Коли послухати заяви Владіміра Путіна про інтеграцію України в НАТО, починає гризти думка: де я таке вже чув? Бо риторика стурбованостей стара і повторювана: «ми будемо захищатися», «нам це загрожує», «з нами ніхто не порадився», «Україна має право на вибір, але…» Аякже, згадалося! Це було на тринадцятому (нині двадцять другий) році після сходження Путіна на російське президентство – тоді, коли офіційна Москва намагалася нашкодити приєднанню України до асоціації з Європейським Союзом.
Тодішня спроба зірвати зближення України з цивілізованим світом для Росії була невдалою. Але не стала останньою. Досвід асоціації багато чого мав би навчити українців. Основне: не треба переживати, що прояв власної свободи може якимсь чином допекти російській душі – навіть тоді, коли та погрожує війною.
Чи буде війна?
4 червня 2014 року репортери французького телеканалу TF1 записали інтерв’ю з Владіміром Путіним. Одне з їхніх питань цілком органічно би виглядало в будь-якому теперішньому ток-шоу: «Чи є небезпека війни? Зараз, у цей момент, ми бачимо танки, котрі їдуть із Києва. Це питання ставить собі багато французів: чи не виникла у вас спокуса ввійти у Східну Україну, ввести туди війська?».
Путін почав відповідь із того, що Україна запалала вогнем після відмови колишнього президента підписати Угоду про асоціацію. Згідно з баченням Путіна, Захід вирішив зіграти на одному боці конфлікту і зневажив інтереси Росії.
«Ми про це говорили й сперечалися з нашими європейськими партнерами. Замість того, щоб продовжувати з нами цей спір легітимними, дипломатичними засобами, наші європейські друзі і друзі зі США підтримали антиконституційне збройне захоплення влади. От що трапилося. Ми не створювали цієї кризи», – виправдовувався Путін.
Тодішні його нарікання перегукуються із теперішнім побиванням росіян через «гарантії безпеки», що їх вимагають від США і НАТО: бо Захід нібито сам створив проблему. «У нас була майже ідилічна картина взаємостосунків, особливо в кінці 90-х років, ми були майже союзниками. Ні. Не зважали на наші попередження, не зважали на наші розмови, прохання», – бідкався Путін наприкінці минулого року, коли обґрунтовував свій ультиматум Сполученим Штатам.
Путін не попереджав – Путін погрожував. У вересні 2013 року, ще на етапі роздумів Віктора Януковича про євроінтеграцію, президент Росії заявив на засіданні «Валдайського клубу» – Росія замкне свої ринки від українських товарів, щоби захистити власний продукт після підписання угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Березень 2014-го. Підписання першої частини Угоди про асоціацію
«Слухайте, ми все розуміємо, це ваш вибір, хочете – робіть так, але майте на увазі, ми будемо змушені якось захищати свій ринок, вводити інструменти захисту. Ми заздалегідь про це прямо і чесно вам кажемо, щоб потім нам не докоряли в тому, що ми комусь заважаємо чи ставимо під сумнів суверенне право приймати рішення», – удавав милосердя Путін.
«Нащо?»
А вже через рік, восени 2014-го, Путін сварив західних політиків за те, що вони таки не дослухалися до російських стурбованостей і що справа врешті дійшла до війни:
«Ми провадили дискусії по всіх темах, пов’язаних із асоціацією України з ЄС, наполегливо, але, хочу підкреслити, абсолютно цивілізовано, висловлюючи очевидні доводи та аргументи, вказували на можливі проблеми. Нас ніхто не хотів чути і розмовляти ніхто не хотів. Нам просто сказали: "Це не ваша справа", – от і все, от і вся дискусія. Замість складного, але цивілізованого діалогу, довели справу до перевороту, кинули країну в хаос, у розвал економіки, соціальної сфери, у громадянську війну з великими втратами. Нащо?» – бісився Путін.
До речі, тоді Росія також наполягала на тому, що Україна мусить погодити свій зовнішньополітичний вибір із адміністраціями окупованих територій. Сама ж Москва вдавала зі себе посередника-миролюбця.
«Ми готові обмінятися міркуваннями про гостру кризову ситуацію в Україні, котру, певен, не можна вирішити шляхом подальшої ескалації силового сценарію без урахування насущних інтересів південно-східних регіонів країни і без мирного діалогу з їхніми представниками», – сказав Путін.
Грудень 2013-го. Янукович обіцяє Росії вірність
Нарешті у 2016 році, після того, як Росія відтермінування угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, Путін назвав першопричиною спалаху збройного конфлікту саме євроінтеграцію.
«А що було покладено в основу от такого розвитку подій? Дивовижно! В основі цієї всієї трагедії лежить неможливість узгодження позицій про приєднання України до чого? До угоди про асоціацію з Євросоюзом. Невже можна такі питання чисто економічного характеру переводити у таку площину й доводити до таких трагедій?» – виправдовувався Путін.
Між асоціацією та альянсом
«Ну чого нам хотілося того НАТО і навіщо було нервувати Путіна?» – таких нарікань сьогодні можна почути багато і в просторі маршруток, і в просторі соцмереж. Тих, хто побивається через українську недалекоглядність, чекатиме розчарування: Росії не потрібен жоден привід для того, щоб наїжачити свої «Іскандери» у бік України. Досить лиш того, що Україна не йде з Росією в якийсь там Митний союз чи ОКДБ. Привід підбереться.
Іще чотири місяці тому тема вступу України до НАТО не було пріоритетною для міжнародної спільноти. Україні не давали обіцянок навіть про перспективу ПДЧ. Володимир Зеленський майже половину президентського терміну не хотів зайве дражнити Росію й оминав питання НАТО. До речі, те саме пробував і його попередник Петро Порошенко. А коли облишив ілюзії – ініціював уведення в Конституцію курсу на євроатлантичну інтеграцію. Президент Зеленський подолав свій шлях до осяяння – і в лютому минулого року вже запитував у нового президента США: «Чому ми досі не в НАТО?».
Претензія Путіна до України, котра вже нібито тримає черевик у дверному отворі НАТО, є смішною. Мусимо виправдовуватися за те, чого не робили, і за те, до чого нам іще ґарувати і ґарувати. До речі, попередні політичні ілюзії українських керманичів, їхні дипломатичні обережності якраз і були виконанням кремлівських захцянок про «нейтралітет», «позаблоковість». Перевірено Порошенком, перевірено Зеленським і далі перевірятиметься ще не одним політиком, який «за мир», який «понад сутичкою» чи «за асфальтовані вулиці»: не працює.
Революція гідності. Першими вийшли студенти
Польові дослідження показують: що більшим є тиск Росії на Україну, то повніше втілюються її фобії. Українці починають хотіти в Європу, в НАТО, у милосердну Церкву, у добропорядну політичну систему. Той самий шлях проходять українські президенти – їхня нейтральність закінчується тоді, коли під лопаткою починає відчуватися вістря російського штик-ножа. І ніколи не навпаки.
Угода про асоціацію, План дій щодо членства… Вчора була одна «пред’ява», нині інша, а завтра висунуть ультиматум: чого у ваших садочках більше не вчать «У Лукомор’я…»?
Солом’яна людина
Посипають собі чуби попелом не лише українці. Риса віктимблеймінгу притаманна й багатьом політикам на Заході. У 2014-му – так само, як і нині – теж транслювалася теза про те, начебто Україна зі своєю євроінтеграцією провинилася перед Москвою і доклалася до російської люті. Нагадаємо, кілька парламентів країн EU довго зволікали з ратифікацією угоди. Нідерланди через Україну пережили референдум і внутрішню політичну кризу. Зону вільної торгівлі призупиняли. Результат? Такі поступки Москви не стримали.
У Росії вже забули страшилки про агресивний європейський товар, про крах українського виробника, про вимирання цілих пластів промисловості… Всі ці занепокоєння раптом втратили актуальність, а в світлі софітів заворушився новий монстр – криваве НАТО. Якби направду так просто можна було би вирішити всі свої споконвічні проблеми з Росією через певну формалізовану декларацію з відмовою вступати в НАТО – пхе! – та це було б найлегше! На жаль для прибічників компромісів, такий метод задобрювання Росії не діє. Так само, як носовичок не лікує від катару – а лише допомагає на короткий час позбутися надокучливої глизяви у ніздрях.
На щастя для України, за минулі вісім років серед західних еліт побільшало умів, які чітко розуміють генезис українсько-російського конфлікту. Не угода про асоціацію, не ПДЧ, а щось інше коробить «братішек».
Наприклад, державний секретар Сполучених Штатів Америки Ентоні Блінкен іще в січні, на ранньому етапі ескалації, розкритикував вимоги Росії до України й НАТО і сказав, що таким чином Москва веде розмову на манівці – «намагається сфокусувати увагу на дебатах про НАТО замість сконцентруватися на нагальній проблемі – її агресії проти України».
«Ми не дозволимо відволікти нас від цієї проблеми, бо те, що відбувається в Україні, – це не тільки про Україну. Це частина ширшого патерну дестабілізації», – пояснив голова Держдепартаменту США.
Блінкен із Кулебою розглядають стару мапу УНР
У другій половині січня міністр оборони Великої Британії Бен Воллес опублікував знакомиту статтю про російську агресію, в якій говорив не просто про мілітарну загрозу, а про психологію агресора та українську й російську історію.
Воллес повторив висновок Блінкена: Росія займається підміною тез. Британський міністр використав метафору з опудалом (straw man, «солом'яна людина») – штуковиною, котру використовують для омани. «Кремль хотів би, щоб ми реагували на цей фальшивий закид замість того, щоб звернути увагу на дії», – констатував Воллес.
Британський міністр нагадав про те, що минулого літа Владімір Путін опублікував статтю «Про історичну єдність росіян та українців». Він запропонував охочим прочитати цей есей, аби пересвідчитися: Путін дивиться на сусідів очима шовініста.
«Він дає перекручену та вибіркову аргументацію, щоб у кращому разі виправдати напад на Україну, а в гіршому – примусово приєднати суверенну державу. Стаття президента Путіна повністю ігнорує бажання громадян України, але водночас відроджує той самий тип етнонаціоналізму, який існував у Європі протягом століть і який все ще має потенціал пробудити ці руйнівні сили давньої ненависті», – констатував Воллес.
Не повторити Януковича
Влучна діагностика дає більше шансів позбутися проблеми. А ще влучна діагностика дозволяє чіткіше промалювати межі раціональних компромісів.
Безпечні компроміси цілком можливі – якщо добре знаєш, чого тобі треба, і добре розумієш, що навіть до усміхненого противника не варто повертатися спиною.
Цього тижня посол України у Великій Британії Вадим Пристайко (завважимо: не просто посол, а ще донедавна – міністр закордонних справ, перед тим – голова української місії при НАТО) спробував тестувати больовий поріг українців на виконання російських вимог. Пристайко заявив, що українська дипломатія готова дискутувати про зупинення політики на вступ до НАТО в обмін на гарантований мир. «Якщо нам доведеться пройти через якісь серйозні поступки – це те, що ми можемо зробити. Безперечно», – сказав дипломат.
Прикметно, що ані Міністерство закордонних справ України, ані Президент України не дезавуювали заяви Пристайка.
«Може, дійсно питання "відкритих дверей" – це для нас така історія, начебто як мрія, як сигнал, куди ми ідемо. А коли там будемо, ніхто не знає. Не тільки Україна, а навіть деякі члени НАТО. Тому я вважаю, що ми повинні рухатися тим шляхом, який обрали. [Ідучи] на цьому шляху, найголовніше, щоб наша армія була потужна. А куди цей шлях доведе і коли – подивимося», – сказав Зеленський.
Акція на Михайлівській площі в Києві
У заявах МЗС і Президента лунала теза, що Україна наразі шукає певних гарантій безпеки. За цими риторичними фігурами, очевидно, стоїть закулісний переговорний процес, пошук компромісу.
Чи може він включати відмову від НАТО? І як Україні не повторити старих помилок – тих, котрі були пов’язані з Угодою про асоціацію?
Американський професор Олександр Мотиль сказав у інтерв’ю Z місяць тому, що Україна заввиграшки могла би дати публічну обіцянку не вступати в НАТО у найближчі десять років. Бо держава, об’єктивно, до цього ще не готова. У самому Альянсі цього все ще не хочуть. І багатьох альянтів лякає ідея надати зброю Україні – не кажучи про те, щоб колись спорядити на її територію власний військовий контингент. Якщо це справді може задовольнити Росію, вважає Мотиль, то можна подискутувати. «Усі добре знають, що Україна фактично не має ніяких шансів стати членом НАТО впродовж наступних 20 років. Тому в якійсь мірі це фіктивна суперечка: сваримося про річ, яка не відбудеться», – аргументував професор.
Тимчасова резиґнація з євроатлантичної інтеграції у такому варіанті дуже нагадувала би сповільнення Угоди про асоціацію та угоди про зону вільної торгівлі, котрі ми досвідчили у своїй недавній історії. Це ще один вигин, котрим ці зовнішньополітичні сюжети подібні. Тоді ми пережили вимушену паузу, дочекалися, коли в пияка по сусідству перейде приступ гарячки, при тому, здається, не зрадили собі – і врешті таки перестояли російський тиск. Принаймні тимчасово. І то, як виявилося, було прикладом допустимого компромісу – котрий стояв на ілюзіях європейців, на гордині росіян, але з позитивною остачею для України.
Але ще варто пам’ятати, що спроба протиснути підкилимні рішення, вторгувати собі щось у Росії, грубий демарш супроти суспільних очікувань, закамуфльовані під високовигідний компроміс, виводять на повторення іншої історії, пов’язаної з Угодою про асоціацію. Історії Віті Ростовського.
17.02.2022