Яка ця країна красива!

Як Майдан змінив ставлення українців до своєї країни? Чи була виправданою жертовність Небесної сотні? Як Янукович розмовляв із очільниками УГКЦ про замах на своє життя? Чому в нас неможливий Путін?

Тези виступу Ярослава Грицака на гутірці із студентами Українського католицького університету після відкриття фотовиставки, присвяченої Революції Гідності.

«Після Майдану ми говоримо про іншу країну»

Головний меседж Революції Гідності – це те, що українці є гідною нацією. Українці перед Майданом завжди ставили в приклад інші країни: Польща це зробила, Німеччина це зробила, навіть Росія щось зробила – а ми не зробили… Після Майдану ми так більше не говоримо. Після Майдану ми Україну ставимо у приклад іншим країнам.

Те, що зробив Майдан, було винятковим. Такі «майданні» революції вже стали правилом, навіть банальністю у сучасному світі. Перед епідемією ковіду остання така революція була в Чилі. Коли читаєш, як розвивалася ця революція, – один до одного київський сценарій. Усе починається з виступу студентів. Студентів виганяє поліція – на вулиці виходить мільйон людей. Тоді уряд оголошує, що це незаконні акції, – будуються барикади. І такий самий порядок протестувальників: у перших рядах – люди в балаклавах, які кидають «коктейлі Молотова», у других рядах – медсестри, які надають допомогу, у третьому – роблять канапки, а в четвертому – співають і танцюють. Нещодавно була спроба революції в Білорусі, яка не вдалася. В Росії – не вдалася. «Окупай» у Нью-Йорку, «Арабська весна»… Це новий тип революцій, де героєм є середній клас. І Майдан – це, мабуть, єдина революція серед них, котра перемогла. Решта зазнали поразки.

Коли ми починаємо говорити про Майдан, то говоримо вже про іншу країну.

У нас повторюється ситуація: коли виникає відчуття кризи, ми кажемо – «Яка ця країна красива!». Всі про це говорять. А найбільше говорять про це нам іноземці. Українці поводяться красиво: нема черг, нема паніки… І це трохи нагадує ці майданні почуття.

Найбільший здобуток – що ми відкрили для себе країну, якої ми не знали. І такою ми відкрили її для світу, бо тепер і світ це знає.

«Було відчуття, наче країна – пластилінова»

Революцій ніхто не вибирає. Революції – стаються. Ніхто революцій не планує.

Революція – це щось аномальне, як затори на дорогах. Коли спалахує революція, це означає, що щось ненормальне відбувається в країні.

Ми завжди знали, що ми українці (тут Ярослав Грицак реагує на ремарку, що громадянам України довелося заплатити дуже високу ціну за те, щоб відчути себе українцями, – Z). Тільки наше українство було якимсь таким… Не те що непевним. Для галичан ніколи не було сумнівів у тому, що ми українці. Інше питання – якої якості було те українство? І що воно означало?

Був страх, що коли щось таке почнеться, то нас буде меншість – невеличка кількість людей, які будуть протестувати. Я пам’ятаю серйозну розмову між двома експертами, які на початку нульових років дискутували про те, скільки прийшло би людей воювали, якби Росія напала. Один казав, що буде тисяча, інший – що буде десять... Було відчуття, що країна якась не така – якась пластмасова, пластилінова, несправжня. А Майдан дав відчуття, що насправді Україна не з пластиліну – вона з іншого матеріалу, з міцнішого.

Банальність, але правда: справжній характер людей пізнається в момент кризи. Майдан був кризою, яка нам показала, якими ми є. Ми не знали цього. Поки не отримаєш такого випробування, ти не знаєш, як поведешся, не знаєш, ким ти є. Майдан відкрив: ключове – це гідність. Це означає, що в нас нема комплексів, ми – нормальні. Навіть не просто нормальні – ми маємо обов’язок перед країною. І це дуже красиве відчуття.

Україна – надзвичайно красива країна. Багато, хто приїжджає сюди, це говорять. У них появляється закоханість. У що ти закохуєшся? У щось красиве. Так людська природа діє. Після Майдану бачиш: як легко любити цю красиву країну! А звідси починається все інше. Коли любиш, то решта вже дуже просте.

«Майдан не потребував лідера, бо сам був лідером»

Майдан – це революція нового покоління, покоління ровесників Незалежності. Певні риси були цілком іншими, ніж на першому Майдані (мається на увазі Помаранчева революція 2004 року, – Z). Дещо було подібне: те саме місце, той самий ворог, подекуди навіть ті самі люди стояли. Але різниця була дуже важливою.

Перший Майдан був неможливим без Ющенка. Мусив бути лідер, який мобілізує, який є носієм харизми. Всі кричали: «Ющенко – так!». Ющенко був бог, а Юлія Тимошенко була богиня Майдану. На другому Майдані теж були лідери. Але з них радше сміялися. То були умовні лідери. До них не було великої поваги.

Той Майдан не потребував лідера. Він був сам лідером. Ступінь самоорганізації був дивовижним. Різниця між двома Майданами у тому, шо у другому уже брало участь нове покоління. Те покоління, яке стояло на Майдані, мало 20-25 років, а десять років перед тим мало 10-15 років. Це десятиліття стало формуючим періодом. Ми опинилися в іншому режимі. Нове покоління є егалітарним. Воно не сприймає вертикальних ієрархій. Його етос – горизонтальний.

Ми мали такий лозунг на Майдані: ми всі працюємо пікселями. Є велика картина – а є пікселі. Цю якісну зміну принесла якраз нова молодь.

Я не маю точної статистики, але коли дивлюся на портрети Небесної сотні, то бачу, що більшість– молоді обличчя. Революція Гідності – це революція нового покоління. Наше покоління мало іншу революцію – це 91-й рік, це 89-й рік, певною мірою 2004 рік.

«Смерть – це не був вибір»

Ніхто не хотів помирати. Це не був свідомий вибір – що я піду і сьогодні помру на Майдані... Ніхто не вибирав з революції смерть як варіант. Ніхто не вибирав насильства як варіант.

Рівень насильства під час революції залежить не від демонстрантів, а від влади. Вона задає цей розвиток. Тому що Майдан був мирним. Він перестав бути мирним після насильства, а особливо після перших смертей.

Різниця між першим і другим Майданом була в тому, що в першому випадку президентом був Кучма, а в другому – Янукович. Кучма давався на компроміси. Що би не сталося, як би ми не ставилися до Кучми, він був на порядок розумнішим і поряднішим, ніж Янукович, бо вважав, що не можна доводити до кровопролиття. Є спогади Кваснєвського, який брав участь у переговорах під час Помаранчевої еволюції. Він згадував, що єдиним, хто наполягав на кривавому розгоні Майдану в 2004 році, був Янукович. Тоді його тримали за руки.

Смерть – це не був вибір цих людей. Це – реакція влади, яка не хотіла сідати за нормальний стіл переговорів. Коли говорять «державний переворот», «силове захоплення» – це все дурня! Тому що цей «переворот» зініціював сам Янукович. Він довів до цього сценарію.

Я досі вважаю, що мирний сценарій, сценарій першого варіанту не був виключений. Ідея була в тому, щоб піти за сценарієм першого Майдану – всі сіли за стіл і передомовилися. Бо саме це є сценарієм революцій нового типу. Такі революції засадничо відкидають насильство. Бо це не радянська революція 1917 року чи французька революція 1789 р.

Символом французької революції була гільйотина. Символом цих нових революцій є круглий стіл. Починаючи від 1989 року, ми спостерігали приблизно той самий сценарій – багато людей виходить на площу, і вкінці влада йде на переговори і на поступки. Зберігає життя і собі, і життя людей.

Янукович порушив правила цієї гри. Але він був завше таким.

Це не є вибір наш. Ми що, хочемо воювати з Путіним?

Революцій не вибирають. Хіба ви можете вибирати сонце на небі? Чи оцю сьогоднішню бурю за вікном? Хіба буря – це питання вибору? Це не є питання вибору. Є лише питання, як ти відповідаєш на цю бурю. От тут твій вибір є.

Звичайно, можна не йти на Майдан. І багато хто не пішов на Майдан. Але ті, хто не пішли на Майдан, не задавали тон в Україні. А ті, хто пішли, – їх була меншість. Революція завше робиться меншістю. Але ця меншість переломила хід подій в Україні.

«Для Путіна Україна – то щось загрозливе»

Чому за це розплачуємося війною? Знову ж таки, це логіка революцій. Якщо революція відбувається впритул до якоїсь великої умовно кажучи «контрреволюційної» сили, війна є майже неминучою. Французька революція закінчилась великою війною. Російська революція закінчилась великою громадянською війною. Ми надіялися, що наша революція до цього не приведе.

Що важливо знати? Насправді сценарій Путіна і сценарій революції був написаний іще в 2009 році у Кремлі. Це було відразу після грузинської війни 2008 року. Тоді в Кремлі розробили нову стратегію щодо України. Того ж року ця стаття якимсь чином потрапила в одну з італійських газет – не першорядних. Ніхто не звертав на неї уваги, бо вважали, що це якась така «качка». Але на це звернув увагу Володимир Горбулін.

Горбулін – це надзвичайно мудрий чоловік, він тоді очолював Інститут проблем національної безпеки при РНБО. І він опублікував разом із Олександром Литвиненком велику статтю: «Большой сосед определился. Что Украине делать дальше?» Стаття вийшла 2009 року у «Дзеркалі тижня». У ній описувався чіткий сценарій Путіна щодо України. Тоді цей сценарій виглядав настільки неправдоподібним, що дехто казав: це старечий маразм (Горбуліну на той час пішов восьмий десяток). А коли почалися розстріли на Майдані, стало зрозуміло, що цей сценарій буде реалізуватись.

Путін вважав, що втрачає Україну. Бо за 20 років незалежності виросли молоді люди, для яких Росія вже нічого не значила, Радянського Союзу це покоління не пам’ятало. Він зрозумів, що час минає, що треба спішити повернути Україну. Тому що для Путіна існування України – це є щось неможливе, нереальне, загрозливе. Якщо мине ще два покоління – то все.

Вони планували цю операцію на 2015 рік. Тоді в Україні мали бути чергові вибори. Вони знали, що Янукович чесно виборів не виграє і знову будуть зловживання. І розраховували, що повториться ситуація 2004 року.. Вважалося, що безпорядки на Майдані 2015 року дадуть привід для втручання – "для стабілізації ситуації в Україні", зокрема "для усунення загрози російськомовному населенню на сході".

У Путіна вважали, що Україну треба поділити на три частини. Уся російськомовна Україна відділяється. Це буде «Новоросія» – по лінії Харків-Умань. Залишається центральна Україна зі столицею в Києві, де буде маріонетковий уряд – хтось кращий за Януковича, з людським обличчям, але проросійський. А західна Україна нехай собі під три чорти: з нею вже нічого не зробиш! Оце такий був план.

Коли тепер читаєш цей план… Якби не було нашого Майдану 2014 року – був би майдан 2015 року. Нам пощастило. Путін прорахувався двічі. По-перше, він прорахувався на рік: Майдан йому бачився у зв’язці з виборами, а не в зв’язці з тим, що влада відмовиться від Угоди про асоціацію. Це не планувалося – просто так пішло.

А друге, з чим він прорахувався… Путін – це людина XIX століття. Він вважає, що основою ідентичності є мова: якщо розмовляють російською мовою – це Росія. Путін сподівався, що як тільки танки в’їдуть на територію цієї російськомовної України, все населення їх зустрічатиме з квітами. Він розраховував на такий спонтанний рух «Новоросії» знизу. Але сталося так, що танків ніхто з квітами не зустрів.

Треба розуміти: так, Путін завоював Крим і Донецьк – але це мізерна частина із того, що планувалося. Коли починаєш все це аналізувати, то розумієш, що питання «Чи варто було починати Майдан?» не має сенсу.

«Була сила, що грала на підвищення градуса»

У певний момент Янукович викликав до себе на зустріч нашого патріарха Святослава Шевчука і нашого владику Бориса Ґудзяка. Це було десь на Йордан, десь у ті часи.

Як виявилося із зустрічі, внук Януковича десь побачив промову греко-католицького священника, який десь в лісі виступав і закликав вбити Януковича. Внук подивився це відео, подзвонив до діда і сказав: «Діду, на тебе готується замах». Янукович у питаннях особистої безпеки був боягузом. Тому він викликав патріарха, щоб спитати, хто цей священник і чи справді греко-католики готують замах.

Виявилося, що цей ютуб-ролик був трирічної давнини. Цього священника вже давно звільнили з церкви. Але хтось постарався, щоб у сім’ї Януковича побачили цей ютуб саме в той момент. Тобто була «третя сила». Ця сила весь час грала не на пониження градуса, а на підвищення. Кожного разу, коли здавалося, що реальною є мирна розв’язка, з’являвся хтось і робив щось, щоб це загострити.

«Головна різниця – не в мові і не в культурі»

Якби я мав пояснити, чому Майдан вдався Україні… Україна має цілком іншу історію, ніж Росія і Білорусь. Про це багато кажуть – начебто Україна і Росія схожі, що їхні мови схожі… Ключова різниця – Україна має інші політичні традиції. До влади у нас не ставляться з повагою, у нас нема культу влади. Напевно, через те, що в нас нема жодної державної Церкви, що в нас ніколи, за винятком Радянського Союзу і Російської імперії, не було сильної централізованої влади.

Чим Майдан є показовий? Головна різниця – не в мові, не в культурі, не в релігії. Головна різниця – в політичних традиціях і політичній культурі. У Росії неможливий переможний Майдан. В Україні неможливий Путін.