"Ми не маємо граматики!"

І.

Раз якось стрітив ся я у Львові з одним русином, що придержує ся твердих основ в розуміню нашого народного побуту. Почали ми оба розмову про всяку всячину з житя Русинів. Аж тут мій розмовник повідає: "Як у нас може бути добре, коли ми не маємо граматики!" Не було на стілько часу, щоби довго розводити ся над сим висказом, та й мабуть тяжко було би пересвідчити чоловіка, що так не є, коли він цїле нещастє, цїлу недолю руского народу звалив на тих кілька слів: "ми не маємо граматики!"

Тая дивна гадка морочить не одного чоловіка у нас; хто знає, чи й не більша часть рускої интеліґенції нїчим иншим так завзято не журить ся, як тим, що "нема граматики"... Небіщик Станьчик, паяц польских королїв, заложив ся був з двораками і доказав, що найбільше за єгo часів було в Кракові лїкарів; а у нас дуже легко було би доказати, що найбільше маємо граматиків. Хто цїкавий пересвідчити ся о правдї сего висказу, няй перегляне всї видавництва наших твердяків, а певно найде, що три четвертини всего, що они написали, дотикає азбуки. Пок. Наумович писав в "Науцї" з 1873 р., що уважає фонетику найбільшою язвою на Руси; на зборах "Русскої Ради", на зборах "общества им. Качковского" навіть мало грамотні селяне критикують книжки призначені для ґімназії; о. Красицкій так озлобив ся був на читанку Барвіньского, що не пошанував анї свого становиска, анї своєї старости, але повиривавши поодинокі слова зуставляв і відчитував так, що участники сміялись і за боки брали ся, а він сам, як комедіянт руки ломив і Руси загладу віщував! Наші рускі Консисторії, як би які академії до малої азбуки, повидавали до підчинених священиків накази, як до них треба писати. Великій переполох був настав, щоби хто "ъ" не опустив. А вже на послїдних зборах общества им. Качковского в Станиславові від фонетики зачали бесїду і на фонетицї скінчили. І хтось би сказав, що патріоти у нас не працюють. Они працюють, і ще як працюють!

О. Юстин Желехівскій — як єго наші тверді назвали: великій "столпъ" и "утвержденіє исторической Руси" в перемискій епархії — випустив 1894 року в світ брошуру під заголовком: "Іоанъ Снѣгурскій, єго жизнь і дѣятельность въ Галицкой Руси". В тій брошурцї оповідає також і те, що Снїгурскій не хотїв приняти присвяти II-ої части "Вінка", бо, як сам висказав, "не пристоїтъ священнику, щобы имени єго присвящалась книга свѣтская [собственныя слова епископа]". Се було би по трохи зрозуміле. Однак почтенний автор трохи низше подає цїлком иншу причину. Епископови жаль було, що в I-ій части "Вінка" укладники випустили "ъ" і в 3-ім лици глаголів уживали букви "в" замість "л" ["ходив" замість "ходилъ"]. А дальше на стор. 118-ій пише: "Такъ поступаетъ человѣкъ чести і совѣсти, так дѣлаетъ истинный и праводушный патріотъ!" З сего висказу кождий пересвідчить ся, до чого доводить чоловіка партійна злоба и заслїпленє. Як такому легко видсудити своїх противників в поглядї на правопись від чести і совісти! Єсли такі учені мають у нас голос і находять притакуванє у значного числа суспільности, то певно не зараз возьме на Руси верх здорова гадка.

Ще одна цїкава приключка пригадує ся менї з моїх шкільних часів. Коли я був в І. і II. клясї ґімназії, уживали у нас, як всюди, рускої граматики д-ра Осадци. Поміж учениками було І-ше і II-ге виданє. И ми поправляли — кождий після свого розуміня рускої граматики — в І-ім виданю в 3-ім лици глаголів на "в", а в ІІ-ім "в" на "л". Була се дїтвача забавка, певно не більша, як у о. Желехівского!

А таки у нас появило ся в сїм столїтю досить граматик. Одні списували граматики церковно-рускої мови, другі народної, а деякі і "тарабарщини". А нашим твердякам все ще за мало! Они хотять якоїсь граматики, щоби не то старші без всякої науки знали єї на память, але щоби вже маленькі дїти при грудех після єї правил без похибок бесїдували.

Годилось би застановитись, з відки такі дивоглядні погляди у нас на Руси беруть ся.

Русини тепер ще на дорібку; письменство розвиває ся поволи і доперва в двох послїдних десятилїтях видно значнїйші придбаня. Може тепер по наших школах наука рускої мови стоїть лучше, але давнїйше або була занедбана, або не було нїякої. Колись на цїлу ґімназію була читанка В. Ковальского і хрестоматія Я. Головацкого, а ще нинї де-хто не може нахвалити ся читанки Ковальского. Учителї рускої мови самі дуже мало знали, то і учеників мало научили; де-хто думав, що по руски не треба богато вчити ся, бо кождий вже в родиннім домі навчив ся бесїдувати. За те кождый ученик мусїв пріти над практичною граматикою нїмецкою, а деколи і тростина помагала запамятати всї переміни нїмецких міцних глаголів. Перейшов ученик до ґімназії, а там як почали напихати єго голову латиньскими і грецкими формами, то неодному дали ся добре в знаки сі старосвітскі мудрощі. І неоден, вийшовши з ґімназії, по десятках лїт пригадує собі всї ті plusguamperfect-и і aorist-ы, але як і про що сі писателї писали, не знав у школї, а тепер тим більше не знає. За те де-хто порівнує часи своєї науки, пригадує собі граматичні вправи — і приходить до того висновку, що "ми не маємо граматики". А прецїнь звістно, що у Греків розвивало ся письменство, хоч довгі часи нїхто граматики не укладав; доперва, коли вже грецке письменство почало упадати, забрали ся грецкі учені в Александрії за панованя Птоломеїв до студій граматичних. Однак на Руси все йде на відворіт і на півперекь Насамперед азбука, відтак граматика, а аж на послїдок мова. Тим чином наші недоучені учені неґують правила розвитку чоловіка, хотять поправляти те, що нїяким чином поправити ся не дасть.

Десь-колись можна почути і такій виклик: "Го-го! я вже добре знаю, як треба по руски писати; мене професор Н. Н. учив граматики в І-ій клясї ґімназіяльній, і дуже добре вчив та й вивчив!" — Ну, певно! коли чоловік скінчить ґімназію, побуде на університетї, і єму вистатчає знанє рускої мови набуте в І-ій клясї, то з сего мала потїха для руского письменства і рускої справи!

Коли-ж до браку всякої науки, недостатку всякої критичної гадки додамо безнастанну аґітацію за мертвеччиною, то легко зрозуміємо у де-кого тоту пекольну ненависть до народної мови і до теперішної правописи шкільної. Всї підюджені малоуми, поминаючи живу, народну мову, глядають різних способів, як би то Русини повинні писати, — одні идуть до церковщини, другі радять приняти россійску мову або одно і друге помішати, щоби вийшов якійсь дивогляд, ще иншій писав би навіть по хіньски, аби лиш не по руски! Длятого і не буде нїкому дивно, що один о. бесїдник на зборах "общества им. Качковского" в Станиславові поставив внесенє, щоби подати "меморіялъ къ императору написаный кровію" за очищенєм мови в руских учебниках. Коли б се дїйство наступило, то оно було би не очищенєм а занечищенєм... Але до того на певно не прийде! Однак з сего всего бачимо, як значна часть рускої суспільности — разъ изъ браку правдивої науки, а по друге за-для аґітації индівідуів, що з того жиють — забавляє ся пустими дїтвачими примхами, а майже нїчого не причиняє ся до піддвигненя свого рідного, пригнетеного народу!

[Дѣло, 30.09.1896]

ІІ.

Тепер і я сам скажу, що ми "не маємо граматики" — тілько не такої, яку писав Курціюсъ, або Осадца чи Огоновскій, але такої, щоби лучила нас всїх Русинів до купи, — а коли не всїх, то бодай на тепер тих, що стоять на народнім грунтї.

Коли проголошено нову еру 1890 року, настав на галицкій Руси загальний восторг. Одні сподївали ся, що наступить зміна системи; другі здогадували ся, що жандарми будуть при виборах від тепер так ревно побивати ся за рускими кандидатами, як до того часу побивали ся за польскими і жидівскими; инші знов вижидали, що з щедрого рога правительственного посиплють ся всякі благодати на голодну галицку Русь. Але то все не сповнило ся. Руска суспільність в нещастю не має гарту і витревалости, так знов, коли лише засвитала чародїйка-надїя, той загал зараз показав, що за него можна і треба дати те, що він варта. І забули люде під так важну хвилю, що лиш тверда і невсипуча праця над темними масами може дати нам силу, а тогдї би инакше з вами бесїдували. Та се вже минуло ся. Тепер иде боротьба на галицкій Руси о те: як би сю так важну приключку переболїти, затерти єї і найти нові основи до дальшої працї. Бажати би лише більше вирозумілости — як з одної, так і з другої сторони. В політицї люде можуть різнити ся, але коли стоять на тім самім народнім грунтї, не повинні вести з собою війни на житє і смерть.

Инша знов річ свідчить о недомаганю серед Русинів, а то різнородність правописи, уживаної різними відтїнками серед народного сторонництва. Одні уживають шкільної правописи фонетичної, другі фонетично-етімольоґічної, а треті фонетичної, але не шкільної, чи як би єї назвати. Се дає ворогам україньско-рускої мови право показувати, що у Русинів самих нема згоди що-до правописи, та й взагалї нарід не здобуде собі поваги, коли він ще у себе не годен упорядкувати правописної справи. Оден з наших учених не може знести ї [так само, як славний граматик з Заболотівцїв] і за-для того в своїх писанях не уживає єго. Коли вже так часть Русинів приняла, так уложено шкільні книжки і то на основі словаря пок. Євг. Желехівского, то годилось би всїм за для одностайности придержуватись тої правописи. А маємо Наукове товариство имени Шевченка, маємо там учених, то вже до них належить правопись поправити і завести таку зміну, яку будуть уважати хосенною для рускої мови і письменства. Се й належить також до проґрами Наукового товариства. Де-хто знов повідає так: "Я сам давнїйше писав фонетикою, але коли єї уряд Русинам накинув, то я не хочу єї знати!" Видно, Русин дуже осторожний — як давні Троянцї — "Тіmео Danaos et dona ferentes"... Колись геройством було писати фонетикою, а нинї знов бути противником фонетики. Дивне диво, що богато Русинів забувають на провідну гадку, до чого всїм треба стреміти, а против чого виступити. Коли уряд н. пр. відбирає нам конституційну свободу, кривдить широкі маси, закладає що-разъ більші тягари і т. д., — тогдї виступаймо рішучо і однодушно против самоволї; але коли той сам уряд сповняє те, що від давна було идеалом рускої громади, то нам нема чого ставати дуба. Остаточно уряд може мати на сю або ту справу свій погляд і бачити в своїм поступку якійсь свій интерес, а ми знов свій, инакшій, — однак се нїкого не оправдує, коли він на уряд ремствує і не хоче приймати від него навіть річ користну. Уряд урядом; він иде і робить, як знає і розуміє, — та й уряд не вічный: днесь князь, завтра "ґрабя", а позавтру н. пр. Люеґер. В загальній боротьбі і ми берім удїл, тогдї, що другим буде, і нас не мине, а заложимо руки, то знов зискаємо те саме, що зискали за вірну службу в 1848-ім роцї. А в правописи треба конечно йти до одностайности всїм Русинам, а зміну, коли покаже ся потреба, лишити нашим літератам, а ще радше ученим, бо так принято в цїлім світї цивілізованім, що швець знає шевство, кравець кравецтво, а учені люде працюють на поли науки. Они творять, а загал готове приймає. А сли будемо каждий розуміти і поступати на свій лад, а ще коли у нас першій тон будуть брати недоуки, люде обаламучені, або индівідуа, що з баламутства на Руси мають хлїб, то ми все будемо немічними і нїколи до сили не прийдемо.

Поволи ширить ся у нас гадка працювати над моральним і матеріяльним піднесенєм народу. Однак все ще дїє ся поволи. Одні люде противні всякій роботї — повідають, що так ще найлїпше, як тепер є, бо хлоп тогди ще добрий, пока темний; они говорять те саме, що недавно один польскій князь. Тих вичеркнїм зі спису народних робітників. Другі противні н. пр. "Просвітї", та їдуть на "kółk-ахъ" або хотять оснувати читальню им. Качковского, а не могучи сего зробити, нїякої не основують. Треті знеохочують ся, бо робота йде пиняво, находить ворогів в селї, і т. п. Але-ж у нас не одно йшло пиняво, без ворогів нїгде не обійде ся, глупота людска не має границь, а від разу годї надїяти ся дуже світлих наслїдків з працї на так яловім і запущенім грунтї. Але най добра гадка иде між маси по цїлій Руси, від села до села, від хати до хати, а певно з часом сильно прийме ся, вкорінить ся і овоч видасть.

Найгірша пеня у нас, що в веденю політики у нас настала велика замішанина. Не буду тут повтаряти на лад других людей, що той або сей чоловік винен, бо в політицї годї когось канонізувати, а другого в пекло посилати. Ми всї завинили, або нїхто не завинив. Завинив хтось від давна, що нас запряг в невольниче ярмо. Однак вина таки мабуть чи не найбільша по сторонї Русинів, що взяли на себе ярмо. Quisque suae fortunae faber. Якось у нас люде нїколи на одну дорогу ступити не могли, але кождий своїм богом ишов. Де не було єдности, там не можна було нїчого тревалого поставити. Кілько то наші люде нафантазують ся, кілько надїї покладають на всяких можновладцїв, а на свої сили, на свій розум цїлком не рахують. Єдности нам треба, а гаразд буде. Може би з сего що і вийшло, сли-би схотїли тепер всї ті відтінки політичні народного сторонництва порозуміти ся і разом на внї виступати. Висказ "einzeln marschieren, vereint schlagen" не був щасливо приложений до наших обстанов. Так идуть вояки, але их веде начальний вожд, там є много ніг, а одна голова; а межи нами богато вождів, а мало простих вояків.

Примітка Редакції. Поміщаючи повисше письмо поважаного М. З. — мусимо застеречи ся, що ми не можемо годити ся на все, що автор висказав в сїм ІІ-ім уступі свого письма. Де-що в нїм фактично невірне, а де-що знов розумоване так, що порушених квестій не розвязує, а радше готово ще більше помотати. Мимо того ми не вагаємо ся напечатати надіслане нам письмо, бо з поглядами своїх людий треба числити ся, не збувати мовчанкою, але показати их і спокійно та річево розібрати. Ми се і зробимо в завтрішнім числї "Дѣла".

[Дѣло, 01.10.1896]

ІІІ.

Сказав один "твердий" Русин, сказав і наш пов. дописуватель М. З., що "ми не маємо граматики" — оба розуміючи се инакше, кождий по своєму. Вп. М. З. не бачить у нас такої "граматики", що "лучила би нас всїх Русинів до купи, а коли не всїх, то бодай тих, що стоять на народнім грунтї" і вказав на три річи: на правопись, на орґанічну роботу около морального і матеріяльного подвигненя народу і на політику.

Ми вповнї пишемо ся лише на вискази Вп. М. З–ого о орґанічній роботї над народом і для народу; а обговоренє ним других двох квестій спонукує нас до корректури та розясненя, щоби — як то ви вже вчера зазначали — в дотичних справах не йшло до ще більшої путанини.

Зачнемо від правописи.

Певно, що було би лучше, як би вже нинї — по переведеню реформи правописи для шкіл і урядів — запанувала одна правопись між Русинами. Але се — як учать досвіди і у других народів — в практицї не дає ся сейчас перевести. [Н. пр. у Сербів єрархія церковна не зараз приняла правопись Караджича.] Переміна правописи — то щось подібне, як переміна валюти. От маємо нову валюту — корони і сотики, а все ще рахуємо і на ґульдени та крейцарі, — наш "Днїстер" яко товариство взаїмного кредиту рахує коронами, а яко товариство обезпечень ґульденами. Як по перемінї валюти, так і по перемінї правописи наступає з сяких чи таких взглядів час переходовий, заки давне цїлком уступить місце новому. Н. пр. від якогось дневника, котрий має ширшій круг читателїв і стоїть лише передплатою, годї жадати, щоби він, без огляду на читателїв, сейчась змінив довголїтну правопись на нову. [Дневник, що стоїть якимись фондами, як от н. пр. рептільна "Народна часопись", може так зробити.] Будь-що-будь річ сама є важнїйша нїж форма, а вже ж не инакше розумів сю справу н. пр. Володимир Барвіньскій, коли почав видавати "Дѣло" правописію навіть — що так скажемо — грубо-етімольоґічною, хоч рівночасно "Правду" видавав фонетичною. З часом правопись "Дѣла" усе більше фонетизувала ся і стала справдї фонетично-етімольоґічною, а нехай нинї чи завтра читателї заявлять свою згоду на зміну нинїшної правописи на нову, то чи посміла би редакція тому спротивитись, коли сама узнає, що нова правопись з різних оглядів єсть для Русинів користнїйшою.

Длятого — на наш погляд — справи правописи серед нас самих не треба брати з якимсь пессімізмом, а в наслїдок того і зикликувати нового рода кваси правописні, за які ми все дорікали другим. Нова правопись заняла вже нинї так широкій простір [в школї, в урядах і в письменстві], що о доли єї в будучности годї й сумнївати ся. А на нинї дай Боже Русинам як найбільше корон і ґульденів — як найбільше чи фонетикою чи фонетичною етімольоґією написаних добрих утворів літературних і наукових. Прийде час — ґульден повандрує до музея, а етімольоґія пійде в добре заслужений стан супочинку, уступаючи місце правописи фонетичній, котрою нинї вчать писати цїле нове покoлїнє.

Своєю дорогою ми годимо ся з п. М. З–ким, що в новій правописи повинна вже бути одностайність [властиво розходить ся лиш о букву "ї"], всї повинні писати нею однаково. Як і з тим годимо ся, що нерозумно роблять деякі, коли за-для того, що при змінї правописи співдїлало правительство, "стають дуба" против такої річи, за котрою передше самі стояли і єї горячо бажали. Однак, здаєсь нам, таких є між Русинами мало, отже і на хід справи они впливу мати не можуть.

Конець-кінцем — справа правописи серед нас самих — на наш погляд — не дає причини до обави на будучність, а нинїшної ще неодностайности правописи серед народовцїв ми не конче назвали би "недомаганєм"; тая неодностайність випливає майже в цїлости з самої натури річи. Не кожда реформа, не кожда переміна дасть cя перевести так скоро, як скоренько здойме ся з ноги старий чобіт, а взує ся новий... Тому-то ми остерігаємо перед пессімізмом в справі правописи та перед новими квасами правописними, котрі нинї безперечно далеко менше мали би оправданє, нїж давнїйше. А нам потрібно часу і сил на инші, важні та й справдї актуальні справи...

[Дѣло, 02.10.1896]

IV.

Тепер поглянимо, як наш Bп. автор М. З. глядить на політичну главу тої "граматики", якої — як каже — у нас нема.

П. М. З. начеркнув насамперед характеристику т. зв. "нової ери", але характеристика єго вийшла не конче вірно. Каже, що в загальнім восторзї, якій тогдї настав на Руси — "одні сподївали ся, що наступить зміна системи, другі догадували ся, що жандарми будуть при виборах від тепер побивати ся за рускими кандидатами; инші знов вижидали з щедрого рога правительственного всяких благодатій для галицкої Руси" — а "забули люде під так важну хвилю, що лиш тверда і невсипуча праця над темними масами може дати нам силу, я тогдї би инакше з вами бесїдували".

Отже в тій характеристицї не згідне з фактичним станом річи поперед всего те, мов би в важній хвили настаня т. зв. "нової ери" забуто на працю над темними масами і закинено думку, що лиш тая праця дасть нам силу". Того не було. Противно — по настаню т. зв. "нової ери" вели народовцї орґацізацію працї для мас з подвоєною охотою — і нїхто не може сказати, щоби т. зв. "нова ера" спинила працю нашу в тім напрямі. Нехай кождий переведе собі порівнанє стану річи перед "новою ерою" а по нїй, то певно пересвідчить ся, що від того часу ми в тім напрямі не вернули ся в-зад, а пійшли на перед, і то доволї на перед.

Що народовцї сподївали ся зміни системи і деяких "благодатій" для Руси — се річ зовсїм природна, бо на основі такого приреченя зі сторони заступника корони посли-народовцї рішили ся тогдї зложити відому заяву в соймі, — але ж при тім не треба забувати, що не то в кругах чисто руских, але і публично в соймі сказано було зі сторони рускої виразно, що Русини рішились на послїдню "пробу" — отже самі творцї т. зв. "нової ери" не присягали, що правительство своєї обіцянки додержить — обіцянки як що-до зміни системи, так і що до умовлених конкретних учинків правительства в користь руского народу — чи то дорогою законодатною чи адміністраційною. Коли "проба" не допише, т. є. коли правительство умови не додержить, тогдї Русини мали очевидно фронт супротив правительства змінити. Так і стало ся під осїнь 1892-ого року, коли то депутаціа послів і "Народної Ради" явила ся у намістника ґр. Баденього і висказавши єму, що він не додержує умови, заявила єму, що Русини переходять з становища вижидаючого на опозиційне. В тій депутації був також посол Барвіньскій — і нїхто тогдї не надїяв ся, що за короткій час посол Барвіньскій в кумпанії з послом Вахнянином, котрий незабаром по тій депутації на зборах "Народної Ради" показав ся найопозиційнїйшим з опозиціоністів — змайструють т. зв. "новий курс" рускої політики...

А вже висказу п. М. З–ого про надїї на жандармів нїяк не можна прикладати до "нової ери"; надїї на жандармів показали ся доперва в часї "нового курсу". Творцї "нової ери" не жадали від ґр. Баденього нїчого більше, як лише безсторонности "жандармів" сиріч властій політичних. Впрочім відома річ, що зараз в кілька місяцїв по настаню "нової ери" — навіть один з єї творцїів, пок. о. Ник. Сїчиньскій мусїв упасти при виборах під напором жандармів...

З наведеного виходить, що Впов. автор начеркнув характеристику т. зв. "нової ери" неконче вірно.

"Тепер — каже дальше Вп. автор — ще на галицкій Руси боротьба о те: як би сю так важну приключку [роз. "Нову еру"] переболїти, затерти єї і найти нові основи до дальшої працї". Отже п. М. З. радить від себе: "вирозумілости з обох сторін, бо в політицї люде можуть різнити ся, але коли стоять на тім самім народнім грунтї, не повинні вести з собою війни на житє і смерть."

Се висказ дуже невиразний. Ми замітимо насамперед, що приключку, о котрій говорить п. М. З., т. є "нову еру" ми би були від 1892-ого року до нинї вже геть-геть переболїли та затерли, і були би ми всї народовцї знайшли ся на одній основі, на тій традиційній випробованій основі народовецкій, на якій стоїть і дїлає наша "Народна Рада", як би не "новий курс", котрий зараз став тому в дорозї і піддавши ся під опіку правительства та польскої верховодячої верстви виповів війну "на житє і смерть" загалови народовцїв, котрий не може погодити ся з політикою сервілізму. А що боротьба "новокурсників" йде "на житє і смерть", се кождий бачить, хто тілько слїдить чини та их прасу. А не завагали ся они перед такою війною мимо того, що стоять "на тім самім народнім грунтї". Та й не диво, бо тут не йде о бесїду або письмо [що має на гадцї Вп. автор], але о політику.

В веденю політики — каже дальше п. М. З. настала у нас "велика замішанина". Автор не хоче винувати нїкого, бо "в політицї — каже — годї когось канонізувати а другого в пекло посилати; ми всї завинили, або нїхто", а вихід до тої замішанини бачить в єдности, отже рад би щоби всї політичні відтінки народного сторонництва порозуміли ся і разом на внї виступали, бо висказ einzeln marschiren, vereint schlagen нещасливо приложений до наших відносин де богато вождів, а мало простих вояків."

Тут цїле поставленє справи Впр. автором зовсїм нефортунне. Менше о то, що він в політицї ставить теорію "всеобщої невиновности", а взглядно "всеобщої виновности", через що одиниця за свої вчинки нїколи-би не відповідала. Але се, що він хоче одностайного виступуваня політичних відтїнків народного сторонництва на внї —і є тої гадки, що ті сторонництва нинї не лиш einzeln marchieren, але і vereint schlagen — то ми сего поняти не можемо. Прецїнь Вп. автор не упав нинї чи вчера з місяця на нашь нещастний закуток землї, аби не бачив і не зрозумів, куда бють народовцї а куда урядовцї. По що-ж ставити справу так, аби путати єї що-раз більше? Хиба на те, щоби засадою "трошки з нами, трошки з ними" маринувати тую прокляту "велику замішанину" в веденю політики...

А може се виплив того — як кажуть — вродженого сентіментелізму "малоросса"? Але-ж бачимо, що панове урядовцї, хоч також "малоросси", дуже "реально" понимають і ведуть свою справу. Так до біса нам, народовцям, здав ся той сентіменталізм! Отже не баламутьмо себе самих, а глядїм на справи здоровими очима і сміло та солідарно идїм у борбі за честь і добро свого народу, як нам наша совість наказує, а побіда буде без сумнїву по нашій сторонї, по сторонї народу!

І буде у нас граматика!

[Дѣло, 05.10.1896]