В ІV-ій книжцї "Житя і Слова" написав п. Франко рецензію моєї працї п. заг. "М. Шашкевич і галицко-руска література". З уваги, що предмет спору може займати більше число читаючих, користаю для відповіди п. Франкови з гостинности "Дѣла".
Вже в переднім слові до III. тому "Рускої Бібліотеки" висказав я гадку, що література наша витворилась самостійно; тій самій гадцї посвятив я мою послїдну висше названу працю. Розумієсь, я зовсїм не думаю заперечувати благотворних впливів сторонних на нашу літературу і культуру взагалї! — я хотїв і хочу тілько вказати, що наш нарід не лише з природи був добре успосіблений для розвою культури, але й не стояв з заложеними руками супротив культурної працї других народів, ждучи або потребуючи чиєго змилуваня: він витворив з-давна у себе культурну суспільність, умів вдержати раз надбану культуру, умів — нераз серед тяжкого лихолітя, і власними силами! — навязувати що раз нові культурні звязи. Як в давнїйших так і в послїдній моїй розвідцї я зазначую дуже старанно всї ті культурні звязи, однаково — зі Сходом чи з Заходом; а особливо звязи безпосередні, як н. пр образованє наших визначних людей за границею або звязи з нїмецким міщаньством.
З другої сторони, супротив часто висказуваних поглядів про "мертвоту" візантійскої, а за нею і нашої старо-рускої книжної літератури, вказав я в моїй послїдній розвідцї коротко на се, що в тій візантійскій літературі було богато живого [поезія просто народна]; що та візантійска література дуже сильно і довго впливала не тілько на нашу літературу і культуру, але й на західну Европу; що опроче не тілько в візантинізмі, але і в латинізмі, в західно-европейскій схолястицї і псевдоклясицї найдесь мертвота; противно! в старо-рускій літературі часів княжих, що на неї мала так великій вплив література візантійска, є мертвоти навіть менше, як в пізнїйшій, занесеній до нас з західної Европи схолястицї...
Я не потребую довідуватись аж отсе від п. Франка, що про все те можна було написати богато докладнїйше й лїпше; прецї-ж богато докладнїйше й лїпше можна написати і про все те, про що пише п. Франко. Кождий дає — що на разї може й хоче. Я-ж не хотїв писати нї нового некрольоґа М. Шашкевича, нї єго житєписи, нї розбору єго творів: про все те сказано пока що досить, і сказано добре, другими і мною, так що можна се вже приймити за річи досить відомі. Я хотїв тілько, при нагодї перенесеня мощей Маркіяна — по-при проведеню згаданих висше провідних гадок — вказати ті важнїйші подїї і хвилини нашої исторії і исторії літератури, що кидають світло на розвій галицкої літератури перед Маркіяном і єї звязь з україньско-рускою; що-ж до Маркіяна самого, хотїв я вказати, що так, як ми єго доси пізнали, є він добутком довгого попередного розвитку суспільности й літератури, а не тілько впливів часу нового. Все се річи важні і мало звістні або й заперечувані; та-ж ще недавно голошено світови, що Русинів в Галичинї вже не було, що винайшла их нїмецка політика...
Отсе була моя цїль; річію п. Франка було мене поправити або доповнити. Тимчасом п. Франко поперед всего переконує мене, що М. Шашкевич був новатором "свого рода"; хто-ж сему перечить? Дальше каже п. Франко, що нова була не тілько мова, але був новий і дух Шашкевичевої поезії... А хиба-ж я не сказав, що Шашкевич зісполив се, що зачер з літератур инших з поезією й живою мовою народу?! Коли хто конечно схоче перечитись о слова, то може вправдї сказати, що мої слова менше ясні; менї-ж видають ся слова мої ясні, а думка навіть повнїйша. Бо се чиста неправда, щоб зісполити якісь переданя літературні з мовою народу, значило лише переповідати их, чи переходити [переданя! — п. Франко викладає мої слова довільно по своєму, а потім уже жваво полємізує з сим своїм питомим викладом]. Таж навіть при перекладї — ще треба переймитись духом, провідними гадками перекладаного твору, а треба також і своєю мовою добре володїти.
Отже полємізуючи з самим собою, питає мене п. Франко: чи-ж то в перекладах Шашкевича титул єго до безсмертної слави? — А хиба-ж я се казав? Я сказав, що Шашкевич стараєсь сполучити традиції домашні з найкрасчими провідними гадками літератур західної Европи. [Я дуже цїню ті гадки, а не люблю тілько псевдо-европейских і псевдо-наукових котурнів; та про се ще опісля.] Щось иншого, як провідні гадки, не міг я мати на мисли. Сам п. Франко каже, що Шашкевич не виходить поза круг Словянщини [або, як я сказав, освіта єго не широка!]. Але у Шашкевича, посередною дорогою, знайшлось все то, що було розумною і доброю, спільною основою сучасного літературного руху в Европі, є — щире і просте стремлїнє до правди, добра, краси, свободи. На се чей не треба аж нових доказів! Про се, як і о скілько Маркіян знакомив ся з духом нової поезії західної Европи, є вже доси де що сказане. Правда, можна-б про се сказати ще богато докладнїйше, та поки-що я сего зробити не міг. Чому-ж не виручив мене хоч трохи п. Франко? Patent portae — і се в рецензії було б зовсїм на місци. Ставити до мене жаданє такого подрібного розслїду міг би п. Франко лише тогди, коли-б дїло було сумнївне, або коли-б я заповів такій розслїд, а не дав єго. Таких закидів — що треба би ще сего та того — можна б зробити кождій, і многотомовій праци, тисячі тисяч!
Таку саму цїну має і другій подібний закид п. Франка. Я сказав, що в творах Шашкевича видно переданя, красчі идеї старого нашого письменства. П. Франко хотїв би, щоб я докладнїйше вказав був ті думки Маркіяна, що уважаю за схожі з думками старого письменства. Так, так, зробити-б се можна; може-б і тут, замість ставити жаданя до других, виручив мене був по трохи п. Франко? Жалую дуже, що на-разї не можу сам тим займитись. Та чи оправ дане се жаданє, взглядно закид, супротив моєї розвідки? Я переконаний, що моє твердженє про відношенє Маркіяна до старого письменства аж надто оправдане сим, що доси вже про се відношенє загально звістне і легко кождому доступне. Маркіян дорожив старим нашим письменством, цїнив рукописи, перекладав Слово о полку Игореві; в проповідях і в перекладї Євангелія зближаєсь навіть мовою до мови книжної; в єго розвідцї Азбука і Abecadło, в єго стишку про Болеслава Кривоустого та й в инших [і в стишках єго сучасників: Устияновича, Могильницкого] видно той самий на-скрізь національний патріотизм, що в Повісти временних лїт, в словах Мономаха і Паломника, і т. д., і т. д. Коли-ж п. Франкови видаєсь се инакше, то треба було подати хоч-би найменшій доказ противний... Без того виходить пусте балаканє, хоч-би і як оздобив єго п. Франко своими дотепами. І високе розумінє свого післанництва у Шашкевича не потребує нових мотивів [хиба може п. Франко не бачить єго?], анї се, що таке-ж розумінє виразно бачимо у автора Слова о полку Игоревім, в наведених мною гарних словах руского єрарха і ин. [п. Франко каже, що я свого висказу нїчим не мотивую!], або в словах билини про царску службу і т. д.
Показуєсь, що переймаючись духом поезії XIX. віку Шашкевич в сей-же час зближавсь і до красчих идей старого письменства. Се основна неправда, щоби все, що було гарне й жизнене серед нашої суспільности XVI—ХVІІ віку, було власне нове, т. є. противилось старому [бо остаточно, кождого дня і хвилї світ "відновляєсь"]; так н. пр. Козацтво було прямим продовженєм старої орґанізації дружинної, різко противної новим порядкам европейско-польским! О се-ж власне йде, що не все европейске, а тим менше не все, що комусь там видасть ся европейске, мусить зараз бути добре, а доставець єго не мусить зараз бути патентованим політиком і ученим. Противно, з де-чим добрим і хосенним прийшли до нас в віках XIV—XVII; власне з західної Европи ті тяжкі книжні пута схолястики і псевдоклясики, силлябічні вірши, макаронізми, дивоглядна діялєктика і полєміка; все те бачимо ще на нашім О. Левицкім. На щастє не діткнули ті пута поезії людової, що власне розвилась в досить близькій звязи з церквою. І як-раз ті західно-европейскі пута зірвав Шашкевич. Я згадав про се на сторонї 9-тій моєї розвідки — і п. Франко волїв був на се щось відповісти, нїж жадати від мене лишних доказів на річи звістні, і т. и.
Ще лекше, як питатись або самому щось нового подати — се давати другому ради. П. Франко дає менї учену раду [про минувше], щоби я ишов був методом ретроспективним, від Шашкевича і єго творів — до коріня традицій старого письменства. Отже коли п. Франко схоче написати н. пр. популярний огляд исторії фільософії, то зачне від поглядів сучасних і пійде взад методом ретроспективним? Або историк трицяти-лїтної війни зачне від вестфальского мира? Ну, то вийшла-б гарна вавилоньска вежа! Метод ретроспективний добрий — чому нї! але треба єго вміти ужити: при розслїдї, аналізї. Я-ж справдї вперед познакомив ся з житєм і творами Шашкевича, і писав про те, заки поставив єго в звязь з нашим старим письменством. Але яку вартість може такій метод мати для віків IX—X? Таж там поки-що ствердити можемо лиш се, що й наша галицка Русь вже тогдї належала до великої території захопленої давною словяньско-візантійскою культурою. І се річ цїнна і досить нова; я зачав власне від сего в моїй розвідцї [стор. 3—4], але "виходити від Шашкевича" не було тут нї можности, нї потреби.
П. Франкови видають ся давні звязи з Волощиною чомусь "проблєматичні" [п. Франко повинен би і без мене знати, що Ростиславичі володїли до Дунаю, та що вел. князь Святослав осїв був над Дунаєм] шкода, що п. Франко не мотивує свого вражіня, — я би радо вислухав, але личне вражінє само про себе, та ще без знаня річи, не є науковим доказом.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.07.1894]
(Дальше.)
Дальше не подобалось п. Франкові, що я, піднїсши демократичний характер Ставропигійского братства [п. Франко не каже, якого, а прецї таких братств було більше; я згадав про львівске] навів також патріотичні слова архіеп. Барановича. Також твердить п. Франко, що се неправда, будь-то би наша суспільність не розбивалась на ворожі верстви. А хиба-ж і я не говорю про заворушеня й усобицї? про сторонні впливи, польщенє [стор. 5 і 7]? Я кажу тілько, що таке розбитє нїкoли не було цїлковите і що наша суспільність все на-ново єдналась до дїла. Я-ж навів виразні докази такого єднаня: братства, спільність интересів і спільну оборону народних прав словом і оружєм. І мусїла наша суспільність єднатись, бо єднала єї спільна тяжка доля, єднала селян, міщaн, велику часть можнїйших землян і духовеньство [стор. 5—7 моєї розвідки; що-до землян гл. Грушівского Барске староство]. І як-раз на Барановичу се бачимо: хоть він і не у всїм годив ся з селянами, то все-ж таки і в єго словах видно побіч патріотизму і демократизм; а з другої сторони і не всї ж члени львівского братства були однакові демократи. Скажу ще, що п. Франко довільно по своєму викладає мої слова про ослабленє звязи між поодинокими землями південної Руси; приписує менї, будь-то би я вказав на шкідливий вплив підданя лївобережної України під Москву. П. Франко мабуть якось подібно сам думає; я-ж можу таку думку приймити лише з застереженєм: коли-б не се підданє і не підданє иншої частини 1772 р. під Австрію — були-б ми бодай о пів столїтя опізнились, а може й станули там, де нинї стоїть н. пр. Русь угорска...
Так само невірний, по части в звязи з попередним, є і другій довільний виклад моїх слів, такій, що може відповідає думцї п. Франка, але не моїй: Нове відродженє південної Руси проявило ся вже в першій четвертині ХVI-ого віку, а не що ино в другій половинї віку ХVІ-ого. Я вже на иншім місци звернув увагу п. Франка на сю єго помилку, що він довільно і механічно розриває звязь літературних подїй та робить розвій літературного руху залежним часто від зверхних або случайних причин, або мішає наслїдки [н. пр. друкарнї] з причинами. Коли возьмемо на увагу друки Фіоля (1491) і Скорини (1517—28), першу редакцію Литовского Статута (1529; поминувши вже Судебник Казимира Ягайловича, около 1468), литовско-рускі лїтописи (від Витовта без перерви до р. 1547, особливо-ж т. зв. коротку кіївску лїтопись за час 1495—1543) і такі рукописи церковні як прологи [про один, унївскій, з 1518 р. згадує Головацкій, Р. Библ. ІІІ, 355], Патерик печерскій (1471, в моїй розвідцї на стр. 5), то переконаємось, що цїлковитої мертвоти навіть вже в другій половинї XV. віку не було. Про отсі мало ще звістні часи нашого духового житя треба говорити осторожнїйше. — Подібно милить ся п. Франко, думаючи, що осередок духового житя переносить ся що-ино около 1620-ого р. до Кіїва; сам п. Франко каже, що друкарня появилась в Кієві вже скорше (около 1615 р.). Коли-б навіть взяти за мірило друкарню, то дїяльність друкарнї львівскої дізнає перерви вже около 1593-ого року; вправдї печатна полєміка реліґійна про собор берестейскій ведесь з-разу в Вильнї, Євю коло Вильна, в Острозї [бо там були друкарнї] — але вже само заключенє церковної унії (1596) мусїло викликати рух в Кіїві. Так н. пр. першій автор наукових підручників богословія (від р. 1608 почавши), Ставровецкій, був вперед черцем і проповідником кіївскої Печерскої Лаври. Означити такі дати точно — поки-що не так легко; я би недуже перечивсь о тих кілька лїт, але і п. Франко не подав для свого твердженя достаточних мотивів, а одна друкарня не рішає. Друкарня, братска школа і відновлена митрополія — були радше наслїдком нїж завязком нового житя в Кіїві.
Чи "Народовіщаніе" і "Богогласник", видані уніятскими Василіянами, призначені були посередно чи безпосередно для народа, се также спір о дрібницю і о слова: одна і друга книжка, що-до мови і що-до укладу, видані з виразним оглядом на простий нарід. Хиба може п. Франко має якісь подрібні вісти про замір видавцїв? — Чому я назвав Кульчиньского (Specimen ecclesiae ruthenicae, Romae, 1733), а не назвав Стебельского важної житєписи двох руских святих Дївиць? — бо Кульчиньского (і Ходикевича) можна уважати як би попередниками нашого Гарасевича. А Гарасевича нaвiв я може й досить щасливо [п. Франко каже, що не дуже щасливо], бо згаданий мною стишок К. Устияновича в память Гарасевича (1836!) дуже добре характеризує напрям і духа сучасників і приятелїв Маркіяна. Я сам не звернув був давнїйше на те належитої уваги. Зубрицкого навів я також мабуть досить щасливо: се-ж загально відомо, що приятелї Маркіяна Головацкій і Вагилевич зносились, і то живо, з Зубрицким лично! [Вкажу ще вплив Яхимовича; гл. н. пр. Р. Библ., III, 160; замітне і се, що Маркіян ходив до Ставропігійскої школи учитись церковної мови]. Та й не говорю-ж я в своїй розвідцї виключно про Маркіяна, як се також підсуває мені сам п. Франко.
Натомість жалую, що п. Франко промовчав і не найшов нїчого сказати про піднесені мною з притиском духові звязи з Нїмеччиною, а особливо про вплив нїмецких міщан. Нїмець Фіоль діставсь за видрукованє церковних книг для Русинів — до тюрми на интервенцию лат. епископа; сталось се в "західно-европейскім" культурнім Кракові, року 1491-ого. А потім закидувано нашому духовеньству невіжість і т. и.
Лишає ся ще питанє про се: о скілько літератури західної Европи розвивались на основі грецкій і візантійскій? Та часть рецензій п. Фр. більше річева, на тім поли повертаєсь він мабуть безпечнїйше; я би міг лише подякувати за ту часть рецензії коли-б: 1) не єї тон насмішливий, а по 2) не поверховність і многі й великі річеві переоченя і похибки сеї части, що дивно відбивають від побідно насмішливого тону!
Я сказав, що літератури західної Европи розвивались на тій самій основі, що наша, тілько розвились cвoбіднїйшe і богатше. П. Франко каже, що основи були дві, греко-візантійска і римо-латиньска.
Отже поперед всего здаєсь менї, що при всїй різнородности основ вся людска культура є переважно добутком спільної працї людскої; именно-ж треба се сказати про культуру Европи, про котру тут головно розходить ся. Вже длятого можна би говорити про спільну основу. Коли-ж уже відрізняти основи з осібна, то так само, як про осібну основу римо-латиньску, можна-б говорити і про візантійско-словяньску, і про словяньско-руску, і про всякі, всякі инші... Прецї-ж і на Руси витворилась неперечна осібна основа: з Руси перейшла ся культура в великій части на Литву і до народів турско-фіньских.
Отже я радо згоджусь з п. Франком: Є і осібна основа римо-латиньска, основа культури т. зв. романьских народів. Се кождий образований чоловік знає, тілько-ж що з того виходить против мене?
Куди-ж то вела дорога, що нею йшла культура до Риму, до західної Европи взагалї і дальше? Чей-же таки не куди, а від сходу на захід? І то головно через Грецію. А вже що, то майже вся література латиньска, почавши з азбуки, розвинулась на взорах грецких! А кілько то міст грецких було в Италії, на Сицилії, в Ліґурії, в Испанії?... Хто-ж сего не знає? Були і деякі прямі, поза-грецкі культурні впливи зі Сходу, але й ті перемішались опісля з грецкими.
Але п. Франко скаже, що єму йде о Візантію, не о старих Греків (хоть я виразно назвав і Греків, стор. 9). Отже каже п. Франко, що в Візантії ще в ІV—V вв. панувала мова латиньска! Мова — то ще не література і не культура. Та й то панувала ся мова дуже взглядно, в урядї, в законах великої римскої имперії. В йоньских містах Малої Азії "панувала" мова перска, а хиба-ж проте взяла там верх культура перска? Болгаре підбили Словян — а над Болгарами таки взяла верх культура словяньска! Але п. Франко каже, що починаючи від Мінуція Фелікса повстає цїла величезна література на латиньскій мові, незалежна від грецкої! Незалежна? чи справдї?! Отже наука латиньскої церкви розвилась після п. Франка, незалежно від Сходу і Візантії?! Се-ж пряма нїсенїтниця; коли де, то в латиньскій літературі церковній є величезна залежність від Візантії і Сходу. Один з перших церковних пиcaтeлїв латиньских Тертулліян, може навіть попередник Мінуція Фелікса, писав богато лїпше по грецки, як по латинї! А про вплив стоїцизму, новоплатонізму, ґностики на науку церкви не чув п. Франко нїчого? А про вплив науки Арістотеля на середно-вічну латиньску схолястику? і коли вирвалась західна Европа з пут схолястики, з мертвих обійм схолястичного якобінізму? Тогдї, як зближилась до літератур клясичних, до основаної на взорах грецких латиньскої, а особливо до самої грецкої. Про вплив писaтeлїв грецких на розвій т. зв. відродженя в Европі — не чув пан Франко также? Латиньскі церковні гимни? Гм! були. Але гимн "Слава во вишних Богу'' співано ще і в середних віках на Заходї по грецки! Грецкі учителї удили в Римі — на зазив папи — церковного співу. Секвенції — сеж як-раз грецкі аколутії. Твори Гросвіти [Авраам, Калимах, Пафнутій...] писані мабуть також на лад подібних творів грецких; адже власне драма походить з Греції. А опроче, чи п. Франко знає твори Гросвіти з власного розслїду, що так сміло виключає у неї вплив грецкій? Кидати именами дуже легко...
П. Франко каже, що знакомство грецких писaтeлїв клясичних перенесли до Европи перші сицилійскі Араби. Се дуже характеристичний закид! А з-відки-ж то взяли Араби ті твори? Чи не від Візантійцїв? Хто-ж то оснував в Азії осібні осередки учености, особливо в Сирії і Єгиптї? Араби виступають в перве в VII. віцї, а тогдї вже сміло можна говорити про Biзaнтiйцїв; Араби були учениками Візантійцїв, так само, як і західно-европейскі Ґоти.
(Конець буде.)
[Дѣло, 23.07.1894]
(Конець.)
Що до нової форми поетичної, ритму [замість розміру] і риму, то п. Франко поперед всего зазначує насмішливо [додаючи свое: гм!], що ритм а розмір все одно. Що-ж я тому винен, що п. Франко мішаєсь — та ще удаючи повагу! — в річи, що их цїлком не розуміє? Ритм а poзмip [метр] не все одно! Слово ритм дістало — по-при загальнім — вже в старинности значінє осібне. Die Alten, wie wir aus Quintilian ersehen, nahmen einen Unterschied von pedes metrici und pedes rhythmici an [Christ]. Διαφέρει ρυθμοΰ το μέτρον το μεν μέτρον έχει τους χρόνους, μακρόν τε και βραχύν ό δέ ρυθμός πολλάκις γοΰν και βραχύν χρόνον ποιεί μακρόν. — Diese neue Art dеr poetischen Form, die mit Commodianus in die lateinisсhe, mit Gregor von Nazianz in die grieсhische Literatur eintrat, hiess die rythmische... Das positive neue Prinzip lag in der Sylbenzahl und in dem Accent! Бачите, п. Франко, в ритмі було щось більше окрім наголосу, було й число складів, тому то я сказав коротко ритм, а не ритм наголосовий. — Boлїв би я говорити з п. Франком поважно, але — єго воля, нехай кпить дальше...
Отже п. Франко каже: рим [pardon! не рим, але поодинокі рими] стрічаємо вже у Овідія! Ну, що-ж? рими стрічаємо вже у Грека Ґорґія з Леонтин сицилійских! на 400 лїт перед Овідієм. Але що важнїйше, то се, що рим є в буддійских пракритских гимнах, напів тисяча лїт перед гимнами христіяньскими! Индія — се мабуть не "захід Европи"! Рим принявсь і в розміровій [!] поезії перскій. Де-ж докази п. Франка, що Візантійцї не взяли риму прямо зі Сходу? А з уваги, що нова форма взяла перевагу в-перве в поезії церковній, особливо-ж в співі, а спів церковний розвинув ся в-перве в Візантії, то де-ж приходить ся глядати вітчини нової поетичної форми в Европі? Не говорю вже про поезію світску: латиньска поезія світска держить ся аж до VI віку старої форми, наколи Візантійцї витворили вже тогдї осібний стих ритмічний, т. зв. політичний.
Говорячи про питаня спеціяльні, треба заглянути до творів спеціяльних; се дуже характеристичне для наукової методи п. Франка, що він що-до ритму й риму покликуєсь на Еберта Исторію середновічної латиньскої літератури! Коли-б п. Франко заглянув був до спеціялістів, був би може й менї сказав щось цїкавого та був би і про наголосовий ритм не написав нїсенїтниць. Одну я вже висше вказав, але є й инші. П. Франко каже, що давні людові вірші латиньскі були зложені ритмом наголосовим, що ті вірші й римовані; опісля "скаче" п. Франко [уживаю єго звороту] нї з-відси нї з-відти до доби упадку римскої имперії "аж геть в середні віки"; дальше вертає з глубоких середних віків до "маршових" пісень римских лєґіонів і каже, що ті вірші [отже піснї лєґіонів!] послужили взірцем для гимнів христіяньских [чи не за богато сказано?].
Тут цїлковито перепутані і річ і час. З якого-ж то часу походять ті людовй вірші латиньскі? з якого пісни лєґіонів? з якого гимни? Що-ж до річи — котрий то світскій латиньскій писатель "з доби упадаючого цїсарства" уживає нової поетичної форми? Она "панує" в сїм часї лише — в уяві п. Франка. Противно, ще "глубоко в середних віках", в X-ім віцї, пише Гросвіта гексаметрами й пентаметрами, що правда — римованими. Опроче кидає тут п. Франко — не знаючи річи — дуже сміло недоказаними гіпотезами.
Що-до людових віршів латиньских, то Вестфаль поставив вправдї гіпотезу, що Римляне принесли з собою вже з праарійскої вітчини наголосовий ритм і рим. Але сам Вестфаль признав, що обі сі основи поетичної форми у Римлян скоро і майже цїлковито затратились. Правда, в латиньскім т. зв. сатурнійскім стиху є деякі неправильности, що могли-б підпирати гадку Вестфаля, але Xріст толкує сі неправильности инакше [Der saturnische Vers gehört ohne Zweifel zu den guantitatirenden; подібно й Шанц]. Риму тут тоже ще нема, він появляєсь богато пізнїйше; длятого власне повинен був п. Франко точно вказати час своїх людових латиньских віршів.
Так само нема з-разу нї наголосового ритму нї риму в "піснях" лєґіонів! Та й кілько-ж то ми тих пісень знаємо і з якого часу? О скілько можемо про такі пісни говорити, то за часів Цезара були они складані трохаїчними септенарами. Що-ино за часів Марка Аврелія (161—180) появляють ся пісни, в котрих можна вже додивитись якого-такого ритму й риму:
Mille, mille, mille
Decollavimus;
Unus homo mille
Decollavimus...
Але тогдї була вже в римских лєґіонах величезна примітка чужини! і треба би що-йно доказати звязь таких пісень з "людовими" латиньскими! Також і в церковних гимнах бачить Хріст вплив сторонний.
Та на що нам вдаватись в такі непевні річи? Адже ритм є вже по трохи в хорових піснях грецких траґедій! Впливав тут такт маршовий. Вже за часів Олександра Македоньского почато звертати увагу й на наголос; ритм наголосовий бачимо в деяких наслїдуваняхь Анакреонта, а як-раз ті наслїдуваня були люблені Візантійцями.
Отже можна-б що-найбільше сказати [за Вестфалем], що завязки нової поетичної форми були і в візантійскій і в римскій людовій поезії та що тут і там розвинулась нова поетична форма самостійно [beide Völker, Byzantiner und Romanen, ganz selbständig von einander], але виводити єї з західної Европи — се вказує на крайне незнанє річи.
Що-до жерел західно-европейскої середно-вічної поезії — то сам п. Франко признає, що одним з таких жерел була і поезія візантійска! — П. Франко каже, що "Хожденія Богородицї по мукам" не можна назвати частиною Видїнія св. Павла [се одиноке фактичне спростованє в цїлій рецензії, і за него спаси-Біг!] Але п. Франко не дає нї найменшого доказу на се, будь-то би між такими творами візантійскими а латиньскими не було звязи! Я-ж думаю, що так як на Верґіля Гомер [опис підземного світа], так і на такі апокрифічні твори латиньскі мали дуже великій вплив такі-ж твори візантійскі. Чому я при тім назвав Слово о полку Игоревім? Коли-б п. Франко не хапавсь без запинки леда слова, був би може зрозумів мене: я хотїв зазначити, що навіть коли у нас вплив візантійскій був уже ослаб [в сто лїт по Слові], треває він на заходї Европи.
Чому я сказав, що Лютра випередили Аріяне [Ґоти]? — П. Франко розписавсь тут і жваво полємізує, та не зі мною! а з своїми власними инсинуаціями. Чи я сказав, що Лютер має звязь з Шашкевичем? або що Лютер пійшов слїдом Аріян? Але п. Франко, пописавши таке, нараз додумавсь значіня моїх слів і питає: чим ті Аріяне візантійскі? таж Арій був Єгиптянин, а apiянiзм в Візантії не панував нїколи? Поминаю, о скілько Арія і аріянізм можна уважати візантійскими, в кождім разї прийшов аріянізм до Ґотів через Візантію! А менї ходило тілько о те, що навіть єреси йшли до Европи через Візантію, і то єреси що огортали трохи не цїлу західну Европу!
Та найкрасшій цвіточок благородної полєміки зложив менї в дарі п. Франко в кінцевім уступі своєї рецензії. Тут виявив він "мабуть", о що єму властиво ходило: щоб наша молодїж не подумала случайно, що і в давній нашій исторії і літературі є богато доброго й цїнного, хоть зовсїм не малпованого на слїпо і механічно з мнимих "европейских" взорів; що хоч Шашкевич і був "новатором", то зовсїм не був ним і не потребував бути в дусї наших новаторів новійших. — Отже п. Франко підсуває менї гадку, що отсе я "мабуть" хочу відвести молодїж від знакомленя з західно-европейскими літературами! Та ще сам п. Франко зараз признає, що я нїчого такого виразно не сказав, — отже яким правом підсуває менї сю гадку? Хиба-ж я не вказую на звязи з Европою? хиба не жалую, що у Шашкевича нема ширшої освіти? Та п. Франко не міг би мабуть жити без сїпаня і щипаня, хоть би й за цїну свідомої неправди. Бо чей-же п. Франко таки ще не думає, що він має виключний патент на ширенє европейскої учености серед Русинів та що хто в чім небудь противний єму — противний вже й Европі!?
[Дѣло, 24.07.1894]
24.07.1894