III. Вуалька.
Здивовано противилась:
— Як так?!...
Побожно умовляв:
— Я легенько й обережно.
Її коралеві уста всміхнулися:
— Ти цілуєш так шалено, що я боюсь за свою ніжну вуальку...
— Так здійми її.
— Сам здійми... Як хочеш...
— Хочу...
Глянула просто в його очі. Відчув огонь в собі і зойкнув:
— Щастя моє!...
— Твоє?...
І стала голосно сміятися...
Потім враз затихла і сказала:
— Як страшно світить нам сонце!...
Він не сказав нічого, тільки його лице посумніло. Дивився кудись в далечінь і думав про себе: — Чи вартий я цього любого створіння?... Згадував, що там, за далеким обрієм тужать за ним його любі товариші. Зараз він бачив себе серед них, як вони, бажаючи знищити окаменілість життя, кличуть його на барикади...
Він залишив їх і пішов своєю дорогою. Проходив нетрями й пущами, надіючись скоротити свою важку дорогу. Байдужним поглядом проводив стрічних женщин. Слухався серця. Кохання прагнув. Коханої шукав.
Несподівано, серед буденного життя і праці, стрінулась вона. Її очі вразили його серце й затопили шоколядовим золотом казки. Несмілий, зневірений, сумно схилив перед нею свою безталанну голову.
Благословляв ту мить, коли вона простягла йому ніжну долонь своєї лівої руки:
— Цілуй... цілуй, безталаннику...
Цілував, як святощі великі. Цілував, як цілує сонце майову троянду...
Вона знала й відчувала його. Щось рідне озвалося в душах і сполучило їх. Їм здавалося, що вони жили перед віками, ще тоді, як був молодий місяць і молоде сонце, а на землі не було ні людей, ні боротьби. — Вони були одні із перших...
Сьогодня вони втікли за місто в гори, щоб визволитися на мить від важкого впливу гучних моралістичних базарів безглуздого міста і віддатися своїм почуванням. Вони знайшли те, що так довго шукали.
Досі вона дозволяла себе цілувати лише через вуальку, але зараз вуалька була в його руках... Ранійш, ніж нахилитися до її уст, він зачаровано розглядав її біле оксамитове лице, злотокарі очі, чорні брови і пишну злоторусу косу.
— Любий, мені ніяково без вуальки...
Взяв її за обидві руки і повільно став схилятися до неї. Маленька мить і уста їх з'єднались в довгім поцілунку...
Але, враз, він здрігнувся, випростався і став чогось прислухатися. Його бліде лице ще більше зблідло, а уста безнадійно зашептали:
— Марселєзи... марселєзи... марселєзи...
— Що з тобою?... Дивись сюди!... Твоя я...
— Марселєзи... марселєзи... марселєзи...
Стала поруч його і почула, як десь у місті бурхливим потоком плили звуки революційної пісні...
А тоді схилилася до долу і простогнала:
— Нащо-ж я зняла вуальку?!...
1918 р., весна, м. Київ.
IV. "Да, ну?!..."
Йшов. Як у тумані. З похилою головою. З біллю в серці. З образою в душі...
Міські вулиці всміхалися вечірними огнями.
Кокетуючи, проходили тротуарами мрійноокі панни.
Надриваючи горлянку, якась обшарпана людина кричала: — "Вот почистим сапоги!"...
Поспішався. Сам незнав — куди? Чув тілки збентеженою душею щось незрозуміле.
— Зрада?!...
Ах, ось воно, отте прокляте слово!... Ось воно, ганебне без кінця!
Перед тумбою зупинився. Стиснув кулаками і погрозився:
— Проклята!...
Глибоко зітхнув. Глянув у гору. — Такі спокійні мерехтячі зорі на небі! — Гірко похитав головою. Прошептав:
— Яка самотність!... Яка самотність!...
Прохожі здивовано позирали на нього, а він без усякої уваги. Стояв, дивився на небо і думав:
— Убити? Не убити? Простити? Не простисти? Бути? Не бути?
Далі махнув рукою. Озирнувся навколо себе. Засміявся:
— Мій Боже! Та-ж це я божеволію!... Так, звичайно божеволію!... Навсправжки божеволію!... Цілком свідомо...
Відчув у мізкові, як там щось заворушилося й колючими кігтями стало дряпатися. В очах стало зелено. Під ногами прірва якась. Нестало грунту.
Скрикнув дико і побіг...
Ось, нарешті, його "дома". Низенький, двохповерховий, цегляний будиночок. Щось тюремне дивиться з його стін на затишну вулицю. Три вікні з нижчому поверсі — темні. Всі инші — ясні. Три вікні — його "дома".
— А де-ж вона? — подумав.
Зайшов через подвірря. Ще раз глянув на зорі і, несподівано для самого себе, заскреготав зубами: — Підлість!... Підлість!... Підлість!...
Потім, по стареньких, деревляних, скрипучих сінцях увійшов до свого помешкання. Йшов коритарем, поуз господарську кухню і чув, як там бренів сміх його подруги. Грубий, некультурний, мужчинський голос питався:
— Да, ну?!... — цей голос нагадував йому касарню й невимовно обурював.
Увійшов до кімнати. Засвітив світло. Кинув на писальний стіл свою теку з паперами, а сам став і замислився. Довго стояв так і думав.
— Життя... — промовив глухо.
— Да, ну?!... — озвалося десь ізза стін.
Ненароком глянув на її портрет, що висів над писальним столом. Ізза шкла дивилися глибокі, гарні, інтріґуючі очі. Пів ухмілкою кривилися уста. Воронячими крильми зогнулись чорні брови під мармуровим чолом.
Простяг до портрета руки. Зойкнув:
— А я кохав тебе, Тамо!...
— Да, ну!... — почулося за стіною.
Він замовк. Не кажучи ні слова, став на коліна. Стояв так: дивився в її глибокі очі, що здавалися безоднею страшною, мороком ночі, де можна було пропасти й загинути безслідно.
— Ні! Я цього не хочу!... Моє ще там... далеко... впереді...
— Да, ну?! — загарчало за стіною.
... З кутка в куток. Широкими кроками. Старався прогнати думку про ганебне. Старався, але не міг...
— Зрада очевидна! Чому зі мною стала така чудна якась?... Чому там така весела?...
В очах знову зелено...
— Схопити стільця і знищити ним цей портрет... Розбити... Потрощити...
В той час до нього прийшла вона.
— Що з тобою?...
Мовчки підійшов до вікна. Уважно став придивлятись чогось, а там сонно і тихо.
— Знову сцени?... Гм... — Почувся її голос.
— Ти... Ти ганебна!... — несподівано крикнув він.
— Ах!... — і зникла за дверьми.
— До хама йдеш?... До хама? ... — вибухнув і аж до коритаря вискочив.
— Так! Йду! Коли сам того хочеш! — озвалася вона.
— Да, ну?!... — зареготався йолопський голос.
Він повернувся до кімнати.
— І так щодня!... Це-ж не життя!... Кохання, аґонія, смерть ... — говорив сам до себе. — Божевільний я, звичайно!...
Годинник став бити 12-ту годину.
Вона не приходила.
Він став перед її портретом на коліна, як стояв ранійш, і став гаряче молитися:
— Спаси й помилуй мене, моя кохана Тамо!... Безумний я, бо надто відчуваю все!...
В коритарі хід її ніг. Він скоренько встає і робить умисно-байдуже лице.
Вона, мовчки, роздягається. Лягає до свого ліжка, а він довго ще сидить у себе і думає, думає, думає...
Після 2-ої години лягає і він, але засипаючи, вже крізь сон говорить:
— Головне знати правду... прости мені...
1920 р., весна, м. Київ.
V. Мовчанка.
Така золота осінь і таке все знайоме... А навколо сірі, зігнуті постаті...
Похмурі знайомі чола, блискучі, палаючі огнем очі...
Стовпились великою юрбою коло "волости". Топчуться, чогось чекають...
— Гм ... значиться, нове правительство завелося!... Дивно!... — наче в повітря кидає слова мій сусіда Артем.
— Яке там правительство, просто поцяцьковані золотом дурисвіти!... — нестримно відрубав якийсь молодий парубок.
Я нічого. Мовчу і слухаю.
Розмова починається в другім місті:
— Цікаво, для чого вони нас скликають?... Певне якісь розговори...
— Послухаєм ... сам ґенерал, кажуть, прислав...
Знов мовчанка. Нігде ні одної усмішки, ні одного веселого лиця.
Сьогодня вранці стало відомо, що приїхав посланець від якогось ґенерала, а разом з ним приїхала ціла сотня Кавказців з кулеметами.
Поким-що, то в селі було ще тихо, але по всьому було видно, що буря не далеко. Про це свідчили похмурні знайомі чола і злодійкувато-ненажерливі погляди Осетинів, як вони позирали на жінок.
Ось на ґанку з'явився волосний писарь і якийсь офіцер. Писаря всі добре знали, бо як тільки вибухла революція, то він весь час "стояв за права селянські". Але зараз?... зараз і він "не той став"... вовком на всіх позирає...
Мертва тиша запанувала навколо. І враз заговорив офіцерик:
"Собрали помещичий урожай? Нажрались уж по горло? Вєрно говорю, или нєт?"
Замовк і обвів навкола себе очами. Всі мовчали.
"Молчання знак согласия, — сказав він до писаря і продовжував: — мне поручено зареквизировать у вас все излишки хлєба, картофеля, сала, овса й сена. В цєлях избєжания всяческих недоразумений, прелагаю вам немедленно видать все излишки продуктов, или иначе мнє прийдеться заговорить с вами другим языком".
Офіцерик скінчив і задовольнено всміхнувся.
В той час в юрбі почувся глухий гомін і на ґанок вийшов той самий, незнайомий мені, парубчак.
— Прошу слова! — продзвенів молодий голос.
Ще глибше мовчання...
Юрба напружено чогось чекає...
І, ось, як свист нагайки, почувся шипучий голос офіцера:
— Большевик! Взять его!...
Два здоровенних Осетини вискочили з ґанку, схопили парубчака за карк і потягли в ґанок. Той тільки встиг крикнути:
— Почекайте, я ще-ж нічого не сказав!...
Офіцерик махнув рукою і, повернувшись до юрби, з тією самою солоденькою ухмілкою промовив:
— Видєли?... А тепер марш по домам дєло дєлать!
Потяглись сірі, зігнуті постаті. Йдуть мовчки, а зуби сціплені. В кождого своя думка: — "Що-ж тепер робити?!"...
... Вечером, коли вже добре смерклося, на дзвіниці задзвонено "на ґвалт" і, одночасно, разом, в декількох місцях заторохтіли кулемети...
Там, де "волость", полум'я і дим. —
Мовчанка скінчилася...
1919 р., осінь, м. Кам'янець.
[Воля, 26.02.1921]
02.03.1921