(Оповідання з життя "перекинчиків" Холмщини, після з'єднання унії з православієм 11. травня 1875 р.*)
І.
Щось тріснуло в ліжку. Скрипнула стара долівка. Це матушка перевернула на другий бік своє пятипудове тіло. Молоде, як квіт, і тяжке, як залізо. Мент — і почулося рівномірне:
— Хррр... уу... хрр!..
— О Боже, як храпить! — простогнав о. Микола Волків — замучить...
Перевернувся теж на другий бік. Поклав на вухо ковдру. Заплющив очі. Але дарма. Храп матушки, наче поршень якоїсь пекельної помпи, то глибоко входив в його душу, то з болем витягувався звідти, випомповуючи з нього все його терпіння, всі сили, всю рівновагу.
— Ліда! Ліда! Перестань!
Матушка зарухалась. Храп увірвався. В спальні стихло.
— Слава Тобі, Господи! — подумав о. Микола й, поклавши вигідніше голову, твердо вирішив заснути.
Але не заснув. Сон, оцей примхливий жартівник ночей, то тихенько підходив до його ліжка та заплющував його очі своїми ніжними пальчиками, то враз, сміючись, відскакував від його постелі й випускав на волю всі його невсипущі, настирливі думки. Так кілька раз силкувався заснути о. Микола. І так кілька раз глузував з нього жорстокий сон.
Нарешті священник мисленно плюнув, ліг на спину й почав думати. Промайнула в голові минувшина. Віджили молоді надії на щось яскраве та велике в житті. Десь у глибині його істоти відкрились джерела енерґії. Багато колись в ньому було оцеї самої енерґії. Йому здавалась, що, одягнувши рясу й взявши в руки хрест, він усе життя переверне на відворот й пхне його на нові певні шляхи. Перед ним розгорталась картина великої праці, великих успіхів, слави, кар'єри. Ради них він і прийшов з далекої Московщини на берег тихого поетичного Буга, в чужу для нього Холмщину. І він, і його товариші були певні, що йому самою долею обіцяно найкраще місце в Холмщині. Велике місто, протоієрейський сан, відзнаки — ось намічений для нього шлях життя. І це повинно було прийти в молодому віку. Бо не штука всього цього дослужитися на краю могили. Завоювати свою долю у росцвіті сил — це привілея людей талановитих, енерґійних. Одно слово, таких, як він.
Так думав о. Микола. Так мабуть думав і архієрей. Посилаючи його сюди на парахвію, він сказав.
— Ні один молодий священник цього прихода не одержав би. Тобі роблю виняток. І вірю, що ти блискуче виконуєш свою місію, яка там тебе чекає...
Парахвія була велика. Але праці було тут ще більше. Третина парахвіян — калакути, перекинчики.
Вперто відмовляються від опіки церкви й сильніще та сильніще горнуться до костела.
— А що я зробив, щоби спасти цих заблудших овечек? що? — питався він сам себе.
І встановляв, то майже нічого.
— Так нічого. Не навернув до церкви ні одного запроцесованого. Не спас ні одної души. Постився, читав молитви, співав, правив служби і тільки. А живої праці, горіння серця, всепокоряючої сили натхнення не було... І що ж? Одні парахвіяне холонуть у вірі, другі перестають ходити на служби, треті обминають церкву, як місце загибели для душі.
Від цих думок йому аж горяче стало. На чолі виступив піт.
— Фу, як душно...
Він скинув з себе ковдру.
В спальні темно, як у могилі. Тільки в куточку ледве-ледве сіріє грубка. О. Микола дивиться в пітьму роспаленими очима, й йому здається, що він вдивляється в темні закутки власної душі, — в неї теж темно, ні просвітку...
— Так далі не можна. Треба щось робити. Треба. Поки ще є сили...
Він ясно відчув, як ці сили десь забили в ньому, задзюркотали, підіймаються, захоплюють. Йому хочеться скочити з ліжка й зараз же, не відкладаючи ні на хвилинку, вийти на працю. Але в ліжку так тепло.
В уяві встають постаті тих "калакутів", з яких треба би роспочати роботу; встають з усіма їх характерними рисами, з усіма подробицями їх побуту.
Ось Возняк, Баник, Коловерток, Петро Гнатюк.
В голові о. Миколи блимнула думка, як искра...
— Гнатюк... З нього й починати... Завтра же... Яка чудова нагода!..
Священник аж підвівся на ліжку. Повернувся у той бік, де стояло ліжко матушки. Прислухався.
— Хррр...у...хрр!.. Почув він, як тихий далекий гуркіт якоїсь, добре намащеної машини.
— Лідо! Лідочко! Лідусю!
— А чого тобі захотілось! — Невдоволено буркнула матушка. — Спи.
— Лідусю! Ти знаєш жінку Гнатюка?
Матушка одразу прочуняла.
— Ти що це почав думати в ночі про чужих жінок?
— Та бачиш... Треба. Дуже треба. Ти, мабуть, знаєш. Скажи, вона "така"? А? "Така"? При надії?..
— Та відстань ти від мене з дурними питаннями! — грімнула матушка: — перебив такий чудовий сон.
А сон був дійсно чудовий: матушці снилось, що вона не матушка, а панночка... Чудово одягнена... на балю... десь на веранді з молодим офіцериком... Він нахилився до неї... хотів поцілувати... І ось нікчемний Микола взяв та й розбудив...
— Миленька! — благав батюшка, — скажи: як скоро вона вродить?..
— Ти здурів, чи що!
— Прошу тебе. Мені це дуже потрібно.
— Відстань... я не бабка...
Знову скрипнула половиця в долівці. Затріщало, застогнало ліжко. Роспарене тіло матушки перевернулося на другий бік, а щока, яку хотів поцілувати офіцерик, прилипнула до подушки. Матушка вирішила зараз же заснути, сподіваючись, що сон продовжиться. І справді, через хвилинку над її ліжком вже повиснув ніжний храп. А панотець довго ще не міг заснути. Думки самі працювали в його голові. І з них, як мережки, вязалися пляни завтрашнього дня...
ІІ.
На другий день о. Микола прокинувся досить рано.
— Гапко! — крикнув він, одягаючи чоботи.
— А що? — не обертаючись, спиталась макитро-образна Гапка.
— Гапко! ти зараз збігаєш до старшого стражника. Ти його знаєш?..
— Може той, що до Пріськи залицяється?
— Тьфу, дурна! Та хіба ж я знаю, хто до кого залицяється?.:
— Ну, так як же мені знати! — безпорадно відповіла Гапка.
— Як же! спитайся кого-небудь. Ну, іди. Хай зараз прийде до мене... Чуєш?
— Та ж чую?
Гапка, як жорна, повернулася на місці і, переступаючи з ноги на ногу, вийшла.
— Ти куди? — гукнула матушка.
— Єгомость післали до старшого.
— Не підеш. Іди коровам дай.
— Лідочка! — гукнув батюшка, — справа дуже важна, церковна.
— А корови для тебе менше важні?
Матушка гнівно відвернулася.
Через півгодини явився старший стражник Драпанюк.
— А, вітайте, пане старший!
— Здорові бували, ваше високо... гм... пане батюшко!..
— Прошу, сідайте, отут...
Драпанюк поклав картуз на підлогу й сів на кінчику стільця.
— Я післав по вас, бо є дуже важлива справа. Річ у тому, що як ви знаєте, в нашій парахвії є багато перекинчиків...
— Мошенники! — крякнув старший —
— Народ темний, — продовжував о. Микола, — православна церква роскриває їм свої материнські обійми, хотіла би зогріти їх душу своєю любовю, та спасти її. А вони, як оті темні вівці на пожежі, кидаються від неї... й куди? В огонь пекла, який пожре їх...
— Уу! — Каналії! — Промичав стражник, стискуючи зуби, — в Сибір би їх, на каторґу!..
— Ні, свята церква не хоче їх карати. Вона силкується навернути їх до себе иншими засобами.
— Нічого не вийде! Їх треба на мотузку та нагаєм...
— А я думаю, — лагідно заперечував о. Микола, — що ми инакше їх візьмемо. Ось тільки ви мені допоможіть.
— Радий старатися, ваше... гм... пане батюшко!
— Так я вас прошу ось про що. Ви знаєте Гнатюка.
— Оцього калакута? Ще б не знати. Каналія!
— А знаєте, що в нього має народитися дитина? Старший хитро всміхнувся.
— Як же не знати! Його жінка вже оттака...
Він зробив вправний рух рукою.
— О, я бачу, що ви добре знаєте свій участок!
— Не дарма ж старшим зробили, — всміхнувся старший.
— Так ось прошу вас стежити й донести мені, коли в нього народиться дитина. Це необхідно для спасіння душі... Діло Святе... Й наш обов'язок... Словом, ви розумієте мене?
— Все, все можу розуміти... Не дарма ж старшим... Хіба ж би призначили!
Пополудні Драпанюк знову явився. Ввійшов він у світлицю вже сміліше, сів на цілий стілець і поклав картуза не на підлозі, а на столі.
— Так ось, ваше високо... пане єґмосці, я вже довідався. Вже в мене, як на долоні...
— Ну, ну, кажіть.
— Син у Гнатюка родиться або сьогодні, або завтра, або через кілька днів. Це як по писанному.
— Але чому ви кажете: "син". Хіба ж це відомо?..
— Нам все відомо, на те ми й поліція.
— Ха—ха—ха! Цікаво! Де ж ви зібрали такі відомости?..
— Це вже наш секрет... Драпанюк підмігнув.
— Жінки... вони знають усякі такі прикмети...
— Цікаво! Цікаво! — повторював о. Микола, барабанючи по столу пальцями й щось обмірковуючи.
— Так, так, так! Гаразд. Так я більше сьогодні турбувати вас не буду. Прошу лише стежити за Гнатюковою. І як вона тільки вродить, ви зараз до мене... Розумієте?
— Радий стараться. Тільки ойкне вона, як я вже буду туточки.
III.
У вікно хтось так загрімав, що задзвонили всі шибки й затряслися стіни. О. Микола раптом проснувся й — сів на ліжку.
А матушка скочила з постелі, перебігла до чоловіка й так кинулась у його ліжко, що в ньому затріщали всі дошки.
— О Господи! — застогнав о. Микола, — куди ж ти!.. на голову сіла...
Матушка тремтіла всім своїм пятипудовим тілом. Вона міцно схопилася за батюшку, наче шукаючи в його спині захисту.
Знову хтось загрімав.
— Хто там? — відважився нарешті спитатись о. Микола.
З-за вікна долетали лише уламки слів:
...вроди... Гнатю... вроди...
— Хто ж ви будете?
— Старший... Драпанюк.
В голові о. Микола відразу стало так ясно, наче б в ній хто чиркнув сірника.
— Так це... не злодій? — спиталась матушка, висунувши голову з-під ковдри.
— Який там злодій. Це старший.
— А чого?
— Діло. Ось і все. Спи.
О. Микола натягнув пантофлі, накинув рясу й вийшов до світлиці, щільно зачинивши за собою двери від спальні.
Драпанюк увійшов торжествуюче.
— Все по-нашому. Як сказав, так і є. Вже вродила сина...
— Сина?
— Еге. Хіба ж би я вас обманював...
— Цікаво. Цікаво. Сідайте. Прошу. Зараз побалакаємо. А поки-що, може випємо по одній? Ви, мабуть, втомились. Ну як? П'єте в ночі?
— Ми... повсечасно можемо... Аби тільки закуска була...
— Є... є... Зараз принесу.
Панотець приніс з буфету карафочку, огірка й хліба. Налив по чарці.
— Ну, за спасіння "младенця". Випили.
— Ради христіянської душі може ще?
— Можемо. Випили.
— А може й до діла?
— Теж можемо. Ще випили.
— Ну, тепер і побалакаємо.
Пань отець підійшов до дверей, що вели до спальні, й ще міцніше зачинив їх. Матушка стояла за дверима й пильно слухала. Але розбирала лише окремі склади, бо о. Микола говорив тихо:
— Щоби було все готове... запросіть двоє... Й одразу... В кілька хвилин — і готово...
— Будьте певні... потрафимо...
IV.
Гнатюк поправив подушку, в яку бабка загорнула хлопчика, з усміхом подивився на його маленьке, червоне й якось смішно скривлене личико, потягнув його за ніс, який більш нагадував ґудзик, ніж кіс, і цмокнув.
— Не турбуй його. Хай спить, — захищала сина Ганна, але її молодому материнському серцю було приємно, що Петро бавиться з сином, бо це свідчило про його задоволення й радість.
Петро не втерпів і ще раз потягнув сина за ніс і цмокнув. Дитина заворушилась і якось смішно скривилась до плачу: очі зникли, рот ростягнувся, ніс почервонів...
— Ні. Ні. Не буду більше, — заспокоював його Петро, — спи, спи, не буду. Ааа...
І закрив його хустинкою. Мати щасливо й гордо всміхалася. І в цей мент Петро примітив в обличчі Ганни якусь цілком нову красу, якої раніш ніколи він не завважував. Мимо волі підійшов до ліжка, сів, взяв у руки її руку, погладив її бліде чоло. Вона напів заплющила очі й якось само собою її обличча піднялось на зустріч йому. Петро нагнувся й їх уста злялись в щось таке, чому властиве немає назви.
Через мент Петро підвів голову, встав і сказав:
— Побудь одна, а я піду до міста, куплю чого небудь на обід.
— Іди, тільки швидче вертайся та по дорозі поклич до мене бабку.
Петро ще раз зазирнув у подушку до сина й вийшов з хати.
Ганна лишилась одна.
Син спав.
Мир і щастя обвіяли хату своїми крилами й милувалися з його затишку. Над головою Ганни, на стіні, біліло роспяття. З чорних рямців дивилися обличча святих. Посередині стіни, перед одним з образів, блимала червона лямпка. Ганна дивилась кудись у безкрайність і спокійно думала:
Серце її було в край повне щастя й любови. Й крім переживань цього щастя, воно більше нічого не хотіло. Воно панувало над усім, воно давало тон і напрямок думкам. З туману минувшини випливали перші дні кохання, світлі, як сонце, і як сонне, пекучі. А з ними — й перше горе, перша далека мандрівка. Як вона, так і Петро — запроцесовані. До православної церкви іти не бажали; уніятська церква була скасована, а в костелі повінчати їх не хотіли: ксіондз боявся кари. Жити без шлюбу? — О, ні — вона ніколи би не погодилася. Розійтись теж не могли, бо були створені для спільного життя. І ось тихенько, під проводом фактора, пішли вони до австрійського кордону, перейшли його... А далі — Краків, шлюб у якомусь костелі за гроші, таємний поворот назад, спільне життя, радости й... переслідування поліції за "краковський" шлюб. Стражники якось довідались. Почалося слідство. Допити. Арешти. Трус. Погром. Їх з Петром розганяли, не давали вкупі жити. Але вони знову сходились. Сходились і живуть. Одно лише горе: підчас трусу стражники найшли в подушці шлюбний акт і забрали його.
Ганна замислилась.
— А як би я довела, що я жінка Петра? Паперу нема. Значиться, як захотів би, то міг би мене кинути, й з другою одружитися. В душі боляче затремтіла струнка трівоги.
— Ні. Він мене любить. Не кине...
Але струнка тревоги не переставала бреніти.
— А як буде з сином? Його ж треба охрестити... записати... При кому ж записати?...
Ганна прикусили уста...
— Я ж при Петрові не записана... рахуюсь дівчиною... значить — при мені?... дівчина з сином?... дитина без батька?... бахір?... О, Боже... Що ж це таке!... Від хвилювання обличча Ганни почервоніло...
— Як же бути? Треба ж охрестити. Але де? Ксіондз не може — заборонено. Невже іти до попа? Ні. Ні. Ні в якому разі. Краще хай жиє нехрещений. Прийде час, зберемо грошей, підемо за кордон і охрестимо. І раптом серце Ганни вколов гострий біль:
— А як заслабне? Як, не дай Боже, помре?... нехрещений?... Душа загине. На віки. Ні! Треба охрестити. Треба. Не можна допустити загибелі душі єдиного сина. Треба.
На обличчі її заграв жах усіма своїми страшними рисами.
— О Боже. Хіба ж до попа? Ні. Не віддам. У схизму не віддам. Все одно загибель. Не допущу цього. Хай вмирає. Хай краще вмирає нехрещений. Не віддам його на муки вічні... Не віддам!
Вона хвилювалась.
Гострий біль у животі враз перервав усі її думки...
Вона стяла зуби, стиснула кулаки, заплющила очі й застогнала.
— О, Господи! Спаси!...
V.
Заторохтів візок. Під'їхав під саму хату. Хтось зіскочив. Іде.
— Хто це? — здивувалась Ганна.
Відчинись двері. Ввійшов старший Драпанюк. За ним молодший стражник Хапюк.
У Ганни в грудях похолонуло, наче хто туди льоду наклав.
— Петро є?
— Нема. Пішов до міста.
— Так ось об'являю вам, що по законі, себ-то, як в ньому наказується, на підставі одтого самого, — я мушу забрати вашого сина до ґміни, значиться, записати, бо він колись буде солдатом, а тому, з огляду на все вищезазначене, Хапюк, бери, — раптом повернувся він до молодшого стражника.
Той кинувся :до ліжка, схопив подушку з дитиною й геть з хати.
Ганна скрикнула, наче її припекли червоним залізом.
— Віддайте! віддайте мені дитину, кричала вона, як божевільна.
Заметушилась на ліжку, піднялась, спустила ноги, щоби встати та бігти за стражником.
Але Драпанюк схопив її своїми залізними руками й поклав назад до ліжка.
— Бога побійся, молодухо! Що ти робиш! Ти здуріла! Тобі ж неможна вставати! Хіба ж хочеш на той світ та осиротити сина?
— Віддайте, віддайте мені дитину! — кричала вона.
— Зараз, голубонько, зараз. Тільки запишемо й зараз повернемо...
Ганна не переставала кричати й пориватися на двір.
Драпанюк не стерпів.
— Мовчать! — тупнув він ногою, силоміць поклав її до ліжка, накрив ковдрою й гукнув з усього горла: — Задушу, як ти ще хоч пикнеш. Ані рушся!...
Облича його було страшне.
Ганна уткнула лице в подушку й заплакала гірко й безпорадно, як мала дитина.
Глянув на Ганну люто й вийшов з хати. Ганна стогнала, ламала руки, ридала. Серце її шматувалося. Мозок пекли думки, як горячі каміння.
— А що як занесуть до попа... зроблять схизматиком. Ні, ні. Я цього не хочу! не хочу!
Вона рвала на собі волосся, сорочку, кидалась в ліжку, скрикувала...
Через де-який час знову затарахтів візок. Під'їхав. Скрипнули двері. Вона підвелась, дико дивлячись уперед. Увійшов старший з подушкою в руках. Вона скочила з ліжка в одній сорочці.
— Сину!!
Кинулась до старшого. Розгортає подушку. Виймає плачучу дитину. Цілує...
— Ха-ха-ха! — засміявся Драпанюк. Подякуй же кумам. Ось тобі й хрестик. Настоящий, православний. А на імя сину — Прокл.
Бліде обличча Ганни позеленіло. Очі дико блиснули. Затремтіла...
— В попа!! В попа!! — вона трясла дитину. — Охрестили?... Значиться він — схизматик? Мій син схизматик!... Ні — заревіла вона, як божевільна. — Не хочу! Не хочу! Хай вмре! Хай зараз вмре!...
І... кинула дитину далеко від себе.
А сама... впала.
Її, цілком непритомну, поклали до ліжка.
Дитина через кілька хвилин померла...
VI.
Минуло кілька місяців.
В квітні 1889 року в С-кому окружному суді судили молоду мати за вбивство власної дитини.
Це була Ганна Гнатюкова.
Вона мовчала й плакала.
— Скажіть же, нащо ви вбили вашого сина?... об'ясніть нам...
— Я... не пам'ятаю... нічого не пам'ятаю.
І знову в плач.
Ганну засудили на каторгу.
Чи дослужився о. Волків до сану протоієрея, невідомо.
*) Оповідання "Схизматик" належить до циклю оповідань з життя Холмщини, під назвою "Вівці й пастирі", які охоплюють період від з'єднання унії з православієм (11 травня 1875 року) до маніфеста про реліґійну толєранцію (17. березня 1905 р.).
Зазначений тридцятилітній період являється дуже цікавим в історії Холмщини по боротьбі російського уряду й московських батюшок з так званими "калакутами", "перекинчиками", а офиційно — "упорствующими".
Цими іменами називали бувших уніятів, які після скасовання унії в 1875 р. опинились між двома церквами — православною та католицькою.
Московське православне духовенство, незнайоме з умовами місцевого життя, щоби перетягнути "упорствуючих" уніятів до церкви, виявило багато безтактности, жорстокости й навіть ізувірства. Користуючись грубими поліцейськими засобами, воно само пошкодило справі православія, відштовхнувши від церкви й української народности біля двохсот тисяч душ.
Грубі поліцейські засоби довели до цілої низки карних справ: вбивств, насильств, кощунств і т. инше. Цікаві матеріяли до історії боротьби з "калакутами" находемо в книжці сенатора Ф. Коні, б. члена Сідл. окружн. суда, "Уніятскія дѣла", фактичними даними якого й користувався автор оповідання.
Станиславів, 27. вересня 1910 р.
[Воля, 05.03.1921]
10.03.1921