І.
З'їзд народніх учителів Галичини.
13 лютого с. р. відбулися надзвичайні загальні збори (з'їзд відпоручників окружних Відділів) Товариства "Взаїмна Поміч" галицьких і буковинських учителів і учительок. Товариство "Взаїмна Поміч" є станова орґанізація, яка об'єднує всіх народних учителів (-ок) — Українців (-ок) цілої Галичини та Буковини. Ці "надзвичайні збори" мали характер великого учительського з'їзду. Кожний відділ (всіх є біля 45) обовязаний був прислати не менче 2-х делєґатів, крім того в з'їзді мали право взяти участь всі члени Товариства. Кількість участників з'їзду була остільки велика, що перевищила всякі сподіванки. Невеличка і не привітна заля Т-ва "Воля" була переповнена делєґатами з провінції — майже зі всіх повітів Східньої Галичини і деяких повітів Західньої Галичини, а також зі Львова. Всіх участників з'їзду було понад 200! Більша половина делєґатів мусіла стояти, за браком стільців. (Дивно, чому орґанізаційна комісія по скликанню з'їзду не постаралася о більше і краще приміщення?)
Збори розпочалися о 10 год. рано по такому порядку денному: 1. Відкриття Надзвичайних Заг. Зборів; 2. Реферат І. Ліщинського "Про українське народне шкільництво і учительство"; 3. Орґанізаційний звіт; 4. Касовий звіт (купно учительського дому і економічні справи), реф. Г. Коваль; 5. Зміна Статуту Товариства; 6. Внесення.
Відкриває Збори голова Т-ва п. Стронський, при секретарях п. Великановичові і п-ні Пашкевичівній.
Відчитуються привітання від ріжних культурно-просвітніх українських орґанізацій. Одним з перших читається привіт від Ковельської (на Волині) "Просвіти", де між иншим зазначається, що на Волині немає українських державних шкіл, учителі-Українці без праці, станової учительської орґанізації, по незалежним причинам (!) немає, учительство гуртується тільки біля "Просвіт".
Д-р С. Баран витає з'їзд від імени "Народнього Комітету", вказуючи на величезну ролю українського учительства, як борців за найвищі ідеали українського народу, як одних з головнійших участників цілого українського руху в Галичині і на Великій Україні і особливо під час революції, коли учителя можно було зобачити на всіх з'їздах: просвітних, військових, кооперативних і т. д. Кінчає свою промову п. С. Баран побажанням, щоби "слідуючий учительський з'їзд в Галичині відбувся на свобідній землі Української Незалежної Держави!"
Від імени "Краєвого Ювілейного Комітету для святкування 60-ти літнього ювилею Шевченка" і від "Учительської Громади" (товариство учителів-Українців середніх шкіл) витає п. Галущинський. Промовець зазначає, що підчас 60-ти літнього ювилею Т. Шевченка мається на думці урядити величезний збір грошей на видавничий фонд під назвою "Учітеся, брати мої."
Від української національної преси витає з'їзд редактор "Українського Вістника" п. Ф. Федорців.
Також зложили привіти: соц.-демократична партія, професійний союз, "Рідна школа" і ин.
П. Буцманюк, витаючи з'їзд від "Рідної школи" (секція "Українського Педаґоґічного Товариства", яке утримує приватні українські школи) звертає увагу народнього учительства державних шкіл на те, що матеріяльне становище українських приватних народних шкіл є погане. Українські учителі та учительки по укр. приватних школах одержуть всього біля 1000 п. марок (більше або менше) місячно. Представник "Рідної школи" закликає народне учительство взяти в свої руки орґанізацію провінціяльних гуртків "Рідна школа", які-б занялись збіркою грошей, зазначаючи, що навіть селянство присилає до Львова свої пожертви в 20, 40, 100 і більше мар. на "Рідну школу."
Треба одмітити, що, на жаль, не було ніяких привитань від наддніпрянських культурно-просвітніх орґанізацій (крім Волині); як що офіціяльні інституції У.Н.Р. через які-небудь "причини" мовчать, то принаймні українське учительство, що масово виїхало з Великої України, могло б поцікавитись цим з'їздом.
Найбільшу увагу з'їзду відібрав реферат п. І. Ліщинського на тему "Українське шкільництво і учительство".
Реферат був дуже добре опрацьований, змістовий і вичерпуючий, — дав повну картину становища українського народнього шкільництва і учительства.
Ш. референт починає промову словами:
— "Може наші ухвали не подобаються теперішній владі. Але ми мусимо голосно сказати правду, щоби про тяжке становище української школи і учительства в Галичині почули не тільки тут в краю, але і там за кордоном. Може там за кордоном знайдеться хтось такий, що допоможе нам!"
Далі, з промови п. референта, довідуємося про таке становище народньої школи в Галичині: Біля 1000 українських учителів (-ок) зачислено польською шкільною владою до т. зв. ґрупи В, позбавлені матеріяльної допомоги та ин. Багато українських учителів (біля 150) без посади. Були випадки, коли українських учителів викидали з помешкання. Багато учителів інтерновано (біля 50). Ані оден шкільний інспектор-Українець не має посади в Східній Галичині. Біля 1500-ам учителям виплачено пенсію лише після підпису приналежности до польської держави. Багато учительських сил переноситься зі Східньої Галичини до Мазурів (Зах. Галичина) а на їх місце іменують учителів-Поляків (-ок). Польська шкільна влада таємними роспорядженнями заміняє українську викладову мову по народніх школах на польську. Що до взаємовідносин поміж учителями-Поляками з Українцями, то п. референт говорить, що підчас окружних конференцій учительства було надзвичайно нелояльне. Скрізь обрано (невеликою більшістю голосів) лише польських делєґатів і не принято на увагу великої частини українських учителів, які домагалися пропорціональних виборів. Доходило до того, що Українцям не дозволяли говорити промови українською мовою. Це все, — каже п. референт — "свідчить, що мирне співжиття поміж польським й українським учительством неможливе". В шкільній окружній та повітових владах немає жадних українських представників, хоч всіх народних учителів (-ок) в Східній Галичині є біля 3.000! Міжтим краєва шкільна влада була весь час глухою і не узгляднювала голосу українського учительства, мимо 12-ти інтервенцій Товариства "Взаїмної Помочи" у Президії Краєвої Ради, мимо чотирьох меморіялів і сімох рефератів, вручених тійже Президії протягом минувшого і з початком біжучого року. В резюме п. референт констатує, що українська школа в Східній Галичині є в повному упадку і цілковитому занедбанню. Становище української школи та учительства в правному значінню остільки погіршилося за польської влади, що є далеко гіршим від австрійських часів. І так, каже п. референт:
— "Ми повинні домагатися принаймні того правного стану, який ми мали з перед українсько-польської війни". Ми нічого не вимагаємо від польської влади; ми тільки хочемо, щоби привернули нам правне становище австрійських часів. Ми даруємо їм 2 роки!
Постанови внесені п. Ліщинським приймаються одноголосно. (Всі постанови див. в другому листі).
В дискусії з приводу реферату п. Ліщинського знова переходять картини, одна гірше другої, які змальовують свавільство польської влади над українською школою та українським учительством. Підтвержуючи факти, які були подані п. референтом, промовці оповідають про ріжні особливі прикрости, які довелось зазнати від місцевої шкільної польської влади. Доходить до того, що приміром, Поляки примусово стягають з учителів при виплаті пенсій — "пожертви" на "плєбісцит в Шлеську" і на "міліонувкі". Особливо страшне становище учительства описує делєґат Тернопільщини. Тут багатьом учителям не виплачується пенсії; де-які не дістають її вже коло 20-ти місяців. Тернопільський інспектор грозиться де-яких учителів викинути з помешкань. Де-які звільнені за те, що не підписали своєї приналежности до польської держави. До того треба ще додати — каже промовець — що Тернопільщина, найбільше зі всіх галицьких повітів, була знищена війною; отже там трудно дістати навіть хліб і бараболю. Це все створює неімовірні умови життя учительства. Де-які промовці зазначають, що Рада "Взаімної помочі" не давала певних дерективів, що до поступовання учительства в таких справах, як, приміром, підпис приналежности до Польщі. Не було одностайности. Багато учителів просто не знало, що писати; переважна більшість, перед загрозою бути зовсім звільненим з посади, мусіла підписати свою приналежність до Польщі; невелика частина одмовилась підписати, наслідком чого було їх звільнення з посад!
Справу зміни статуту реферував голова т-ва п. І. Стронський. Всі зміни Загальні Збори приняли без дискусій.
Економічні справи т-ва і касовий звіт здавав дир. т-ва І. Коваль. Кошторис т-ва на 1921 р. в активах має виносити 273 тис. марок, в пасивах 447 тис. мар., недобір. 174 тис. марок. Щоби цей недобір вирівняти референт пропонує підвищити членські вкладки.
Т-во у Львові не може розвинути як слід своєї діяльности через брак відповідного помешкання Т-ва.
Під теперішню хвилю т-во є приміщене "з ласки" при Т-ві "Воля", в двох маленьких кімнатах, в котрих працює коло 10 осіб.
Референт зазначає, що ціле укр. народне учительство мусить придбати власний Учительський Дім у Львові, де б можно було примістити Управу Т-ва, кредитове Т-во Взаїмної помочи учительства, редакцію "Учительське Слово" та инше педаґоґічне видавництво, центральний маґазин, книгарню та книгозбірню т-ва, бурсу та ин.
Звертає на себе увагу постанова з'їзду, що кожний учитель повинен асіґнувати на купівлю власного Учительського Дому 1000 п. марок. Таким чином мається на думці зібрати біля 2 міліонів марок.
З'їзд продовжувався майже цілий день.
Вечером того ж дня в залі "Народнього Дому" відбулися "Вечерниці", з яких чистий прибуток призначений для нар. учительства без служби, для інтернованих і їх родин, вдів і сиріт по нар. учителях. Зібрано чистого прибутку біля 15.000 п. марок.
__________________
II.
Постанови з'їзду українських народних учителів Галичини.
З'їзд Відпоручників Українського Народнього Учительства стверджує:
І. В правно-службових справах українського учительства:
Шкільна Краєва Рада, видавши по заняттю Польщею Східньої Галичини обіжник з дня 31. травня 1919 р. ч. 143/пр. позбавила ним поверх вісімсот (800) українських учительських сил служби і платні: чим спричинила їх матеріяльну і моральну руїну. З'їзд українського учительства стверджує з прикрістю, що мимо дванайцяти інтервенцій представників орґанізації українського учительства у Президії Шкільної Краєвої Ради, мимо чотирьох меморіялів і сімох рефератів, вручених тійже Президії протягом минувшого і з початком біжучого року — а) не покликано до служби і не виплачується платні двом соткам учителям (-кам), які є без посад, хоч недоказано їм найменшої провини або цілковито не переслухано: б) не виплачується принятому до служби учительству платні від дня зголошення до служби, а також залеглих платень; в) не приймається з правила до учительської служби кандидатів (-ок) учительського звання; г) не покликується до служби управителів і учителів більшеклясових мійських шкіл, хотяй вони побирають платні, переноситься їх в стан спочинку передчасно, вимірюючи їм емеритури після давнійших норм; г) шиканується реабілітоване учительство масовим переношенням посади у віддалені повіти, а послідними часами численним переношенням на Мазури; е) не покликано до служби у Східній Галичині ні одного майже шкільного інспектора української народности; є) не виплачується вдовам по українських учителях підмог і емеритур.
Резолюція: З'їзд Відпоручників Українського Народнього Учительства домогається від шкільної краєвої влади привернення стану правно-службового положення українського учительства з австрійських часів.
II. В справі українського народнього шкільництва.
З'їзд Відпоручників Українського Учительства стверджує певний занепад українського шкільництва. Українське населення позбавлене всякого впливу на своє шкільництво, як в шкільній краєвій так і в повітових, як і громадських радах. Не привертається шкільної науки в українських місцевостях, хотяй обставини зовсім на це позволяють. В українських школах в майже чисто українських місцевостях впроваджується польську викладову мову. Занедбується цілковито українські школи.
Приділюється масово до українських шкіл учительські сили польської народности часто без потрібної кваліфікації так по селах, як тоже по містах. Переноситься українське учительство на Мазури, або відмовляється йому служби без поддання законної причини.
Резолюція: З'їзд Відпор. Укр. Народи. Учительства домагається від Шкільної Краєвої Ради привернути стан українського шкільництва з австрійських часів.
ІІІ. В справі перенесення українського учительства в инші повіти і на Мазури.
З огляду на це, що масове перенесення українського учительства на посади в инші і то у віддалені округи руйнує його матеріяльно і морально, а в послідних часах масове перенесення на Мазури позбавлює українське шкільництво українських сил, домагаться з'їзд:
Здержати усі зарядження в справі перенесення українського учительства так в инші округи, як передовсім на Мазури, а доконані вже перенесення відкликати і дати змогу перенесенним повернути на свої попередні посади.
IV. В справі усунення з посад з причини виповнення особистої табелі рубрики "приналежність".
З огляду на це, що справа приналежности Східньої Галичини ще не порішена, що навіть сама Польська Держава ані через своє законодатне тіло, ані через виконуючі орґани не проголосила приналежности Східної Галичини до Польщі, а найліпшим доказом не вирішення цеї квестії є невиконування загального військового побору у Східній Галичині, а і премієр-міністр п. Вітос підчас свого останього побуту у Львові в розмові з польськими журналістами заявив, що справа Східньої Галичини находиться під знаком питання, про що донесла вся польська преса, не зрозумілими являються факти позбавлення служби і платні тих з поміж українського учительства, що виповнили рубрику приналежности особистої табелі словами: Східна Галичина під зарядом Польщі.
З'їзд домагається від шкільної краєвої влади здержати всі і відкликати зарядження шкільних властей, позбавляючих українське учительство з вище названої причини служби і платні, і привернути в той спосіб покривдженим повноту учительських прав.
V. В справі вибору делєґатів до Шкільних Окружних Рад і дисціплінарних комісій.
З'їзд учительства стверджує, що спосіб переведення виборів учительських делєґатів до Шкільних Окружних Рад і дисціплінарних комісій рівнож з крайньо-ворожо захованням польського учительства супроти українського на шкільних окружних конференціях, відбутих з кінцем минувшого року, де вибрано в усіх майже повітах, за малими винятками, польських кандидатів, дає ще один доказ, що корисна праця українського учительства з польським під управою одної шкільної власти є рішучо неможлива.
З'їзд домагається від шкільної краєвої влади направити заподіяне в цей спосіб українському учительству лихо і спричинити, щоби українське учительство мало у всіх шкільних повітових Радах свого, принайменше одного, відпоручника, як це було за австрійських часів.
VI. В справі учительської шкільної та громадської праці.
З'їзд взиває все українське учительство:
а) виконувати як найсовісніще учительські обовязки;
б) давати ініціятиву і спомагати всякі заходи в справі основування українських приватних, головно народних, тоже инших шкіл;
в) відновляти і по можности вести місцеві просвітно-економічні товариства;
г) вести рішучу боротьбу з неграмотніст'ю;
ґ) спрямувати молодіж до ріжних шкіл;
д) йти на стрічу всім ідейним проявам і змаганням місцевого населення і удержувати щирі з ним і приязні зносини.
VII. В станово-орґанізаційних справах.
З'їзд взиває все українське учительство:
а) відновити в як найскоршому часі діяльність окружних відділів відбуттям Загальних Зборів і поширенням між загалом учительства орґанізаційної свідомости та обовязковости у членських повинностях;
б) заснувати при окр. відділах С.П.О. і комітету несення помочи безробітним товаришам (-кам), вдовам і сиротам;
в) вступити в члени Товариства В.П.У. та виконувати всі членські і орґанізаційні повинности, а то під загрозою відмови всякої помочі в будуччині;
г) причинитися до купна Учительського Дому.
VIII. В справі полонених учителів-Українців в Туколі.
З огляду на це, що в нашому безпросвітному краю дається відчути дуже брак мужеських учительських сил, домагається з'їзд від краєвої політичної власти нашого краю поробити всі можливі заходи у компетентних чинників о негайне звільнення з таборів полонених в Туколі всіх остаючихся там поверх 50 Українців-учителів.
IX. Апель до української суспільности.
З'їзд звертається до цілої української суспільности з зазивом ратувати своє шкільництво від упадку, до якого довели його і доводять дальше шкільна краєва і повітова влада.
X. Відклик до учительства культурного світа.
З'їзд відпоручників українського народнього учительства відкликується до учительства усіх культурних народів з благанням заінтересуватися важким положенням українського народнього учительства і шкільництва на його рідній нещасній земли.
З'їзд народнього учительства висказує Головній Управі своєї орґанізації повне признання за її дотеперішню діяльність, годиться зі всіма її дотеперішними заходами в усіх справах, входячих в круг статутової діяльности товариства, і обдаровує її повним довірям.
Львів, лютий 1921.
__________________
III.
Українська преса.
Українська галицька преса, що має свою поважну історію, що істнувала в самі найчорнійші часи австрійської реакції, що кидала ясне проміння світла і за Збруч до своїх закованих братів, — переживає тепер тяжкі часи.
Брак визначних публіцістичних сил і брак матеріяльних засобів і нарешті (а може й головнійше) "братерське відношення" "толєрантної влади" зводить цілу українську пресу в невідрадне становище.
Преса українська мізерніє... і ледве животіє... але не гине, змагається з перепонами і хоч як їй затуляють рота, все таки кричить, протестує і з новою силою прокидається до життя.
Ґазетярський видавничий рух з кінцем 20-го і початком нового року набрав певної сили. Одно за другим йдуть прохання до польської влади за дозволом на нові видання...
І хоч польський делєґат до Ліґи Народів п. Ашкенази під час останньої сесії Ліґи Народів запевняв, що "український народ в Галичині користується небувалою свободою, що у Львові появляється безліч українських ґазет" і т. д., але в дійсности відмовлено видати дозвіл на видання таким часописам: 1. щоденнику "Вперед", 2. часопису "Земля і Воля", 4. щоденнику "Народня Думка" (Ф. Федорціву), 4. тижневнику "Народня справа" (д-ру В. Бачинському), 5. тижневику "Громадський Голос" (радикальній партії), 6. В. Целевичеві на попул. тижневик.
Під сей час в Галичині виходять такі часописи:
1. "Український Вістник", щоденна ґазета, видає і за редак. відповідає Михайло Струтинський. Львів, Ринок, 10.
2. "Рідний Край" — "народний дневник", щоденна, під редакцією Михайла Яцкова. Львів, Домініканська, 4, II. пов.
3. "Український Голос", тижневик, видає і за редак. відповідає Д-р Вол. Загайкевич. Перемишль, ул. Костюшки, 3.
4. "Обнова" тижневик, видає і відповід. редактор Сидір Твердохліб. Львів, ул. Тиха, 1, II. пов.
5. "Учительське Слово", орґан Т-ва Взаїмна поміч Укр. Нар. Учительства, місячник, за ред. відповідає Микола Мороз. Львів, ул. Осолинських, 8. II. пов.
6. "Світ Дитини", ілюстрований часопись для дітей, виходить два рази в місяць, кождого 1-го і 15-го, рік видання II, видає і за редакцію відповідає Михайло Таранько. Львів, ул. Зімововича, ч. 3, І. пов.
7. "Життя і Мистецтво", ілюстрований місяшник під редакцією Мих. Струтинського, Львів, ул. Бляхарська, 11, II. пов.
8. "Службовик", становий і фаховий часоп. укр. приватн. урядовців і орґан "Союз українських приватних урядовців Галичини", місяшник, редаґує Редакц. Комітет, відвічальний редактор Василь Цмайло-Кульчицький. Львів, ул. Корнятків, 1, І. пов.
9. "Господарський Часопис", Львів.
10. "Лікарський Вістник" Львів, Бляхарська, 11, І. п.
11. "Поступ", "студентський вісник", видає Редакц. Комітет, за редакцію відповідає Д-р Ол. Надрага, Львів, ул. Садова, 4, парт.
12. "Нива", місяшник церковного суспільного життя, Львів.
13. "Будяк", сат.-гум. журнал, Львів.
14. "Визволення", тижневик. Львів, Бляхарська ул. 11, ІІ. п.
Часопис "Визволення" основана заходами головно Придніпрянців. Перше число цього нового тижневика має вийти в кінці місяця лютого. Головним редактором намічається Павло Богацький.
Львів, 11. лютого 1921 р.
[Воля, 05.03.1921]
І.
У Львові помер визначний український діяч і перший український кооператор архітект Василь Нагірний. Покійний заснував "Народню Торговлю", був директором від заснування того Т-ва аж до останніх днів життя, а також спричинився до засновання товариства українських ремісників "Зоря", ремісничої бурси, жіночого промислового товариства "Труд", т-ва "Народна Гостинниця", т-ва українських слуг і зарібників "Сила", був першим довголітним головою т-ва "Сокіл". На основі його архітектурних проєктів збудовано у Галичині понад 200 церков.
Почесний похорон відбувся в неділю 27-го лютого. В процесії приймали участь ріжні українські товариства, а де-які як "Труд" і "Сила" зі своїми прапорами. Жалібна процесія о 4 год. пополудні рушила від "Народної Торговлі". Публіки зібралося кілька тисяч.
Коло Т-ва "Просвіта" процесія зупинилася і з балькону "Просвіти" виголосив прощальну промову д-р Степан Баран. Небіжчика поховано на Личаківському цвинтарі.
II.
В лютому місяці заходом "Т-ва ім. Петра Могили" відбулося 3 виклади інженіра Ю. Павликовського і одна лєкція д-ра Степана Барана.
Ю. Павликовський, який був на Великій Україні, читав виклади на тему: "Будівництво, мета й праця кооперації на Великій Україні".
Ці лєкції були гарно опрацьовані з докладними відомостями в цифрах і ґрафіках (правда, з де-більшого з німецьких (!) джерел) про кооперативний рух на В. Україні.
Докладчик представив історію коопер. на В. Україні, починаючи від другої половини 19-го століття, яко ґрандіозний рух, що охопив велику кількість цілого українського народу, — подав повну картину цілої сістеми кооперативних об'єднань і спинився на центральних кооперативних установах, що розвинули широку діяльність і з'єднали усі кооперативні товариства в єдину могутню орґанізацію.
Для Галичан, які через брак інформацій не "видять" орґанізаційного хисту "Придніпрянців", — доклад трохи розвіє хибне уявлення про "Закордонну" Україну.
Виклад д-ра Степана Барана про "Основні державні закони і проєкти повної конституції У.Н.Р." був вже иншого сорту...
Прелєґент, оповідаючи про політичні події на В. Україні з початку революції 1917 р., представляє всіх Придніпрянців, як людей без всякого орґанізаційного хисту, майже анальфабетів, без ясної державної думки" і т. д. Натомість "своїх" компатріотів "тіснійшої вітчини" представляє в иншому світлі. Виявляється, що "невеличка кількість людей" — Придніпрянців, що мали "особисту думку про українську державність" завдячують лише тому, що передплачували галицькі ґазети! Також укр. соц.-революціонери тому "до певної міри" підтримували "на прикінці" укр. державну думку, бо "мали знакомих серед молодих Галичан". І Придніпрянці були такі нерозумні, що "не було серед них навіть таких людей, щоби переняли вже готову і вироблену у Львові державну ідеольоґію"!
Але про владу "гетьмана" Скоропадського чуємо вже щось инше. Прелєґент не жалує барв, щоби представити Скоропадську монархію як найкраще. І знов винні Українці — як оден чоловік позалишали державні посади, а селяне (про Націон. Союз і Січових Стрільців-Галичан не згадується!) розпочали повстання проти Скоропадського і тим самим повалили українську державу.
Після повалення "гетьмана" Скоропадського вже не було ніякої державної роботи, а після угоди з Поляками всі міністри У.Н.Р. не тільки позбавлені "всякого державного розуму, але стали і необразовані".
Д-р Ст. Баран взагалі зарекомендував себе ярим монархістом і впевняв, що лише принціп монархічний є відповідною формою влади на Україні. І це все доказувалося прикладами (!) з історії (ну розуміється!).
Кінчив свою лєкцію п. прелєґент запевненням, що селяне на Україні хтять лише монархічної влади. А п. д-р Баран обстоює демократичну монархію!
III.
Українське львівське громадянство 27-го лютого с. р. урочисто чествувало президента Юліяна Романчука в день його 80-ти літних уродин.
Не богатьом визначним мужам свого народу і особливо політичним діячам доводилось за своє життя переживати свій ювилей при загальному одушевленню цілого громадянства. І лише великі заслуги перед народом і особлива безсторонність і об'єктивність, якою ювелянт керувався підчас своєї політичної діяльности, що сприяло об'єднанню всіх ґруп і партій, дали Юліяну Романчукові можливість почути слова признання і подяки з уст представників, можно сказати сміло, всіх українських галицьких товариств і об'єднань і майже від всіх політичних партій. Не було такої культурно-просвітньої чи політичної роботи в Галичині в 70-их роках минулого століття, щоби Юліян Романчук не поклав там своєї найбільшої праці.
Вийшовши з гуртків поступової молоді, т. зв. народовців, Юл. Романчук стає в скорому часі визначнійшим діячем тої доби і веде провід в політичному життю Українців.
В 1879 р. починає видавати популярну, політичну часопис "Батьківщина", пізніще співробітничає в "Ділі".
В 80-тих роках орґанізує перші народні віча, політичні орґанізації, як "Народна Рада"; і ин. В роках 1890—1904 його вибірають головою "Народньої Ради", головою "Просвіти", редактором "Руської Письменности".
Коли в 1883 р. вперше входить послом до галицького сойму, зразу вибивається на чільне місце серед українських послів. Пізніще його оббірають членом австрійського парляменту, де стає головою "Руського клюбу" — української парляментарської репрезентації. І нарешті в 1907 р. обирається на почесне становище віцепрезидента парляменту.
Головне чествування Юліяна Романчука відбувається в неділю 27-го лютого у великій залі Т-ва ім. Лисенка — "Музичним ранком".
Зібранні представники ріжних українських орґанізацій і инша публіка заповнює усю залю. Є представники з провінції.
Ювилянта зустрічають оплесками і підносять хліб і сіль.
Молодь — пластуни і пластунки у своїх пластунських убраннях вистроєні вздовж цілого театру і творять "почесну сторожу". (Звертають на себе увагу гарні шляпи пластунок в стилю старовинних українських шляп-шлемів княгинь (Ярославни і др.).
Програма "ранку" роспочинається співом мішаного хору "Блажен муж" Д. Бортнянського. Далі слідують привіти від ріжних орґанізацій, товариств і політичних партій — від "Ювилейного Комітету", "Народньої трудової партії", "Української радикальної партії", від залізничників (Парфамович), "Наукового т-ва ім. Т. Шевченка" (д-р Щурат), "Просвіти" (д-р Брик), від "Укр. Педагоґічного Т-ва" (п-і Малицька), "Української учительської громади", Т-ва "Сокіл", "Академічної громади" (від "Укр. нац.-демократ. молоді" [?]) і нарешті від укр. пласту. Останній привіт був прочитаний пластункою, підчас якого всі пластуни і пластунки "віддавали честь" на чисто військовий (!?) взірець.
Особливу увагу заслуговує промова представника "радикальної партії", в якій підносяться заслуги ювилянта — його безкористність, безсторонність і об'єктивність підчас політичної праці в українській парляментарній репрезентації. Юл. Романчук завжди ставився терпимо і з повагою до поглядів і внесень инших партій, не питаючи, від кого виходить ініціятива, але — який хосен вийде для укр. народу.
У відповідь на привітання Ювилянт говорить досить довгу промову. Юліян Романчук сивий старець але ще досить бадьорий.
— "Ніколи не був я в такому трудному становищу підчас цілої моєї діяльности як нині, бо не нахожу слів, щоби віддячити за прихильність до мене громадянства!"
— "Я не відчуваю себе достойним за завелику для мене честь, якою обдаровано мене... Я тільки сповняв свій обовязок"...
Далі Ювилянт зазначає, що "народ весь час мусить йти наперед" і що головна його засада була — кожний член громадянства мусить бути активним, а не пасивним. "На жаль, є багато, які лише признаються до свого народу, але активно не працюють".
Далі Ю. Романчук зазначає, між иншим, що підчас його парляментарної діяльности були і такі Поляки, що підтримували домагання Українців.
Другою засадою було — об'єднувати всі наші сили.
Далі зазначає, що в Галичині під сучасну хвилю є таке об'єднання, але на "нашій придніпрянській Україні нема тепер об'єднання". Ювилянт закликав Придніпрянців до покинення суперечок і до консолідації всіх партій.
Кінчає свою промову словами:
— Я волю менше жити і дочекати сповнення наших мрій і ідеалів про Незалежну Україну, ніж довго жити, а не дочекати тої щасливої хвилини!
Публіка, що слухала цілу промову стоячи, довгими оваційними оплесками витає Ювилянта.
Далі продовжується концерт: сольо п-и Ір. Туркевичівної і мішаний хор "Торжественна кантата" Ст. Людкевича.
Під кінець співають "Вже воскресла Україна".
Українські галицькі ґазети — "Український Вістник", "Український Голос" і "Рідний Край" присвятили чергові числа Ювилянтові. В "Укр. Вістнику" протягом тижня друкується сила привітів Юл. Романчукові від ріжних українських орґанізацій та товариств зі Львова і провінції.
Так відсвятковано ювилей, але яке буденне життя цього найпершого українського громадянина? Ґазета "Рідний Край" в ч. 44 подає такі відомости, які, на жаль, є правдиві: "Його (Юліяна Романчука) заслуг для народнього відродження не легко нині оцінити. Але під теперішню злиденну добу доводиться цьому сивому Орлови трудити старі ноги за пушкою молока до Горожанського Комітету, за яке платить подвійними датками і не все дістане, (щоби хтось з молодих додумався і заніс заслуженому Батькові, про це й не згадувати!). Були ми теж нераз свідками, як цей світлий великан вистоював годинами в сінках нашого консуму з верескливою патріотичною маркою — і відходив з нічим, — бо карти на хліб не було..."
[Воля, 12.03.1921]
Шевченківські свята.
Концерти.
Шевченківські свята у Львові закінчилися традіційними концертами.
Робітниче Товариство "Воля" улаштувало свій концерт дня 20. марта при співучасти хорів "Бояна", "Бандуриста" і "Волі". Вступне слово виголосив товариш-доктор (як тут титулюють!) Л. Ганкевич і реферат на тему "Суспільне значіння творчости Шевченка" відчитав проф. І. Свенціцький.
На цьому концерті позапрограмово, уперше виступав видатний український артист Стешенко, який щойно приїхав зза Збруча, тікаючи від большевицьких гараздів. Публіка з захопленням слухала цього видатнього артиста і улаштовувала йому овації. Однак де-які інтеліґенти незадоволені були тим виступом і через свої ура-патріотичні почуття почали голосно виявляти своє обурення з приводу того, що артист Стешенко співав по італійські і навіть в партії "Мефісто" свистав...
Заходом Ювилейного Комітету відбулися також святочні концерти з нагоди 60-тої річниці смерти Т. Шевченка.
22-го марта — "Святочний концерт", на якому була присутня уся львівська українська т. зв. "сметанка", і дня 23. марта (та ще і в понеділок) — "Народній" концерт, чи як Поляки говорять "людовий", на якому була публіка вже демократична без львівської української "аристократії"...
Такий поділ на панів і плібеїв істнує тут ще і досі (витворений звичаями і обичаями і освячений церквою) і нікому навіть на думку не впаде знести ці середньовічні "порядки".
А нарід, мовляв, мусить ще бути вдячний, що "пани" дбають і про нього...
Неможно сказати, щоби всі ті концерти відбувалися при особливому святочному і поважному настрою.
Публіка приходила просто на розвагу.
Скінчилися численні, чи властиво безчисленні балі, вечірки і "равти", настав "великий піст" (а реліґійної формалістики пильно притримуються!) і на зміну тих розваг почалися концерти чи під назвою Шевченківських, чи без них.
Зі всіх концертів звертає на себе особливу увагу премилий "Діючий концерт" улаштований "Союзом Українок" у великій залі Муз. т-ва ім. Лисенка, силами самих дітей — учениць і учеників народних і виділових шкіл Укр. Педаґ. Т-ва і захисту Василіянок.
Тут можно було почути і прегарні діючі хори і сольові співи, деклямації і т. ин., а також було виставлено "Дядько Тарас", діточу сценку, яку відограли учениці і ученики школи ім. Данила.
На провінції.
Не було мабуть міста і маленького містечка у Східній Галичині, де б українська громада не святкувала ювилею Т. Шевченка.
Станиславів, Тернопіль, Перемишль, Стрий, Коломия, Бучач, Дрогобич і т. д. і т. д. вже задовго готувалися до свят, орґанізуючі спеціяльні Ювилейні місцеві Комітети, які уряджували святочні академії, виклади, всенародні академії, концерти. Але і не обійшлося, розуміється, і без "вечерниць" і инш. розваг.
Українці таки ще і досі люблять улаштовувати "трізни" з танцями і пр...
Польська влада, що у Львові була видала навіть спеціяльний шкільний обіжник про святкування ювилею Т. Шевченка дня 10. березня, поводилася на провінції не скрізь однаково, не скрізь прихильно... В де-яких повітах шкільні інспектори, приміром, вдавали, що нічого не знають про якісь розпорядження центральної влади і всякими способами перешкоджали улаштованих шкільних свят. Те саме було і в де-яких містах на "нових приєднаних землях" — Волині, де ставали на перешкоді "Просвітам". А в Тернополі, як це подають ґазети, дійшло до того, що поліція завертала людей, які йшли на шевченківські свята...
Львів, 8. квітня 1921.
[Воля, 23.04.1921]
28.04.1921