...церква домовина
І з під неї встане Україна,
Світ правди засвітить
і помоляться на волі невільницькі діти.
Шевченко, Кобзарь.
Святкуємо сумні роковини. 27 липня (9. серпня) 1657 помер "старий Хміль" провідник великого соціяльного руху на Україні, провідник повстання проти Польші, основатель другої української державної орґанізації. Його поховано в "церкві домовині" в Суботові.
Через кілька років після Адрусівського договору прибув до Суботова кат українського народа, "рябий пес", Стефан Чарнецький. Він палив, рубав невинну людність, його одичілі жовнірі насилували жінок, сажали на паль тисячі невинних жертв. Та зневаження Стефана Чарнецького останків великої людини, кістки якої він висипав з гробу, — це вже єсть акт, котрий має символічне значіння. Це польська оліґархічна державна ідея — мстилась в той спосіб на українській народоправній ідеї, носителем якої являється в тодішній мент Богдан Хмельницький.
І суботівська "церква домовина" з того часу опустіла. Матеріяльні останки великої людини були розсипані по полю, але не знищилась, не завмерла ідея, яку репрезентував Богдан Хмельницький і саме через те, що трупа його зневажив ворог, память великого гетьмана стала для народу тим дорожчою.
Коли прийшло на Україні до формування українського війська, перший полк, який сформувався, приняв імя Богдана Хмельницького. І ось тепер, коли вже третій рік ми є свідками руху, який своєю шириною і глибиною перевищує незмірно навіть ґрандіозний рух в 17. століттю, насуваються деякі анальоґії.
Хмельниччина не була тільки жакерією, селянським аґрарним рухом, як в Німеччині рух під проводом Геца фон Берліхінґер. Хмельниччина мала инакший ідеольоґічний підклад. Висунені були гасла, які навіть для сучасного менту являються модерними. Так названа "оборона православної віри", як це показав в своїх знаменитих лекціях проф. Володимир Антонович, не має характеру оборони доґматів православної віри, до яких український народ ставився байдуже. Боронючи православну віру, український народ обороняв властиво свою національну церкву, зорґанізовану на широких демократичних підвалинах в брацтвах, проти єзуїтсько-римського автократизму, централізму. Отже в тій обороні "православної віри" можна добачити елєменти реформації, за яку трийцять років боровся і проливав свою кров і знищив до щенту свій край німецкий народ.
Ми знаємо, що в старій Европі, ще не всюди розвязане питання свободи віри і сумління. Московщина не була ніколи зачіплена реформаційним рухом і тому там за царату, як за "старих добрих часів" середньовічча, пишним цвітом зацвів східній цезаро-папізм.
Рух за Хмельницького в дійсності призвів до орґанізації української національної церкви, яка пізніще за гетьманщини відіграла визначну ролю в культурнім життю цілої української нації: живими документами цего являються українські реліґійні канти, авторами яких були мандрівні бурсаки-неудачники, "дячки-пиворізи". Хмельниччина причинилася до поглублення реліґійно-моральних ідей серед широких мас українського народа, чого не можна сказати про московський і польський народ, серед яких все ще замітна доґматична ортодоксальна respective католицька закостенілість.
І ось тепер бачимо, що коли у нас і в Чехів "народа Гуса" підчас революції, повстав дужий реліґійно-реформаційний рух, ані в Польщі, ані в Росії навіть не підноситься питання реорґанізації церкви на нових демократичних підвалинах.
І тому в тих країнах, після успокоєння, яке скорше чи пізніще мусить наступити, повстане анальоґічний рух, який в Франції називається "культурною боротьбою", бо в тих країнах так само як у Франції, ретроградна церква не буде гармонізувати з новітньою соціяльно-політичною структурою.
В тих краях, де такий реліґійно-реформаційний рух відбувся, така "культурна боротьба" неможлива, бо національна церква достроїлася до нових соціяльно-політичних установ, змодернізувалася.
"Культурна боротьба" неможлива в Анґлії, Німеччині, Скандинавських краях, в Чехах, Угорщині і на Україні, але дуже можлива в Румунії, Московщині і Польщі, бо ці країни не були зачіплені, (або як були зачіплені, то здушили його), реліґійно-реформаційним рухом.
Теперішній український реліґійно-реформаційний рух, який проявився в боротьбі за автокефалію української церкви, навязує тільки нитку історичної традиції того реліґійно-реформаційного руху, який проявився за Хмельниччини і який дав такі гарні результати для української культури, здушеної пізніще московським татаро-візантизмом.
Українська сучасна революція навязує нитку історичної традиції також що до розвязки аґрарної справи на Україні. За Хмельницького соціяльним ідеалом було, щоби "не було Ляха", щоби "не було пана", то значить, щоби не було великої земельної власности, але щоби кожний козак мав стільки землі, стільки йому потрібно для життя.
Цей ідеал звичайно, в тім часі ще не ясно сформулований і теоретично необґрунтований. Економічний і культурний розвій тодішньої Европи ще не дійшов до тої стадії, щоби питання соціяльної справедливости було зрілим. Що правда вже тоді в Европі повстають соціяльні утопії, як предтечі майбутньої соціяльної науки. Не було ще тоді ні Прудона, ні Маркса, ні Енгельса, ні Бакуніна, ні Драгоманова, ні других теоретиків сучасного соціялізму. Були тільки гасла, "фантастичні думи, фантастичні мрії" гасла, які на кілька століть наперед показували напрям, куди піде загально-світовий соціяльний рух.
Хмельниччина тільки поставила руба аґрарне питання на Україні, але його не розвязала. Теперішній момент тільки докінчує оцю роботу, яку розпочав великий аґрарний рух на Україні в 17. століттю. За Хмельниччини так само як і тепер трудність розвязання аґрарного питання на Україні лежала в тім, що українську велику посілість мав не український пан, але чужинець. Тим пояснюється та жорстокість воюючих сторін. Поляки і Українці вирізували себе взаїмно. Те саме ми зауважуємо тепер.
Революційний рух на Україні прибрав знову ті самі жорстокі форми, як за часів Хмельницького, за Руїни і Гайдамаччини. І знову так само як за старих часів на арену боротьби виступають ті самі вороги: з одного боку екзекутори політичною тестаменту Івана Каліти, з другого будівничі Польщі "від моря до моря".
І одна і друга ідея і "єдиної і неділимої Росії" і ягайлонської Польщі виключає само істнування української нації. І Поляки і Москалі так само як тоді не можуть погодитися з істнуванням української демократичної державности, і через це само поставлення питання державної незалежности України, викликує реакційні настрої серед широких мас польського і московського народа.
Московські і польські політики радше запрягають в ярмо свої власні народи, аніж мали би допустити до того, щоби українська нація стала паном на своїй землї. Польські провідники радше піддаються своїй аристократичній олігархії, радше терплять корупцію і нехіть її до широких соціяльних реформ, але ніяк не хочуть допустити, щоби український народ здобув державну незалежність.
Одначе соціяльні закони далеко сильніщі від тенденцій поодиноких політичних діячів. Московський рахунок на анархію мусить завести. Московський большевизм вже перевів так звану "дику соціялізацію" землі. Велика посілість на Московщині скасована і юридично і фактично. Московський селянин, який до того перебував в "общанській тюрмі" тепер вийшов вже фактично з "общини" і розсівся на просторих дворянських, "удєльних" і церковних лятіфундіях, як індивідуальний власник, який своїма руками вести ме дрібне селянське господарство.
І тому на Московщині як на Україні майбутнє належить селянинові, а не пролєтаріятові, як думає Лєнін і Троцький.
Хмельниччина, яку удалось здушити сконсолідованій акції московської автократії і польської олігархії поширила свою базу на цілий схід Европі і обняла вже не тільки український, але також і московський народ, а здушити цю Хмельниччину не удається тепер ніякій реакції. Що більше, можна з певністю сказати, що Хмельниччина, як дужий аґрарний рух, пошириться також на Польщу, Румунію і на балканські краї. Тому, що кожний селянин є в дійсности стихійно національним, то в остаточності цей загальний аґрарний рух, який скінчиться переведенням аґрарної "реформи" в напрямі т. зв. дикої соціялізації, то є — скасуванням великої земельної власности, приведе до створення національних держав в етноґрафічних межах, бо селяне, які говорять одною мовою і мають свою етнольоґічну культуру, не схочуть розривати своєї етнічної єдности.
Хмельниччина обєднала тоді майже всі українські землі. Найбільший рух був звичайно на Наддніпрянщині т. є на землях, котрі видерла українська кольонізація від татарсько-турецьких номадів.
Хмельниччина мала в остаточности дуже сумний кінець. Хто одначе sine ira et studio проаналізує гасла, під якими йшло повстання 17 віку в звязку з міжнароднім становищем тодішної України, витягне тільки той висновок, що інакше не могло скінчитись. Гасла повстання були під той час за новітні. Вони випередили історію на кілька століть вперед, так само як тепер комуністичні гасла, які в даний момент не дадуться зреалізувати, що одначе ще не значить, що вони не здійсняться колись в меньше чи більше далекій майбутності, саме в тім моменті, коли людство стане зрілим до приняття комунізму. Треба придивитись, хто був тоді нашим сусідом. З півдня ми мали Татар і Турків, яких соціяльно-політичний устрій був дуже примітивний і спірався на рабунку, торговлі рабами то що. Султан і хан — це східні абсолютні монархи, пани життя і смерти своїх підданих. В тих турецько-татарських краях не було не тільки початків промисловости, але щойно почало народжуватись рільництво.
Турки і Татари поневолили тільки спокійну рільничу чужоплемінну людність, щоби її щорічно обрабувати і з того жити. Тому від Турків і Татар годі було сподіватись щирої підтримки для української козацької демократичної державности. Що більше. Вони її боялися, бо сконсолідований український народ був би дуже небезпечним сусідом.
Північний сусід, Москаль, саме тоді перебув вже "смутноє время" яке розпочалось самозванцями, і сконсолідувався в сильну автократичну монархію, для якої сусідство української народоправної республики було не тільки невигідним, але навіть небезпечним.
Польща сама знаходилась тоді в роскладі, як анархічна держава, і своєю анархією тільки допомагала централістичним і заграбницьким стремлінням московських автократів, котрі тоді були людьми дуже здібними і енерґічними.
І в дійсности в тім часі найсильніщою державою була як раз Московщина і вона тільки мала політичний монополь на цілім сході Европи. Швеція, досить сильна, була за далеко від України. Вона боролася з Москвою за Балтик і тим паралізувала остаточну ліквідацію української держави, але за слаба, щоби могла розвалити сильну централістичну московську державу. Німеччина знаходилась в найгіршому становищі: вона гоїла рани, задані трийцятилітньою війною. У Франції підготовлювався абсолютизм Бурбонів за Мазаріні і Рішілє. Анґлія переводила буржуазну революцію. Політичне обличча тодішньої Европи було дуже многоколірове. Про якусь інтернаціональну солідарність не було й мови. Европа була ще молода і тільки підростала для нових демократичних ідей. Для Західної Европи питання східної Европи було може більше чужим і байдужим, як на пр. тепер тибетанське.
Що иншого тепер. Схід Европи, а особливо Україна, залюднена досить густо. Пустих незагосподарованих земель на Україні немає. Площа управленої рілі на Україні намічує 54% так само як у Франції. Український хліб і цукор, українська нафта, вуголь і залізо мають велике зачіння для світового ринку.
Тепер вже богато дехто розуміє, що українське питання, — це не льокальне питання, сусідня суперечка між Поляками і Москалями, але питання загально-світового значіння.
І для того ані польська, ані московська рецепта, які тхнуть занадто великим архаїзмом, не може вдоволяти европейця, ані американця.
І так само, як в аґрарній справі, котра на наш погляд є тепер найважніщою в Европі, проводиться спонтанічно дика соціялізація, не по писаному законові, так само спонтанічно твориться "союз народів", і само життя потоками крови, та грабунків, підпалів, всяким можливим і неможливим страхіттям, одно слово — революційним шляхом веде до здійснення 14 пунктів Вільсона, навіть проти самого Вільсона.
Дійсно "валиться церква домовина і з під неї встає Україна." Малодушні! Не бійтесь анархії. Це валиться церква імперіялізму і національного еґоїзму, а величезний гук при тій катастрофі є передвістником нового кращого життя, яке повстане на її розчинених руїнах.
Воля
09.08.1919