З нагоди 80-літної річниці уродин.
Історія галицької України за XIX. вік — це історія великої визвольної боротьби.
Вона така-ж пристрастна і невсипуща, така-ж непримирима і сливе романтична своїм геройським з'усиллям, як боротьба Неогеллєнів проти Турка, або колишня боротьба поневоленої Італії. Але болюча романтика цеї боротьби повна иноді кровавого труду й кровавої муки, бо галицька Україна вела за останнє століття не одну боротьбу, а три:
Вона визволювалася із духової темряви, і з під гнітливого ярма габсбурґських царів, і боролася всіми своїми силами, цілим своїм геройством, всіми рядами своїх борців — проти польських сатрапів.
Ця безталанна, габсбурґсько-польськими оковами закута галицька Україна — мусіла собі сливе до останніх днів перед війною виборювати все. Можність життя і можність розвою, спромогу національної праці і культурної творчости, право на вольне слово і право на вольне діло. Правда, — що найкращі з її синів вже дуже рано, ще таки в часі, коли закордонні "українські вірлята" — вперве починали залітати на галицьку волость і Прометеєвий спів Шевченка щойно роздавався, щойно пробуджувався там над Дніпром — починали тут видвигати святиню вольного українського слова, — але від "Дністрової русалки" — до наших останніх здобутків — яка же це далека, яка гірка, яка велико-мученича дорога цілого народу! Спершу панські жарти мандаторів і економів, а опісля необмежена деспотія старостів і комісарів, брехливі усміхи Меттерніхів і Фердінандів, а далі Доміціянові укази Франців Йосифів та Ґолуховських, Баденіх та їх провінціональних прислужників, які з меттерніхово-ґолуховської історії вивчили і повторяли і витверджували тільки:
— Niema Rusi.
А проте народ йшов своєю дорогою, йшов трьома лавами проти трьох майже непереможних ворогів, сам один, не оспівуваний, ні не ратований цілою Европою як колись Неогеллєни, — а ведений тільки своєю власною силою, та своїми сердешними, невтомними провідниками.
Сьогодні народ України святкує 80-літну річницю уродин одного з найкращих провідників тої галицької України:
Юліяна Романчука.
Це найстарший парляментарист галицької України. Від року 1883 він став послом до галицького сойму, а опісля дo парляменту у Відні, і здобув згодом між другими репрезентантами відповідальне становище одного з провідників, одного із вождів в цій нашій тричі лютуючій боротьбі проти темряви, проти ворожого царя та проти злющого пана. Чверть віку стояв він на чолі тої нашої боротьби. Це імя Романчук стало згодом знаменом цілого політичного напрямку, політичної боротьби, політично-культурної епохи взагалі; — стало символом тої боротьби, якої найвизначнішою признакою є:
— Благородність і достойність.
Це найкраще з того, що можна про вісімдесятьлітнього борця за волю галицької України сказати. Романчук, колишній ґімназійний вчитель, властиво представник области духового життя і просвіти, може тому і як політик він так далекий був завжди од всього, що можна-б назвати запальчивою, нестримною в своїх жагучих поривах боркост'ю. Він бореться спершу так, як промінь бореться з темрявою; тихо, лагідно, але невсипущо, день в день, як довго кличе життя. Він вже 1879 видаванням першого політично-популярного часопису "Батьківщина", — а далі співробітництвом в "Ділі" — несе світло просвіти в темний народ. Устроює в початках 80 рр. віча народні, і засновує перші політичні товариства ("Народна Рада" — 1885), а заразом стає в соймі і в парляменті заступником найпекучіших політичних та життьових інтересів народа. Громадянин і діяч, просвітник і парляментарист — все в нього ідуть разом. А до того хотілобся сказати: й батько. Щось люблячо виховуюче і навчаюче, обережно й привітно ведуче є в його цілому єстві і стає знаменом цілої його життьової праці:
— Труд патріярхально батьківського провідника. Благородний і достойний труд.
Правда — історія парляментаризму виказує ще й инші духовости провідників.
Палкі, упрямі, просто засліплені дезідератами свойого духа індівідуальности, які ідуть до своєї ціли без ваги, скрізь безпощадний одчайдушний бій з усім, що є їх противником. І воно правда, що такі душі поривають за собою народ силою Божого вогня в їхньому слові та ділі, та осягають иноді за чверть віку те, чого не осягнули цілі століття. Але кождий період історії, кожда епоха культури має так само своїх борців, і своїх питомих людей, як має своїх питомих творців кожда епоха письменства і художництва:
Відповідно до того, що можна в межах даного часу осягнути.
А те найвище, що могла нам польсько-габсбургська епоха дати, те ми під проводом нашого Ювілята осягнули вповні: як найглибшу національну свідомість. Вона-ж стала саме тою незрушимою основою, на якій можна нам було під хаос світової війни видвигнути Самостійну Соборну Україну.
Вона — це всенародня свідомість, якої творцями є такі благородні і достойні, такі привітні і лагідні, а такі невсипучі до вісімдесятиліт нестружені провідники, як Юліян Романчук.
[Воля, 05.03.1921]
05.03.1921