Знаєте, ласкаве добродїйство, хто був у мене вчера? Пан Поликарп Череваньскій. Саме-що засїв я до столика, щоби написати фейлєтон для "Дѣла", аж ту в двери мого мешканя: пук! пук ! і ледви вспів кликнути: прошу, відчиняють ся широко двери і передо мною являє ся сїяюче лице пана Поликарпа Черваньского в цїлій великолїпности.
"А знов при праци! знов при праци!" — кликнув п. Череваньскій стискаючи сильно мою руку — "певно поезії! прошу, не стїсняйте ся мною, пишіть! пишіть! я не перешкаджаю!"
"Е, нїт, тепер писати не буду; се-ж не мають вродити ся стишки, а щось такого, що не мож писати без глубшої уваги. Та дїло на пекуче, можу відложити на пізнїйше. Ви-ж, добродїю, будьте ласкаві, садовіть ся на канапі і закуріть папіроску." Побалакаємо, сказав я подаючи пуделко в циґаретами.
"Дякую красно, дякую" — каже п. Череваньскій, сїдаючи на канапу і важко сопучи та запалюючи папіроску, нуж мене цїкаво допитувати. "Що то Ви тепер не можете при менї писати, мабуть щось важного задумуєте?"
"А так!" одвітив я з таємничим видом.
"Та менї прецїнь скажете?" наполягав пан Череваньскій.
"Ho, коли вже так допрошуєте, то Вам скажу", прорік я і принимаючи міну вельми важну, добавив: "пишу фейлєтон фільольоґічний".
"Ха-ха-ха!" засміяв ся на цїле горло п. Поликарп Череваньскій. "О, то важне дїло, коли так! Фільольоґія, та-ж се пуще всякої поезії! Стихи то часом де-хто из скуки прочитає, а вже фільольоґічні статії то хиба б читати на скуку. Прошу Вас, добродїю, до того у нас: фільольоґів купа купейна! На той товар у нас нїколи не було скупо. Знаєте у жидів трохи не кождий ганделе, у Чехів трохи не кождий музик, а у галицких Русинів трохи не кождий язикослов!... Ха-ха-ха! но, почув же я від Вас новину-новиноньку! Ха-ха-ха!"
Ото-м ся вибрав! то менї ся вдало! подумав я, та бодрячись відказую пану Череваньскому: "Но, що-ж Ви так погано думаєте про фільольоґію? Наука народного язика се-ж для нас самої більшої ваги — а і загалом питоменний язик для кождого народу одна з найважнїйших прикмет, тож і дослїди язикові річ гідна!"
"Я науки народного язика не тикаю" запевнював п. Череваньскій, "нехай Бог боронить! лише методи, наведу наших дотеперішних фільольоґів: як зачнуть добирати ся до корінїв, то ти братчику хиба лїгай спати!... А тепер всюди нові промощують ся дороги в науцї: вже і новочасні фільольоґи охляп гарцюють свобідно на бистрім, незанузданім кони поступу... Тож і ми ступаймо безвпинно наперед, все наперед! не спиняймо ся надто осторожним розбором. Треба бути різким: нехай наших знають! Горлаймо на весь рот, а наша візьме! Хто кричить, того чути! То-ж вперед, наперед!" з опалом гукнув п. Череваньскій.
Я подивив ся на показний обєм п. Череваньского і подумав, як то десь важко такому обємистому мужеви ступати та ще безвпинно все наперед не задихавшись.
"Но, що-ж Ви на мене так пильно дивитесь, наче б справдї я думав уничити фільольоґію" — закричав п. Череваньскій — "нїт добродїю, нїт! — та у мене передовсїм метода! Що більше Вам скажу, я саме від фільольоґів повернув до Вас. Але то фільольоґи нові, що то вже взяли розлуку з давними перестарілими теоріями, з котрими і нїколи на лучились дуже тїсно... А скажу Вам хто: Богумил Яблочко, Володимир Крутомовскій і д-р Спиридіон Замотальскій. Но, чим-же-ж не люде? Як почуєш их бесїду про поступ в новочасній фільольоґії, про розсвіт нових думок, то аж острах збере... Миклосич им нїпочому, не знають навіть Миклосича... А все нові идеї, нові! А як Вам говорять умно-розумно! А Яблочко як стане розказувати про виводи давних фільольоґів та прикладувати та шутковати, то аж за боки береш ся: альопекс, пікс, пукс, фукс! Ха-ха-ха! любий чоловічок! А Ви добродїю, мабуть за Миклосичем?"
"Бл. п. Миклосич то ґеніяльний язикослов славяньскій. Вправдї не у всїм мож з ним згодитись, але все таки єго твори безсмертні і слїдовати за таким велетом науки лише честь приносить!" сказав я з притиском.
"Змилуйте ся" — засопів п. Череваньскій — "небіжчик він, як кажете, та ще за мертвими нам ити, а ту живим тїсно на світї. Чи ж не маємо ми своїх людей? — От саме говорили Яблочко і товариші про подїл глаголів після Миклосича. Всї годять ся, що єго подїл дуже трудний і непрактичний. Мабуть подїлив Миклосич глаголи на пять кляс?"
"Нїт!" кажу, "після Миклосича ріжнять ся глаголи на а) спрягаючі ся без звязки (голосівки звязкової) і б) спрягаючі ся при помочи звязки, котру принимають межи пень і закінченє личне в часї теперішнім і способі повелющім. Доперва той другій ряд глаголів дїлить ся на шість кляс."*)
"Но, то єще труднїйше!" вів дальше п. Череваньскій, "а прецїнь тепер всюди прямують до упрощеня науки. Якже-ж легко вивчати ся теперішного подїлу глаголів: всего на всего лише три кляси. I як мудро придумано: диви ся лишень на друге лице єдиничного числа теперішного часу, а узнаєш, котра кляса. Першої кляси глаголи мають -еш, другой -иш, третьої -си. От і вся мудрація! Таке язикословє я розумію! То не давні взори довженні і утяглі, на вивченє котрих треба було богато тратити часу. Нинї малим трудом, трохи не забавкою, доходить ся до результату!"
"Так!" замітив я "але чи не єсть тото, що здобуде ся малим трудом сумнївної стійности? Коли ви купите на базарі шалик за трийцять центів, то певно, щосте купили дуже дешево; инше дїло, чи річ куплена єсть товаром добрим. Захвалюєте за п. Яблочком і єго товаришами новий подїл глаголів, але не застановляли ся єсте над сущностію того подїлу. Основа того подїлу єсть і з наукового згляду хибна, а опирає ся механічно на закінченю, яке мають глаголи в теперішній добі розвитку нашого язика. Закінченє для другого лиця теперішного часу єсть у всїх глаголів, як звязкоспряжних так беззвязкових: си, ши. Приміром у беззвязкових: дад-си =даси, дась або(даши) даш; їд-си = їси, їсь або (їд-ши, їши) їш і пр. У звязкоспряжних: з ид-е-ша повстало идеш, з нес-е-ши = несеш, з (пек-е-ши) печеши = печеш, з би-є-ши = бієш, бєш, з тягн-е-ши = тягнеш, з лети-е-ши, лети-и-ши, лет-и-ши = летиш, з остри-е-ши, остри-и-ши = остриш і пр. пр. Також дуже великого улегченя в тім подїлї для учеників я не виджу, тим більше, коли зважимо, що суть околицї у нас в Галичинї, де виговір людовий голосівки е в многих формах непевний, представляє звук переливний хилячій ся більше до і пр. майиш, майи, хочищ, хочи. На місцевім виговорі люду галицкого опирає ся теперішний фонетичний спосіб писаня: людий, гусий, курий, люди (і люде homines і люди populi) місто укр. людей, гусей, курей, люде (пр. Схаменїть ся, будьте люде, Бо лихо вам буде. Шевч.). Так для хлопця походячого з тих сторін, де говорять: майиш, майи... подїл глаголів після закінченя 2 лиця єд. ч. тепер. часу буде лише причиною заколоту і сумнїву. А вже Лемко з своїми формами: сьпіваш, глядаш, повідаш... не буде знав, куди і повернутись. Штучність подїлу нового сама кидає ся в очи; кілько то ріжнородних глаголів не зобгано пр. до кляси першої: слухати, міняти, гріти, яснїти, чути, шити, стати, ити, пасти, вести, скубсти, сїсти, терти, пяти, дути, дарувати, воювати, кувати, сїяти, гаснути, різати, писати, орати, молоти і пр. Тай не диво: основа подїлу науково неправдива мусїла дати такі результати!"
"Бійте ся Бога!" стревожив ся п. Череваньскій, "не говоріть так, а то розрушуєте ледви що покладений новий будинок!..."
"Нема страху!" одвітую "будинок як кривий або недоладний поправити не лишень можна, але і треба, щоби людям було жити, як слїд. Декотрим людям то страшно учути що небудь, що не тулить ся до их думок, та годї. Самої правди писати народним язиком жаден народовець не оспоряє; та до проведеня тої самої цїли можуть служити різні дороги: вибрати-б найодвітнїйшу."
"Но, я вже спорити з Вами не буду", каже п. Череваньскій "коли Вас почую говорячого, так здає ся менї то все суща правда, що мовите — та знов, як возьме викладувати Крутомовскій про нові идеї і новий поступ, так мене знов поривають єго слова, новість... Бог єго знає, чія правда! Але знаєте, нарікали на Вас, добродїю, що Ви пишете: з царини хемії, з царини исторії і пр. Кажуть, що се, хоть і взято з народної річи, та сим разом переборщено!"
"Чом би се?" з усміхом відозвав ся я "Русин хлибає борщу... борщева-ж му випала доля — та тепер притїсно стало, славити Бога, як і борщик є!"
"Та" протяжно вицїдив п. Череваньскій "Ви собі посмішкуєте, а то і справдї здає ся, що слушно кажуть, "Царина" по виводу Закрутальского значить "нїби" помірок, що уряд цїсарскій відмірив селянам... місто цїсарщина..."
"Що? що? помірок?" я счудовав ся — "то вже хиба новомодна етимольоґія. Коли вже счинилась про те бесїда, то Вам скажу, що руске слово царина, уживане як в Галичинї, так і на Українї, віднести належить до слова: черта = Strich, Linie; ческого сard = Grenzlinie. В бойківскім говорі єсть: обцарьковати = обгородити, обтичити; зацарьковати = загородити тичками; царок на кури = Huhnerzwinger, загородка на кури. Слово те находить ся впрочім і в польскім, у Мицкевича: Mazowsza саrу. В малорускім значить: царина = границя; обмежина, обмежовина; воринєм загороджене поле."
"Так?", загомонїв п. Череваньскій "тепер вже розумію, то царина ужита Вами в тім значеню, що польске dziedzina"; але по хвили додав лячно: "та чи се не по Миклосичу вивід?"
"Нїт!" кажу "про те не писав Миклосич, а про бойківскі вирази я, добродїю, Вам першому кажу зіставляючи их з словом царина; Вам першому відкрив я тайну язикословну, яку ховав глубоко в моїм серцю. Те лише зробив я для Вас. Та ще Вам добавлю, що малоруск. царина не має нїчого спільного з старосл. царина, що значить податок царскій т. є. королївскій, бо старосл. цар = король."
П. Поликарп заспокоїв ся і очевидно улещений був тим, що я єго надїлив таким довірєм. "Я вже по Вашій сторонї!" запевняв мене. "Не здивуйте, що чоловік часом хиткій: почую, що говорять наші критики, тай я за ними... Я-ж сам не вглубляюся в дослїди язикові, а з корінїв, то хиба редьквицю, морхву та хрін знаю, про другi менї байдуже. Нехай им! До критики то ще охота в мене є, але щобим сам нипав... тпру! не хочу!... Але скажу Вам иншу новину: саме тепер я на слїду дуже важного одкритя літературного. Ото маю надїю дістати власноручну рукопись Йосифа Лозиньского: "Рускоє Весїлє".**) В случаю удїйстненя мого бажаня буде се подробиця дуже важна. З паперу, на якім писав автор, то-ж з єго почерку мож буде важні заключеня здїлати про удачу покійника... Один анґлійскій писатель сир... сир... но сир... Ви певно знаєте?"
"А як-же!" — одвітив я — "знаю: сир ементальскій, той менї смакує найлїпше; впрочім також нейшательскій..."
"Е! Вам все лише жарти!" закинув п. Череваньскій "а то і дїйсно річ дуже цїкава. Згаданий мною анґлійскій учений, котрого назвища на разу не можу собі пригадати, каже, що з паперу, на якім хто пише, пізнати удачу, успособленє і настрій пишучого"...
"Чого то вже в наших часах не пізнають!" замітив я на пів поважно. "Боже-світе! Та що балакати наперед про настрій, якій одушевляв бл. п. Лозиньского, коли ладив свою, як на той час, цїнну працю. Доконче треба би побачити саму рукопись."
"Ото-ж я так і думаю!" закликав з запалом п. Череваньскій. "Знаєте, я саме тепер пійду до одного чоловічка, котрий менї обіцяв дати рукопись. Як-що дістану її від него, так сей час поверну сюди, щоби Вам показати рукопись; думаю про ню написати осібну статью і заповнити один лист исторії нашої літератури"...
При тих словах п. Череваньскій зібрав ся хутко і з словами: "до побаченя! я таки в кождім случаю незабаром верну!" і вилетїв з мого мешканя.
Я задумав ся. В задумі глядїв я на перо, каламар і папір, що були перед мною на столику. Хотїв взяти ся за перо, щоби вилити гадки на папір — та якось на разу годї менї було спрячи засновку: одна гадка перебивала і витїсняла другу. Оно то нераз так буває, коли сядеш з наміром писати, а хто тебе перепинить. Так сидїв я з пів години в бездїйности — вкінци постановив статью написати повнїйше а відтак взяв читати ґазету тогоднїшну. Ледви що прочитав вступний артикул, аж ту бухнув у двери усчастнений п. Череваньскій і влетївши на середину моєї кімнати з тріумфом яв вививати обветшілим зшитком, що держав в руках: "Геврека! геврека! Єсть! єсть! Подивіться на манускрипт: кілька карток в серединї бракує, але в цїлости дуже добре захований. Тілько от в тім сук, які висновати заключеня про настрій покійного писателя: папір, як бачите, не однаковий: з початку рожевий, мов би на лист любовний, дальше білий, а при кінци то вже сивий, трохи не бібулястий!... Що-ж ту заключати? Радьте ж менї, добродїю! Що думаєте?"
"Думаю" прорік я "що той папір одлично віддає настрій загалом руского писателя в Галичинї. З передного кінця блестить папір рожевий немов рожева надїя, що зарить молодому починаючому писателеви — та вскорі она блекне і білїє (середні картки білі), а наконець принимає барву синої, непривітної хмари (послїдні картки бібулясті)"...
"Хиба що так!" відказав п. Череваньскій. "Та все-ж таки уважаю нахід тої рукописи щасливим здобутком і напишу про ню студію... А тепер, добродїю прощавайте! До милого побаченя!" з живостію прорік п. Череваньскій і стискав мою руку.
"Боже, Вам помагай! прощайте!" казав я єго провожаючи.
По вийстю гостя менї скучно становилось в хатї. Я почав писати про мою пригоду — та запинив ся і не закінчивши яв ладити ся на прохід. Аж ту прибігає хлопець з печатнї по рукопись до складаня. Що-ж ту подїяти? Про язикові річи не встиг я ще написати гаразд... віддам хиба в печатню те, що готове — а більше — пождїть ласкаво — нехай до завтра, або, як Українець каже, до завтрього. Як би не пан Череваньскій — нехай здоровий буде! — то-б я може і нинї натовкмачив всячини, а так, то аж завтра вшкварю про чистоту язика у нас процвитаючу і відкрию Вам всї бажаня і жалї серця моєго, мою хотячку притьмом добути печеного леду на нашій, на славній Українї...
*) Властиво в граматицї Миклосича наперед покладене спряженє глаголів при помочи звязки, а відтак слїдує спряженє беззвязкове обнимаюче лише пнї: від, дад, їд, єс. — Ч.
**) Ruskoje Wesile opysanoje czerez I. Lozińskoho. W Peremyszły, w Typografii Władycznój gr. kat. 1835.
[Дѣло, 01.07.1896]
ІІ.
Давши хлопчукови з печатнї рукопись, я не пинаючи вийшов в місто. Саме в ринку стрічаю доброго знакомого п. Василя Камінецкого. Поздоровкалась, як слїд.
"Що нового чувати?" питаю.
"От" каже менї в одвіт п. Василь "яка новина в мене: заколот дома тай клопіт. Пєц ставляють новий в світлици, так я задумав трохи з жінкою вийти на прохід — та ще жінка наперед пішла з служащою до склепу якісь там купувати стяжечки чи биндочки, чи тясмички, чи сухозолотки, чи, Бог вість, які фаталашки — тай бавить ся довго, нїц відай єї не обходить, що чоловікови ждати кучне"...
"А, так, добродїю, так! се Вам за кару! се Ваша добродїйка дуже добре робить! се Вам за кару!" кажу з притиском.
"За кару!" жахнув ся п. Василь "хиба Ви може знаєте?"...
"Нї, знати не знаю і не цїкавий, та саме тепер чую, як немилосердно Ви калїчите рідну бесїду: пєц новий у Вас ставляють, хиба се годить ся так казати місто нову піч; кажете: нїц місто нич, нїчо: кажете: служаща місто служниця".
"Е" звиняєсь п. Василь "я знаю, що се зле, та вже чоловік так увик говорити!''
"Що, увик?" — кажу. — "Коли літерат, як Ви, так дбати-ме про чистоту питоменного язика, то хиба доведе ся шукати чистого руского язика в Капляндї або на острові Цейлонї! От, иде Ваша панї добродїйка! Чекайте, прискаржу Вас! — Цїлюю руцї панї добродїйки, цїлюю руцї!"
"А, моє поважанє! Що то, Ви добродїю, так живо розправляєте з моїм чоловіком?"
"А, панї добродійко, мушу прискаржити Василя, таке творить, таке!"...
"Що? що?" живо запитала п. добродїйка голосом, в котрім пробивались звичайна жіноча цїкавість і затрівоженє чулого серця люблячої супруги, і повертаючись до п. Василя додала: "Василю, то так? я вже догадуюсь!"...
"Не знаю, чи панї добродїйка догадуєсь" — впадаю я скороговіркою — "Василь то самий більшій переступник: сковірює руску бесїду, от тепер я єго приловив: каже: ставляють новий пєц, нїц, служаща".
"Ха-ха-ха!" засміялась панї Василева вже весела — "а що ж не казала я тобі Василю та не говорила, що то так чудно часом тут бесїдують Русини: служаща або служача; оно якось в рускім дуже неповоротно; та впрочім і чого-ж говорити так, коли наш люд каже служниця, слово прецїнь і хороше і миле, а не така диковина повна тріску і шуму: служаща, дїйстно: жасні "шелестозвуки"! Що-до слів пєц і нїц, то також я єму казала: Василю, так не по руски!"
"Знаєте, панї добродїйко, Ви укарайте єго, коли скаже "служаща", "пєц" або "нїц", то дайте му до кави місто кожушка з сметанки старку з молока!"
"Чуєш, Василю, чуєш?" каже п. Василева на пів з жартом погрожуючи своєю дрібною ручкою — "яка тебе жде кара, а заслужив ти вже не за одно!"...
П. Василь слухав солоденької погрози понуривши голову, мов покаяний грішник. Саме що наспіла сапаючи служниця паньства Камінецких з різними пачками і пачечками в добрий оберемок. Панї Камінецка виправила служницю з пакуночками до дому; ми-ж єще трохи балакали перекидаючись кількома жартами, а відтак я попрощав моїх знакомих.
Я подав ся на Високій Замок, щоб там відітхнути свіжим воздухом. Саме по дорозї стрів я п. Кипріяна Морквича. Пан Кипріян утруджений, як видко, засидющою працею ступав поволи стежкою до гори. Пpивитавшись, як раз почали ми балачку про дїла літературні.
"Дано менї" каже п. Кипріян — до рецензії одну повість, та манускрипт так нечительний, що аж мука тоті кармочки розбирати!"
"Нечительний, а то що має значити?" я закинув гачок.
"Но Ви певно хочете "четкій" — але я так не скажу, бо се по россійски; се як учую, то так, як би менї хто дав пощечину" — боронив ся п. Кипріян.
"Нї, добродію, того не хочу; справдї, як кажете, "четкій" єсть словом россійским; Россіяне бо говорять "чести" — ми-ж кажемо читати, то ж можна утворити легко слово читний або читкій; "письмо не читне" то прецїнь зрозуміє кождий. Але, добродїю, не поремствуйте, коли Вам скажу, що саме Ви тепер ужили россійского слова!"
"Овшім, овшім! дуже радо послухаю Ваших заміток!" — зговорив п. Кипріян.
"Єсли так, то скажу Вам єще, що тепер знов ужилисте слова польского овшім. Така форма в малорускім бути не може, хиба: овсї, овсїм — тілько так не говорять. Підходячі слова були би, як до реченя: бай-ба! певно так! вірно так! достоту; — противно, навпак, напротив. Пощечина єсть словом чисто россійским."
"Як то? прецїнь говорить ся: "щока?" замітив п. Кипріян.
"Так! Українцї говорять "щока", але "пощечина" таки не україньске слово. Маємо на нїм. Ohrfeige, польске policzek, ческ. роlicek, слово гуцульске: личман. Дав му личмана = wymierzył mu policzek. (В польскім liczman значить: Rechenpfennig; Rechenmeister.) Декуди в Перемисчинї кажуть "фацка" то ж і в ческім facka, пр. дав му добру фацку = er versetzte ihm eine tuchtige Ohrfeige."
"Ta" — скривив ся п. Кипріян — "але таки дехто у нас в письмі уживає "пощечина". Я держу ся істнуючого, беру готові бельки до будови. Менї здає ся, що язик повинен бути як найбільше зрозумілим яко скуточне средство для образованя ся. А именно для молодежи, то оно дуже трудно буде, коли нові вводити-мем слова, не один слабеуш зовсїм нїчого не второпає. Гадки щодо язика суть дуже подїлені: що голова, то розум!"
"Що ж, добродїю" — одвічаю — "се явище звичайне: всюди у кождого народа при твореню літературної бесїди мусїли бути певні відміни і різницї, котрі з собою стирали ся: а навіть вироблений літературпий язик високо образованих народів підлягає заєдно певним, хоч і не нагальним змінам. Се правило природне. Певно що Русини під многими зглядами в невигіднім положеню. Хто порядить у нас? той, хто більше кричить! Через те розвиток язика спинює ся. Але необачні голоси спиняли нераз розвиток язика в суспільностях далеко висше розвитих від нашої. Мимо всякого наріканя Русинів нїгде правди дїти, богато вини паде на нашу власну недбайливість. От не в гнїв Вам сказано, добродїю, говорилисте: бельки місто бальки, слабеуш місто слабій, слабак, тупець, тупак, тупяга, тупоголовець; образованє ся місто образованє. А також здобуток такого слова, як істновати не здає ся менї щасливий і вже ж далеко ріднїйшим менї видає ся єствовати. Правда де хто у нас дуже боїть ся нових слів, але, коли язик літературний образує ся, то без твореня нових слів в певній мірі обійти ся годї. Питаю ся, чому має бути лучше: фірма істнує від 30 лїт, а не фірма єствує. Подібно боязкі суть що-до слова звіт місто справозданє, а прецїнь перше слово поєдинче і руске, наше. Місто дати, давати справозданє сказав би я дати, давати звіт, звітовати; місто справоздавець: звітник, звітователь. Також і слово средство не уважаю одвітним. Слова утворені наростком ьство означають часто зборове понятє пр. сусїдство, козачество, козацтво (з козачьство, козак + ьство), братство, хлопство, панство, хробство (ужив. в Перемисчинї collect. = хроби, хробаки, гробаки) — правда також відсважені (абстрактні) понятя: богатство, убожество, множество (множьство); головно же в тім слові средство разить форма не малоруска. Тому то давнїйше писали декотрі галицкі письмовники (пр. Борисикевич): середство, котра однакож форма не удержалась. Я би думав місто средство уживати: середник. Українцї і доси не утворили осібного на понятє Mittel виразу, а люд говорить то спосіб, то причина (sic!) — Skuteczny środek — я б сказав довідний середник. Слово "довідний" людом уживає ся в значеню нїм. wirksam пр. лїк довідний."
"Добродїю!" — відпирає п. Кипріян — "я-б з Вами не у всїм згодив ся. От хоч би з словом звітуватель; хотяй би принято звіт місто зложеного справозданє, так наросток тель єсть чисто московскій. Та-ж вже тепер місто читатель пишуть читач, і думаю, зовсїм справедливо."
"Чи справедливо" — кажу — "розберім. Наросток тель не єсть анї спеціяльно рускій, анї московскій, анї польскій, анї ческій — бо лучаєсь він у всїх бесїдах славяньских. Се раз. Вдруге: всї молимо ся до Спасителя. Втретє: всї говорим: пріятель, пріятельство. Коло Дрогобича люд говорить: урвитель = польок, urwisa. Лемки зовуть маленьку птичку Troglodytes parvulus, Zannkоnig де инде поименовану волове очко, тріщук, ломик, дурисвіт, заведисвіток і пр. пр.*) тут і там зводитель, зводителик. — З того всего слїдує, що наросток тель єствує в живучій бесїдї люда і нема найменшої причини єго понехувати. Що до ново утвореного слова читач (уживав єго єще бл. п. Ксенофонт Климкович і письменники заняті в редакції "Вечерниць", що виходили в р. 1862–1863), замічаю, що оно єсть зовсїм правильно утворене, отож єго не відкидаю, а ставляю побіч слова читатель, котрого уживаю і уживати буду. Місто "читачка", хоть оно не єсть зле, таки волїю читателька. Слово читальник, якій хотїли декотрі у нас завести з оглядом на польске слово czytelnik — уживає вже наш люд в значеню "член читальнї" тай годї. Коли, як виказав я, форми на тель суть у нашого люда уживані, тож слово дїятель єсть зовсїм правильне і не уступає слову дїяч; а від дїятель утворено дїятельний, дїятельність і не виджу причини стягати тото слово на дїяльний, дїяльність, як тепер роблять; тут і там мож би також ужити дїйний, дїйність."
"От, добродїю, идїм туди, тут земля дуже пульхна, мабуть від вчерашного дощу... а ті покинуті дощілки не богато помагають; на що маєм брнути в болотї, та ще усуне ся гора і на нас руне!" каже журливо п. Кипріян.
"Обійдїм по твердому!" — відзиваюсь — "оно і справдї, коли тота гора хоть трохи почуває ся рускою, так з угнїву готова нас засипати за такі перли як: пульхний, дощілка, брнути, руне. Хиба-ж не маєм ми своїх виразів: пухкій, пухний, спухковатїлий (спохковатїлий), місто дошілка дощинка, дощечка місто брнути брести, бреду, бредеш, місто руне гряне, провалить ся".
"Прогрішив ся я, признаю. Та мабуть тота гора не обрушить ся... От, бачите, лежить рускій лев занедбаний і покинутий!" при тих словах показав п. Кипріян на камяного льва пооббиваного, що лежав у стіп кіпця — "єго при фестинах нераз обношує докола молодїж рукодїльна, а натїшившись доволї і кидає об землю". Ми оба дивились в задумі на той поневіряний символ Галицкої Руси...
"Ходїм" — сказав по хвили п. Кипріян — "та дальше говорім про язик, бо вже бачу, нинї Ви завзяли ся вести язикові спори — а до того в мене нинї більше часу як звичайно, то і я нинї рад дещо поговорити з Вами про декотрі річи язикові, оно то вимінити гадки нераз річ пожиточна... Знаєте, я нинї читав у одного з наших таки, з народних галицких писателїв опредїлений місто означений; я зумив ся, бо се вже язичіє, тай годї; тож підкрислив тото слово червоним олівцем."
"Пане Кипріяне! Ви тото зробили не роздумавши гаразд" відказую. "Опредїлити уживають і україньскі писателї, от пр. Гребінка в приказцї: "Ведмежій суд".
До судї річ з-починку перебили,
Бо він ситенькій був — і так опредїлили
І приказали записать:
Коли того слова ужили лучші україньскі писателї, то се познака, що оно нашому людови не чуже — а нам в книжнім язицї єсть потрібне. І так пр. ganz bestimmte Bedeutung, całkiem określone znaczenie = зовсїм опредїлене значенє. Дальше сказали єсте підкрислив — се зовсїм недоладне слово; на що нам kritz-льовати, коли маємо наше черкати, черкнути. Тепер то вже і новоукраїньскі писателї "kritz-люють", по що? Бог єго святий знає. У нас простий мужик каже: "черкни (в декотрих околицях: шарни) сїрником о стїну". Правда, має ще черкнути і друге значенє пр. черкнув єго по лици = ударив в лице. У нас єсть слово черкати і чертати, дармо хоть тих слів уникають Українцї. В горах місце, де обчирають ялицї або смереки, щоби викорчувати лїс, зовуть: чертїж. Дерево (именно ялицї або смереки) докола обчертане т. є. нарізане і обдерте на пни з кори, щоби усохло, зовуть чертиця, a Eliomys nitela, звірку кашавковату, що обчирає з кори смереки, зовуть чертежник. Суть також викличники: черк! черк! шарк! шарк!"
*) Troglodytes paryulus, ся побіч короликів (Regulus) найменша у нас птиця має у нашого люду найчисленнїйші назви. В дїльци: Початки до уложеня номенклятури і терминолоґії природописної народної" поміщено сорок кілька назв; доселї узбирав я в ріжних околицях краю до шістьдесяти назв тої птички. — Ч.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.07.1896]
(Дальше.)
"А слихом слихати, видом видати!" закричав до нас вже з далека п. Евтихій Порсковскій, мужчина вже дерешистий, але легко запалистий, як самий юний молодяга. Відтак підступив к нам витаючись: "Першій раз бачу Вас тутки, хоть по Високім замку прохожуюсь що днини. Про що Ви так поважно розправляєте?"
"От" — каже п. Кипріян — "ведемо річ про язик — тай і Ви, добродїю, прикиньте нам яке мудре слово, то Вам подякуємо — а то і дїйстно тепер в книжках попаде ся инодї тілько полови, що далї і зерно закриє"...
"Гм! Гм! та оно так у нас що до язика: що голова, то розум. От подивіть ся: не морока настала, пишуть тепер: якій в значеню котрий. То зовсїм зле, так бути не може; прецї займеннику якій одвічає такій, так як у латиньскому qualis — talis, pronomina correlativa!" загукав з опалом п. Порсковскій.
Я знаю добре, що дискусія з п. Порсковским трохи чи можлива, бо він надто палкій і нетерплючій тай думає, що єго гадки зовсїм непохитні. Коли-б так — помислив я — мав під рукою — давнїйших авторів україньских, то-б і показав п. Порсковскому, о скілько вірне єго твердженє. В тім случайно сягнув до кишенї моєї верхнянки і як раз налапав Петербургске виданє Котляревского з р. 1862. і Повісти Григорія Квітки Основяненка вид. з р. 1858. — Тож нїчого не кажучи витягаю збірник писаній Котляревского і читаю на стор. 76.
А потім смерть до артикулу
Им воздала косою честь,
Наперед стоя артикулу,
Якій у єї мости єсть,
на стор. 108.
Се бідні, нищі, навіженні,
Що дурнями счисляли их,
Старцї, хромі, слїпорождені,
З яких був людскій глум і сміх,
на стор. 162.
Щоб всяк Латинець був готовий,
К війнї, в яку их злость веде,
на стор. 218.
І в самій річи проступив ся:
Старою дївчину назвав,
Нїхто з якою не любив ся,
Нї женихавсь, нї жартовав
на стор. 231.
Божусь моєю бородою
І Гебиною пеленою,
Що тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуть ся.
на стор. 242.
Ми Идскої гори дубина,
Липки, горішина, соснина,
З яких був зроблений твій флот!
на стор. 288.
Якії в городї остались,
Злякались од такой біди.
"Видите, добродїю", — кажу — що вже Котляревскій, котрого в певній мірі мож би назвати батьком нового малоруского письменьства, уживає слова якій місто которий — а тоє уживанє основує ся на примітній власности малоруского язика: дїйстно у нас якій часто кладе ся місто рідко уживаного которий, або як Галичане говорять котрий (по части, хоть і рідко, се навіть буває в польскім). В остатнім примірі: "якії в городї остались" покладено місто: ті, що або ті, которі. Так як котрий може бути в малорускім також заименником неопредїленим, так і якій; пр. у Шевченка: "Дивлю ся: в могилї ycе козаки. Якій безголовий, якій без руки." Тому кажемо де-якій = дехто пр. у Котляревского стор. 129. "Що де-якій і хвіст надув"; — деякі місто декотрі. Подекуди на Українї говорять: де-не-які. Я вже не знаю нї якої пісни = я вже не знаю нї котрої пісни, жадної пісни. Нї-яка власть = нї котра власть в Галичинї звичайно: жадна власть (в правобережній Українї: жодний, жадний = кождий). Згадаю тут також про присловник як-не-як = як не будь, чим не будь; яким будь способом."
Пан Порсковскій не суперечав ся тим разом, лише попросив від мене збірник писаній Котляревского і перекидаючи картками, бормотїв: те якось уйшло моєї уваги! Ми поволи спускали ся стежкою в низ. Аж ту стрічає нас п. Талалей Задериголова.
"Кланяюсь, добродїйство, кланяюсь, поважанє моє глубоке!" каже нам п. Талалей. Ви вертаєте з проходу допевне. Прекрасний нинї вечер! Чув я Вас, ще як єсте в горі вигуковали. Про що Ви так спорили?"
"А про що" — каже п. Кипріян — "знаєте у нас, на Галицкій Руси, фільольоґія цвите-процвитає, тож як зійдуть ся наші людкове, так і знимають річ, а часом і бучу про язик — мовляв той: нехай наших знають!"
"А так!" — відказав випрямившись п. Талалей. "О, що вже про язик, то про язик: на руку менї ковінька! Кажу Вам: тепер великій у нас поступ. Все стремить до упрощеня. І так тепер вже зле уживати котрий, а каже ся що. Пр. чоловік, котрого я бачив вчера в містї, приїхав на ярмарок — давнїйше то уйшло, але тепер борони Боже! так писати або говорити, лише так повертай: чоловік, що я єго бачив у містї і пр. Так новоукраїньскі писателї всї тепер пишуть, нїхто з них не уживає котрий."
"Змилуйте ся", кажу, "яке ж се упрощенє, се просто легкомисно заводять таке, щоби язик наш письменний оскудити і обіднити. Кажете, україньскі писателї тепер не уживають слова котрий, они-ж єго нїколи не уживали, бо котрий говорить лише рускій люд в Галичинї, але писали которий пр. в оттім виданю Котляревского маєте на стор. 162.
Була в Латії синагога
Збудована за давних лїт
Для Януса сердита бога,
Которий дивних був приміт.
В малорускім язицї мож уживати і котрий і що і якій в тім значеню, що в нїмецкім заіменник відносний welcher або в латиньск. qui. Власне тая розличність вираженя єсть нам користна і одвітно ужита може причинити ся до украси стилю. Предписованє уживати виключно що місто котрий єсть то накладанє узів нашому письменному язику і певно в користь єму би не вийшло."
П. Талалей очевидячки нетерпливо мяв ся. "Не буду вже того розбирати, але новоукраїньскі писателї нї за що тепер не покладуть: которий в значеню qui, welcher. А про давнїйших писателїв менї байдуже. Обовязуючою для мене єсть нова мода! Але ще згадаю Вам про другій здобуток новоукр. писателїв. Всї participia g. act. викидують геть! А то і справдї, по що нам тих причасників. "Нарід" их не уживає!"
"Зовсїм неудатне Ваше порівнанє язика літературного з модою", відпираю я. "Рідна бесїда се мов би душа народа і не дасть ся так легко перемінювати, як сукмана... Що до причасників, котрі власне становлять дуже користну відзнаку язиків славяньских, запримічу, що нїгде ними не шустають в розговорній бесїдї, але они суть в живучій мові і то так звані дієприложники, як і дієприслівники.
"Годжусь на те", замітив живко п. Талалей — "що суть, именно в піснях народних, дїєприслівники, але дієприложників такой нема!"
"Прошу Вас" — веду дальше — "кажете, нема дієприложників. Які-ж то будуть форми уживаня скрізь в устах нашого люду: вода стояча (инакше: стоячка), вода текуча або бігуча, горівка пекуща? Або в тім згірднім вираженю: ти гупко смердячій! — в пословици (котру чув я у Гуцулів): такій великій, як заєць сидячій?"
"Та" — каже п. Талалей — "все-ж оно лучше participium розвязати: стиль зовсїм легшій. От вчера служачій з "Бесїди" принїс менї ґазети; кажу Вам, насердив ся я доволї; читаю: "надходяча хвиля" — хиба-ж не лучше сказати: хвиля, що надходить!..."
"То питанє, чи лїпше" замічаю. "Инодї дасть ся причасник розвязати, але переводити всюда під одну счерть таке розвязуванє, т. є. прямовати до знемовляченя язика. Чи Ви застановились, добродїю, над тим, що єсть відтїнок в вираженях: співаючій птах, співучій птах, а птах, що співає? Як би се виглядало, коли-б місто: подаю внесене нагляче сказав: подаю внесенє, що наглить... До того Ви самі не послїдовні нї трохи: от сказали-сте: обовязуючою єсть для мене мода, служащій."
"О!" кликнув п. Талалей — "не служащій лише служачій!"
"Чи так, чи сяк" — засміяв ся я — все одно. Може бути чій або щій; обі форми уживають ся поміж нашим людом скрізь і коло Львова (пр. горівка пекуща, вітер смалящій). I служачій і служащій, яко причасник в малорускім добрий пр. муж служачій вірно справі народній — однакож Ви добродїю думаючи по польски służący перетолкували служачій, що єсть в рускім лише дивоглядом язиковим, треба сказати або слуга або служник."
"Служачій вже у нас принято, а служник слово уковане" прорік п. Талалей терпко.
"Хто приняв тото слово служачій в значеню famulus, Diener? хиба такі Русини з интеліґенції, що говорять без тямки: пєц, нїц, вєнц, тутейшій і пр. Служник вправдї утворене слово, але зовсїм правильно — а коли люд на Поділю говорить служниця, то можем анальоґічно утворити вираз служник. Що-ж подїєте панове новомодні писателї, як прийде ся Вам розвязувати у Шевченка пр.
Не дай спати ходячому
Серцем завмирати — на
Не дай спати тому, що ходить...
або: Щоб лани широкополі і Днїпро і кручі
Були видні, було чути як реве ревучій — на
, було чути, як реве той, що реве...
Не знати, чи також закортить Вас розвязувати причасника минувшого часу у Шевченка пр. "Умерши слїду не покинуть на обезславленій землї", або: Як він свої думи тяжкі і серце убоге Заховавши, ходить собі і молить ся Богу". — "Тай поплив Днїстром на сей бік Покинувши волю." — "І мов у полї снїг заносить неохолонувшій ще труп".
В наших піснях людових суть також причасники: "Голуба вбивши, голубку взявши, за тихій Дунай запровадивши. А в звичайній розговорній бесїдї: помершій, дай Боже здоровля пивши! добре взявши до рук мож би заробити і пр."
"Та" — каже п. Порсковскій — "оно то і теє правда, що говорите, але чи все мож брати з Шевченка?"
"Від кого ж нам і брати, милостивий добродїю?" відказав я. "Писаня давнїйших україньских писателїв Котляревского, Основяненка, Гребінки, Шевченка, Марка Вовчка і других подають нам взорець язика; опираючись на тих творах можна написати граматику — о писанях новійших не завсїгди можна се сказати. Коли давні україньскі писателї поривали нас і чарували чистотою і природним током, величною простотою україньского слова, то новоукраїньскі писателї нарікаючи на "самокопирсанє" копирсають тьму тьмущу слів нових нїкому і нїзащо не придатних. Правда, писатель повинен творити вирази, коли потреба, але у декотрих новійших писателїв ся творливість виродилась в хоробливу кортячку: хочуть притьмом утворити якійсь новий, штучно вирублений язик, при чім гматають нові вирази місто слів зовсїм знаних і через те вельми утрудняють читанє своїх творів. Пр. слово лїтній кождому зрозуміле і в Галичинї і на Українї. Та ба! оно єсть і в польскім і в россійскім. Ся думка непокоїть писателя, рупить єму душу, він притьмом хоче "ориґінальне" дати слово і пише: "сонечко, що розпустило своє лїтошне промінє". Тимчасом лїтошній зовсїм не єсть ориґінальне слово, єсть оно і в старословеньскім і старорускім, єсть і в новорускім, именно в Бойківскім, котре належить до найбогатших говорів малоруского язика; лїтішній утворене від лїтість, а значить зовсїм що иншого, нїж лїтній. І так писатель силкуючись висказати, о скілько мож цвитучим стилем, склав таку недоріч, як би пр. повів по польски: słońce, które rozpuściło swe latosie promienie... Шевченкове: сонце осяє тепер вже нї по чому, тепер по новому пише ся сяяє — розуміє ся, що і осіяний тепер перешито на осяяний; клятий се не вистарчає, треба сказати клятований; пахучій, пахущій змінено на запахущій; могучій се вже видиш, перестаріле, то-ж пише ся могутний (се "ориґінальне" слово з ческого: mohutny); розличний (хоть оно уживає ся подекуди людом в Галичинї і на Угорщинї) не уживає ся Українцями зовсїм; розмаїтий уживане тут і там між людом також відкидують; за тоє залюбки утворяють слово ріжноманітний, відай з оглядом на ческе слово rozmanity; але ще доста тому; силкуючись підходячій утворити вираз на росс. однообразний клеять: одноманітний. Я увірений, що наш полуграмотний селянин скорше зрозуміє слово "однообразний" або "одностайний", нїж згаданий новотвір язиковий. — Доселї у нас говорено і писано имя (имено, мено, йменє, менє) і назвище. Тепер утворено на нїм. Zuname, ческ. prijmeni новий вираз: наймення. Але не лише розщедрюють ся новими, зовсїм непотрібно зложеними виразами кладеними вмісто слів знаних і в повседневній бесїдї уживаних, єще оказують ся вельми нетолєрантними зглядом своїх найбільших писателїв, у котрих відкривають "московскі слова", яких майже загально уживає наш рускій люд в Галичинї... або давні вирази підмінюють другими не конче вдатно зібраними. От і бодрий вже тепер "изгнано на поток", дармо, що у Основяненка находимо в т. І. на стор. 66. "То гляди: йдуть двоє поперевязувані рушниками, бодрять ся, вихваляють ся". Тепер вже пишуть бадьорий. Правда у Шевченка є слово бадьоритись: "Мов та чапля між птахами Скаче, бадьорить ся" тілько-ж у Шевченка тоє слово ужите одвітно ситуації. Загалом у Шевченка навіть слова з церковного ужиті так, що цїлости зовсїм не шкодять, а навіть надають всему вираженю незвичайної сили вислову пр. "Молюсь, Господи внуши им Уст моих глаголи або: О Боже, суд Твій всує і всує царствіє Твоє!" Того по значній части не мож сказати у літератів новоукраїньских. Они на пр. уживають бадьорий, бадьорний, бадьористий в значеню бодрий. Я думаю, тут єсть певний відтїнок в значеню тих посвоячених слів: бодрий = bieder, tapfer; бадьорний = юрний, зуховатий, хваткій; чепурний, надувистий; зухвалий keck, ubermuthig, auffahrend; ободрити Muth einflossen, ermuthigen; zar Tapferkeit anfeuern; підбадьорити zum Uebermuth reizen, aafstacheln, anspornen, hetzen. — Декотрі "розбадьорились" єще дужше пишучи: бадьорий ніс. Се нам так видає ся, мов би хто сатирично сказав, або, як Українець каже, прикладку приложив, розуміючи: ніс кирпатий, перкатий, втиркуньскій ніс; перконосий, парконосий... бадьористий ніс (sic!). Як би у нас сказав красавицї "у тебе ніс бадьористий!", то би обидила ся, думаючи, що розуміють: ніс довгій, чаїмоковатий. Але тому ще не конець: пишуть: бадьорне повітрє се б то різвий, орізвляючій, свіжій воздух. (Наш люд коло Старого Міста в Самбірщинї говорить: різьва вода = frisches, erfrischendes Wasser).
Чудно також те, що инколи гадку в реченю штучно, а навіть неприродно висказують тим, що якесь слово мов на виставку дають, думаючи може, що оно зовсїм нове, і повтаряючи єго до зануди, так, що виходить лише непотрібна грайка слів пр. "копирсає свою душу". "И копирсає він себе і копирсає і копирсає", "вони позвикали копирсати ся у своїх мікроскопічно дрібних лїтах". Се все "копирсанє" зобгане майже на одній сторінцї часописи. То прецїнь за богато! А і само слово "копирсає" мов понатикане трохи чи не обридне читателеви. Як же-ж видає ся милим і свійским тоє самоє слово покладене, як слїд, на своїм місци у Основяненка в т. І. на стор. 186. "Мати... копирсає, слїпуючи, то очіпки, то рушники на придане дочцї!" Значить, що в стилю писателя так, як в прибраню женщини може бути густ, або противна нечепуреність, хоть до строю ужитих самих цвітів..."
(Дальше буде.)
[Дѣло, 07.07.1896]
(Дальше.)
"Та оно правда, що говорите" — притакував п. Порсковскій — "але, але... га га! — Ви самі, добродїю, творите безлїч слів нових. Місто справозданє кажете звіт. Правда, що справозданє взяте з польского, зложене і не богато варте і в польскім — та вже ми до того слова увикли. А Ваше звіт Бог знає, як утворене. Яка-ж етимольоґія в тім слові? нїяка! не знати чи звід, чи війт чи що? го-го! я Вашого слова звіт не прійму!" гукнув на кінци підбочившись бадьорно із пересердя яв стинати палицею головки польовим цвітам, що рісно росли при дорозї. Кількадесять цвітівъ за хвилю скотилось на долівку даючи своїм сумним кінцем неоспоримий доказ про умертвляюче дїланє фільольоґів...
"Не пріймете слова звіт, добродїю, то менї за-для того тяжка упаде журиця!" сказав я рівним голосом. Другі товариші засміялись на ту мою заяву. "Але мушу Вам сказати, п. Порсковскій, що — най Вам тото не буде в обиду — Ви таки видко не дуже занимаєте ся етимольоґією, коли не годні розібрати слова звіт. Нїгде може нема тілько всезнайків, що в нашій Галичинї, незвичайно зарозумілих і дразливихъ. Тим часом кождий чоловік, хоч би і найученїйшій, далеко більше не знає, нїж знає. Тому не належить вичиняти ся своєю всеумностію. Вас, добродїю, не уважаю всезнайком, тож подозвольте, що Вам розкрию нетрудную впрочім етимольоґію згаданого слова предложенного мною на нїм. Beriсht, польск. sprawozdanie. Слово звіт не єсть нове, лише ужите мною вперве в поданім в горі значеню. В старословеньск. і старо-руск. єсть извітъ eхcusatio, occasio; causa извѣштати (старо-руск, извѣщати) dicere, narrare, loqui, извѣштєнніє (староруск. извѣщенне) argumentum (тут також слова: привіт, завіт, віче; бойківске звічати, завічати). Ото-ж думаю, що на тій підставі могли би ми приняти слово звіт на нїм. Bericht, слово коротке, поєдинче, а не позичене нї від кого".
"Що до мене" — відозвав ся п. Кипріян, — "так мене слово звіт не вражає а після виводу, якій чулисмо, єсть то слово зовсїм правильне. Впрочім знаємо всї, що се слово новозведене, книжне, а чи удержить ся, покаже будуччина. Та просив би я Вас о поясненє декотрих слів, які попадають ся тут і там у новоукраїньских писателїв. Що се значить: експрессія, що ишла з прирожденного ключа, що значить хупава — не чути і плїка?
На те одвічаю: "Слово хупавий (єсть і в старословеньск. хоyпaвъ) значить пишный, хорошій — та, коли се слово дїйсно уживає ся у люду україньского (що єсть имовірним, бо один цвіт зове ся в укр. xупавки), писатель уживши того місцевого слова, повинен був в примітцї дати єго поясненє і примірами показати, в якім уживає ся значеню; "плѣк", се відай, значить оклик россійского команда "пли" = пали; як бачите, сміливости в твореню нових слів новоукраїньским писателям відмовити годї... Що-же до "ключа" то оно в россійскім значить то, що наше жерело. Коли-ж на Українї якій селянин прокаже ключ, то се захватив з московского. Ми ключем отвираєм замок, а з ключа води не пьємо. В кієво-печерскій лаврі бачив я мощі угодника Божого, котрий умертвляв себе тим способом, що було, пив лише тільки води з кирнички коло єго келії находячої ся, кілько вмістило ся в вижолобаний ледви на пядь за довгій трираменний хрест з металю. Привітний монах опроводжуючи мене по печерах набрав погожої водички з криницї згаданим хрестом і дав менї напитись. Се дїйстно було велике самоумертвленє з сторони того богоугодника маючи під боком таку ладну воду, та пити її так мало. Але те самоумертвленє реченого богоугодника було би лише незначним в зрівнаню з сим, коли бисмо нашу спрагу мали гасити водою з ключа... Нї, добродїйство, до того вже я не охотник... Та бачу і вся Русь наша так скаже:
Як же-ж менї, бідолашній, та на світї жити:
Кажуть менї бідолашній, з ключа воду пити!
В ключи дїрка невеличка, як єго напьєш ся?
Не утолиш, брате, спраги, хиба захлиснеш ся!"..
"Та таки так" — каже п. Порсковскій — новійшими часами з язиком навіть у голоснїйших писателївъ буває якось чудно... Не знать чому, пестрять декотрі писателї свою річ виразами взятими з иншихъ язиків славяньских. От де-які писали часом "незґрабний місто незгарний, безгарний (ужив. декуди у люду Галицкого) безподобний, безобразний, нескладний, неповоротний; несправний; тепер то вже пишуть зґрабна церковця (sic!) минаюче хороше україньске выраженє: гарна церковця."
"Се дїйстно, не добра приміта" — кажу — "що у декотрих писателїв мов завмирає природне почуванє язика. Нераз виходять чудовища через те, що декотрі з народних писателїв за кожду цїну старають ся вдоволити народній приказцї: "нехай гірше, аби инше!" І так: мягкій голос, пріятный голос се все щоденщина, треба штучнїйшого вираженя, то ж пишуть: оксамітний баритон (не знати, чи єсть також баритон полотняний, чиноватний, перкалевий, бавовняний...) Зуб часу се вже устаріле вираженє, так викрешують: сокира часу... — Один писатель старає ся уникнути книжного, але зовсїм доброго і в народнім дусї зложеного слова посторонний то-ж пише: зверхні (!) впливи нашої літератури; — другому саме подобає ся слово посторонний і він, як раз, дає на виставку тото слово там, де оно зовсїм не годить ся пишучи: "З ріжних причин мусїв (Маркіян Шашкевич) покинути семинарію і здобувати собі дальшу просвіту без всякої посторонної (!) помочи." Не думайте, що тут згадує ся про поміч з сторони Анґлії, Франції або Россії... нї! се, бачите, річ про те, що отець відказав Маркіянови помочи угнївавши ся після єго виключеня з сїменища."
"Та що се значить: "зъ ріжних причин мусїв покинути сїменище" закинув п. Порсковскій — "се дає доволї поля до ріжних припусків і домислів, а знаємо прецїнь, що вся провина Маркіяна була та, що забавив ся на проходї довше над позволену годину, за що єго строго, але по закону, покарано видаленєм з закладу."
"Тут вже, бачите", кажу "розлив ся сердечно наш брат, хитрий Малорос, любуючій собі в висказах темних, неопредїлених різко, мріючих мов та "воля степовая". Ваш заміт зовсїм слушний: тоє непевне вираженє зовсїм хибило знаміреної цїли: закрити провину Маркіянову впрочім незначну... Та що Вам скажу, панове, навіть у виднїйших писателїв инодї лучає ся якась неприродна пересада, розтяженість, розплавистість стилю або спосіб вираженя, як раз, не годящій в письменній словесности. От пр. зразок такого писаня: "можна було спочити пошматованому серцю і покарбованій, благородній души поета." Чи не мож було про Шевченка сказати без хитрої мови попросту: "де поет міг найти відраду для свого зболїлого серця" — а притьмом таки треба було "шматувати" серце і "карбовати" душу поета? — або в житєписи Маркіяновій не сказано, що єго виключено або видалено з сїменища, тілько: "старшина вигнала (!) єго з семинарії". Від сего висказу дїйстно аж моторошно стане."
"Та вибачайте" — відозвав ся до мене п. Талалей. — "Ви критикуєте остро, а чи Ваші гадки всї cуть непохитні і правдиві? Може не одно слово, що Ви тут притакуєте, дїйстно живе в устах люду Україньского, а тогдї не позбавлене условій жизни?"
"Я моїх висказів" одвічаю "нїколи не клав і не кладу яко аксіоми; що більше я і сам виступаю против слів ужитих вже мною, коли глубше роздумуючи дійду до пересвіду иншого. От приміром перше писав я: истнованє, скромный, дїяльність, вимога, стосунок... а нинї закинув тоті слова і пишу: єствованє, смирний або смиренний, дїятельність, вимаганє або требуванє = Forderung (вимога значило-б тілько що Pression; перемога Uebermacht, Uebergewicht; спомога, помога Hilfe; підпомога, підмога Unterstutzung), відношенє. Значить, у мене рідний язик висше моєї личної амбіції. Я тут говорю про ужиті декотрими писателями слова з котрими не годжу ся. Але, коли менї хто докаже, що в якій околици люд україньскій говорить: достомитно, одноманітний або в якій україньскій пісни співають: "дівчино кохана з бадьористим носом", тогдї я покаюсь і скажу: рессаvі! mеа culpa, mea mахіmа culpa! Впрочім не маю знаміру нанести обиду нїкому. Заслуга писателя в літературі може бути велика, мимо декотрих виразів ужитих ним нещасливо. Все-ж думаю, замітки язикові побуджують других до мисленя і яко рада можуть пригодити ся, именно молодшим писателям. Коли увзгляднимо обставини, серед яких судило ся нашій літературі коротати житє, то мусимо змаганя писателїв наших оцїняти не надто палко, поривисто і беззглядно.
"Як же-ж думаєте" — спитав п. Кипріянъ — "про вплив україньских писателїв на нашу літературу?"
"Вплив той — кажу — "єсть важний і благодатний. Коли після перших вибростків літературних Маркіяна Шашкевича і товаришів, на котрих також дїлало живе слово україньских писателїв, у нас заморозило "високосложним" подувом — руске слово в галицкій літературі через кільканацять років мов зацїпло, лежало трупом бездиханним, аж внов вернуло до житя під впливом творів Шевченка і других україньских писателїв. Кількадесять книжок, що розійшлись в Галичинї в р. 1861–1863, зробили своє дїло, влили нового духа в руску суспільність в Галичинї, дарма хоть і сміялись високосложники з невеличкої україньскої літератури, котру, мов, всю вигідно понесеш під пахою... Тії то давнїйші україньскі писателї не лишень що-до змісту своїх творів, але також що-до язика, а именно що до язика взором повинні нам служити. Хоть і опісля проявилось живійше житє в галицко-рускій літературі — та все загалом кажучи: в Галичинї в рускій літературі мимо поступу в дечімъ все єще планність (sterilitas) що до більших утворів духа; загалом кажучи і тепер ще на Українї більше тямучих тружеників і більше родючої ниви літератскої. До того-ж з огляду на обставини закордоньскі мусим признати, що у многих укр. письменників далеко витревальша праця, нїж у наших, а передовсїм далеко більша жертвенність. Невигідність наших взаємин літературних, а може і декотрі другі причини зложують ся, що на Українцїв галицка література далеко менше впливає, нїж українська на Галичан, навіть що-до самої словнї. Українцї на примір декотрих звичайних слів галицких як: лиш, лише, лишень, лишити майже виключно цурають ся. Те мусим порікати. Бо Галичане і Українцї разом повинні дбати спільними силами зложити річ літературню. Думаю, що народовцї галицкі в самій засадї красше понимають гадку мало-руского язика, нїж Українцї, бо беручи переважно форми україньскі в річ літературню втягають всї слова уживані народом мало-руским рівно в Галичинї, як і на Українї. (В певній мірі доповняючим матеріялом винна бути також словня буковиньско- і угорско-руска.)"
П. Талалей на се замічає: "Ге, добродїю! та-ж ново-україньскі писателї тепер таки декотрі слова приняли галицкі"...
"Так" — одвічаю — "приняли, хоч не богато і не конче щасливо. І так приняли на пр. истнованє, вигляд... Треба знати, що слово вигляд єсть лемківске а значить вікно, Fenster; виглядок, вигладка Guckfenster, у Французів vasistas. Поляки недавно утворили собі нове слово wygląd Aussehen, а декотрі наші літерати, мабуть не знаючи про місцевий, лемківскій вираз вигляд в знач. вікно — і собі почали писати вигляд в значеню нїм. Aussehen. Я думаю, в тім значеню того слова у нас не уживати; а позаяк каже ся визирати aussсhen пр. визирає зовсїмъ здорово, так на нїм. Aussehen кладу: визір; вигляд же = 1) Fenster 2) Aussicht.
(Конецъ буде.)
[Дѣло, 08.07.1896]
(Конець.)
Що до нових виразів стрічаних у теперішних україньских літератів треба бути досить обережним. Людових слів — сих нам як найбільше горнути до літературної річи; більшою частью людові слова суть зовсїм здорові. Инша річ з словами утвореними від самих писателїв. Тут належить одмітити дві скупнї (ґрупи). До першої належать новоутворені вирази на місто слів зовсїм звичайних і загально уживаних в бесїдї розговорній. Творенє таких нових виразів єсть зовсїм непотрібне, а часто шкідне. До другої скупнї належать слова на відсаджені (абстрактні) понятя, терміни наукові і пр. Творенє слів тої ґрупи єсть потрібне в міру розвиваня народної літератури в ріжних вітах відомостей і наук. Недоладно утворене слово тої ґрупи менше шкодить, бо менше входить в язик літературний. Коли н. пр. на нїмецке слово Zwe kmassigkeit я творю нове слово доцїльність, а другій писатель метовідповідність — то оден вираз і другій єсть штучний, можете вибрати один або другій — се для народного язика єсть річью меншої досяглости. Один писатель україньскій утворив на Kegel, conus, стожець, стожок вираз: гранкокіпчик (гл. словарь Желехівского). Се слово зовсїм недоладне, але лиха не накоїть, бо в народний язик не війде, а чоловік обізнаний з елєментарними понятями ґеометрії єгo відкине. Вистерігатись однакож належить, по приміру Чехів, притьмом складати вирази на терміни в цїлім культурнім світї уживані, котрі вже і наш люд переняв. На примір: місто елєктричність дехто уживає за бл. п. Левченком громовина ческ. hromovina. Хоть і гарно звучить тото слово, та єсть таки не одвітне. Громовина означала би матерію грома, а, як звісно, елєктричність не єсть матерією. До того на ясности зовсїм не зискує висказ: світять громовинними лямпами, простий мужик далеко лїпше зрозуміє: елєктричними лямпами. "Під рожевим, мягким абашуром блимав ясно-голубоватий світ громовини".— Чудна річ що ново-укр. писателї силкуючись нераз утворити нові вирази на місце слів в цїлім культурнім світї принятих, з другої знов сторони цїлими пригорщами горнуть слова францускі, латиньскі, грецкі, і нїмецкі... за приводом Россіян — і так найдете: шантаж, детальний, релєфний, режім, престіж, абашур, ґрандіозний, стімул, стімулювати, квієтистичний, атрофія, атрофірований, "атрофія індивідуалістичного стімула в економічному житю", масштаб і пр. пр. Щоби зрозуміти декотрі утвори новоукраїньских писателїв, мусить значна часть нашої, а надїйсь і україньскої, публіки, читати тоті твори з словарем чужесловним в руцї. Те, минаючи саму жалку подїю занечищуваня рідного слова, єсть тим чударнїйше, коли зважимо, що література наша має нам служити для домашного обходу, а наша интеліґенція така нечисленна".
"Та я думаю" — каже п. Порсковскій — "тому можна би зарадити тим способом, щоби редакція прислані манускрипти справляла"...
"Нехай же Бог сохранить!" закликав я — "тогдї-б доперва, надїйсь, вийшли чудогляди чудогляденні! Редакція лише тогдї може справляти рукопись, єсли має на те дозвіл від автора. Впрочім думаю, що не легко найде ся совістний автор, котрий би позволив зміняти собі стиль або слова, бо зміни подібні звершані найчастїйші прихапцем виходять звичайно в некористь самого твору. Правда, що у наших видавцїв єсть дїйстна кортячка справлювати, хотьби навіть далось запоруку авторови, що язика тикатись не буде. І на примір справляєсь так місто: "За дня сидять самочки по пнях ріжних дерев в місцях вбезпечених від безпосередного дїланя лучей сонїчних" на "За дня сидять... в місцях вбезпечених від посередного (siс!) дїланя лучей сонїчних" і гадки не маючи псує ся цїлий змисл реченя; — місто: "Коли вже з яєць виляжуть ся etc. на: Коли вже... вилягнуть ся і пр. Подібно "справлює ся" також в передруках, хоть тут вже авторови менша заподїває ся кривда, бо хто слїдить основнїйше, той глядає статью в ориґіналї. І так пр. справлює ся місто: "в пору складаня яєць (бесїдує ся про мотиля) на: в пору червленя (sic!) зраджуючи тою поправкою незнанє елєментарної річи т. є. ріжницї межи червом (Made) а усїльницею (Raupe).— Україньских писателїв инодї давнїйші галицкі редактори справлювали по своєму. I так пр. коли, було, напише якій літерат україньскій: кінь насторошив уха то не втерпить галицко-рускій письмак і "справить" доконечне "насторожив", хоть і в польскім єсть слово nastroszyć, правда, що не кожда галицка душа про те знає. Впрочім в укр. єсть окрім насторошити також форма насторочити (обі форми можуть бути!). Так бачите, давати ius gladii редакторам, се було би небезпечно і шкідливо. Живе слово най трище живою струєю, природним током. Лише безпристрастна, предметова критика може давати певні указки і певні ради писателям, але приказовати им не годна і не повинна. Духа в клїтку не посадити. — Нераз то бачимо у нас в перепечатках, як україньскі твори "галичать ся", змінюють ся не лише поодинокі слова, але і цїлі реченя, а тоє завсїгди майже виходить на шкоду самим творам. Именно чудно оно буває в україньских стихах перепечатаних у нас з акцентами слів. Як звісно, лучші укр. писателї заховують скрізь правильну будову сгиха. Мимо те их стихи, не під пару римованим клепанкам декотрих галицких писателїв, до непізнаня бувають сковірені. Хто на Українї перечитає тоті передруки, той хиба здвигаючи раменами подумає: мабуть в Галичинї avis rаra, хто знає метрику руску. От Вам тут кілька примірів. Як звістно, декотрі слова на Українї мають инші акценти, нїж у нас, а се повинно ся добре знати, вже хочби задля того, що в україньскім нарічю написані найлучші малорускі твори. Українцї приміром акцентують: дере́вце, яко́сь, ду́мати. Тим часом змінено:
Дере́вце почало́ каза́ть —
Тепе́р само́ собі́ стої́ть
Дере́вце молоде́ньке. —
Раз я́кось хма́ра наступи́ла
Схопи́лась бу́ря і зломи́ла
Дере́вце бі́дне з корінце́м
на
Деревце́ почало́ каза́ть —
Тепе́р само́ собі́ стої́ть
Деревце́ молоде́ньке. —
Раз яко́сь хмара наступи́ла
Схопи́лась бу́ря і зломи́ла
Деревце́ бі́дне з корінце́м.
Як звісно, може дуб мати в многім числї ду́би і дуби́; — мож акцентувати че́рез і чере́з, на сві́тї і на́-світї. Будова стиха показує нам, якій акцент має бути. Та на се не зважано, місто:
Чере́з отті́ дуби́ й оси́ки
Хоч пропади́ на ві́ки! —
Нам ли́шенько чере́з таки́х —
Що тілько на́-світі вели́ким ри́бам жить,
перепечатано:
Че́рез отті́ дуби й осики
Хоч пропади́ на ві́ки! —
Нам ли́шенько че́рез таки́х.
Що тілько на сві́т вели́ким ри́бам жить.
Рівно зіпсовано:
Вподо́бавсь дуже їй приві́тненькій куто́к.
Глади́ть
На ти́чках виногра́д виси́ть
Густе́нько, аж тиче́чки нахиля́є.
От ду́ма, снї́данє смачне́.
Уся́ка я́гідка нена́че привита́є.
Прима́зать ся уміє на дурни́чку.
Пола́суй з на́ми молоди́чко.
Лиси́чка ду́має: цвірі́нькало ти су́чій
Жалкуючи що бі́гла по дурно́му.
На бре́хнї ве́рне свій язи́к.
Я на́ світї ще й го́да не прожи́в.
Сїнце́ і скоти́на, горо́д і пчілки́.
I по́ миру ста́рцем пусти́ли мене́
Уся́к як чужо́го від себе жене́.
Жила́ в мене пта́шка в цяцько́ваній клї́тцї.
На дво́рі люту́є зима́ лихома́нка.
Раз я́кось весно́ю у я́сну годи́ну,
на:
Вподо́бавсь дуже їй привітне́нькій куто́к.
Гляди́ть
На тичка́х виногра́д ви́сить
Густе́нько аж тички́ нахиля́є.
От дума́ снї́данє смачне́.
Усяка ягі́дка нена́че привитає.
Примаза́ть ся умі́є на дурни́чку.
Поласу́й з на́ми молоди́чко.
Лиси́чка дума́є: цві́рінькало ти сучій.
Жа́лкуючи, що бі́гла по дурно́му.
На брехнї́ ве́рне свій язи́к.
Я на сві́тї ще й года не прожи́в.
Сїнце́ і скоти́на, огород, пчілки́.
І по ми́ру ста́рцем пусти́ли мене́.
Вся́кій як чужо́го від се́бе жене́.
Жи́ла в мене пта́шка в цяцько́ваній клї́тцї,
На дворі́ люту́є зима́ лихома́нка.
Раз яко́сь весно́ю у я́сну годи́ну.
Через таке справлюванє "на самоилку", ковірить ся ритм стиха і мельодія пропадає зовсїм. Також бачимо подекуди в галицких перепечатках творів україньских не послїдовність: всюди приміром змінюють ця на ся, це на се... добре, з тим годжусь, але треба такі зміни всюди перевести послїдовно, а то словечко оце лишає ся без зміни — а оно повстало из: от-се. Оттак випадає печатати не оце-ж а отсе-ж так само, як: отсей, робить ся і пр.
"Яка, добродїю, у Вас думка що-до правописи?" поспитав п. Кипріян.
"Правопись взагалї" — кажу — "се річ меншої ваги. В жадній правописи на світї нема строгої послїдовности. Правопись фонетична єсть легша, а нашому язику одвітнїйша, нїж етимольоґічна. Все-ж таки правопись повинна як найбільше узглядняти приміти язика. Та бачите нинї я не охотник розводити ся про правопись, в котрій нам треба прямувати по можности до упрощеня, а головно до збереженя осібностей рідного язика. В короткости тут лише тоє замічу: давнїйше писали у нас і на Українї клейнод plur. клейноди. Тепер, не знать чому, декотрі пишуть: клейнот plur. клейноти. Оно по моєму, по рускому слуху одвітнїйше говорити і писати клейнод (в нїм. das Kleinod). Також тепер пишуть потаж місто поташ (нїм. Pottasche з нижнесаксоньск. Pott = горнець, казан, желїзняк і Asche попіл; луг, з котрого узискують поташ, відпаровують звичайно в зелїзних горшках або казанах). Люд наш говорить виразно ш. genit. поташу; — фабрику, де роблять поташ, зовуть в горах: поташня = Pottaschensiederei; — властитель поташнї, Pottaschensieder, а також робітник занятий в поташки зове ся: поташник.
"Oт" — каже п. Порсковскій призадумаючись — "така то вже у нас природа: не в один гуж всї тягнуть! Хоть і правда, що Ви кажете, так не послухають Вас, нїкого другого на світї... У нас так буде, як бувало: що голова, паночку, то розум!"...
Ми вже зробились в містї. Вступили ще до склепу, щоби прохолодити себе в запалї фільольоґічнім — содовою водою — і вкінци попрощавшись розійшли ся мирно з легким серцем домів.
Я-ж все-таки думаю і роздумую, чом то так у нас не в один гуж всї тягнуть. Але мoєї журби не подїляє пан Микита Невеличко, котрий все твердить, що тоє "тягненє не в один гуж" єсть непремінно познакою ґеніяльного покрою всїх малих... чи там пак... всїх Мало-Русинів. То-ж всї "не-в-один-гуж тяжні" панове тїште ся думкою: в кождому з вас сидить цюприк ґеніяльности!...
[Дѣло, 09.07.1896]
09.07.1896