Передовиця "Куди дороги?", уміщена в ч. 4. нашого орґану (з 23. серпня ц. р.) викликала полємічну статтю в львівськім орґані української соціял-демократичної партії "Вперед" під заголовком "Не піддаваймося нервам!", на котру годиться відповісти, бо порушене питання незвичайно важне і актуальне, та цілю таких статей є як раз прояснити саму справу.
Шановний автор статті "Впереду" дуже легко розправився з піднесеним питанням про відношення України до нової Росії, та ні з цего ні з того викликає: "Так ліквідується одним почерком пера усе, на чім основувалася досі українська політика, за що пролялися ріки крови, виростали могили". За що? За самостійність українського народа і його державне право! За цею витичною орієнтацію стоїть не тільки кожний з українських "галицьких політиків", але й кожний свідомий Українець.
Але не в цім стоїть поставлене питання, а в тім, чи ми під теперішню рішаючу хвилю видержимо власними силами України той великий боєвий фронт, та чи не належалоби старатися, аби стратеґічно цей фронт скоротити і дипльоматично шукати союзника для української держави.
Колиж з одного боку розвалкується користі союза України з Польщею, котрого формальний вислів находимо і в статті п. М. Ганкевича, уміщеній в ч. 98. орґану "Вперед" з 20. вересня ц. р. від заголовком "Польський імперіялізм і польська демократія", то з другого боку цілю передовиці "Куди дороги?" було: звернути увагу і піддати під розвагу нашу комбінацію союза двох держав: України і Росії, — при чім в цій передовиці ставиться за вступну умову, що нова Росія збудується на основах конституційно-дежократичних і в першім ряді признасть самостійність українського народа та його державне право, то значить Україну як самостійну державу. Без отсих вступних условин нема союза двох держав: України і Росії по мисли вказаної орієнтації.
А коли шановний автор статі "Впереду" згадує про "ясний погляд на історію з Переяславським договором", то годиться розважити різницю між умовами переяславського договору а "новою орієнтацією декого з галицьких політиків".
Народня пісня і кобзар докоряють Богдана за переяславський договір, але всеж таки Богдан Хмельницький являється великою особою в історії України та може його подвигам найбільше те завдячуємо, що українського народа не знищили ні Поляки ні Москалі. Та коли тепер переглядаємо історію Хмельниччини та порівнуємо із сучасною війною, то доходимо до цего погляду, що Богдан в тодішних обставинах не мав иншого виходу як просити царя про охорону прав України.
На самім вступі до артикулів переяславського договору читаємо, що перед царем всеї Росії Алексієм Михайловичем стають піддані царя: Богдан Хмельницький гетьман запорожського війська, все запорожське військо і весь христіянський руський народ з покірною просьбою... Там цар самодержець і покірна просьба підданих а тут замісць цего: дві держави новочасні малиби приступити як договірні сторони до заключення конфедерації (союза) обох держав: України і Росії.
Тай український народ, що має постояти за виконанням договору на річ України — нині не той, що був у XVII. століттю; чейже він зараз зрозуміє, за що пролилися ріки крови та чому виростали могили, — тай наші політичні чинники чейже зуміють досвіднійше забезпечити права самостійної української держави, навчені тяжким досвідом історії і сучасности.
Що думають польські імперіялісти в новоуконституованій польській республіці, це вже докладно знаємо. "Польські імперіялісти — як сказав п. М. Ганкевич у згаданій статі — це закляті, невмолимі вороги України"; вони виразно говорять, що польська політика мусить іти слідами Яреми Вишневецького". Отсе сучасний режім політики нової Польщі супроти України!
Яка буде політика нової Росії супроти України, досі не знаємо, бо нова Росія ще не зорґанізована. Але знаємо деякі події як: усунення гетьмана з України та по цім перевороті не довго сіяла українська влада над Київом, бо взяли її російські більшовики; по них коротко наші війська і зараз російські війська Денікина, а ми поза Київом бємося на два фронти. І тепер знова зміняється ситуація: більшовики до нас звертаються про перемирє, Денікин шле свого представника до Варшави і Парижа... Тому належало би цю справу дипльоматично зсондувати і підготовляти до оконечного вирішення... А коли ось так здамо собі ясно справу із ситуації сотвореної подіями останніх місяців, то прийдемо до переконання, що звернення уваги на можливість такої або иншої орієнтації це не є виплив самих нервів, але як раз вислід розважування тої вельми тяжкої ситуації, яку витворили події останніх днів.
Серіозного розважування витвореної ситуації не треба нам побоюватися ані окриватися перед неодвічальними демаґоґами, бо реальна політика числиться лиш з дійсними і доцільними фактами.
Чи отся гадка політична розумна, а ще важнійше, чи вона здійсниться, про те мож спорити, але у всякім разі нашим людям, хочби з ишної партії, не годиться прозивати під розвагу піднесену гадку як пропаґанду резиґнації із державної самостійности. Отсе лицює польським політикам, що все свідомою неправдою покривають свій імперіялізм до безпощадного здавлення України.
Впрочім сам шановний автор статті "Впереду" признає, в прінціпі, рацію піднесеної орієнтації політичної, кажучи: "Дуже правдоподібно, що справа федерації стане для України актуальною. Це буде тоді, коли Україна здійснить і закріпить свою самостійність, коли стане дійсно реально-суверенною державою. Тільки тоді можна буде подумати про якийнебудь тревалий союз, хочби про федерацію, оперту на обопільнім інтересі." Отсе значить, що справа федерації стане для України тоді актуальною, коли Україна стане реально-суверенною державою. А я думаю, що як би до цего дійшло, тоді Україна вже не буде потребувати федерації, але як до цего не прийде і нас тим часом з обох боків придавлять, тоді буде вже за пізно задним умом зачинати думати про якийнебудь союз, хоч би про федерацію...
Самими реторичними фразами як: "Треба зібрати, зєднати усі зусилля усеї України в боротьбі за її державну независимість та суверенність" — не поставимо реально-суверенної держави, як не буде розумного твердого діла.
Відень, 28. вересня 1919.
[Український прапор, 01.10.1919]