Траґедія Бога.

 

Colui che mai non viele сosa nova. A. Dante.

 

Без пестощів батьків, без братнього тепла,

Верстає безвісти і пустки бездорожні.

У ньому, понад ним, круг нього — скрізь лягла

Камінна самота і мовчанка порожні.

 

На віки вплетений у колесо буття,

Іде один одним безкраями просторів

Із облаків глядить, як в ночі забуття

Вмірають огники падучих метеорів.

 

Беззвучно, глухо йде траґедія аґонії

Років, століть, епох. А він від поконвіку

В мертвечій тишині і монотонії

Тче пасма вічности — без міри і без ліку.

 

Не знає ні бажань, ні смутку, ні терпінь,

Ні втоми, ні знемог, ні роскоші спочинку.

Однако без натуг наводнює глибінь,

Знімає пасма Альп і гонить порошинку.

 

Не знає початку, не знатиме кінця;

Ні з чим незвязаний, ні в чому незалежний.

В порожні безмірів обняв усі місця

І всесвіт обмежив. А сам остав безмежний.

 

Ніхто йому не брат, ніхто йому не друг;

Стоїть один одним, холодний, онімілий,

І з присмерків віків свій погляд шле вокруг —

Ніким не пізнаний, ніким не зрозумілий,

 

Без пестощів батьків, без братнього тепла,

Верстає безвісти і пустки бездорожні.

У ньому, понад ним, круг нього — скрізь лягла

Камінна самота і мовчанка порожні.

 

[Воля, 26.02.1921]

 

03.03.1921