Colui che mai non viele сosa nova. A. Dante.
Без пестощів батьків, без братнього тепла,
Верстає безвісти і пустки бездорожні.
У ньому, понад ним, круг нього — скрізь лягла
Камінна самота і мовчанка порожні.
На віки вплетений у колесо буття,
Іде один одним безкраями просторів
Із облаків глядить, як в ночі забуття
Вмірають огники падучих метеорів.
Беззвучно, глухо йде траґедія аґонії
Років, століть, епох. А він від поконвіку
В мертвечій тишині і монотонії
Тче пасма вічности — без міри і без ліку.
Не знає ні бажань, ні смутку, ні терпінь,
Ні втоми, ні знемог, ні роскоші спочинку.
Однако без натуг наводнює глибінь,
Знімає пасма Альп і гонить порошинку.
Не знає початку, не знатиме кінця;
Ні з чим незвязаний, ні в чому незалежний.
В порожні безмірів обняв усі місця
І всесвіт обмежив. А сам остав безмежний.
Ніхто йому не брат, ніхто йому не друг;
Стоїть один одним, холодний, онімілий,
І з присмерків віків свій погляд шле вокруг —
Ніким не пізнаний, ніким не зрозумілий,
Без пестощів батьків, без братнього тепла,
Верстає безвісти і пустки бездорожні.
У ньому, понад ним, круг нього — скрізь лягла
Камінна самота і мовчанка порожні.
[Воля, 26.02.1921]
03.03.1921