На самім початку загально-російської революції, коли то одна шоста частина земного суходолу станула перед завершиним фактом банкроцтва царського автократизму, виринуло питання, в яких правнополітичних формах істнувати буде дальше російська держава. До большевицького повстання в Петербурзі і Москві при кінці жовтня 1917. р., отже більше як пів року "єдина, неділима" істнувала, але істнувала по закону безвладности тільки. Хто мав почуття історії, той міг з математичною точністю зробити висновок, що "єдіна і неділіма" російська демократична республіка, як її хотіли будувати російські трудовики, с-ери і с-деки меньшевики — це утопія, це фантазмаґорія політика, який не хоче рахуватися з присутністю сил, визволених самим упадком царату. Доґматичний унітаризм тодішньої московської інтеліґенції, її централістичний консерватизм, заслонив очі її на незвичайної далекосяглости факт, що для унітарної російської держави немає реальної бази: городовика, стражника і жандарма, як екзекутора "єдіно неділімської волї."
Серед широких мас визволеного немосковського селянства і пролєтаріяту почали будитись, що правда, зразу дуже наївні, але всеж таки думки перебудови держави на цілком інакших прінціпах, в ніякому разі одначе не на прінціпах державного унітаризму.
Думка перебудови Росії на федерацію народів з забезпеченням прав меньшостів зродилась над Дніпром в Київі. Коли в Петербурзі тимчасовий уряд Керенського ломив собі голову над виборчим законом до "учреділки", полишаючи инші питання політичного життя їх природному, можна-б сказати, стихійному розвоєві і не впливаючи на цей розвій, серед мас поширювалось переконання, що роль "учредітельнаго собранія" буде роллю того "барина, которий прієдєт і всьо розсудіт."
Кожна нація створила собі зараз же на початку революції народні Ради з інтеліґенції, селян, робітників і жовнірів і кожна з цих рад бомбардувала тимчасовий уряд питаннями, чи вони згідні передати деяку частину влади в руки національних установ, чи вони годяться з прінціпом федералізації Росії. На це тимчасовий уряд мав тільки одну відповідь: "Ось погодіть! Збереться "учредітельноє собраніє" і воно все вирішить."
Тимчасом життя не стояло на місці. Орґанізація націй кріпшала; найвище одначе стояв тоді авторітет Української Центральної Ради, котра станула тоді на чолі визвольного руху всіх інородців. Українська Центральна Рада, як революційний орґан, високо несла прапор рівноправности всіх малих, чи великих російських націй і біля неї гуртувалися всі без винятку російські інородці. В осені 1917. р. Центральна Рада скликала в Київі з'їзд народів і що дуже характеристичне, на нім явились всі "інородці" бувшої російської імперії аж до Буріятів включно: не явились тільки представники народів Москвинів і Поляків, народів-панів, народів централістично й імперіялістично настроєних, для яких думка рівноправности націй не тільки не симпатична, але навіть ворожа. Вже тоді можна було передбачити, що між тими двома народами і інородцями на чолі з Українцями прийде до дуже крівавого, довго трівалого оружного конфлікту.
І цей оружний конфлікт не дав на себе довго ждати. Сам московський народ, якого надії завів бездарний і безідейний тимчасовий уряд, дав себе втягнути в большевицьку авантюру, здеґрадував себе до ролі лябораторного кролика, на якому кілька політико-соціяльних авантюристів або фантастів почало робити свої кріваві експеріменти. Дякуючи доґматичній непорушности і простолінійности політично-правного думання з боку московських провідників, московський народ не тільки зруйнував російську державу, яку з такою затратою енерґії будував на протязі цілих століть, але знищив також самого себе до щенту. І цілком влучно характеризує голова кубанської делєґації на парижську мирову конференцію в своїм листі з 29. мая 1919. р. до президента Клємансо, в якім протестує проти визнання Колчака, як одинокого диктатора цілої Росії.
"Що до нас, мешканців Кубані, ми думаємо, що процес формування нової держави, основаної на правопорядку (але на правопорядку демократичнім) на такім великім просторі, як бувша російська Імперія, буде незвичайно болючим і довготрівалим. Цей процес буде, на нашу думку, особливо дуже тяжким і довготрівалим в Центральній Росії (Великороси), де соціяльні противенства проявилися з особливою силою і гостротою і ось тепер дається зауважити, як протест проти большевицького максималізму і як невідклична консеквенція — антидемократичні тенденції: тенденції в напрямку старого режіму (навіть царського), тенденції в бік централізму й імперіялізму." [Гл. Gaston Gaillard, Le Mouvement Pnaursse et les Allogenes, Paris 1919. Cт. 71].
Таку саму думку і майже тими самими словами висловили також і другі делєґації, грузинська, латишська, азербоджанська і инші.
Праця "з'їзду народів", перервана большевицькою завірюхою, яка розпочалась в осені 1917. р. над Дніпром, продовжується дальше на мировій конференції в Парижі, де знайшлись ті самі учасники, представники поневолених народів — "інородців".
На тім з'їзді сконстантовано:
1. Що Росія, як унітарна держава з супремацією московського елєменту, дальше істнувати не може i
2. що її треба перебудувати на прінціпах федерації.
Звичайно в шестім місяці революції народи — "інородці", які були позбавлені всіх прав і мали тільки дуже прімітивні державно-національні установи, ще не перейшли цеї твердої і болючої політично-правної школи, щоби усвідомити собі, що до федерації відразу не перескочиш з абсолютизму і централїзму. Само життя показало шлях і етапи, по якому йтиме процес будування нового політичного і соціяльного ладу на "інородчеських" теріторіях бувшої російської імперії. Москалі і Поляки в нім участи брати не можуть, бо своїм з'іґноруванням київського Зїзду Народів вони зреклися будувницької ролі. Може і добре сталось, що зреклися цеї ролі Москалі, бо вони що до числа своєї людности і що до числа своєї інтеліґенції мали би провід на сході Европи. Зрікшися її Москалі самі відрізались від культурного европейського світу, самі відсунулись на азійзський континент, який помилково географи відграничують лінією Уралу і Каспія. Провід в організації східньо-европейського союзу народів, який займає величезну територію від Балтику до Персії, взяв вже в першім році російської революції український народ і сам своїми державно-правовими актами показав, в якому напрямі йтиме політичний і соціяльний розвій східньо-европейських народів. Цей шлях веде через самостійність і конфедерацію в майбутності до східноевропейської федерації, а тому, що федерація — це після римського права — societas leonina "товариство левове", в якому найсильнійший бере найбільшу пайку, то українська нація в майбутності буде мати найбільшу користь. Що в дійсності тільки одиноко через самостійність кожної зосібна "інородчеської" нації може прийти до такого зразу тільки економічно-торговельного, опісля навіть політичного зближення між ними, показує зіставлення дат, в яких кожна з окрема "інородчеська" нація проявила свою державно правову волю. Україна проклямувала Українську Народню Республіку, "не пориваючи звязків з другими народами бувшої Росії" 20. листопаду 1917 р. В слід за тим завязався так званий "південно східний Союз", котрий одначе як нежиттєздатний розпався зараз же на ряд самостійних Республик. Звичайно найскорше зорґанізувались закавказькі народи, котрі підлягали цілими тисячліттями впливам середземно-морської культури. На Закавказю створилась зразу при кінці 1917 р. Закавказька конфедерація: Азербаджанська із столицею Елизаветполем, Грузинська із столицею Тифлісом і Вірменська. Одначе ця федерація дуже скоро розпалася не тільки з приводу большевицького руху, але також з проводу антаґонізмів між Вірменами, Азербаджанцями і Грузинами. Свою самостійність проголосили Азербаджанська і Грузинська Народня Республика в однім дні т. є 28. травня 1918 р. отже пізніше на пів року від України.
В так званий південно-східний Союз зразу вступили кубанські, донські і терські козаки і також кавказькі верховинські народи: Лезґіни, Осетини то що т. є. ті народи, котрі перед двома тисячами літ входили в склад Понтійської держави Мітрідата. Та дуже скоро цей союз повалили большевики, а саме тому, що до руху пристали збаламучені елєменти бідніщого козацтва тай "інородці". Одначе, розваливши сам союз, большевики не досягли мети. Державна думка серед тих народів не загинула. 11 мая склалась державна унія північно-кавказьких верховинців на подобу швайцарської кантональної конфедерації, вибрали уряд і проклямували перед цілим світом свою державну незалежність. Найдовше вагалась кубанська людність. Її звязувала з Донцями спільна, хоч що правда недовговічна традиція, спільність і подібність козацької "станичної" організації, але звірства денікінських "добровольців" і донців дуже скоро розірвали цю спільність.
Від 5—18 грудня 1918 р. Кубанська Рада пірвала всі звязки з Денікінцями і Донцями і оголосила таку резолюцію: Брак одности в державі, відсутність уряду, визнаного цілою Росією, анархія, яка безпереривно панує в центрі і на півночі Росії, і незакінченість боротьби проти неї, вимагає необхідно від людності Кубані, щоби вона створила своїми власними силами державну владу в межах своєї території.
Вправді ця самостійність поки що услівна, бо вона арґументована тільки большевицьким безладям, одначе не треба забувати, що зразу самостійність України була також тільки услівна, як це ми читали в французькій брошюрі бувшого міністра Шульгина. Одначе з бігом часу самостійницька думка пускає що раз то глибші коріння, як це ми також бачили на Україні серед тамошньої інтеліґенції, котра через несповна пів року змінила свою наївно-федералістичну душу на самостійницьку. Не дивлячись на арґументацію кубанська Республіка всеж таки на зверх маніфестується як самостійна держава. Вона вислала до Парижу делєґацію на мирову конференцію на чолі з М. Бичем, Президентом Народньої Кубанської Ради.
Що до імперіялістичної акції ґенерала Денікіна на північнім Кавказі, написав М. Бич листа до міністра закордонних справ північно-кавказької Унії з дати 8. червня 1919, в якім запевнює від імені свого уряду про свою сильну рішучість підтримувати самостійність Кубані проти всіх замахів, з відкіля б вони не походили, а також зазначує, що "приязні стосунки між кавказькими верховинцями і кубанцями створять розуміється, цілком природні щирі симпатії, якими руководяться кубанські козаки в відношенню до других гірських народів" і що "безпосереднє геоґрафічне сусідство, спільність економічних інтересів, цілковите і взаїмне визнання самостійности обох країв дають ґарантії поступу і миру на півночі Кавказу.
Як бачимо наші братя Кубанці, в яких царський режім не міг заглушити старого республикансько-демократичного, запорожського інстинкту, роблять велике діло. Вони являються державно-творчим елєментом на цілім Кавказі. Взявши під увагу що гірська кавказька Унія старається з одного боку навязати як найкращі сусідські зносини з закавказькими національними республіками; грузинською, вірменською і азербаджанською, можна сподіватися, що на Кавказі прийде зразу через самостійність до конфедерації, а потім і до кавказької федерації.
Не треба одначе забувати що Кубань не є край етноґрафічно відрізаний від України. Поміж властивою Україною і Підкавказзям тягнеться досить широкий Таганрогсько-ростівський міст. Звичайно об'єднанню між Кубанем і Україною перешкаджає, річ природна, донсько-московське козацтво, яке все ще мріє про "єдіну і неділиму". Одначе сконсолідованим силам донців і денікінських добровольців не удалося зломити державної волі кубанського козацтва. Вигнані з Кубані і Кавказу денікінські добровольці і донці тепер, як чорна реакційна хмара, сунуться із південного сходу на Україну. Безперечно ворожний настрій проти большевиків на Україні не менший, як був на Кубані і Кавказі. Граючи на тій ненависти може бути, що вдасться Денікінові, який впрочім має "антантські" ресурси в грошах і зброї, повалити большевиків, одначе дуже сумнівне, щоби йому вдалось повалити українську державну думку, щоби йому вдалось приєднати українську націю до російської "федерації", зразки якої ми бачили за ганебної памяті гетьмана Павла Скоропадського.
Мірилом слабости денікінської ідеї може служити якраз політично-правні відносини, які склались на Кубані, на Кавказі і на Закавказю. Коли цвітові чорносотенства, яке більше як цілий рік звило собі спокійне кубелечко на Кубані, під охороною "добровольчеських" і донських баґнетів, не вдалося зліквідувати навіть кубанської Республики, тим меньше буде в його сил для ліквідації України.
Як цілий розвій випадків показує: ані большевики зправа, котрі хочуть "єдіної і неделімої" білої Росії, ані большевики зліва, які туж саму "єдіну і неделімую" перекрашують тільки на червоний колір не є здібні до державного будівництва, а це тільки дає доказ того, що вони при будівництві вживають дуже старого, перегнилого вже матеріялу ідей і тим самим замість будувати Росію хочби на "федеративних" підвалинах вони копають що раз то глибшу пропасть між московським народом й "інородцями". Показується, що ці "інородці" від "лєзґіна і до Фінна", хоч говорять на мовах, котрі собою навіть неспоріднені, знаходять всеж таки зрозумілу спільну мову з українським народом, мову спільних інтересів. Тільки "общепонятний рускій язик" став тепер для всіх незрозумілий, а то для того, що на тій мові проголошуються або крайні революційні максималістичні гасла або крайні контрреволюційні, царе-хвальні і старорежімські. "Общепонятній" мові бракує щиро-демократичної складні і для того, все, що в політиці говорять представники московської нації звучить, як апокалипса Івана Евангелиста. Слова то ніби демократичні є у одних і других, але не має демократичного змісту.
Резюмуючи це все, що до тепер зказано, доходимо до таких висновків. Починаючи від Литви і Білої Русі а кінчаючи Закавказям відбувається грандіозний творчий процес. Народи, що живуть на тім велитенськім просторі наближуються до Европи і до европейської культури, з якою ніколи не проривали звязків. Тільки московський народ що раз то більше із’олюється і щораз то більше падає в пропасть азійського варварства. Інородці південно-східньої Европи самовизначуються як самостійні держави, але всеж таки в тім самовизначенню веде провід найбільша з поміж них нація українська. Розділившись і самовизначившись, створивши національні уряди, ці народи шукають між собою злуки. Ця злука призведе зразу до цілком вільної конфедерації, як це було колись в Зєднаних Штатах Північної Америки, але врешті вони об'єдняються в велику східньо-европейську федерацію, в котрій одначе не буде московського народа, як зфедерованої державно-правної одиниці. Звичайно цей процес творення такого східньо-европейського союзу народів не відбувається без болю і без катастроф.
Люде слабих нервів, котрі за деревами чи пак за потоками крові не бачуть ростучого молодого лісу, зневірюються, попадають в роспуку і поповняють безліч фалшивих політичних кроків.
До нас доходили чутки, що деякі наші парижські дипльомати, особливо ті, котрі не розуміють тенденції сучасного революційного руху, складали в Парижі візити політичним представникам старої Росії, стараючись з ними порозумітись. Вони забули, що мертві на віки занімили і ніколи не промовлять. Другі, також недосвічені, стараються шукати порозуміння з дуже крикливими большевиками. Вони забувають, що це не крик новонарожденої дитини, що світові дає знати про своє життя, це болючий зойк конаючої людини.
Не з чорносотенними Москвинами нам говорити, не з Червоними імперіялістами шукати зближення. Наш шлях твердий і вірний — це шукати зближення з другими "інородчеськими" народами і разом з ними будувати культурне, політичне і соціяльне життя на сході Европи.
[Воля, 16.08.1919]
16.08.1919