та ще й значно молодшу), має проблеми з навчанням та втікає з дому до тітки Марлін, бажаючи бути такою ж, як і вона. Ми маємо можливість спостерігати, у яких умовах росте та формується ця дитина, та здогадуватися, яке майбутнє чекає на неї.
Сценографія у третій частині побудована на контрасті з двома попередніми. Старі килими з минулого століття, які тоді бабусі з дідусями вішали на стіни, щоб гарно було і тепло, перемандрували у якості задника до цієї вистави. Їх можна нарахувати аж вісім. Абажур на торшері та журнальний столик також створені у цій "килимовій" стилістиці. Атмосфера стала більш гнітючою та похмурою, навіть попри тепле жовте освітлення та доволі різнобарвну колористику.
У цій частині Марлін потрапляє у середовище в якому зростала. І ми дізнаємося одну її таємницю: Енджі – дочка Марлін. Вона народила її у юному віці, залишила на старшу сестру Джойс (Марія Городечна) і поїхала до міста навчатися та будувати кар'єру... Саме ці причини викликали у Енджі підвищену жорстокість та втрату здатності співчувати проблемам інших людей довкола, серйозні емоційні проблеми, зокрема надмірну нервозність, агресію, труднощі у спілкуванні з іншими дітьми та відчуття страху, що провокує бунтарську поведінку та намагання відокремитися від решти суспільства.
Ось тут ми бачимо іншу сторону «медалі» успішної кар’єри Марлін, яка, обираючи між дитиною та власним успіхом, обрала другий варіант. Тим самим прирікаючи Енджі на нещасливе майбутнє. Вистава представляє нам певну вигадану реальність, сон, у якому жінка побудувала успішну кар’єру, але пожертвувала заради цього сімейним затишком та щасливим дитинством власної дитини, прирікши її на «мамин» – погодьтеся, сумнівно успішний – шлях.
Головна героїня Марлен та її гості хочуть бути почутими, хочуть, аби до них ставилися з повагою та не вважали «другим сортом», хочуть займати «недоступні» їм посади та стани. Заради цього вони готові заплатити (і вже заплатили) жіночим, сімейним щастям та дитячими слізьми. Чи такого «успіху» вони хотіли і чи такого хочемо для себе ми? Відповідь залежить від нас.
Фото: Ольга Климук, Тетяна Джафарова.
21.02.2022