Стара траґедія.

Повторилась стара як світ, майже вічна траґедія батьків і дітей. Старий архикнязь Карл Стефан Габсбурґ предав публично остракізму свого наймолодшого сина Вільгельма Габсбурґа. Старий — полонофіл до мозку костей, прихильник польської шляхти. Молодий — українофіл, демократ по духу, побірник українського хлопа. І шляхи батька і сина розійшлись. Вони не могли не розійтись. В листові батька і в відповіді сина відбилась, як відбивається сонце в краплині роси, траґедія двох народів — польського і українського. Бо не може в життю пастись вовк з ягням на одній полонині.

Батько відрікся від сина, позбавив його найдорожчого — сім'ї, во імя своїх сімпатій до польської шляхти. В матеріяльній підтримці він давно вже відмовив йому. Але син мовчав, поки не зачепили його "Святая Святих" — його найдорожчих переконань — його любови до українського селянина.

І тілько тоді відповів — трохи може різко, не по синовньому.

"Мій батько заявляє, пише в своїй відповіді син, прилюдно, що він і ціла родина не годяться з моїм поступованням і не похваляють його. Це може тільки відноситися до моєї національно-політичної діяльности, бо в моїм приватнім і родиннім життю не зробив я ніколи нічого такого, на що моя родина могла б аж публично реаґувати. Що до своєї національно-політичної діяльности, то маю честь прилюдно заявити, що по перше єсьм повнолітний на основі українского горожанського закона, який я для себе визнаю; я повнолітний і по родинному законові, котрий мене не зобов'язує, але може зобов'язує мого батька. Супроти того не признаю над собою жадної опіки і поступаю так, як я уважаю за відповідне. По друге стверджую, що я не похваляю цілої політики, яку супроти українського народу вела моя родина на протязі століття; це був один з мотивів, який примусив мене піти на службу до українського народу і Республіки, яку то службу виконаю я вірно до кінця, все одно, на якім становищі поставить мене українська детальна влада; і без огляду на те, чи це подобається мому батькові і иншій Родині, чи ні."

Відповідь різка, але справедлива.

Про великого князя Вільгельма у нас ходить багато чуток. Передо мною його мемуари. Особисто я знаю його майже три роки. Свої записки він починав з катеґоричної заяви, що ні про яку високу посаду на Україні він і не думає. Його мрія жити серед того народа, який він пізнав і полюбив в юнацькі роки. "В нашім домі в Живці в Галичині я вперше почув від польської шляхти про Українців, пише він. Поляки називали їх розбишаками, бандитами і т. д. Було мені тоді 14 літ. І я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило". І він тікає потихеньку з дому і їде в Гуцульські гори до Ворохти. "Було це в літі. Через Львів і Станиславів дібрався я до Ворохти. Вийшов з потяга і пішов в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40-ка, і запитав його по польськи, чи має помешкання для мене. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Ходив по горах, їздив кіньми і возом, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але даремне. Це мене розчарувало. В душі виринуло у мене велике недовірря до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав."

Великий князь був шостою і останньою дитиною в сім'ї. Родився в 1895 році. Ріс в Італії над морем. Скінчив нормальну реальну школу*) і військову Академію Ґенерального Штабу — перший із австрійських великих князів, "щоб не казали, що я маю офіцерський чин за те тілько, що великим князем уродився".

З дитячих років вчився ще ремесл — столярства та бляхарства. Наука в Академії була дуже тяжка, від 6 год. ранку до 6 г. в. з перервою на обід. В вільні часи читав багато книжок — в Академії вперше зазнайомився з соціялістичними книжками. По скінченню військової Академії попав в лютім 1915 р. в український полк на війну. Читати по українськи навчився трохи в Академії, а остаточно зімою 1915 р. Вчив його жовнір з його сотні, Приймак з Тарнопільщини — на національних піснях. Перша книжка, яку прочитав, була коротка історія України Грушевського. Читав багато Шевченка, Франка, Федьковича та ин.

З 1916 року починає виступати в оборону українського народу з початку перед Цісарем Францом Йозефом, а потім перед Карлом і Вільгельмом. Першу свою сотню, якою командував, він цілком з'українізував. Українців під час війни в Австрії не любили, рахуючи їх москвофілами. Його сотню начальство звало "червоною" або "соціялістичною", а його червоним принцем. Сотня була національно-свідомою. Поляків з неї архикнязь звільнив. Під кінець війни великий князь стає на чолі першою кадру українського національного війська в Австрії — Українських Січових Стрільців.

Їх резонно підозрівали в тому, що боряться не за центральні держави, а за визволення свого Народу. Тому хотіли їх знищити. Великий князь взяв їх від свою оборону і разом з ними вийшов на Україну під час окупації її Німцями. Разом з ними він відбив Херсон від большевиків, а потім Никополь та Олександрівськ. В останньому він розташувався разом з бріґадою Натієва. Свідомо він ухилявся від участи в карательних експедиціях. Свідомо йшов на зустріч селянству, за що придбав собі велику популярність на Україні. В літку 1918 р. до нього офіціяльно звернулись представники ц. к.-тів соціялістичних партій з проханям підняти повстання проти гетьмана і взяти владу в свої руки. Тоді гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб великого князя було відкликано з України. Після того його викликали до Відня, загрожували позбавити командування, скасувати Січових Стрільців.

"З тих інтересних для мене часів, пише він, пригадую собі такий епізод: в Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режімом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка, з яким я також знався. Повстанців тих було коло шости тисяч. Німці і Австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу ґрупу австрійського війська і мав крім У.С.С. (коло 2000 людей) ще 3-й тернопільський баталіон 115 полку, дві сотні з другого баталіону 203 полку, дві батареї, одну компанію мадярських стрільців і одну компанію понтонірів — все (крім мадярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання і постановив не виконати наказу. Своє уґруповання в тій цілі післав до дівізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої ґрупи майора Лянґа інтервеніював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рухи німецьких сил, які надходили з півночи. Повстанці зустріли з боєм Німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися назад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось Німці піймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоюючися його популярности, а може і мого знайомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч ґраф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тревали аж до кінця.

Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведенням з селянством підготовляю ґрунт большевизмові в народі і війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї неприсутности при У.С.С. мали їх розвязати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю пояснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу: я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами: "Я знаю, що це все неправда". Я забрав ті акти, перечитав їх і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від У.С.С. раз у раз приходили то депеші, то курєри з донесеннями, що їх хочуть розвязати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна, до цісаря Вільгельма. Я знав, що в дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин.

Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельґія). Застав я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віль мешкав цісар Вільгельм. В місті бачив я пруську ґвардію. Представлялася ще добре, але один старшина німецького ґенерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. На другий день о 12-ій годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар приняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня господарка окупаційних армій і політика ґенерала Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразно було тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана (що зрештою в часі мого повороту через Берлін державний підсекретар Баєр виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав на Україну; я відповів Баєрові, що це моя річ і що він незадовго довідається, чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Грімерові, чим мені".

Після цього він знов повернув на Україну і почав формувати нові сотні, аж поки гетьман не добився свого: архікнязеві було наказано з Відня — разом з стрільцями покинути Велику Україну і виїхати на Буковину. Далі, після розпаду Австрії і наступу Румун на Галичину, він попадає в полон до Румун, сидить там кілька місяців і знов повертає на Україну, де під іменем полковника Василя Вишиваного служить в Українськім Ґенеральнім Штабі, виявляє не аби який хист орґанізатора при сформуванню нових відділів штабу. Після Кам'янецької катастрофи полк. Вишиваний виїзжає до Румунії, уже хорий на висипний тиф, а видужавши, повертається в Австрію до громадської і наукової праці по свому фаху. Зараз полк. Вишиваний жиє недалеко від Відня в селі, багато працює над своєю книжкою, написаною по українські, студіює історію останньої війни. Тяжке матеріяльне становище не дозволяє йому ширше поставити свої студії, користуватися бібліотеками Відня.

Своєю поведінкою на Україні він показав, що бідний на власну інтеліґенцію український народ придбав в ньому не тілько щирого приятеля, але і вірного сина. В тяжкому горю, що спіткало його, ми можемо тілько побажати, щоб наша батьківщина заступила йому рідну сім'ю, а наше славне козацтво стало йому найріднішим братством.

*) З метою самоосвіти обїхав в юнацькі роки Америку, Африку, Азію, Австралію і всі країни Европи від Росії до Іспанії.

[Воля, 26.02.1921]