Проблема української латинки.

 

І.

 

Перед українським народом у майбутньому, напевно, більш часу, ніж поза ним — у минулому. Ті досягнення, що ми їх уже маємо в ділянці нашої культури, зокрема — писаного слова (література, наукове письменство, документи і т. п.), напевно, становитимуть лише дрібну частку надбань, які ми ще матимемо.

 

Не треба забувати, що все здобуте, створене нашим народом до цього часу, це — продукт праці в обставинах неволі, притиску, переслідування, і тому так кількісно, як і якісно, становить воно менш того, що могло б бути створеним у обставинах незалежного державного й культурного існування.

 

Поступ нашої нації неминуче вимагав і вимагатиме далі деяких зречень із арсеналу залишків минулого. Зріклися ми вже цілком, наприклад, широких шараварів на користь европейського строю. Зріклися козацького герцю і пищалів на користь здобутків авіяції та бронетанкових формацій. Зрікаємося раз-у-раз якихось застарілих особливостей нашої мови і даємо місце в цій ділянці тим нормам, що чинять нашу мову та наше мовознавство більш послідовним, гармонійним і прозорим. У ім'я поступу і кращого майбутнього зрікалися наші предки колись глаголиці, щоб на її місце прийняти кирилицький устав та півустав. Потім прийшла пора відкинення уставу та впровадження гражданки і скоропису.

 

Цей рух від менш досконалих форм буття і виявлення народу до більш досконалих відбувається безупинно. Життя саме вказує, що в нашому побуті і наших звичаях є доцільне та з уваги на майбутність потрібне, а що віджило і вимагає досконалішого та більш достосованого до вимог часу і обставин наступника.

 

____________

 

В ділянці наших культурних надбань український правопис є одною з найбільших недосконалостей. Цілий ряд непослідовностей з наукового погляду та баляст зовсім зайвих особливостей — оце на сьогодні наша правописна система.

 

Ближча аналіза цього стану викриває, що корінь зла — це наш сучасний українські алфавіт, т. зв. "гражданка". Виводячися невільничо з російської гражданки, подиктованої царем Петром І, український алфавіт криє в собі найбільшу хибу цього російського алфавіту, а саме: наявність двох одночасних і суперечних собі тенденцій. Перше — намагається бути алфавітом, достосованим до вимог східнослов'янської звучні, друга — корчово тримається дуже застарілих, виразно антислов’янських, а саме — старогрецьких, форм звукозапису. Перша тенденція наче б виводить мову, для якої гражданку було створено, на шлях самостійного розвитку і, так би довити, визволення її спідо впливу закостенілої церковщини, друга — має підкреслювати культурний та релігійний зв'язок сходу слов'янського із візантійським сходом. У результаті поплутання цих двох тенденцій сучасне гражданкове письмо і від грецького правзірця відбігло, і до задоволення вимог слов'янської, а тим більше сучасної української, звучні не добігло, створило, натомість, чимало правописних, зовсім зайвих труднощів і непослідовностей.

 

Наведемо конкретні приклади.

 

1) Підкреслюючи своєрідність українського йотованого і (ї) у відмінність від інших слов'янських мов, що так само послуговуються кирилицею, але йотованого і не мають, український правопис уводить знак ї, але одночасно, покірно старослов'янській традиції, приймає знаки щ, дж, дз, зовсім невдатні і неоправдані з погляду фонетики.

 

2) Приймаючи для йотованих голосних однознакове слов'янське зазначення я, ю, є, гражданка не знайшла, проте, відповідного одного знака для йотованого о і створила для нього спосіб напису, зовсім незвичайний для правопису слов'янського, а саме йо.

 

3) Послуговуючися такими зазначеннями йотованих (я, ю, є) і для зазначення зм'якшеного звучання приголосних (люблю, лякати), гражданка, проте, зовсім непослідовно для себе ж самої зазначує зм’якшення приголосних перед о за допомогою знака м'якшення (ь),що відноситься не до голосного, а (зовсім слушно!) до приголосного: сьогодні, цього, сльози, тьохкати. Непослідовність очевидна, бо ж звук л у слові "люблю" і у слові "сльози" має таке саме зм’якшене звучання і мусив би мати на письмі таке саме зазначення цього зм’якшення.

 

Наявність наведених непослідовностей зовсім дискваліфікує сучасний гражданковий правопис, а водночас є вказівкою, де треба шукати причини цих непослідовностей і навіть недоречностей. Знаходимо їх у гражданковому алфавіті, бо ж, хоч-не-хоч, а правопис можна будувати лише на прийнятих письмових знаках і в погодженні з законами їх співзвучання та взаємовпливу.

 

В результаті прийняття українським правописом російської гражданки — маємо цілий ряд таких правописних форм, які ні трохи не облегшують учневі засвоєння українського правопису та української граматики, а навпаки — видатно його ускладнюють. Адже годі признати з чистим сумлінням, що закінчення -ння фонетично відповідає такій саме формі його гражданкового запису, або що знаки дж, дз справді є означенням кожний для двох звуків: д-ж, д-з. Так само, всупереч фонетичній правді, маємо явище того самого нонсенсу, так би мовити, навідворіт, у записі двох звуків ш і ч одним гражданковим знаком щ.

 

Не відповідає фонетичній правді також спосіб запису зм'якшених приголосних за допомогою т. зв. "йотованих" знаків голосних я, ю, є, бо ж звукосполучення няня зовсім не значить н-я н-я, лише нь-а нь-а. Зовсім правильно подає цей запис, але знову ж непослідовно для себе і так би мовити — несвідомо щодо цієї правильности, український правопис у таких словах, як вище наведені: сльоза, цього, сьогодні, у нього і т. п.

 

Також і явище апострофа, невигасаючо спірне в кругах українських мовників, випливає з тієї самої плутанини понять зм'якшеного приголосного і йотованого голосного, понять, які, по суті, нічого спільного не мають, із яких кожне існує для себе та ніяк навзаєм на себе впливати не може.

 

До осуду всіх цих явищ як позбавлених здорової логіки треба додати ще, що вони є наскрізь антинаукові та ніяк не знайдуть виправдання з погляду сучасного мовознавства.

 

Нестійність фундаментів, на яких повстають правила українського правопису, призводить до постійних суперечок про очевидні, здавалося б, істини мови і до безлічі спроб дати якийсь, урешті, остаточний правописний кодекс. Маємо, напевно, кільканадцять підручників правопису, і ні один із них неспроможний так сформулювати правописні закони, щоб їх не можна було вже поправляти чи заперечувати. Блукаємо без кінця по лябіринтах нашого мовознавства і не можемо з них виплутатися. А вихід із них цілком очевидний: не будувати щораз нові правописні правила на хибній базі, a усунути саму базу — хибний звукозапис.

 

Проте, оце найпростіше завдання виявляється в практиці майже нездійсненним. Мовники — люди консервативні, після теологів — найбільш консервативні, мабуть, споміж уcix учених. Кожен із них радше напише кілька томів про функцію якогось наростка чи приростка в нашій мові два чи три століття тому, ніж відважиться голосно поставити під сумнів хоч одну із тих буков, якими звик записувати цілі аркуші. Найменше новаторство в мовній ділянці викликало в нас і викликає бурі протестів та арґументів проти. Найменшу зміну до кращого в правописі доводиться завжди оплатити неймовірними паперовими баталіями, а часто навіть з приводу повалення якоїсь правописної недоречности доводиться викликати мало що не сектантський рух і святу війну. А вже найприкріше в боротьбі за досконалість мови й правопису коштом ліквідації успадкованих браків є те, що вороги реформи, справи, по суті, стисло наукової, роблять з цієї реформи злочин політичного характеру. І, треба признати, що консервативних прихильників віджилої вже мовної хиби є завжди більше, ніж правописників-революціонерів. Та хоч би якою завзятого була оборона успадкованих браків, здорова критична думка з часом тріюмфує і що якийсь час помічаємо в мовах, над очищенням і вдосконаленням яких люди працюють, зовсім значні новаторські досягнення. Так було з правописом російським, так було в передвоєнній Польщі з польським, те саме ділося і з правописом українським на протязі цілого його життя від перших його проєктів до сучасних правописних кодексів Української Академії Наук чи Наукового Товариства у Львові.

 

Завдання людей, що цікавляться явищами правопису і працюють над його вдосконаленням, полягає в тім, звичайно, щоб зробити правопис можливо простіший, отже — можливо легшим до засвоєння. В російському, наприклад, правописі до революції було чимало ідіотизмів (особливостей), що становили величезну перешкоду до швидкого засвоєння цього правопису. Такими ідіотизмами були: буква "ять" (ѣ), твердий знак (ъ), подвійні прикметникові закінчення родового відмінка (-аго, -ого, -яго, -его), антизвучневий правопис приростків (раз-, воз-, без-). З усім цим зайвим балястом розправився новий правопис: дещо він усунув цілковито (букви "ять" і твердий знак), дещо підкорив звичневій правді (рас-, вос-, бес-). Так зреформований правопис відразу стався досконалішим і водночас доступнішим для широкого загалу, але вороги цього вдосконалення окричали його злочинною вульґаризацією мови, щоб догодити півписьменним, черні.

 

В мовних питаннях також буває реакціонерство, і ось ці реакціонери, з появою нового правопису, роблять відразу із старого — свого роду прапор для себе, а недоречні дивогляди в роді "ять" — привілеєм для себе, як для "духової аристократії", бо, мовляв — засвоєння подібних труднощів — це привілей тільки вченіших, мудріших. В дійсності ж пояснення такої постави мовних реакціонерів випливає з егоїстичного небажання допустити до засвоєння мови інших людей легшим шляхом, ніж той, яким дійшли самі, а за свою працю не мати вже ні подиву, ні признання.

 

Торкаючися зокрема нашого українського правопису, треба признати, що його досі дуже мало посунено уперед по шляху досконалення, цілий арсенал правописних недоречностей усе ще чекає на усунення.

 

Оце найважніші з конечних реформ:

 

І. Треба усунути разючу недоречність розбіжности в звучанні й записі звуків дж і дз. Кожна пара цих буков означає тільки один звук; отже — і на письмі кожен із цих звуків повинен мати один письмовий знак. Якогось запасового знака, що придався б для цього зазначення, в гражданковому алфавіті нема.

 

2. Знак щ є означенням двох звуків: ш і ч, отже — слід роздільно подавати їх і в записі, як ш та ч, інакше кажучи: треба скасувати букву щ. Якщо б мала існувати буква щ для двох звуків, то зовсім логічно повстає питання чи не піти б на таке однознакове зазначування інших пар звуків, напр., бр, ст, зв, і т. д. Можемо собі уявити, в які правописні хащі можна було б зайти з таким "стенографуванням", коли б хотілося бути послідовним! Думається, проте, що китайське письмо не є для нас ідеалом.

 

3. Так само слід скасувати однознакове записування т. зв. йотованих голосних: я, ю, є, ї. Цей спосіб записування йотованих не є послідовно переведеній у сучасному гражданковому правописі вже хоч би тому, що йотований звук о пишеться не одним, а двома знаками: йо. Чому якраз для звука о має існувати такий химерний правописний виняток? Чому для нього такий привілей або таке занедбання? Чому те саме явище йотування учень має засвоювати в двох різних варіянтах запису? Правопис мусить прямувати до спрощення й вигладження, а тому — або знаки я, ю, є, ї мусіли б бути розчленовані на й+ голосний, подібно до йо (йа, йу, йе, йі), або для йотованого o належало б знайти новий один знак, подібно до знаків я, ю, є, ї.

 

4. Треба зреформувати спосіб зазначення на письмі зм’якшеного звучання приголосних, а саме: зм'якшення приголосних переводити виключно за допомогою знака м'якшення, а ніколи не за допомогою йотованих голосних, які своєю звучневою природою ніяк не можуть м’якшити приголосних звуків, бо звук й ніяк не може зливатися із звуками приголосними. Прийняте досі зазначування зм'якшених приголосних за допомогою йотованих голосних є суто умовне, а водночас є найбільшою недоречністю й антинауковістю сучасного українського правопису.

 

II.

 

Уже цих чотирьох реформ вистачить, щоб наш правопис стався відразу і більш логічним і легшим до засвоєння.

 

Але — повстає питання: чи в рамах існуючого українського алфавіту можна перевести всі ці реформи?

 

Напевно, ні. Довелося б добудовувати до нього нові письмові знаки. Добудову цю треба було б вести з думкою, щоб не обтяжувати письма збільшенням кількости письмових знаків, а якщо ходило б про якісь інші зазначування, як напр., зм'якшення приголосних, то треба було б, щоб вони не сповільнювали зайве письма від руки, а також і друкарського складання.

 

Наша думка така, що реформа сучасного українського правопису з додержанням усіх вимог скоропису й скородруку на базі гражданкового алфавіту є дуже важка, у вислідах незручно, а взагалі — скорше неможлива, ніж можлива.

 

З цих, власне, міркувань увагу нашу привертає алфавіт латинський, як найбільш придатний до здійснення того роду реформи. Поруч із цим треба признати, що проблема української латинки — це водночас одна з актуальних проблем заміни менш досконалої форми культурного виявлення народу формою більш досконалою, а також це символ відвернення очей від минулого і звернення їх у якнайдальше майбутнє.

 

Оце кілька міркувань іще поза-мовницького характеру, що заохочують нас цікавитися, так би мовити, латинковими можливостями в українському мовно-правописному терені.

 

І. Господарські та культурні обставини спонукують народи світу до щораз ближчих взаємин та кращого взаємопізнання. Не може ухилитися від цієї об’єктивно існуючої конечности також народ український. Тепер, у його недержавному існуванні, ця конечність відчувається сильно, оскільки ж сильніше відчуватиме її кожний українець та кожна українська громада чи установа в обставинах державного існування та повного, нев'язаного, розвитку і розквіту! Неуникнене вивчання українцями чужих мов, дуже бажане вивчання чужинцями української мови. Це вивчання дається одним та другим, звичайно, тим легше, чим ближчі до себе дані дві мови, чим менш вони мають специфічних ознак, що їх різнять та від себе віддалюють.

 

Доцьогочасна українська азбука-гражданка становить для більшості чужинців основну причину знеохоти до вивчення нашої мови. Наш доцьогочасний писаний та друкований шрифт наче б умисне забарикадовував нас від наших ближчих і дальших сусідів.

 

Впровадження латинського шрифту в український правопис створило б основну спонуку наближення чужинців до нашої мови, а через мову — до нашого народу.

 

2. У всіх українських школах вивчення чужих мов (західноєвропейських) є обов'язкове. Учні цих шкіл, знаючи вже одну абетку — свою, українську — повинні вчитися ще однієї — латинської.

 

Впровадження латинки усуне це непотрібне марнування часу і зусиль, створить безпосереднє наближення до чужих мов, дозволить зужиткувати заощаджені години вивчання чужої азбуки на більш змістовну і більш корисну працю.

 

3. Хоч би і як відокремився український народ від народів заходу, він ніколи не зможе обійтися без текстів, писаних і друкованих латинкою, напр., цитат, спеціяльних термінів і т. п. В наслідок цього українські друкарні змучені послуговуватися обов'язково двома асортиментами шрифтів: українським — гражданкою та латинським. З такого стану речей випливає конечність мати по друкарнях дві категорії складачів: до українського шрифту і до латинки.

 

Впровадження до українського правопису латинки усуває це ускладнення друкарської справи, упрощує її технічно і відтяжує матеріяльно.

 

4. Кожна добре поставлена офіційна установа послуговується в наші часи машинками до писання. Якщо якась установа листується з позаукраїнськими установами чи особами західноєвропейського терену, то мусить мати обов'язково ще й машинку або кілька машинок із латинським шрифтом. До латинських машинок треба мати осіб, що можуть латинським шрифтом писати.

 

Впровадження латинки вносить облегшення в працю установ і під цим оглядом.

 

5. Невільно поминути також моменту психологічного порядку в обговоренні цієї проблеми. Людина, призвичаєна до кирилицького шрифту, відчуває завжди відчуженість від кожної мови, кожного тексту, писаних не кирилицьким шрифтом. Такій людині при вивченні чужої мови доводиться побороти поруч чисто технічної перешкоди — вивчення іншого шрифту — ще й перешкоду психологічну: чужість цього шрифту. Переборення цієї перешкоди декому вдається, а в декого почуття чужости лишається назавжди навіть при постійному контакті з даною чужою мовою. Саму назву "чужа мова", так утерту в нашому побуті, нічим іншим, як цими причинами психологічного характеру не можна пояснити.

 

Оскільки б перевести статистичні досліди відносно процентового відношення знаючих чужі мови українців, росіян, сербів, болгарів до загальної кількості цих народів (нелатинкових) та порівняти з процентом цих самих людей між іншими народами (латинковими), то порівняння, без сумніву, випало б не на користь народів нелатинкових.

 

Впровадження латинки в український правопис ліквідувало б цю перешкода психологічного порядку: українці, що змаленьку звикали б до латинкового шрифту, як до свого, не лякалися б мов чужих, писаних цим самим шрифтом.

 

6. Велика кількість українців живе на чужині, зокрема багато наших людей нараховується за океаном, у Америці. Старше покоління, що ще зростало в Україні, береже на чужині в своїй родині українську традицію, читає українську книжку, передплачує українську газету, — натомість, покоління молоде, що вже прийшло на світ на чужині, всякає в чуже оточення і цілковито відчужується від усього українського. В найкращих випадках ця молодь, підо впливом батьків, а часто під їх натиском, вміє сяк-так говорити по-українськи, але читати чи писати вже по українськи і не вміє і не хоче вміти: для неї це зайве а крім того — особливість укр. гражданкового шрифту відстрашує від його вивчення.

 

Впровадження латинки зберегло б для нашого народу і нашої майбутности цих кількасот тисяч винародовлюваних на чужині українців, бо, розуміючи українську мову, вони без труду читали б також українську книжку й газету, друковані латинкою, вміли б латинкою також при потребі й написати по-українськи і тим самим не випадали б з безпосереднього контакту з українським культурним і громадським життям.

 

7. Доцьогочасиа система кирилиці чи "гражданки" є документом найважчої епохи в історії українського народу, це — слід реформ і нововведень московського царя Петра І. Це він, скасувавши давній устав та півустав, наказав своїм мовознавцям опрацювати новий шрифт і затвердив цей новий шрифт як "гражданку" до обов’язкового застосування. Гражданка — це витвір московської культури, це — дух петрівських наказів, це — пам'ятка гегемонії чужої ініціятиви на наших землях також і в ділянці нашої мови. Алфавіт московської гражданки, пристосований у першу чергу до фонетичних особливостей московської мови, завис над розвитком українського правопису, бо фонетика гражданки замкнула міцно всі шляхи українському мовознавству до самостійних шукань і до вдосконалення, згідного з природою української мови. Все, що змогли українські мовознавці зробити за три століття, які ділять нас від Петра І, це — впровадження в український правопис букви ї та є з одночасним викиненням буков ы та ѣ (ять). В решті — і досі над українським правописом тяжить антифонетичність московської гражданки, а збирачі та впорядчики правил українського правопису й досі безнадійно борсаються в тенетах накинених правописно-фонетичних форм.

 

Впровадження латинки в український правопис ліквідує нашу духову залежність від історичних традицій та політичних тенденцій, що б'ють по нашій національній гідності, а нашу мову зводять до положення мови-васала, ласкаво утримуваного з ресурсів чисто московських науково-мовницьких досягнень.

 

Впровадженням латинки вибиваємо карти з рук тим московським політикам, що стоять на становищі нероздільности українських і московських державно-політичних інтересів, при чім розуміють цю нероздільність, як підпорядкування інтересів України інтересам Москви.

 

Впровадження латинки замикає шлях тій московській пропаґанді, що вмовляє в українські маси конечність "наближення" української мови до мови "великого братнього народу російського", а по суті змагає до вирвання з живої української мови всіх її природних особливостей, до обезбарвлення її та цілковитого знецінення.

 

8. Широко ведена останніми часами пропаґанда панславізму не може не впертися в мур питання про єдиний всеслов'янський правопис. Різність алфавітів відограє сьогодні чималу ролю в уявленнях окремих народів про свою вартість та ролю в цьому можливому всеслов'янському об'єднанні. Нарід російський, гордий на свою питому духову культуру, що в літературі закріплюється за допомогою гражданки, буде переконувати всіх про досконалість і єдинопридатність для всіх слов'янських народів тільки гражданки. Цієї ж думки будуть інші народи, що живуть тенденціями москвофільства або просто — мавпування Москви.

 

Народи західного слов'янського світу, що пишуть латинкою, бачать у латинці символ свого зв’язку з західною культурою, живуть у переконанні про вищість цієї культури над східною російською і тому себе вважають за єдино управнених бути духовими і політичними гегемонами в майбутній всеслов’янській родині.

 

Впровадження латинки на всіх слов’янських теренах вибило б ці зайві і шкідливі козирі мегаломанії окремих народів, уподібнило б їх до себе бодай у цім відношенні і дещо зрівняло.

 

9. Досліди над історією українського алфавіту виявляють, що давніші записи українською мовою були зроблені латинкою, — впровадження, отже, латинки в український правопис у наших часах було б не інновацією, лише поверненням на той відтинок пройденого шляху, який, оказується, вже в сиву давнину простував у наше майбутнє.

 

10. Чи так уже багато довелося б унести в наше сьогочасне писання нового, коли б рішено було перейти на латинку?

 

Порівняння відручного письма гражданкового й латинкового показує, що маємо ряд буков, спільних і формою і звучанням для обох алфавітів. Букви: а, е, і, о, к, д, х, — сім буков — так само пишемо й так само читаємо в гражданці і в латинці. Букви: и, у, п, р, т, в, с, — сім буков — є однакові в написі, але різняться у відчитанні. Писане мале гражданкове "ч" є нічим іншим, як малим латинковим "р", а писане велике гражданкове "Н" є великим латинковим "г" (Н).

 

Це порівняння доводить, що наше гражданкове письмо вже й так є значно златинізоване його творцями петрівської епохи, лише цей процес латинізування покищо зупинився на півдорозі.

 

Чи є глузд у тім, щоб не відбути й ту решту півдороги і то тільки для того, щоб не доторкнути тих кільканадцяти ориґінально-гражданкових буков, які саме й спричиняють афонетичність і недосконалість українського сучасного правопису?

 

III.

 

Питання впровадження латинки в український правопис для українського мовознавства не нове. Недокладність гражданки в передаванні української мови дратувала вже Михайла Драгоманова, і він створив свою систему, щоправда, не латинки, але латинізованого українського запису.

 

Після большевицької революції на терені Совєтського Союзу, отже і в Україні, проєктувалося перехід у правописі з гражданки на латинку. На жаль, не тільки не дійшло до цього визволення українського правопису, а сталося навпаки і з ним, і з правописами інших підсовєтських народів: централістична тенденція довела до переключення на російську гражданку навіть тих мов, що вже раніше прийняли були латинку, наприклад, татарської мови.

 

На терені західноукраїнському працював над питанням української латинки проф. Василь Сімович, одначе про конкретні результати цієї праці широкому українському загалові нічого не відомо. Також і поза проф. Сімовичем якихось спеціяльних публікацій про цю справу в доробку українського мовознавства чи публіцистики якось не видно. Справа має все ще характер тільки кабінетових пошукувань і з якихось причин не випливає ні на сторінки преси, ні спеціяльними виданнями не тривожить сумління українського загалу.

 

З великою певністю можна припускати, що таке питання, як перехід українського правопису з гражданки на латинку повинно викликати в українських колах чималий відгук, в якому не забракне побіч ентузіястичних схвалень також жовчних нападів і побожного обурення, наче на якесь бузувірство.

 

Ми стоїмо на становищі, що проєктодавець повинен бути вдивленим передвсім у ті виграшні перспективи, які відкриває перед українською мовою та культурою впровадження латинки, і найменше керуватися симпатіями чи ненавистю до справи реформи з боку одиниць, призвичаєних усяку справу сприймати крізь окуляри своїх приватних чи вузько-групових вподобань або знеохот.

 

Мною в пошукуваннях способу латинкового запису зовсім не кермували міркування якоїсь особистої користи. Так само вільним я був од якихось інспірованих мені та чужих інтересам мого народу політичних чи ідеологічних тенденцій, а тому з цілковитою відвагою пропоную результат своїх пошукувань громадській опінії, сподіваючися, що й її осуд випливатиме з такої самої об’єктивности та незалежности.

 

Я свідомий того, що дехто виступатиме і проти самого питання впровадження латинки і, зокрема, проти пропонованої мною системи. Консерватизм у питаннях мови, а особливо правопису, є явищем знаним, але вістря його притуплюється навіть у руках тих, що ним воюють, коли виявити їм джерела цього консерватизму. Усе криється в призвичаєнні, традиційності. Навіть у підході до питань значно важливіших, ніж правопис, відограють ці гальма велику ролю. Пересічний громадянин лише один раз у житті мав діло з граматикою, за шкільних часів; він окупив здобуття відомостей з цієї граматики своїм власним зусиллям; ці відомості він сприймав, як істину, як непорушну догму — і ось нараз доводиться йому довідатися, що непорушні для нього мовні істини поставлено під сумнів. Опозицію його в цім випадку легко зрозуміти.

 

Ще гірше стоїть справа з людьми непересічної міри, яким довелося самим написати граматику чи підручник правопису. Для тих — їхній власний виклад граматики, їхній правопис є ще більшою святістю, є скарбом, якого рушити вони нікому не позволять.

 

Але і одна і друга категорія опозиції не є страшна; джерела їх, все таки, суто суб'єктивного характеру, і наші опоненти напевно погодяться з нами, як тільки схочуть зрозуміти, що йдеться не про особисті вигоди чи амбіції, а про питання глибшого віддиху і ширшого обсягу.

 

ІV.

 

Доводиться чути також аргументи проти впровадження латинкового алфавіту в українську мову, побудовані на остраху перед ворожими українському слов’янському духові впливами, а саме: перед надмірним зевропеїзуванням та окатоличенням. На цей арґумент вистачить запиту: чи московське походження доцьогочасного українського алфавіту доконало змосковщення українського народу та водночас чи не латинковий шрифт української мови перешкодив майже цілковитому златинізуванню галицько-української церкви?

 

Факти свідчать, що, не зважаючи на тотожність українського алфавіту з російським, українська своєрідність не затирається в народі на користь російської мови чи культури, а водночас Ватикан, при цілковитій неподібності шрифтів українського гражданського і ватиканського латинського, є гегемоном релігійного життя значної частини українського народу.

 

Народи польський та чеський мають латинські шрифти, а проте важко було б довести, що взаємини цих народів овіяні приязню або що визначає їх культурна чи політична підпорядкованість одного одному.

 

Америку і большевицьку Росію ділять неподібність шрифтів, проте ці дві потуги дійшли до тісного співдіяння там, де того вимагала політика і державно-стратегічний та господарчий інтерес.

 

У світлі таких фактів арґументи проти латинки взагалі втрачають сенс. Народи і держави кермуються сьогодні в своєму поступованні та у взаєминах причинами далеко поважнішими, ніж зовнішня подібність, напр., способу писання. Тому то і впровадження латинки в українське письмо не слід розглядати лише в аспектах негативних політичних наслідків, навпаки — треба бачити в цім запоруку зовсім певних позитивних наслідків, а поруч із тим це — технічний засіб облегшення мовницької праці, це — відтяження друкарства з зайвих клопотів і видатків, це — позитивний чинник культурно-господарський.

 

Що деякі чинники при нагоді впровадження української латинки можуть пробувати накинути українському народові, його культурі та політичній плятформі шкідливого для них забарвлення, то це не виключене, але це не арґумент проти латинки. Остаточно ж про мову, культуру, політику народу рішає не шрифт, не форма, лише дух.

 

Не інакше стоїть справа і з відносинами релігійними. Росія і Болгарія одної віри, а в першу світову війну виступили проти себе у ворожих коаліціях. Румунія й Україна віри одної, але це не перешкоджало румунам забороняти не тільки національний український рух на теренах Буковини і Трансністрії, але навіть українську розмову. Німеччина, Італія, Японія — представники різних віровизнань, а проте в другій світовій війні виступили, як члени Пакту Трьох.

 

Нема чого боятися й полонізації української мови та культури в наслідок впровадження української латинки. Якщо порахувати слова українського словника, споріднені коренями з мовами польською і російською, то, напевно, доведеться ствердити тіснішу спорідненість нашого словника зі словником польським, ніж із російським, хоч шрифти польський і український не притягають цих мов до себе, а навпаки — відпихають їх від себе.

 

Передбачаю також висунення проти впровадження латинки арґументу, що з відходом від гражданкового письма треба буде наново передруковувати всі шкільні підручники, літературні  твори, наукові праці тощо, а це — зайва праця і зайві кошти.

 

Відповідаємо:

 

І. Передруковувати шкільні підручники треба буде з уваги на новий шрифт, але така вже доля шкільних підручників, що кожна зміна правопису, шкільної програми, кожна поправка в ділянці мовознавства тягне за собою відразу касування одних видань і заміну їх новими. Ще грізнішою для підручників є зміна політичного курсу та ідеологічних тенденцій у краї. Тоді обов'язково міняються підходи до різних питань і в підручниках, а тим самим — старі підручники мусять відступити місце новоопрацьованим і нoвовиданим. На наших очах уже нераз відбувалися такі "чистки" книжкового ринку, перевидавалося до дрібниць усе потрібне при навчанні в школах, і все це робилося не в нашому інтересі. Тим більш повинні ми бути готовими до подібних підручникових "революцій" з приводу впровадження латинки, що є чином виключно в інтересі нашої мови і культури. Коштів такого передруку чи таких нових видань лякатися нічого, бо якраз кошти видання шкільних підручників повертаються завжди і цілковито вже в найкоротшому часі.

 

2. Щодо літературних творів попередніх років, то впровадження латинкового письма зовсім не вимагало б загального їх перевидання. Цього було б доконано поступово, бо ж і так що якийсь час, по вичерпанні накладів, перевидається для нових покупців уже раніше друковані твори. Твори, необхідні, як підручники чи шкільна лєктура, могли б бути перевидані з тих самих міркувань, що й підручники.

 

3. Якщо йдеться про твори, що залишатимуться в гражданкових виданнях, то хіба ж так важко буде ознайомитися з кількома відмінними буквами гражданки, щоб ці твори без перешкод читати? Адже маємо сьогодні ми, українці, нашу старослов'янську мову, старослов'янське письмо — одне і друге дуже відмінні від сучасної нашої мови і сучасного письма, а проте навчаємося без труда відчитувати ці тексти і користаємося ними то як матеріялами до мовознавчих студій, то як щоденною богослужбовою літературою. З таким самим успіхом у добі запровадженої вже латинки будемо користатися книжками, друкованими за наших часів гражданкою.

 

Зрештою, повторюємо наш арґумент, поданий значно вище: те, що є вже за нами, становить, напевно, лише незначну частину тих здобутків, що їх ми придбаємо, мусимо придбати в майбутньому, і воно легко знайде собі місце, а також і нову форму в умовинах нової, вже кращої, майбутньої нашої дійсности.

 

На закінчення з певністю можемо сказати, що наскільки доцьогочасний шрифт "гражданка" гальмує впорядкування нашої мови в найширшому розумінні і перешкоджає складенню можливо досконалого і послідовного в своїх нормах українського правопису, настільки впровадження латинки ліквідує всі ці клопоти і мостить українській мові шлях поміж найбільш упорядковані очищені европейські мови.

 

А впорядкування це і очищення мусить наступити раніше чи пізнішe. В нашому загальному інтересі, щоб воно вже наступило. Впровадження латинки було б започаткуванням цього необхідного процесу.

 

V.

 

Прийнявши під увагу всі подані арґументи за перехід на латинкове письмо і вкінці на цей перехід рішившися, доводиться вирішити ще одне, дуже важливе, питання: в який спосіб застосувати наявні в латинському алфавіті букви до українського правопису, яку з них створити систему? Справа бо в тім, що наявних у клясичному латинському алфавіті письмових знаків ніяк не може вистачити для запису всіх звуків сучасної української мови.

 

Сучасна українська мова має всі звуки, що їх має мова латинська, плюс іще такі, специфічно українські, звуки: ж, ч, ш, л (тверде), дж, дз, яких у мові латинській нема.

 

Яким способом передати на письмі ці шість звуків українських, не виходячи поза континґент латинських письмових знаків?

 

Спостерігаючи досвід і досягнення інших правописів, зокрема слов'янських, що мають латинське письмо, приходимо до висновку, що завдання наше може мати двояке розв'язання:

 

1) для кожного із цих шести специфічно-українських звуків може бути створений письмовий знак способом згрупування двох (або кількох) наявних у латинці буков (sz, сz, dz, dž, ch, sh, sch)

 

або

 

2) кожний із цих шести українських звуків мусить бути переданий у латинці одною буквою клясичною, але з додатком до неї якогось спеціяльного значка — надрядкового чи підрядкового (š, č, ž, ţ, ç, ł).

 

На базі котрого із цих двох принципів будувати систему української латинки? Якими критеріями керуватися в цьому асортименті можливостей?

 

Припустімо, що вибираємо перший спосіб розв’язки питання. Але уявімо собі відразу, скільки зайвої праці достарчив би так побудований український алфавіт і писареві і складачеві-друкареві? Скільки ж зайвих буков довелося б тоді написати чи складати в друкарні в кожному українському тексті, беручи під увагу, що згадані шість буков дуже часті, щокрочні, в українському словнику! Неощадність і загальмованість такого письма є очевидна, і ці дві хиби визначають міру його недосконалости, отже й непридатности.

 

Що дає другий спосіб?

 

Він дозволяє здійснити вимогу максимальної ощадности й скорости письма чи друкарського складу, бо стосує засаду: для одного звука — один письмовий знак. Але при цій своїй безмовній прикметі має цей спосіб також безумовну хибу: долученням значків зміняється вигляд клясичних письмових знаків, отже, в певній мірі деформується чистий клясичний латинковий алфавіт. В цім, безумовно, прикра сторона справи для кожного мовника, але раціонально було б для плятонічного вдоволення з недоторканости клясичного алфавіту поступитися вигодою скоропису і скороскладу, так важними прикметами правопису в теперішній час?

 

Гадаю, що другий спосіб є найбільш доцільний і практичний і при ньому треба затриматися.

 

Щодо питання: якими додатковими значками при однознаковій системі алфавіту мали б ми послужитися — надрядковими чи підрядковими (š, č, ç, ţ), то і тут доводиться за критерій вирішення взяти більшу або меншу скорописність додаткових значків. Для скоропису зовсім не все одно, де рука муситиме ставити значка: над рядком чи під рядком. Практика відручного письма переконує, що значки надрядкові завжди коштують більш руху і часу, ніж підрядкові. Підрядкові значки можуть бути вписувані без відриву пера від букви, отже — вони є зручніші і ощадніші.

 

У підсумку наших шукань і дослідів стверджуємо:

 

а) необхідно вибрати таку систему правопису латинкою, в якому було б здійснено принцип: для одного звука — одна буква;

 

б) для звуків специфічно-українських, для яких нема відповідників у латинському клясичному алфавіті, треба створити знаки з буков латинських, додаючи до них спеціяльні підрядкові значки; форма цих підрядкових значків може бути така, яку вже прийнято в правописах інших мов, а саме — так званий значок "седіль" (сеdіllo);

 

в) усі інші звуки зазначуємо латинковими буквами з тим, що такі зміни в злучанні цих звуків, як зм'якшення приголосних, зазначуємо уже прийнятим у інших слов'янських мовах способом, a саме — за допомогою надрядкового значка м'якшення (');

 

г) у відношенні до зазначування так званих "йотованих" голосних (я, ю, є, ї) стосуємо такий їх запис у латинці, якого вимагає фонетичний склад цих звуків, а саме: й+а, й+у, й+е, й+і.

 

VI.

 

По з 'ясуванні всіх вище поданих, і на нашу думку найважніших, арґументів за і проти впровадження в український правопис латинкового алфавіту переходимо до безпосереднього ознайомлення читачів із самою системою української латинки та до показу практичного її застосування, як правописної суцільности.

 

Увесь, далі поданий матеріял, писано в цілості латинкою, одначе тому, хто знає латинковий алфавіт — все одно, з якої живої европейської мови — не буде труднощів з прочитанням цього тексту. Для того ж, щоб запобігти можливим, хоч і малим, перешкодам чи загальмуванням у відчитанні тексту з першого разу, подаємо відразу ключ до тих кількох буков, які де в чому відрізняються від напису клясично-латинського.

 

Оце вони:

 

ç — ч

ȥ — ж

q — дз

ş — ш

ḑ — дж

х — х.

 

Зм’якшене звучання приголосних зазначується надрядковим значком: n'an'a — няня, ľud — люд, moloď — молодь, źаblуk — зяблик.

 

Букву l (без надрядкового значка) читається твердо: lара — лапа, bolotо — болото.

 

Йотовані голосні: — я, ju — ю, — є, — ї.

 

Закінчення дієслів -ться передaнo в латинці фонетично: ććа.

 

Оце й усе.

 

 

LATYNKOVYJ ALFАVІT

 

А a = А a

В b= Б б

С с = Ц ц

Ç ç, = Ч ч

D d = Д д

Ḑ ḑ = Дж

Q q = Дз

Е е = Е е

F f = Ф ф

G g = Ґ ґ

H h = Г г

X x= Х х

I i = І і

J j = Й й

K k = К к

L l = Л л

M m = М м

N n = Н н

O o = О о

P p = П п

R r = Р р

S s= С с

Ş ş = Ш ш

T t = Т т

U u = У у

V v = В в

Y y = И и

Z z = З з

Ȥ ȥ = Ж ж

 

Usix zvukoznakiv u latynkovomu alfaviti 29, u hraȥdankovomu — 33.

 

 

OSOBLYVOSTI LATYNKOVOJI SYSTEMY ALFAVITU.

 

1. Zaznaçuvańńa zmjakşenoho zvuçańńa pryholosnych.

 

Oskilky pryholosnyj zvuk zvuçyť zmjakşeno, to zaznaçujemo v pysmi i v druku zmjakşene zvuçańńa nadŕadkovym znaçkom ': ń, ś', ť, ľ, i t. d.

 

U vidmińńisť vid hraʐdankovoho pravopysu, v latynkovomu nikoly pryholosnoho ne mjakşyćća za dopomohoju inşoho zvuka, otʐe — nema mjakşeńńa za dороmоhoju t.zv. "jotovanyx" zvukoznakiv (я, є, ю), jaki latynkova systema jak okremi znaky vzahali vykluçaje.

 

Otʐe, руşemo: ńańa, vśakyj, ćatka (няня, всякий, цятка). Peredaça сух slіv na pyśmi hraʐdankoju netoçna, bо ʐ zmjakşeno vystupajuť ne hоlоsnі, lуşe pryholosni, şço pered nymy. Holosni, natomisť, zatrymujuť i dali svoje tverde zvuçańńa, şço netrudno vyjavyty, proťahnuvşу u vymovi okremi sklady podanyh sliv-prykladiv.

 

PRYMІTKA 1: Nadŕadkovyj znaçok mjakşyť lyşe pryholosni. Nad holosnymy vin moʐe stojaty lyşe, jak naholos, (muká’ — múka, doróba — dorohá, stúpa — stupá).

 

PRYMITKA 2: U vypadkax zmjakşjenoho zvuçańńa dvox poruç pryholosnyx zaznaçujemo сe v druku znaçkom nad koʐnym pryholosnym, na pyśmi dla skoropysu moʐna ci dvi pryholosni sťavyty v odnu, a zmjakşańńa saznaçuvaty nadŕadkovoju ryskoju (povstaña, volos̄a, haluz̄a).

 

Ne stavymo nadŕadkovoho znaçka nad pryholosnymy zmjаkşenоhо zvuçańńa v tyx vypadkax, koly za cym pryholosnym sliduje zvuk i. Zvuk i v suçasnij literaturnіj ukrajinskij movi zavʐdy maje zmjakşuvalnyj vplyv na poperednij pryholosnyj. Tomu hovorymo j çytajemo końi, ale pyşemo koni.

 

Jaşço pered i majemo dva zmjakşeni pryholosni, to smjakşeńńa zaznaçujemo lyşe nad perşym pryholosnym, druhyj, şço stojiť bezposeredno pered i, pyşemo bez nadŕadkovoho znaçka: sumlіńńа — na sumlińni.

 

2. Mjakşeńńa abо jotuvańńa hojosnyx zvukiv.

 

Bukvy hraʐdanky я, ю, є, ї, йo — peredajemo v latynkovij systemi: ja, ju, je, jo (moja, bojahuz, sojuz, stojiť, vojovnyçyj).

 

Znak j vystupaja lyşe v spoluci z hоlоsnуmу i nikoly ne spoluçujećća u vymovi z pryholosnymy. Najavnisť znaka j usuvaje potrebu stosuvanna v pravopysi apostrofa (vjazka, burjan, kurjoznyj, pjatnyća).

 

3. Zvukoznaky ḑ (дж) і q (дз).

 

Oskilky zaznaçuvani hraʐdankoju zvuky дж і дз stanovlať ne dva zvuky, a lyşe odyn, to zovsim poslidovno peredajemo koʐnyj z nух u latynci odnijeju bukvoju: дж = ḑ, дз=q (ḑmiľ, qvin, ḑenḑarystyj, qeńkaty).

 

PRYMITKА: Nе pyşemo i q v tyx slovax, de d-ʐ і d-z ne stanovjať koʐnyj odnoho zvuka, lyşe je zbihоm zakinçeńńa pryrоstka i poçatkovoho ʐ abo z korinnoho slova (pidʐaryty, vidzerkaleńńa, Pidzamçе).

 

4. Zvukospoluçeńńa ться = ćće.

 

Iduçy po liniji jaknajbilşoho zharmonizuvańńa zapysu sliv z jix zvuçańńam, zamisť hraʐdankovoho pysemo fonetyçne ćća (vybyrajećća, zdajećća i t.d.)

 

Tendenciju do zaminy zvukospoluçeń ts i ds fonetyçnym c sposterehajemo v ukrajinśkij movi z najdavnişoho çasu:

 

1. Z davńoho deśať zrobylośa dćať.

 

2. Z davńoho sej, otsej zrobylośa cej, ocej.

 

3. Vіd XV stoliťťa majemo vʐe pysani pamjatky iz zakinçeńńamy ca, tca: ciєтца, исповідуєтца.

 

4. Şevçenko v perşomu "Kobzari'' z 1840 r. takoʐ руşе tc: "Ludy hnutça, jak lozy", "Ne ʐurytça Kateryna, vmyjetća slozoju..."

 

5. V suçasnij movi biloruśkij zastosovano poslidovno fonetyçne zakinçeńńa cc — cca.

 

5. Şyplaçi pryholosni.

 

Şyplaçi pryholosni v ʐyvij ukrajinśkij vymovi majuť xarakterystyçne, deşço zmjakşene, zvuçańńa і zаtrymujuť joho u vsix moʐlyvyx zvukospoluçeńńax, i tomu — nad şyplaçymy nikoly ne pyşemo znaka mjakşеńńа (zbiʐʐa, kaça, kloçça, pidniʐʐa, divça, piddaşşa.)

 

6. Zvukoznаk щ = şç

 

Hraʐdankovyj dvozvuk latynkova systema rozçlenovuje na joho skladovi fonetyçni çastyny i tomu zapysujemo joho dvoma znakamy ş+ç. Pry реrеnоsі slova z ŕadka v ŕadok pyşemo: vyş-çe, kuş-çyky, borş-çyk, Vaş-çenko i t.d.

 

________________

 

ZRAZKY LITERATURNYX TEKSTIV

 

Jurij Klen, "Proklati roky"

 

Braty moji v dalekomu vyhnańńi,

Şço vaşyx holosiv davno ne çuť,

Jakym pryjdecca moʐę do skonańńa

V duşi kopyty hniv vaşkyj, jak rtuť!

Muʐajteśa, blukajuçy za hrańńu,

Jakşço ne dano vam ruşaty v puť.

 

[Керма. Літературно-мистецький і науковий збірник. Зальцбург. Січень-березень. 1946.]

 

04.02.1946