До 15 вересня триває громадське обговорення проєкту нової редакції українського правопису, який розробила Українська національна комісія з питань правопису, а громадськості презентувало Міністерство освіти і науки. Більшість мовознавців сходяться на думці, що новий правопис є необхідністю, втім відзначають вкрай недбалу і навіть хаотичну подачу запропонованого документа. Описки, помилки, повтори і самозаперечення дуже згірчили та ускладнили фахівцям процес опрацювання запропонованого проєкту. Та зацікавлені темою філологи все ж завдали собі труду для менш чи більш детального аналізу. Один із таких нині пропонуємо читатам Z.

Автор – поет, літературознавець, перекладач. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету ім. Івана Франка та кафедри філології Українського католицького університету.

У нас уже багато поколінь виросли після «скрипниківки» на радянському правописі, й вони досі вважають його нормальним. Ці люди болісно сприймали правопис 1994 року: він здавався їм надто складним і ніби чинив щось погане стосовно них. Що ж до нового запропонованого проєкту, то насправді це лише косметичні поправки до правопису чинного. Як то кажуть, з великої хмари малий дощ.

Власне, на місці авторів я не називав би це новим правописом – це поправки, доповнення й уточнення до того, що є. Як казав голова правописної комісії Максим Стріха, минуло 20 років від запровадження того правопису – отже, прийшла пора щось змінювати. За його словами, так роблять у цивілізованих країнах, адже мова постійно розвивається. Це все так, але в запропонованому проєкті я не знайшов відображення змін, пов’язаних із розвитком мови саме за минулі 20 років. Цей проєкт спрямовано на повернення історичної справедливості щодо української мови – це так. Але повертає він цю справедливість дуже несміливо: частково, шматочками, маленькими кроками. Натомість у бік справді проблемних моментів, пов’язаних переважно з написанням слів іншомовного походження, з напливом нових термінів, особливо з англійської мови, цей правопис майже не дивиться.

Його творці зосередилися на тому, щоби повернути українській літературній мові обличчя, яке вона мала приблизно сто років тому, – повернути те, що було органічним для мови у той час. Тобто як би мала виглядати мова, якби не було її викривлення за радянських часів. Такий варіант правопису можна назвати музейним чи історично-хронікальним, і в цьому нічого поганого немає. Але нам подають як великі досягнення дуже дрібні речі. От, наприклад, букву «и» на початку слів треба реабілітувати – що ж це за буква (крім м’якого знаку), з якої не починаються слова? Але тоді треба виразно і категорично зазначити: ось перелік слів, які відтепер пишуться не з «і», а з «и». Натомість нам пропонують якусь двоїстість: уже можна писати «индик», але також можна – й «індик». Це не виструнчує правопис, не полегшує його вивчення, наприклад, п’ятикласникам у школі, а додає зайвої плутанини. Власне, мене в цьому правописі найбільше не влаштовують формулювання на кшталт: «Допускається написання так і так, але можна й так і так». Це не правопис, бо він має чітко встановлювати правила. Якщо один писатиме «индик», а інший – «індик», бо так теж можна, то за тиждень хтось напише «гиндик» – адже й така форма є в діалектах. Це також дозволять?

Я не раз казав: найкращим буде той новий правопис, у якому буде якнайменше винятків. Що менше винятків, то ліпше для мови і зрозуміліше – для користувачів. Правопис не може вважати своєю чеснотою якусь умовну «мовну толерантність». Або тоді приймімо кілька правописів, як, наприклад, в Італії, де є римський і міланський варіанти – умовно кажучи, для півночі та півдня країни. Там – як і у нас – майже ніхто не говорить у побуті літературною мовою. Саме поняття «чистої» італійської мови дуже умовне, бо можна писати згідно з одним правописом або згідно з іншим. Але змішувати їх заборонено! Користуєшся міланським варіантом – дотримуйся його вимог. І навпаки. А у нас… Правопис мав би бути різким і вимагати: пишемо так, а не інакше. Наприклад, почати з конкретного переліку слів, які мають починатися з букви «и», як це свого часу зробили з реабілітованою буквою «ґ».

Далі – закінчення родового відмінка для іменників третьої відміни. Справді, питоме закінчення в родовому відмінку для іменників третьої відміни – «и», а не «і». Але ми маємо визначити, чи так пишемо в усіх словах. У цьому випадку мені імпонує підхід видавництва «Критика» – їхні т. зв. «зауваги до правопису», де чітко визначено: якщо іменник третьої відміни закінчується збігом приголосних – то пишемо «и» (смерти, радости), а якщо одним приголосним – то пишемо «і» (солі, любові). Це легко і просто запам’ятати – особливо коли йдеться про учнів школи. Або всі іменники третьої відміни в родовому відмінку закінчуються на «и», або виразно регламентуємо якось інакше – але якомога простіше і зрозуміліше. Треба визначитись. Але цей правопис пропонує взагалі нонсенс: у художніх текстах писати закінчення «и», а в наукових – «і». Як це розрізняти, якщо йдеться, приміром, про есеїстику? Автор, пишучи, має вказувати, до якого різновиду мовних стилів належить його текст: написав «и» – отже, до художнього стилю, написав «і» – отже, до наукового? Правопис узагалі не може втручатись у стилістику, його парафія – насамперед орфографія!

Тож цей правопис у багатьох випадках поводиться як страус. Він побачив небезпеку, крикнув – і одразу ж голову в пісок.

Я не знайшов у цьому проєкті відповіді на питання про те, як відображати на письмі латинський дифтонг «au» – як «ау» чи «ав», бо ж у нас і досі різнобій. Пишемо «аудиторія» та «автор», хоча латинкою воно все «au». На такі питання цей проєкт правопису майже не звертає уваги. У «найкращому» разі його автори знову декларують, що «можна так і можна так». А цього робити в дискурсі мовного закону якраз і не можна. Особливо це стосується навчання у школах і майбутніх тестів із української мови. Утім, я сподіваюся, що це далеко не остаточний варіант, який мусить зазнати кардинальних змін.

У цьому ж правописі, про який ми говоримо, в дуже багатьох випадках є дивне формулювання: «За традицією, пишемо так і отак». За якою традицією? Судячи з пропозицій, ідеться про традицію радянську. Та й узагалі «за традицією» – це не аргумент! Якщо все «за традицією», то й нового правопису не треба, бо ж він хоч десь, а таки ламає оту «традицію».

Приклад суперечності, якої цей правопис не знімає, але яка потребує нагального вирішення: чому ми різновид пального пишемо як «дизель», а прізвище творця цього пального – як «Дізель»? Якщо ми дотримуємося т. зв. «правила дев’ятки», то його варто узаконити беззастережно і застосовувати – без винятків – і до загальних, і до власних назв. Або скасовуємо це правило – і тоді також повністю й без винятків – й у словах іншомовного походження дотримуємося не фонетичного, а графічного принципу: якщо латинкою написано «і», то й українською пишемо «і». Це не буде плодити винятків. Чому ми пишемо «Аргентина» й «Алжир», але «Шіллер»? Це реально збиває з пантелику, особливо школярів. Вони без орфографічного словника не можуть визначити, як писати географічні назви чи прізвища. Для дітей це – темний ліс, хаос, який породжує нехіть до самого предмету «українська мова». Якби в математиці було правило на кшталт «є цифра 6, але після дужки слід вважати, що це 5», то я не знаю, що би це було. А тут є саме так. Я пропонував би беззастережно запровадити «правило дев’ятки» і не морочити собі голови. Або цілковито зняти його і теж не морочитися.

Те саме – з подвоєннями у словах іншомовного походження. Правопис 1994 року зняв подвоєння у більшості загальних назв, але залишив у власних. Тому маємо «Пуччіні» та «капучино». Саме на цих речах, на мою думку, мала би зосередити свою увагу правописна комісія. Схожа історія з грецьким префіксом «архі-». У проєкті вказано, що слід писати «архі-», але в церковний лексиці можна й «архи-». І так ми залишаємося водночас із «архистратигом» та з «архітектором». Що означає «можна»? Або так, або так, а не можна і так, і так! Правопис не може стільки речей узаконювати як варіативні.

Також проєкт не зачіпає питання пом’якшеного чи непом’якшеного «л» в іншомовних власних назвах. У попередньому правописі намацали правильний шлях. Там було вказано, що в запозиченнях із французької, німецької та італійської пишемо «ль», бо цей звук там м’який. У запозиченнях із англійської пишемо «л», але знову – «за традицією» – пишемо «Чарльз», «Ліверпуль». За якою традицією? Та ж російською! Бо саме в російській мові є Джон Буль, хоча в оригіналі (bull) і натяку на м’якість немає.

Діти починають ретельно вивчати орфографію з п’ятого класу. Не може дитина такого віку орієнтуватися, прийшло це слово з англійської, французької чи безпосередньо з латини. Не можна і не треба такого робити. Правопис повинен бути простий, чіткий і без винятків. А що комусь щось «не подобається» чи «не звучить» – то таке, за певний час звикнеться.

У нас є інша проблема, яка б’є по внормованості української мови: правописна невпорядкованість у художній літературі, загалом у книгах, у друкованих виданнях і особливо в інтернеті. Як змусити авторів писати згідно з чинним правописом? Немає таких механізмів. А учень середньої та старшої школи читає багато різної літератури, крім підручників, а ще більше – в інтернеті. Я веду до того, що правопис мав би бути підпертий іще якимись законами, дуже сильними. Можна було би почати з видавництв. Якщо вони не дотримуються норм затвердженого правопису, то варто було би карати гривнею: не допускати до участі в тендерах за бюджетні кошти, наприклад. Чи навпаки – преміювати і заохочувати за дотримання норм правопису. Так само варто було б унормувати мову і в ЗМІ з огляду на їхній вплив на величезні маси людей. Ми мусимо цей період пройти, хоч я і не знаю, скільки він міг би тривати. Але для цього треба виробити правопис із прямим хребтом, якби би зняв усі «можна так, а можна так».

Такі різночитання породжують аргумент, дуже популярний серед нефілологів: «Отак мені звучить, а отак – не звучить». Правопис має не боятися запроваджувати непопулярні, але чіткі правила, а цей правопис таких чітких правил боїться. Щойно він думає, що перетинає межу звичності чи того, що тут названо «традицією», то відразу ж і здає назад.

Я не можу сказати, чому так діється. Виглядає, що проєкт виявився черговою мильною бульбашкою. Людина, котра досліджуватиме різницю між цим проєктом і правописом 1994 року, не побачить її. Пропонована редакція мало що вирішує. А нам потрібен радикальний правопис, який або поверне нас у наказовому порядку до того, що пропонували в харківському правописі – або ж ми забуваємо про всі мовні деформації радянських часів, беремо сучасний зігнутий стовбур української мови і плекаємо його в такому вигляді, не даючи згинатися далі. Тобто слід вирішити: ми йдемо за мовною практикою – або ламаємо мовну практику для того, щоби через 20-30 років наступні покоління говорили і писали так, як велить правопис. Проміжні варіанти не мають сенсу. А цей правопис на 100% не вирішує жодного суперечливого питання. Деякі він просуває до вирішення на 30%, деякі – на 50%, але жодного з них не вирішує повністю. Ну, хіба справу з написанням «пів» нарешті вирішили як треба було.

Ще одне. У складі правописної комісії немає жодного мовознавця з філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка. Я не побачив там також прізвищ мовознавців із Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича, а вони чи не єдині в Україні спеціалізуються на підготовці словників давньої української мови і могли би цю «традицію», про яку так часто згадує правопис, відстежити і пояснити: яке слово і коли ввійшло в українську мову, в яку мовну традицію воно тоді втрапило, а відтак – як слід би його писати сьогодні. Отаке спирання на традицію могло би дуже допомогти.

У Європі чи не найліпше словникарську справу поставлено в Іспанії. Там щороку виходить том великого словника іспанської мови. Загалом тих томів 12, і після друку останнього знову починають із першого. І так рік у рік: кожні 12 років – новий цикл. 95% лексичного складу мови за той час не змінюється, проте в такий спосіб можна простежити оті 5-відсоткові зміни, зафіксувати нові слова, зокрема запозичення. В інших країнах лексикографи відстежують новотвори і збирають їх у словники, які виходять із певною регулярністю. А словники базуються на правописі. Як ми можемо вимагати, щоби друкували орфографічні чи термінологічні словники, якщо у нас такий різнобій із правописом?

Тому я би на цей «проєкт» великої уваги не звертав. Якби це назвали не новою редакцією правопису, а змінами до чинного, воно було би ближче до істини. Наразі проєкт лише увиразнив проблемні моменти, над якими ще треба добре попрацювати правописній комісії в цьому чи в якомусь іншому складі. Потреба нормального правопису і надалі залишається.