Львів. Як сказав колись Дашинський: "місто руське, вулиці польські, а кам'яниці жидівські"... Життя дрібно-міщанське. Справжнє багно, без усяких ознак культури. Польський театр з другорядними артистичними силами, польське кіно з кешеньковими злодюжками, веселі маскаради, уважна поліція і спеціфична преса. Все польське жиє своїм окремішним життям, до якого ніхто немає права.
Зовсім инша річ життя українське, яке по вечерах скупчується в задимлених залях "Народньої Гостиниці", часами промовляє зі сцени ("Незалежного Театру" і постійно скаржиться на сторінках "Українського Вістника"...
Загальне тло цього життя: дрібненькі брехні, маленькі інтрижки, поліційні "ревизії" і "равти", "равти", "равти"... Останніми часами таких "равтів" не перелічити. Давали їх "тати й мами" для своїх доньок, робили їх "старі кавалєри" з метою цікавих знайомств, упорядковували "мудрі мужі" з У.Г.Комітету на користь всякого роду "нужденників"...
Про характер цих "равтів" говорити не приходиться, бо це щось таке недоречне для наших часів, що можна хіба тільки червоніти. Навіть Тиберій Горобець з "Українського Вістника", якому взагалі смакують "всякі такі" річі, обурився іронією: "Сотки ніг завзято трудяться в поті своїх колін, здобуваючи добру славу непоборних"...
Тим часом є й непоборні. Деякі з них, як от Ст. Чарнецький, Костик, Квасниця, що десь там домагалися якіхось "національних прав" для галицького хлопа, вже дістали "відправу" не тільки на сторінках провокаційного "Рідного Краю", але й закоштували солодких хвиль життя в польських бриґідках.
Як результат "новорічних" трусів у "Дністрі", "Карпатії", "Сільському Господарі" та редакціях "Впереду", "Громадської Думки", "Учительського Слова" і, навіть, "Світа Дитини", — виникла досить туманна лєґенда про якийсь список українських повстанців, які начеб-то готувалися до виступу з метою зробити державний переворот під кінець січня. Труси й арешти відбулися не тільки в Львові, але й на провінції, де разом з місцевими Українцями заарештовано чимало й Наддніпрянців, які притулися тут після осінних подій за Збручем. Хоч за час цих трусів нічого підозріло-небезпечного не було знайдено, але вражіння непевности зосталося певне. Инакше, то нічого було б так турбуватися делєґатові Ґалєцькому, який збільшив залогу міста аж на два полки.
Одначе, що до цього, то маються зовсім инші причини, а власне: масове незадовольнення робітників умовами праці і загроджують загальним страйком.
Що до українсько-польських взаємовідносин, які після слів яцьківського "Ріднього Краю" "близькі до порозуміння", — цілковита брехня. Навпаки! Вони чим далі, тим більше загострюються і то з вини самих керманичів галицької угодової політики. Даючи з одного боку ріжні обіцянки, що до відкриття в Галичині "ruskiego" універсітету, вони з другого боку ще й досі не лєґалізували провінціяльних відділів "Просвіти" і ріжніми засобами шкодять розвиткові української культури в Галичині. Иноді це бажання шкодити доходить до смішного, як то було з конфіскацією 4–5 книжки місячника "Життя і Мистецтво", яке було сконфісковано через те тільки, що "Рідний Край" написав: "А за чиї гроші видається місячник "Ж. і М.", до якого редакційної колєґії (не з проста!) належить Федь Федорців?!"
"Про походження тих фондів знають добре старшини У.Н.Р., які сидять в таборі в Пикуличах, а які повідомляють нас про їх нечисте жерело!"
Звичайна річ, що ніякі старшини нічого не знають і про нішо не повідомляють редакцію цеї "чесної" газети, але Мавр своє діло зробив і задовольнився...
Найцікавішим з'явищем останніх днів був процес Д-ра Петра Петрушевича, якого обвинувачувано в неможливій поведінці й "катуванню" польських інтернованих в таборі на Косачові. Спецефична польська преса ще з першого дня процесу поставилась з надзвичайно злобним упередженням, називаючи Д-ра Петрушевича "косачовським катом", що однаково не було стверджено ні одним свідком. Процес почався 25. січня і тягнувся аж до 7. лютого і закінчився оправданням підсудного. Вчепитися не було до чого і прийшло випустити його на волю...
Далеко сумніще життя збігців з Великої України, які знайшли собі тут тимчасовий притулок, або пробувають зовсім безпритульні. Сумне воно не стільки з матеріяльних причин, скільки з моральних. Справа в тому, що поведінка деяких Наддніпрянців зробила "обережними" не тільки Галичан, але й усіх порядних Наддніпрянців.
Відомо, наприклад, що "робота" "Р. Краю" та "Обнови" виходить далеко за межі журналістики й межується з "роботою" "секретних" відділів деяких польських установ, але, однаково, в ній бере участь чимало Наддніпрянців, серед яких перше місце займає бувший поручник армії У.Н.Р., "шеф дефензиви" київської комендатури в часі українсько-польського наступу д. К.
Тепер-же цей самий д. К. взяв до своїх рук ініціятиву створення "Комітету збігців Великої України", але, не дивлячись на неодноразові запрошення й оголошення на сторінках "Р. Краю" "числено з'явитися" на орґанізаційні збори, — ніхто рішучо не з'являється, бо кождий вважає за ліпше бути безпритульним, а то й голодним, ніж мати справу з тими людьми, які стратили всяку честь і сумління...
З культурного поля мало по малу робиться пустка. Роблять її свої і чужі, а ще більше непрошені "друзі". З надзвичайним напруженням волі якось ще істнує "Незалежний Театр", артисти якого живуть гірше, як би їм жилося в самій Совдепії, а громадянство змагається з поліцією, займається теревенями, служить жалобні набоженства, демонстратує свої сили в каварні "Народньої Гостинниці" і в "поті колін" своїх трудиться на безкінечних "равтах", про які один Наддніпрянець сказав:
— "Що то за баль, як ні однісенького п'яного?"
І що то за життя, як ніхто немає бажання по справжньому жити?!...
1921 р., 9-го лютого.
[Воля, 05.03.1921]
09.03.1921