Картка з тюремних споминів.
...Вже четвертий, предовгій четвертий день минає, як мій любий сусїд, що сидить у "одиночцї" наді мною, не дає ся чути.
Що з ним могло лучити ся? — питаю сам себе і гублю ся в здогадах, хотяй можливостій дуже небогато. На волю єго певно ще не пустили, бо жандарми россійскі до того не скорі, а й він сам не надїяв ся скорої свободи, бо против него були "доказательства" — найдені у него нецензурні книжки і єго власні рукописи. Отже остають ся тілько дві евентуальности: єго могли перевести в инчу казню або сердечний захворів.
Розвязка сих можливостій також тяжка, бо все промавляє за тим, що він дальше замешкує свою казню, та тілько він хорий. Правда, не чути єго нервових кроків по казни над моєю головою, а все-таки єго сухій, уриваний, чахотний кашель долїтає до мого уха. О! добре я знаю той кашель! Хотяй вечером, коли після "повірки"*) ціла тюрма успокоїть ся і повернуть в долїшні казамати робочі "уголовні" арештанти з роботи, тих зловіщих гробових кашлїв богато мішає ся з переймаючими криками сичів на тюремнім даху, то я здаєть ся в силї докладно розрізнити знакомий менї єго кашель.
Знов продер ся єго кашель!
В тій хвили я певний, що він єсть у своїй казни, але лежить хорий, а хороба єго певно нїчо инчого, як заостренє чахотки, котру він уже принїс сюда. Що він хорий, упевняє мене і то, що чую щоденно кількократне отворюванє дверей до єго казнї; видно відвідує єго лїкар, відвідують і фельчери тюремні. З сим здогадом зводжу і то, що вспіло лакоме на живе слово моє ухо захватити з розговору "часових" салдатів, коли несли лїд для якогось "дуже хорого арештанта", і я цїлком певний, що то він, а не хто инчій лежить у горячцї.
Бідний! Положенє єго мусить бути дуже прикре. Незавидна то доля лежати хорим серед любої сїмйї, а що-ж доперва — лежати самому без опіки на твердій тюремній постели гірш біблійного Лазаря, а при тім знати, що наоколо за кождою стїною бють дружні серця товаришів-співстрадальцїв, з котрих кожен радо поспішив би обійти хорого, наколи-б драконьскій закон не говоривсь: "нє льзя!".
В дома у него тужить любляча матїр і сестричка, ба й суджена. Они б на крилах раді злетїти, щоб єго ратувати, та знов: "нє льзя!"
Бідний він! бідний, а певно ще біднїщі ті женщини! Я симпатизую з ними, а навіть більше, — я их люблю, хоч нїколи не бачив их, а тілько він менї про них — співав.
Ми оба порозумівались дотепер співом. Звичайно, арештантам а спеціяльно "политическим" не вільно нїякого голосу видавати, однак наші сторожі, салдати Українцї, не боронять нам вечерами співати, бо й вони, сердешні, україньским звичаєм тугу свою виливають у тужливих піснях, щоб скоротити собі скучну службу на тюремних коридорах. От ми й зачали кождий при своїм вікнї співати — з-разу з репертуару народних пісень, а далї взялись на хитрощі і стали собі піснію подавати усякі вісти, укладаючи их у вірші, часто-густо дуже фатальні. Спів той був для нас одинокою відрадою серед монотонного житя в "одиночцї".
Тепер він утих, утих мій друг сердечний, і хто знає, чи він буде ще коли співати!
Думка о сумній єго доли не дає менї супокою. Я нинї не в силї вчити ся. Кидаю книжку і ходжу по своїй казни, курячи нервово папіроску за папіроскою. Вкінци знесилений падаю на ліжко і, встромивши очи в стелю своєї келії, хотїв би-м зором пробити склеплїнє, щоби дістатись до него та хоч побачити єго.
Як довго я так лежав, не знаю. З задуми вивів мене салдат, що принїс мені чайник з кипятком. Я зважив ся запитати єго: чи то правда, що оден політичний арештант хорий, — та дістав єм у відповідь прокляте ляконічне: "нє льзя!"
Так взяв ся я пити чай.
За чаєм примітив я, що мій чайник — цїлий записаний, а по відчитаню переконав ся я, що тим способом мій бідний товариш хоче кореспондувати зі мною.
Він писав:
"14. X.
Друже!
"Heureka!" крикнув би я, коби не страх перед новим вибухом крови, бо, як бачиш, я винайшов новий спосіб кореспонденції з тобою. Кажуть: конечність буває матїрью усяких винаходів. Се правда. Не можучи підійти до вікна, — бо я хорий, — став я пробовати зужиткувати чайник до кореспонденції. Показало ся, що цвяхом можна на чайнику писати, а потім піском стерти і знов писати. Наївні салдатики не помітять сього; треба тілько, щоби бодай раз денно обмінювали нам чайники, — от і готова почта! Чи не дотепно?
Я лежу тяжко хорий. 10. X. дістав я кровотік, і то дуже сильний. Два днї лежав я як колода, не міг рушитись. Ті два страшні днї вистануть за двацять инчих. Я вже кілька разів западав на здоровлю тут у тюрмі; та нїколи не було менї так прикро, як тепер. Я вже лежав у горячцї, а ритмічне битє живчиків на скранях доводило мене до роспуки, — але тепер менї далеко прикріще. Тепер я сам вслухуюсь, чи мої живчики бьють ще, і менї здаєть ся, що та решта крови, яка в менї осталась, є так мала і так слаба, що ледви пересуваєсь живчиками, помалу, немов той червачок...
Менї здаєть ся, що без часу, поволи, чахну, а менї так хоче ся жити! У мене такі широкі пляни й надїї на будуще. Я ж єще нїчого з задуманого не перевів у дїло, а тут уже віє холодом могили... Та нї! Погана маро смерти уступай менї з перед очей! Я буду ще жити! Не лишень хочу, я мушу жити!
Чую, що мої живчики знов забились по прежньому. Так! у мене ще доволї сили...
Коби тілько не той кашель, а все було-б гарно. Впрочім кашель не велике нещастє, бо кілько-ж то людей кашляє здорово цїле житє і не думає о своїм кашлю. То мабуть тілько монотонність "одиночки" доводить чоловіка до такого обсервованя себе, зважати на таку незначну річ, як кашель?
Твій С. К.
*) "Повірка" — вечірна контроля по казнях перед замкненєм арештантів на ніч. — Прим. автора.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.02.1896]
(Дальше.)
Дальше йшли від него такі листи:
15. X.
Друже!
Я вже зовсїм успокоїв ся, тілько скука менї доскуляє. Все ще лежу з окладом ледовим на грудях, бо я ослаблений, як доктор справедливо каже — через те, що я зирітував ся тим кровотоком.
Наш доктор розумна людина, бо де-ж би там инчій доктор пізнав, через що чоловік ослаб по кровотоцї? Инчій певно навіть не слїдив би причини, а сказав би, що то через утрату крови, а тим роздразнив би хорого і погіршив би справу, а сей так гарно річ поняв! Він обіцяв — добути менї у начальства книжок, а тогдї всьо буде добре.
О, бо без книжок "одиночка" дуже гірка! З-разу я мав книжки, папір, перо, а навіть тютюн, як ти, і тогдї менї було незгіршо, ба навіть в порівнаню з тим, що тепер, идеально добре; та пізнїйш прийшли "дни скорби і печали" — менї відобрано всьо і я остав ся сам оден из своїми мислями. Ох! менї було нераз так прикро, що я жалував, чому вони менї враз з книжками не відобрали також розуму і тих голодних мислей, для котрих у мене не було нїякої поживи.
Без розуму немисляче єство могло би веґетувати з дня на день; натомість чоловік мислячій нїяк не в силї видержати довго, — єму приходить ся одуріти.
Та хай би й так було, коби тілько оно скоро поступало, а то перехід з розуму в повільне збожеволїнє дуже мене лякав. Менї здавало ся, що усякій розумний чоловік на моїм місци уважав би за найраціональнїйшій крок — наложити на себе руку і покінчити з собою. Я вже було й обдумав плян: рушник мій — дарунок моєї судженої — мав менї послужити у послїднє... я постановив був повісити ся.
Постановивши сей плян, я преспокійно проживав свої "послїдні" днї, дожидаючи листу від матери та від своєї найдорожчої, щоб єще одним их листом упевнитись, що вони веселі, им добре, та — що за тим иде — я на них не потребую оглядатись, а зробити те, що для мене тепер добре, т. є. смерть собі. Та до того не прийшло.
Твій С. К.
16. X.
Друже!
Листи моїх женщин були справдї веселі і в них вони дуже приманливо розвивали переді мною пляни на будуче. Все те могло і повинно було тілько огірчити мій пессімізм, та вийшло инакше. Я запевнив себе, що самоубійство яко "ultimum refugium" можна відложитни до остаточної конечности, а тимчасом став я по змозї заповняти собі чимсь день, щоб не збити ся з глуздів.
Так уложив ся у мене ось-якій порядок житя:
Збуджений о годинї 5-ій рано на ранню "повірку", замітав я свою казню і сїдав за питє чаю. Опісля приладжував я снїданє свому добровільному товаришеви — павукови котрий в розї мого вікна зробив собі мешканє. Я ловив мухи по моїй казни і кидав у єго сїть.
При сїм занятю поставив я собі розвивати "наукову" задачу: прослїдити, яким змислом — с. є. чи слухом, чи чутєм, чи зором орієнтує ся павук, коли муха упаде в єго павутину? — Задачу сю я розвязав: павук орієнтує ся слухом. Я видав у сїть павукови мухи без крил і они сильно сїпали сїтью, а павук не вилазив до них, бо не чув их анї не бачив. Наколи-ж муха в сїти бренїла, значить: мала крила, він вибігав і нищив єї. Обсервація моя не дасть ся опрокинути.
Після годованя павука — що тревало до години 8-ої або 9-ої — я занимав ся "літературою", т. є. переходив у душі різні річи, котрі або вмів на память або знав ихній зміст. Се занятє було-б незгірше на забиванє часу, наколи б думка не неслась дуже скоро, а час розмірно поволи. Бувало мислію перебігав я в часї кількох мінут томові книги і не чув нїякого вдоволеня, а тілько висушував собі мозок.
Учені обчислили, що година працї умової ослабляє орґанізм так, як чотири години працї фізичної; а я би поставив додаток, що така умова праця, як я єї практикував, коштує орґанізм більшої втрати, анїж десять годин фізичного труду. Я звичайно після такого думаня ставав дуже втомлений, моя мозкова тканина відмовляла менї послуху, і тогдї лягав я на постїль і лежав, поки не зміг мене сон, або не прийшов салдат, щоб узяти мене на "прогулку"*).
Твій С. К.
17. X.
Друже!
Я дуже люблю "прогулку", хочай фактично я зовсїм не "гуляв", а стояв і салдатови, тому чорнявому Українцеви — ти знаєш єго! — викладав про устрій европейских держав. Він колись був у своїм селї сїльским Дон-Жуаном, тож нарозказав менї безлїч прерізних сцен из свого житя.
Повернувши у казню, розбирав я собі все ті єго розповіданя і передумував, як то би я се або те описав, наколи-б я був белєтристом, і при сїм думаню менї найкраще час проходив. Я перестав уже так скучати. Мій павук десь щез, бо доктор наказав вікно залїпити, та я легко переболїв сю втрату, бо я тепер був занятий плянованєм усяких творів і тїшив ся ними. Я перестав відчувати, що день тюремний має 18 годин, і то предовгих годин.
Короною мого успокоєня було пізнаня тебе, а радше твого голосу при вікнї, — я вже було почав чути ся навіть щасливим! Та навіжений, бісівскій кровотік зробив мене знов пессімістом; менї відхотїло ся думати та укладати невикональні пляни, і я став наново скучати. Тілько ся скука далеко прикріща, бо я чуюсь розбитим, гинучим чоловіком.
Я къ горѣ моей прикованъ
Словно цѣпію двойной,
И тоска, печаль, какъ воронъ,
Сердце мнѣ клюетъ порой.
Но и здѣсь еще мелькаетъ
Милый призракъ лучшихъ дней
И мнѣ радость напѣваетъ
Сладкопѣвецъ — соловей.
Ся у Максимовича позичена строфа пригадуєсь менї часто і я рецитую єї машинально, не поглубляючись у єї зміст і не оживляючись ним як би слїд.
Чую, що я не на жарт хорий.
Твій С. К.
18. X.
Друже!
Мушу відкликати похвалу, яку я недавно виписав тюремному лїкареви. Я на нїм помилив ся. Він такій же дурисвіт, як багато инчих, а до того слуга царата, ergo людина, котрій наш брат не повинен вірити. Він мене цїлий час туманив на те, щоб менї нинї сказати, що у мене "чахотка" та що при моїм "палкім" темпераментї зі мнею зле!
В пору сказав правду!
За те я не пощадив єму докорів, а він звиняв ся, що для мене потреба було доброго вина, коняку і т. д., а не диспонуючи тим він з "прикростію" мусїв мовчати о небезпечности. Коли-ж я єму сказав, що я маю гроші на купно потрібних річей, він знов каже, що власне тепер час ратуватись, та що я ще "певно" буду здоровий.
Як бачиш, у него є кілька правд. Я просив єго, щоби мене взяв до тюремного шпиталю, щоби бодай людей бачити, а він менї на те дає відповідь: "нє льзя", — бо ся "благодать" не дозволена для "врагов держави" — для політичних переступників.
Осторожне начальство мабуть боїть ся, щоб они не завели аґітації серед арештантів гинучих на шкорбут**) та чахотку і не повели их проти держави. А небезпечність не мала, бо звістно, арештанти — народець на всяке зло готовий! Особливо-ж шкорбутовцї та чахотники, не маючи нїчого втратити, бо житє их пораховане на днї, могли би стати дуже добрим матеріялом на нігілістів, — біда тілько, що одні як другі рушати ся не годні...
В шпиталь "нє льзя" — так треба тут рахуватись, латати дїряве судно житя, — хоч в сїй части тюрми я чуюсь також немов у шпитали. Се властиво якесь переходове stadium до шпиталя і — що з тим тут звичайно йде — до смерти. Тут, як певно помітив ти, головно нічью чахоточні кашлї безнастанно лунають. Тут "самодержавне" царюванє тої зловіщої і непоборимої язви, гідної помічницї премогучого Александра ІІІ-ого — чахотки.
Твій С. К.
*) "Прогулка" — офіціяльний прохід треваючій 40 мінут. — Прим. автора.
**) Шкорбут хороба у нас майже незвістна, десяткуюча россійских арештантів, а причини єї: голод, зла страва, зла вода та злий воздух по переповнених тюрмах. Прим. автора.
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.02.1896]
(Конець.)
21. X.
Друже!
Третій раз поправляю письмо на чайнику, бо воно стираєсь, а твоїх рук не доходить. Я писав:
19. X.
Нинїшний день принїс менї найкращу, але і найприкріщу несподїванку за цїлий час тюрми.
Я зовсїм не знав, що на моїм коридорі знаходять ся також "одиночки" для женщин, тож не мало здивував ся, почувши спів нїжного жіночого голосу. Я з-разу не вірив свому ухови; менї здавало ся, що я у лихорадцї. Тимчасом пісня лилась за піснію, та слів пісень я підхватити не міг, бо співала дуже piano; аж по якімсь часї заспівала голоснїйше, з якоюсь завзятостію в голосї, незнаної менї революційної піснї. Я затямив з неї лиш одну строфку:
Проснись, пробудись вѣчно сплячій мужикъ
И погляди, открывъ твои глупые глаза,
А увидишь тогда обирялу царя,
Какъ вѣчно рветъ и деретъ, тягнетъ жилы зъ тебя!
По сїй пісни я кинув оклад ледовий у кут і поплїв cя — йти я не годен — до дверей, щоб єї побачити, бо менї здавало ся, що вона співає на коридорі. Не смій ся, що я пійшов поглянути крізь заперті зелїзні двері, бо менї таки удалось побачити єї! Не знаю длячого "юда"*) був отвертий, і я зовсїм докладно бачив єї.
Вона зовсїм похожа на мою суджену, та, на щастє, я від разу міг пізнати, що то не моя суджена; инакше був би я певно одурів. Се якась замужня жінка, бо у неї дитина на руках. Вона приспівувала дитинї; знать хоче в ту дитину, що вже так зараня запізнає ся з сиростью тюремних коридорів, вщіпити привязанє до династії і до сучасних порядків у Россії...
Цїкавий я, хто вона і якої народности? Українка, Полька чи Московка? Я готов тепер тебе зрадити і попробовати кореспонденції з нею, бо вона мене дуже зацїкавила.
Твій С. К.
25. X.
Друже!
Спасибі за твої листи в часї від 19. X.! Вони були справжним бальсамом для моєї зболїлої, розбитої душі. Я такій хорий, що через тих пять днїв навіть писати не був у силї. Чую вже, що конець мій недалеко, і прошу тебе: будь ласкав подати моїм товаришам вість, що я помер случайно, на запаленє легких, яке сам собі стягнув через те, що вікна на ніч не зачинив. Не говори им нїчого, що я згинув через погіршенє моєї чахотки, щоб не зробили з того, що тюрма викликує у здорових людей чахотку та щоби молодші товариші не лякались ити бодро проти безправя за права свого народу... Я в сїй хвили спокійний і зовсїм притомний, розбирало своє житє і, нїгде правди дїти, жалую, що так скоро треба покидати сей світ, — бо "сором тут, і сором там — вставать з чужої домовини", як казав батько Тарас. Та нехай живі не тратять надїї, бо "вороги забули у пожарища искру, a вона тільки підпалу жде — искра огню великого"...
Менї здаєть ся, що моя дивна незнакома, про яку я писав тобі, не є дїйсною людиною, а символічним привидом. Бо і що-ж би значила женщина зовсїм похожа на мою найдорожшу з малою дитиною на руках, як не Матїр Україну з дитиною-синком, котрий переросте твого гинучого товариша і довершить дїла — добуде для України те, що їй видерли вороги!
Твій С. К.
26. X.
Друже!
По вчерашнім завіщаню, яке я виписав до тебе, чую ся я ось далеко лучче. Менї здаєть ся, що стан мій поправляєсь та що буду жити. Тимчасом мій доктор дуже усумнив ся о менї. Він знайшов у мене якійсь цїкавий симптом, що зветь ся "succussio Hippocratis" і звертав на те увагу фельчера. Я єму на те сказав, що догадуюсь, що се таке "sucсussiо Hippocratis" — се таке явище, що єго знав уже Гіпократ, а лїчити єго ще й нинї нїхто не вміє... Він усміхнув ся, а я далї кажу єму, що звичайний нежит носа старали ся лїчити ще за часів египетских фараонів, а й до сего дня не вміють... На те доктор попросив мене не говорити, бо зробить ся "succussio Hippocratis" з другого боку, а тогдї буде зі мною — Schluss...
Так отже по єго думцї може кождої хвилї наступити "Schluss", а я, навпаки, чую ся добре...
Що з того буде, то або оба побачимо, або лишень ти, наколи проґноза доктора сповнить ся.
Твій С. К.
***
На тім урвалась наша переписка. Товариш мій помер по новім кровотоцї в ночи з 27. на 28. X. Похорон єго назначено на 30. X. з полудня. Все те зачув я від салдатів.
День 30. н. ст. X. — день святочний в Россії, т. зв. день чудесного спасеня царскої родини під Борками. День сей святкує і тюрма, а арештанти співають "щиро" имн царскій, бо царь батюшка приказав у той день, хоч випав піст, подати арештантам мясо. Царскій имн через цїлий день лунав у тюрмі, тілько на моїм коридорі царювала тишина і — чахотка... Політичні вязнї демонстрували: не приняли мяса і булок подаваних з нагоди празника, і нїхто не пійшов до церкви, навіть з тих, що звичайно ходили.
Я від полудня стояв при вікнї, щоби побачити похорон товариша — і діждав ся.
Під тюремну трупарню заїхав кацап однокінкою і при помочи арештантів став накладати на віз жертви чахотки. А було их три. Уложили так: На спід воза уклали найбільшу домовину. В нїй містив ся атлетичний розбишака, до недавна пострах цїлої Бессарабії, тепер нужденний труп чахотника, а чахотка присилилась до него після пострілу в груди, що дістав, пробуючи втечи з тюрми. — В середній домовинї мій товариш, апостол свободи. — Вкінци у верхній малий хлопчина сїльскій, що, не провинившись нїчим, сидїв тут з матерію, засудженою на тюрму і помер від чахотки.
Так доля звела в купу три жертви окаянної чахотки: цар волї побіч розбишаки в товаристві невинного нелїтного хлопчини...
Арештанти-грабарі привязали домовини до воза, щоб не погубились, і похід рушив на кладовище.
Похід невеличкій. Перед домовинами їде звощиком батюшка, червоний як кармазин, знать по добрій лібації за здоровлє самодержавного царя... Позаду домовин чотири арештанти грабарі і два надзорцї тюремні в повній збруї. От і все! Нїкому заплакати за домовинами, хочьби за верхними, а впрочім і мешканець спідньої може має жінку, дїти, котрі-б єго по смерти не осудили і щирої сльози не поскупили...
Та нї! Чийсь плач продер ся з подвіря тюремного... якась женщина селянка ридаюча біжить, рвесь до брами... Але салдат не пускає, бо "нє льзя"! То видно матїр хлопчини у верхній домовинї...
Похід на закрутї щез менї з очей, але я ще довго дивив ся в ту сторону, куда повезли руїну одної з лїпших сил бідної нашої вітчини...
*) "Юда" — маленьке віконце в дверях, куда салдати "часові" заглядають у казню побачити: що робить арештант. — Прим. автора.
[Дѣло, 29.02.1896]
29.02.1896