Прощаючись з людиною-епохою

У ніч на 22 лютого на 91-му році життя помер літературознавець, дисидент радянського періоду, міністр культури України (1992 – 1994 рр.), академік НАН України та Герой України Іван Дзюба. Цей неповний перелік можна було б замінити простою констатацією: відійшла людина-епоха. Бо уявити собі Україну другої половини ХХ століття без світлої пам’яті Івана Михайловича неможливо.

Він став прапором шістдесятницького руху, а його слово пробуджувало національне сумління. Це саме він 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» оголосив публічно: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Того ж року на пікові його дисидентської активності він написав свою публіцистичну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку масово передруковували на друкарських машинках й зачитували до дір читачі «Самвидаву». За цю працю 1973 року Київський обласний суд виписав йому найвищу «премію» – 5 років ув’язнення і 5 років заслання. Цього покарання він не відбув завдяки акту про помилування.

У 1990-х роках починається нова сторінка біографії Івана Дзюби. Він став одним із засновників «Народного Руху України», головним редактором славного журналу «Сучасність», а після дворічного періоду праці міністром культури України став головою Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Згодом він став одним із засновників Ініціативної групи «Першого грудня».

На одностайну думку багатьох, його виступи та статті того періоду набули воістину президентського калібру. Іван Михайлович умів бачити суспільно-політичні та культурні проблеми України об’ємно, з урахуванням численних взаємозв’язків та взаємовпливів. До його слова прислухалися, авторитетність його оцінок була безсумнівною. А для університетських середовищ рівень його наукової експертності був якнайвищим.

Час діє невблаганно, і останніми роками Іван Дзюба мало з’являвся на людях. Проте вістка про його смерть струсонула українське суспільство – і це яскраве свідчення того, якою болісною для нас усіх є ця втрата. Епоха шістдесятницького руху, фактично, відійшла в історію, а голоси його учасників уже ніколи не звучатимуть наживо. Проте їхні імена навіки увійдуть у Книгу Буття українського народу і завжди резонуватимуть у наших душах щирою нотою вдячності.