Розширена дїяльність і жвава наукова робота, яку наук. Товариство им. Шевченка розвинуло в послїдних часах завдяки невсипущій трудячости свого наукового провідника проф. Грушевского, наповняє кождого народовця щирою радостію а заразом і надїєю на красчу долю нашої наукової літератури. Дарма, що поки-що не повело ся ще Товариству зєднати собі так широкій круг — не казати вже: учених, але бодай би — охочих до науки та учености, якого треба би бажати та можна би надїяти ся по так великій силї народу україньско-руского і єго свічної верстви. Можна потїшати ся пригадкою, що всякій початок трудний а Кіїв не від разу збудовано, та — сказано — мати не безосновну надїю на гарний розвиток і розріст дальшої дїяльности Товариства, скоро вже раз покладено так гарний початок. Але сі гадки не потребували ждати аж загальних зборів: всякій, хто уважно стежить за розвитком і поступом нашим, міг і повинен був запримітити се давно. Наша річ маєтковий стан Товариства. Отже і з того боку справозданє уступаючого видїлу принесло зборам справдї радістну новину: бо коли хто не потребує помагати собі позичками а годен обходити ся тим, що має, ба і розживати ся, то вже гаразд; згодом, надїяти ся, також повинно стати ще красче. Тілько на тім чистім небі вказала ся таки хмариночка, коли не сказати, що навіть таки хмара. Та хто погадав би, що тою хмарою може бути... зоря? А таки справдї "Зоря" є тою хмарою на гарнім небі Товариства. "Зоря" є тою жертвою, що пожирає богато гроша і геть-то не виплачує ся сама собою. Не вже-ж ми галицкі Русини, галицкі народовцї, не годні удержати єдиної часописи літературної?... Сум і горе, а таки так і є, що не годні.
Легко зрозуміти, що так невідрадної вісти збори не могли мовчки приняти до відомости, а почали дошукуватись причин такого, — сказати би: сорому. І посипались докори то письменникам, що творами своїми пособляють "Зорі", та редакції, то знов україньско-рускій громадї галицкій, що, мовляв, волять і не читати, коби лише не платити. І ті і сі докори на мою гадку зарівно слушні на око і зарівно необачні.
Коли була мова про письменників, то очевидно не про инших як про україньских. Звістна-ж річ, що вони майже заповнюють "Зорю" та й вони то виписують такі вже чудасїї, що нашого брата аж у нутрі дере. Се вже знаємо на память і не потребуємо глядати за тим аж по "Зорях". Знаємо на память, яка величезна різница між мовою теперішних письменників україньских а давнїйших, пр. в давнїйших творах Кониського і Нечуя, Пчілки, в Чорній Радї та Орисї, в оповіданях Марка Вовчка або хоч би і Квітки. Давнїйші твори читаємо ще й тепер сотий раз все однаково залюбки, хоч від разу запримічаємо, що то не галицке; ба при всяких відмінах і різницях любуємось ними як нашими рід ними-ріднесенькими, як далеко ріднїйшими, чим наші галицкі; теперішні-ж твори дишуть якоюсь чужиною — не в змістї а в мові; читанє их притомлює манєрами або вражає очевидним а грубим незнанєм мови або смішить надто вже полохливим, аж дитинячим униканєм слів, що могли би, хорони Боже, нагадувати московщину; часто здаєть ся тобі, що читаєш якійсь недоладний переклад або твір писаний не рідною авторови мовою а лихо приученою.
Щоби не говорити на вітер, наведу з памяти деякі зразки, хоч вона анї в дрібній частинї не в силї зобразити того, що я отсе сказав. На россійске "почти, чуть" маємо слова загально уживані і всякому зрозумілі, як мало не, мало що не, трохи не, майже нї! Україньским письменникам стало сего тепер за мало: вирвали відкись, чи не з якоїсь степової балки або глухого харківского хутірця, слово "затого" тай вже тепер "затого" та "затого". Читаєш та аж притомиш ся, встановляючись при кождім "затого", що воно за диво. Або знов: россійске "имя" споконвіку було і у нас все доси "имя", — або також "имення, мення", хоч се вже для Галичан чуже. Навіть так а не инакше читаємо в словари Уманця і Спілки, що виходить заходом Товариства им. Шевченка. Отже тепер виринуло відкись "наймення". Чи не зманєроване-ж воно? Се-ж властиво тілько, що "на имя-на имення" (по россійски: по имени, — як прописано в згаданім словари), але не именник (substantivum) "наймення"! Виглядає воно так само, як коли би з висловів "на великдень, на щастє" утворити именник "навеликдень, нащастє". Або взяло ся тепер таке, що декотрий письменник нї за що в світї не напише "той, котрий", тілько "той, якій". Та воно часом і так добре, ба навіть конечне; але иншим разом буде так не до ладу, що тебе аж запоре. Так само недоладне уживанє слів: "мушу, маю, повинен", падежа 2 a 4-го (зараз дістав я листа — що йно дістав я лист: але за те: підвести чийсь дух — підвести духа), висловів таких як "між иншого" (- між иншим), і б. б. т. и. свідчить або о зманєрованю або о незнаню мови, а лїпше сказати, о затратї того слуху, що наче зріс ся з рідною мовою. Або таке: "день в день через два роки". Всякій Русин чи галицкій чи Українець зрозуміє ті слова не инакше як: що днини через два роки... пр. їв саме тілько мясо. Отже бо нї! Має воно значити: за два роки (або: по двох роках) точнїсенько в той сам день; пр. оженив ся на Пречистої, а за два роки в той сам день уродив ся єму син. Та ще одно: "хтось Павлишин сказав!" Ся чудацка новина, якої доси Україна-Русь не чувала, не видала, має значити: якійсь П. сказав, або: хтось, що звав ся П., сказав. Закінчу ті зразки пригадкою, що Прут, Днїстер а може й Днїпро — се не ріка вже а "річки" (!), хоч нїхто не чував, щоби вони знов так повисихали; про идеї в Шевченкових творах, про Рентґенівскі лучі, про реформу виборчу вже тепер не говорить ся анї бесїдуєсь, не править ся або розправляєсь, тілько залюбки "балакає ся".
Отже хто має на тямцї всїлякі такі цвітки, які аж надто часто стрічають ся в творах теперішних україньских письменників, той мусить з жалем уважати тую прояву за поневірку надовсе дорогої нам спадщини, що так гарно і любо звучала нам в україньских письмах давнїйших, котрими ми розкошували ся, на котрих учили ся цїнити красу і звучність нашої мови; той мусить ремствувати і на "Зорю" і на редакцію і на україньских письменників. На редакцію именно за те, що позваляє на таку поневірку нашого найдорожшого скарбу, — що уважає кожду букву, написану Українцем, за такі святощі, яких не годить ся або просто гріх тикати, — що не зміняє, хоч би за упередним дозволом авторів, всїляких тих дивоглядів, незгідних з духом і красою нашої мови. На україньских письменників ще й за те, що уважають себе за таких вже мудрих в нашій мові і кожду свою букву за таку вже святу та непохитну, що нам Галилейцям і не слїд судити их, не то торкати та змінити хоч би там якій "кофе" або "кохвій" на "каву".
Отсе я станув доси, і то завзятущо, по сторонї ремствуючих. Прийшло воно менї тим легше, що і я — признаюсь до гріха — також хвилями до них належу, коли часом вже надто стане досадно (от коли пр. перечитаю: "хтось Павлишин каже"). Тілько глянути би на річ ще з иншого боку; і длятого я сказав висше, що ті докори на мою гадку на око слушні, але заразом і необачні.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 15.06.1896]
(Дальше.)
Коли спорікаємо на україньских писателїв, то справедливість чей-же домагає ся, щоби роздивитись: в якій доли вони живуть? з чого виходить той их злочин? що вони повинні дїяти, щоби покаятись? Дорікаючи "Зорі", треба розгорнути єї і таки з неї самої вичитати їй гріхи, а не так на память, як я се вчинив в попередній частинї отсего письма; бо можна часом винуватити колодїя замість коваля. Наконець, докоряючи редакції чи властиво редакторови, годить ся поспитатись: в чім именно єго провина? Що він повинен робити, а не робить? Чому він число за числом заповнює майже самими творами україньских писателїв?
Попробую отсе роздивитись в сих питанях і неначе вислухати оправданя винувачених сторін.
Отже Українцї винуваті тим, що з давен давна не зазнавали волї,— навіть таких марних, на притчу во язицїх марних окрушин волї, яких ми зазнаємо; а від 20 лїт, як звістно, заткано им рот, в тяжкі пута заковано их мову і духа: а вони ще дихають, вони навіть... пишуть! Українцї, звістно не з розкоші анї по добрій воли або з громадскої постанови, з малка до останку учать ся в чужій мові, у всяких зносинах з урядами уживають чужої мови, "балакають" і бесїдують в товаристві і в родинї чужою мовою: а таки ще... пишуть по україньски! Може досить вже их вини?... Чи посміє хто кинути на них каменем за те, за що всякій повинен их величати як лицарів-мучеників? Чи посміє хто станути перед ними з радою: "Коли не умієте як слїд по україньски, то лїпше мовчіть в нїмотї"? Чи можна радити им те саме, що вчинили; те-ж не по волї, наші галицкі батьки і дїди? — розумію тут свічну верству галицких Русинів, отже передовсїм наше давне духовеньство. Звістно-ж, що наше духовеньство, поки за Польщі ходило ще само за плугом, зберегло бодай рідну мову і звичаї; аж під Австрією стало згодом враз з нїмецкою чи властиво латиньскою наукою і просвітою принимати польщину, так що в 20-тих роках не тілько вже запанувала польска мова в домах священиків, але і проповідувано по церквах по польски, а пок. митрополит Левицкій прибрав семинаристів в рогаті шапки, кажучи, що се "najpoważniejsze nakrycie głowy dla kapłana". і разом з тим занїміла також цїлком наша література. А ми не лихословимо за те нашим дїдам ба й батькам ще, тілько кажемо справедливо, що се був гнет обставин, всемогучій дух часу чи вплив культури, котрому не оперли ся навіть такі Снїгурскі, поки знов не повіяло иншим духом та не заблагословилось на світ. Чи може Українцї мають також пійти тим слїдом та занїміти, бо де-хто з них не знає або забув в ту хвилю, що "хтось Павлишин" буде погано по руски?
А таки, коли порівнати твори теперішних письменників україньских з тими "Страшилищами" або одами, що в ряди-годи появляли ся підчас галицкої нїмоти: на чию користь вийде порівнанє? Але шкода питати о се, бо галицкі твори з 40-вих, ба з 80-тих ще лїт не видержать такого порівнаня. А й тепер пригляньмо ся нашій сучасній письменній мові і літературі, — тілько спокійно, уважно і розважно, без самодурства! Ми-ж маємо від 1878 р. цїлу руску ґімназію у Львові, від сего року цїлу вже в Перемишли і 5 кляс руских в Коломиї; маємо від давна кілька руских катедр університетских; є у нас чи не всї вже шкільні книжки в рускій мові для цїлої ґімназії; бодай від 1861 р. свічна верства Русинів уживає з дуже рідкими виїмками рідної мови і в родинї і в товариствах: а кілько то ще в наших письменних творах найде ся дивоглядів? Не казати вже, з якою часом недбалостію, з яким лєгким серцем калїчить ся, поневіряє ся у нас рідну мову в устній розмові. А все-ж таки не можна заперечити, що взагалї і пишемо і говоримо тепер о цїле небо легше і лїпше, нїж писали пр. в 60-тих роках.
Мають Українцї свої дивогляди, маємо ми свої. І не дивниця. Все таки живемо під сильнїйшим впливом польщини та нїмеччини, нїж русчини; а впливи ті чіпляють ся нас без нашої волї, а навіть без нашої свідомости. В школах — не кажу вже польских, де наша молодїж учить ся всего по польски і мимохіть переймає польщину, а рускої мови учить ся дуже мало і дуже слабо, руских книжок по-за школою майже не читає, — але і в руских школах день в день перекладає ся то латину, греку, то нїмеччину на мову руску. Та як перекладає cя? Звичайно: по шкільному, чи то — лїпше сказати — по школярски, дословно, по варварски, щоби улегшити зрозумінє і науку, поки не вигладить ся якось троха того перекладу. Такі переклади страшно псують рідну мову; бо ученик чим частїйше чує нерускі вислови, тим більше вслухує ся в них, навикає до них; і хоч опісля єго справляють, то згодом єму мішає ся одно з другим, і він затрачує спосібність до відмічаня того, що щире руске, від поганого, варварского. Від того иде, — хоч і не лише від того одного, — що ученик сїдає до испиту зрілости звичайно недорікою, що нїякої мови не знає як слїд. Аж перегодом, коли в житю отрясе ся з шкільної дресури, а задержить та ще й збогатить шкільну науку: аж тогдї стане якось по людяному говорити та писати; але і до сего треба доброї волї, пильности і дальшої науки та вправи, а то і до віку остане недорікою.
Оттак підготовляють ся наші молоді поколїня до пізнїйшої літературної дїяльности. Гляньмо-ж відтак на тую дїяльність. І знов всюди переважають всїлякі переклади то з польскої то з нїмецкої то з великорускої то з францускої мови. Бо поминувши гори паперу, що рік в рік записують молоді поети своїми першими поривами мишам на снїданє або ще частїйше музам на всесозженіє, — поминувши дуже скупу творчість на поли красної та наукової прози, все остане — самі переклади. В поезії, оповіданях і повістях, шкільних книжках і инших наукових працях, скінчивши на дневникарстві, — всюди переважають переклади. Я не гадаю зовсїм заперечувати анї потреби анї пожиточности перекладів: хочу лише ствердити факт і указати на єго вплив на нашу мову.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.06.1896]
(Дальше.)
Гарні переклади безперечно річ пожиточна; але погані, хоч би і як потрібних річій, приносять мові і літературі більше шкоди нїж пожитку, бо засмічують наш питомий скарб всїлякою чужиною, незгідною з духом і красою нашої мови, освоюють читаючу громаду з всїляким варварством і притуплюють слух та спосібність до відмічаня того, що хибне і погане, від правильного і гарного. Отже хоч можемо повеличати ся не одним гарним-прегарним перекладом, так нїгде правди дїти, що найде ся у нас чи не далеко більше поганих; та коли наші літературні твори на жаль взагалї мало розходять ся, то бодай з огляду на погані переклади скорійше би радїти тому, нїж жалїти. Таким чином то через шкільну науку то через безлїч перекладів то вкінци повертаючись раз-у-раз між людьми иншої мови набираємо ся в мові і письмі всїлякої чужини; і нїхто з нас не заперечить, що в Галичинї дуже небогато письменників, що пишуть справдї чистою і гарною русчиною.
А щоби знову не здавало ся, що балакаю на вітер, то наведу теж з памяти деякі приклади. У нас нїкого вже і не вражає, що наші посли в радї державній чи в соймі "ставлять" або "предкладають" внесеня і интерпеляції, хоч вони повинні би их складати або вносити або виступати чи ставати з ними. Так само вони "підносять", наче камінє з землї, різні важні "питаня", замість щоби порушувати важні справи або зазначувати які там подїї то що. Загадки, питаня у нас часто вже не задає ся, а "ставить ся"; не відповідає ся на питаня, не полагоджує ся справ, не відгадує ся загадок, а те все "розвязуєсь". Питаня не лишають ся без відповіди, а справи без полагоди чи рішеня: одно і друге остає ся "отверте". Бувало батьки наші (та і тепер ще так само роблять брати наші на селу) запізнавали чи то познакомлювали нас з кимсь чи з чимсь, чого чи кого ми до тої пори не знали; тепер коли не знаємо або не розуміємо чи не хочемо розуміти ваги рідної мови, то кажемо, що ми єї "запізнаємо". Бувало, хто великого не бачив, той і малому дивуєть ся; хто побачив на причуд гарну красавичку, то любуєсь або розкошуєсь єї видом: тепер Галичане "подивляють" і мале і велике і гарне. Бувало приятель зрадить приятеля чи то окаже ся єму невірним, так само козак зрадив часом Дзюбу, ледачій громадянин вітчину: тепер в Галичинї зроби кому що доброго, то зараз сей вчинок "зрадить" твоє добре серце, замість єго виявити чи показати чи свідчити о нїм. Погоду велять господарям не вгадувати чи віщувати по місяци або по вітрі, а "предсказувати" або "заключати" з місяця, з вітру. Чуже нещастє дуже легко могли би ми собі виставити, зобразити або уявити; але ми волимо "представляти" собі єго. Моя пок. тїточка Ганна Поповичка (також Поповичівною єї звали) вийшла за Чеканюка і з того часу звали єї Чеканючкою або Чеканюковою; тепер єї унука, теж Ганна, віддала ся за Ивановича, то неодин Русин зве єї Ганною "Иванович" з роду "Чеканюк". Той Иванович, а може і иншій, міг би служити за писаря або за дяка; але він волить служити "яко" писар. Так само і ми жили тільки віки Русинами, уважали себе за Русинів та через те, що ми Русини, мали право до руских шкіл: тепер ми живемо в Галичинї "яко" Русини, уважаємо себе "яко" Русинів і "яко такі" кажемо, що маємо право до руских шкіл. Наймаючи хату, завсїгди було в звичаю давати кілька зр. задатку чи там на задаток: тепер ми любимо давати кілька зр. "яко" задаток. Бувало від віків, що хтось зобидив другого в очи або ще й в живі очи, а иншій висуджував на тебе по-за очи чи то по за плечима; ледача жінка нераз цїлувалась з любасом, коли чоловіка не було дома або таки і при нїм чи то в єго притомности (притоменности): тепер те все робить ся в чиїйсь "присутности" або "неприсутности".
Або приходжу колись домів в полудне страшно голоден тай кажу на збитки по галицко-рускі: "Ей, жіночко! Наколи обід готовий..." — хочу докінчити: "то давай, будь ласкава!"; але жінка перебила менї зараз, відповідаючи: "На першу годину". Та так! "На коли" є питанє, що домагає ся відповіди "на тогдї а тогдї"; але у нас зманєровано сей вислів і надано єму значінє те саме, що має само "коли". Так само зманєроване а дуже улюблене є і "позаяк", що має значити: тому що, бо. За манєру уважаю до несхочу уживане, а в Галичинї мало знане "вельми", хоч нїчогісенько не маю против сего слова, як тілько, що єго без потреби часто уживають, як коли би бодай для відміни не було ще і инших слів, як: дуже, сильно богато.
Отже є у нас не тілько всїляка чужина але і манєри. Є також хиби, що виходять з свідомости впливу, якій нас чіпляє ся мимо нашої волї від польщини або й від россійщини. Ми попадаємо через те нераз в полохливість аж до смішности та волимо часом ужити слова не руского, коби лиш не виглядало з польска або з россійска. А при тім доводить ся, як і не може бути инакше, що inсidit іn Scyllam, qui vult vitare Charybdim. Чи один напише "духовне лице", щоби лиш духовна "особа" не нагадала польского слова! Сміх тай годї!
Oтce маленька вязаночка наших питоменно галицких хиб. Я сказав було колись на иншому місци, що коли би схотїв хто списати у словарь такій — мовляв antibarbarus — всї хиби нашої галицко-рускої мови письменної, то словар той вийшов би чи не більшій того, де було би списано, як говорити та писати по руски треба. Може воно троха і пересолене, але я таки і тепер стою при тім слові. І коли би хотїв україньским письменникам вичитувати их гріхи, то за яку там годину чи дві чи три таки дійшов би до краю; але коли покінчив би таку роботу з Галичанами, на се питанє справдї відповідь не легка.
Що ми при тім всїм таки розуміємо один другого, се річи нї троха не зміняє; воно може тілько тим більше тревожити, бо не ворожить поправи. А що не своє або погане, те лишить ся таким, хоч єго розуміємо. Ми-ж і по польски та по нїмецки також розуміємо, а таки воно не своє. Так само не має ваги замітка, що язик наш живий то і мусить же зміняти ся. Може я колись зберу ся ширше поговорити о сїй цїлій справі та на одвітнїйшому місци, нїж є часопись політична; тогдї розібрав би я як слїд і сю замітку. Тепер лиш скажу, що житє людини а житє народу і єго мови — се річи дуже подібні, але не однакові: мова в природнім своїм розвитку нїколи не зміняє ся так швидко, як се дїє ся у нас.
Хотїв я отсим виказати, що не дуже то маємо чим дорікати україньским письменникам; а то готово вийти таке, що смієть ся лисий стриженому. Противно ми повинні любязно их кріпити, додавати им духа (тілько не "дух" анї "духу"), високо цїнити их охоту до народної роботи при так трудних для них обставинах, радїти та дякувати им, що до нас горнуть ся та пособляють нашим видавництвам і нашій народній роботї. Ми можемо, а тим самим і повинні богато учити ся від них; а за те знов надїяти ся, що і вони від нас радо приймуть всяку дружну і переконуючу науку. Инакше жадали би ми хиба від них, щоби замовкли, а в додатку не злюбили нас або і стали би нами справедливо гордувати. Такого каятя і поправи ми не годні, ми не сміємо домагати ся від них.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 17.06.1896]
(Дальше.)
Оттак гірка наша доля! Україньских письменників гудимо, що пишуть не так як ми, — инколи якось по чудацки, инколи мов аж незрозуміло для нас. Ми-ж самі пишемо далеко ще гірше, бо просто по варварски; а тим гірше для нас та для розвитку нашої мови, що сего самі не признаємо, бо не добачаємо і не дослухуємо ся власних хиб, — бо так вже до них навикли, — бо так вже поглухли, що нераз може чудацким видає ся нам саме те, що добре, але не так сказане, як ми звикли. А нї тих нї сих нема справедливої причини так дуже винуватити. І хто вас розсудить, коли докоряємо собі одні другим хибами? На загальних зборах висказав наш ветеран-патріот о. Танячкевич зовсїм оправдане бажанє, щоби наук. Товариство им. Шевченка стануло на сторожи чистоти і краси нашої мови. Коби-ж то така легка річ! Товариство наше ще за молоде до сего, а ми — що голова то розум — не так легко любимо узнавати повагу, коли би часом в чім і найшла ся яка. Повагою при рішаню спорів, що сказано чисто по руски і добре, а що не по нашому або хибно, міг би бути передовсїм повний, науково і критично зладжений словарь всеї нашої письменної а по змозї і живої мови. А такого словаря покищо не маємо і навіть на жаль мало виглядів, щоби так скоро прийти до него. Словарь Желеховского може і досить повний, але зладжений ненауково і без нїякої криївки; а словарь Уманця і Спілки, хоч в дечім і лїпшій, але теж має ті самі головні хиби. Повагою не може бути нї той нї сей, хоч оба мають велику цїну і дуже можуть станути в пригодї. Тим то на мою гадку наук. Товариство им. Шевченка повинно би собі взяти за першу задачу, щоби чим боржій забрати ся до роботи над словарем та не ждати, поки вийде кіївскій або петербурскій, бо не знати, коли се буде та які вони будуть. При збірній роботї, а умно розложеній і веденій, за кілька лїт можна би діждати ся раз словаря як слїд; а спускаючи ся на других, треба тямити, що поки сонце зійде, роса очи виїсть. Коли би тим часом деинде вийшло що путнього, то не велика річ покористуватись тогдї і чужою роботою та доповнити нею свою власну. За тим словом перейду до "Зорі".
Або таки ще нї! Найшли ся нам в пригодї сердечні приятелї народу, а трудящі, а розумні, що й не казати, — дарма, що нами вже і призабуті. Отже користаючи, як можна було надїятись, з докорів, необачно кинених на загальних зборах, стали глузувати з нас, що ось то до чого веде україньска письменність, аж самі себе не розуміємо! Річ певна, що і мої-ж замітки готові стати водою на млин тих добродїїв. Отож скажу им: Покинули ви наш народ і єго мову, то могли би лишити і нас в спокою та не журити ся нами, як і ми не журимо ся вами; ви-ж самі збули ся всякого права до сего. Наша горяча любов до свого рідного, наша щира праця для народу, котрого ви відцурались, і єго погордженої вами мови, наша честна хоч дуже тяжка боротьба о природні наші права, мусить нам єднати честь у всїх честних людій. Ви-ж, що для вигоди відцурали ся всего, що честним людям буває найсвятїйшим, збираєте лиш погорду, — можете бути певні того, що навіть у своїх покровителїв. Ми мов ті бідні ученики, що і книжок не мають, в недостатку учимо ся і збираємо зерно рідної науки до зерна; не дивниця, коли і не так споро йде нам наша робота. Ви пристали на все готове, опихане: маєте готові словарі, граматики, прегарну, богату і всесторонну літературу в мові утвердженій, котру ви приняли за свою. Так чи-ж умієте ви єї? По якому ви пишете? По якому говорите? Чи не тямите, що ваші учителї і покровителї самі глузують з вашого язичія і звуть єго паламарщиною? Як там ми вже і пишемо, а пишемо все таки лїпше по україньски, нїж ви по великоруски; се признають і нам і вам наші-ж таки учителї. Пильнуйте-ж себе!
Вертаючи до річи, розгорнім "Зорю". А хто єї не має, нехай жалує, а то й соромить ся; дарма, що у нїй, як зараз побачимо, вельможно панує українщина. Перегляньмо попереду бодай з грубшого, що в нїй всего находить ся. Маємо перед собою 11 чисел, 220 сторін великої чвертки.
З повістій і оповідань: 1) Для загального добра; оповіданє Коцюбиньского, відзначене премією на конкурсї редакції "Зорі". — 2) Даремна надїя; повість Д. К. — 3) На могилї (Шевченка); подорожні малюнки Г. Мачтета, переклала А. К. — 4) Исторія одної ночи; оповіданє Мих. Заволоки. — 5) Хатка в балцї; оповіданє Бориса Гринченка, відзначене першою премією на конкурсї редакції "Зорі". — 6) Per pedes apostolorum; образки з житя православного духовеньства на Українї, Волод. Левенка, — 7) Не той став; повість Ив. Левицкого (початок). — Инші прозові статьї: 1) Жінки при чигириньскім дворі в другій половинї 17. віку; д-ра Роллього, переклав Вас. Лукич. — 2) Листи з Криму, Кониського. — 3) Наші драматурги Кропивницкій і Карпенко-Карий. — 4) Д-р Иван Франко, Щурата. — 5) Микола Сумцїв. — 6) Мих. Микешин. — 7) Відкритє Рентґена. — 8) Листи Шевченка. — 9) Шевченко в дорозї з засланя; критично-біоґрафічний нарис Кониського. — 10) Московскі переклади творів Шевченкових; огляд Павла Граба. — 11) Україньско-рускі драми на сьогорічнім конкурсї галицкого Видїлу краєвого; огляд проф. Грушівского. — 12) Иван Ижакевич, маляр, — 13) Огляд житя і дїяльности Петра Нїщиньского; посмертна споминка. — 14) Францускій декадентизм в польскій і великорускій літературі, Щурата. — 15) Д-р Иван Горбачевскій. — 16) Волод. Маковскій (рос. маляр) і єго твори — 17) Фейлєтони Щурата: Світла і тїни. — Поезії: Масляка, Степ. Руданьского, Сивенького, Щоголева, Галїпа, Гринченка, Богдана Лепкого, Щурата, Вороного, Школиченка, Коваленка, Лиманьского, Сильв. Яричевского; Шілєра Марія Стуарт, переклад Гринченка; Дума про війско Игореве, переспів Панаса Мирного. — Крім того в кождім числї: Оповістки, критичні замітки, нові твори, хроніка, бібліоґрафія. — Илюстрації: Иван Франко, Послїдна корова, Міщаньска хата в Жидачеві, Мик. Сумцїв, Після побіди, Хата в Турадах, Богдан Хмельницкій; Бояри бунтують ся против Настасї, повірницї кн. Ярослава Осмомисла (Лебедева); Богдан Хмельницкій по зборівскій битві (Ивасюка), Д-р Ив. Пулюй, Фотоґрафічні знимки рентґенівскі з лябораторії д-ра Пулюя, Бюст Т. Шевченка, Власноручний портрет Т. Шевченка, Три рисунки Коваленка до поезій Шевченка, Ираклій Усков, Аґата Ускова, Ив. Ижакевич, На утечи, Кладовище в Мельничу, Василь Тарновскій, Виїзд на лови, Передміщаньска хата в Жидачеві, Василь Чайченко, Свяченє пасок в Яворові коло Косова, Школа в Иванівцях, Гетьман Иван Виговскій, В маю під яблунею, Весняний концерт, д-р Иван Горбачевскій, Сїльска идиля (А. Котляревского); Бронзова ґрупа, дана Миколї Лисенкови в дарі від Полтавцїв в день 50-лїтних уродин 1892 р.; Волод. Маковскій, У перевозу, Школа в Турадах.
Всего разом на пів року за 3 зр. 240 сторін великої чвертки або 480 сторін великої вісїмки чи то 30 аркушів гарного друку на хорошім веліновім папери, а в тім до 40 гарних илюстрацій, що відносять ся майже всї до нашого рідного житя. Чейже воно не то не дорого, але навіть як на нас надзвичайно дешево. Отож подивім ся тепер, як то там пишуть ті Українцї, що то их часом наш брат аж не годен розуміти.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 19.06.1896]
(Дальше.)
Між оповіданями не находимо анї одного галицкого, хоч "Зоря" оголошує навіть конкурс і очевидно платить за найлїпші твори. Се річ дуже замітна; тілько на чию користь воно свідчить? Отже перше оповіданє п. з. "Для загального добра", написане Коцюбиньским а відзначене на конкурсї, має отсі україньскі окремішности: ґрони (= грона, грозна), поливяне (= поливане), річка (о Прутї), підняти глечика (добре; але ми сказали би скорійше: глечик), через труп (= через трупа), обдивити ся виноградники (= обдивити, оглянути виноградники; або обдивити ся у виноградниках), присївши карячки (= крачки?), инжектор (ми сказали би, і то далеко лїпше, з латиньска инєктор, а не з француска). От і всї "незрозумілі" для нас слова! І то на 19 сторонах. Є там ще троха, хоч не богато, баламутства в уживаню зaимeнників "котрий, якій"; автор майже не знає вислову "той, що" (= той, котрий); від нас вже научив ся цїлком злишного "присутність". В кінци кілька разів уживає залюбки недоладного складу именника з прикметником, як: "кремезні, з грубими від напруги жилами, руки" замість сказати: "кремезна рука з грубими від напруги жилами"; але се втне також і Галичанин. А по за тим мова гарна, якою у нас не напише першій з краю письменник. В оцїнку змісту і артизму не вдаю ся, бо не о тім річ; але скажу лише, що і з сего огляду не пожалує, хто перечитає се оповіданє.
В повісти п. з. "Даремна надїя" на 20 сторонах найдемо оттакі незвичайности: богато молодого духу (= духа), шукати шлях (= шляху), зібрались пити чаю (= чай), попивши кохвію (= кави), кофейник, поміха (оба слова великорускі); трохи за низька, нїж висока (= скорійше низька, нїж висока); кожен мент (= кожда хвиля). Автор зовсїм не уживає вислову "той, що"; "котрий" уживає аж непотрібно часто. "Когоюсь новиною, виснувця, рослих коних" уважаю за похибки печатні замість: якоюсь новиною, виступця, рослих коний. "Світописні карточки" (= фотоґрафії) є новина, але безперечно далеко потрібнїйша, нїж галицкі "присутности і неприсутности". В кінци автор, як богато инших Українцїв, угнавить в слові "кождий" і пише все "кожен, кожна" і т. д. Уважаю се за манєру, але вона нїкому не вадить; легко всякому читати собі те слово правильно, по нашому. От і знов всї "незрозумілі" слова. А по за тим повторити би лише те саме, що сказано при першім оповіданю.
В прегарних малюнках Мачтета, перекладених панею Л. К., смішить лише "річка" в прикладї до Днїпра, що таки зараз і "реве та стогне широкій". Ну, смішно та й до реготу смішно, але через те нїхто не кине читати так гарної річи; а в тім можна собі навіть в кождій "річцї" перечеркнути "ч". Замість "стягом котрого служить се" я сказав би доконче "котрого стягом" коли не "єго стягом". Під сам конець ще два рази ужито "яко"; але сей хабаз таки галичане собі самі виплекали тай навіть вже вспіли пересадити за кордон, то він у нас не вражає вже нїкого.
"Исторія одної ночи" мене сильно заинтриґувала. Звичайно перечитаю кілька стрічок тай знаю вже, чи то пише Українець чи Галичанин; а се читаю від початку до кінця і що кілька стрічок зміняю свій здогад. Мова гарна, без визначних признак україньских як особливо хиб галицких; а зато є признаки і одні і другі. "Камин, задок крісла, зробити фанта, перебрати сурдута, бувши, знавши, повинний бути, зняти машкару веселости" — не написав би жоден Галичанин, хоч і як підбирав би лад україньскій, а скорійше: "комин, затилок крісла, зробити фант, сурдут, будучи, знаючи, повинен бути, прибрати личину aбо вид веселости." А знов "звук, багато-сьте забрали відомостій, мусїли-бисьте спитати, зваримо кави, підоймив голову" — не написав би жаден Українець, а скорійше; "згук" (хоч очевидно звук лїпше), багато би ви зібрали відомостей, мусїли би спитати, зваримо кохвію, підвів голову, то що. В кінци прийшов я до такого висновку, що се таки мусить бути Українець, але такій, що живе вже довшій час в Галичинї. Не позбув ся ще деяких окремішностій україньских і деякого впливу великорусчини; задержав склад вільний від очевидного впливу польщини, нїмеччини і иншої чужини: а таки піддав ся вже впливови галицкої русчини, переважно благодатному але в дечім і шкідному. І я призадумав ся над сею проявою. Що то значать кордони! Нехай би ми так могли жити посполу, де би тогдї і дїли ся всякі різницї мови! О стілько швидше ми могли би позбути ся хиб, а виучити ся одні від других того, що справдї гарне, щиро своє! Дарма!
"Хатка в балцї", оповіданє Грінченка, відзначене першою премією на конкурсї редакції "Зорі", — та й не дармо відзначене. А хто хоче переконати ся, що не дармо, нехай випише собі "Зорю" і перечитає. Що до мови указав би я на "сам добрійшій" і запитав би ся: чи воно добре по україньски? Але хоч би і не добре, то воно нїкого не вражає. "Три чисницї до смерти" легко і без словаря Желеховского здогадати ся, що воно значить те, що ми кажемо "три чверти до смерти"; так само сирота-"харпак" тілько що злиденний, убогій сирота. А по-за тим нема навіть анї разу "затого"! Отже властиво на 12 сторонах окрім того, що хиба залюбки можна читати, нема нїчогісїнько, що було би незрозуміле або бодай вражало. Замічу хиба для напасти, за які гріхи прозвав себе автор "Грінченком", і то цїлком по добрій і "непримушеній" воли. Адже прозвиско те можна би виводити тілько від "Гринь, Гринько"! Але нехай там; се-ж нїкому не вадить.
Наконець "Per pedes apostolorum" Левенка є одно-одним, чого без великої терпеливости читати не можна, хоч як хоче ся читати, бо річ сама цїкава. Менше ще о те, що є слова справдї незрозумілі, котрих анї в словари Желеховского не найде анї здогадати ся не легко; але ще важнїйше те, що склад дуже тяжкій, так що і кілька разів треба нераз перечитати реченє, поки розбереш, що автор хоче сказати. Ну, на 11 чисел одна тaкa річ — се ще не такій гріх!
Початку повісти Левицкого "Не той став" я ще не читав; але автор давний а добрий наш знакомий, і певно всякій буде в душі рад, що знов раз стрічає ся з ним.
Тим ладом міг би я перейти весь дотеперішний зміст "Зорі" і виказати, що більших чудасїй і незрозумілих слів або висловів, як ті, що доси их вказав, нема нїгде. За те кілько є гарних, цїкавих, поучаючих або і справдї цїнних річій! Досить перечитати заголовки, що я их виписав у попередній частинї сего письма, щоби переконатись о тім. За се не відказувати на редакцію або на письменників хоч би yкpаїньских, а дякувати одній і другим годить ся. Але звичайно така вже людска слабість: своїх хиб не добачаємо, а на людях помітимо і дрібну пилинку; а коли тілько підхопимо яку там одну-другу марницю, то залюбки робимо з мухи вола та й тілько і те маємо на язицї, а то ще і регочемо ся. Тілько не знати, якими би ми вийшли, коли би так нас стали такою самою мірою судити і гудити; одно певне, що не дуже білими.
Але чому в тій "Зорі" так розсїли ся вельможно майже самі Українцї?
(Дальше буде!)
[Дѣло, 20.06.1896]
(Дальше.)
На се питанє найлїпше могла би відповісти редакція "Зорі"; але що і я знаю незгірше ті справи, то могу єї виручити і не потребую бояти ся запереченя з єї сторони. Отож в Галичинї разом вже і з Буковиною не великій врожай на письменників, особливо, коли ще відчислити тих, що віддають ся самій лише науцї, для котрої в "Зорі" не богато є місця. Таких, що пишуть більше і гарно, ледво чи десяток начислив би не загикнувшись: д-р Франко, д-р Чайковскій, д-р Щурат, Маковей, Данило Лепкій, Кобиляньска, Ярошиньска, Маслак,... ну, нагадайте ще зо двох, бо може в сїй хвили, не во гнїв им, призабув. З другій може десяток найшлось би таких, що або дали вже докази, що уміють гарно писати, але чомусь замовкли та хиба в ряди годи ще відзивають ся, або що-йно зривають ся до писаня. Коли-ж зважити ще, що кождий з них має иншу головну роботу, бо инакше не їв би хлїба, — що кождий з них пише не в дозвілю а коштом випочинку від щоденної головної працї; коли дальше зважити, що не лиш одна "Зоря" жадна их пера; а вкінци, що через політичні видавництва богато людій звертає свої спосібности і сили в инше русло: то з того всего вийде для "Зорі" зникаючо мала поміч. Ще-ж би пів лиха, коли би бодай ті сили, які є, можна сполучити і уладити між ними подїл працї. Поміж авторами тої тьми всїлякої полови, якою засипують теку редакційну молоденькі письменники, переважно поети, можна би також часом відкрити якійсь талант та заохотою і порадою плекати нові сили. Але на те все треба редактора, котрий не мав би нїякого иншого дїла, як тілько саму редакцію; та й ще було би на одного чоловіка за богато роботи. А на чоловіка, що веде редакцію лише по-при иншім, головнім для себе занятю, вже і того за богато, що мусить: поперечитувати все надсилане; оцїнити і вибрати придатне від нездалого; впорядкувати і виладити до друку; та ще і самому щось написати, до чого знов треба богато дечого поперечитувати, поки напишеш якусь строчку; ба, а переписка з авторами, хоч би тілько найконечнїйша, кілько ще забере часу! Отже в тій переписцї, як найширшій і найчастїйшій, лежить велика сила; а до неї нї одному у нас редакторови не стане часу. Коли би не те, то і участь галицких письменників в такім видавництві, як "Зоря", могла би бути більша, нїж є, і з україньскими можна би дійти до ладу в тих дрібницях, які у нас слушно бувають каменем преткновенія в их творах. А при тім, як є, бо лїпше бути не може, всякій, хто тілько освідомлений з всїми задачами редакції, мусить теперішному редакторови "Зорі" не тілько висказати щиру подяку і признанє як се вчинили загальні збори, але і чудувати ся: коли єму стає часу по-при своїх головних занятях ще і на ті заходи, які кидають ся в очи з усего видавництва? Що він не виправляє україньских творів на наш лад і після нашого смаку, тому не подивує нїхто, коли зважить, що і сам не легко позволив би на те, щоби єму хтось другій виправляв після своєї гадки єго твори.
Тим я хотїв виказати, що споріканя на "Зорю" і єї редакцію не мають нїякої слушної підстави. Але чи справедливі відказуваня на галицку читаючу громаду?
Се питанє викликує гадки справдї прикрі. Бувало батьки наші твердили нам при всякій нагодї, що "як собі постелиш, так будеш спати", опісля те саме повтаряли нам по латиньски: "sae quisque faber fortunae" і вчила нас у всякій неудачі глядати передовсїм причин в собі самім. Ми-ж опісля вчили того самого дїтий наших та молодші поколїня. Аж от тепер здає ся часом, мов би дехто з тих молодих поколїнь, прокинувши ся рано в ранцї неначе зо сну а неначе вперве пригадав собі тую правду, котру бувало клеплють єму старші; і крикнувши з радостію: "От єго маю аж тепер!" голосять своїм батькам і учителям мов власну, що йно ними самими відкриту нову мудрість та ще, звичайно в молодечім жарі пересаджаючи сакраменти, кличуть: "Не нарікаймо на нїкого, бо самі винні своїй доли! Ось дивіть на нас, як ми співаємо "Нїхто не винен, сама я, сама я"; горнїть ся всї до нашого гурту і до нашого хору! А то ви, лїнтяї, лежнї, нероби, тілько й всего, що на других плачете!" Та ще кличуть не аби як, а во всеуслишаніє всему миру, на кону в театрі, де більша частина видцїв люде страх нам прихильні. От і плещуть же ті видцї в долонї, аж лящить по всїй країнї. А наші молоді Архимеди ще дужше кричать, аж хрипнуть; бо де-ж таки не кричати, не лаятись, коли удостоюють ся за те таких достойних оплесків. От Архимеди! А кілько в тій их новій нїби то науцї суперечного, недорічного, кілько зарозумілого самодурства і слїпоти, сего і не тямлять сердечні, — заморочені достойними оплесками. Не тямлять того, — а недавно ще розуміли се лїпше від мене — що нїяка людина, не то народ, не живе під скляним дзвоном; тому шукаючи за причинами власних неудач, треба починати від себе, але не доконче всїх причин глядати лише в собі. Бо на всяку удачу чи не удачу складає ся сила різних сил, над котрими навіть ґенії не все годні запанувати так, щоби ними повертати на власну користь після власної уподоби і волї. Инакше не пошпотнув би ся був нїколи такій Александер Вел., Цезар, Наполеон. А де нам до Наполеонів! Забули наші сердечні Архимеди, що тьма чорного робучого люду, проживаючи в нуждї, борикає ся мов муха в мази з капіталом. Вона певно також винна своїй доли, бо кождому з них вільно було учити ся чогось красшого, нїж пр. углє копати під землею або кипячку добувати з ям. На их лад хиба і наш неволений та духом закований народ україньскій сам тілько один винен своїй доли, і т. д. і т. д. Коли би бодай наша доля залежала єдино від нас самих, тогдї-б инакше можна до нас промавляти. А так, ... певно, що в не однім і самі ми винні, тілько не у всїм. А вина наша, там де вона є, знов має не раз свої причини, що не цїлком залежать від нашої сили та волї. Отже кілько на нас є власної вини, сего не легко сказати, любі добродїї; а у всякім разї не можна про те говорити так дуже палко, з такою твердою певностію себе, але треба судити з великою-превеликою розвагою.
(Конець буде.)
[Дѣло, 22.06.1896]
(Конець.)
Охож і в тім ми самі винуваті, що нашим видавництвам лихо веде ся. А вже-ж певно, що ми самі, а не Французи анї навіть Поляки. Тілько хто то именно ті "ми"? Після науки нїби-то нової повинні би вони бути ті самі, що добачують вину. Редакції повинні би спорікати на себе: "Ми самі винні!'' А тимчасом спорікають вони на громаду, хоч вона не є для них "ми", тілько "ви". І так замість шукати вини в собі та питати: "Чому громадї не до смаку те, що для неї пишемо? Аджеж їй не мусить подобати ся те, що вам подобає ся; а годї знов, щоби принимала і платила по добрій воли те, що їй не подобає ся", — замість того противорічать самі власній науцї і спихають вину на других.
Або знов ті-ж самі Архимеди городять тепер раз-у-раз, нїби то якусь новину, що треба брати річи так, як вони є, мовзяв реально, числити ся в фактами. А з тим же фактом не числити ся им, що доси ще нї одна літературна часопись у нас не годна була стояти власними силами, власними читачами, — почавши від "Вечерниць", кінчаючи на "Зорі"?
Я не стану розбирати всїх причин, бо і не умів би, і того, що троха умів би, не скінчив би хиба в сїм письмі. Але не у всїм же винувата сама тілько громада. Зважте-ж бо, молоді наші вчителї, кілько у нас буде всїх спосібних до читаня такої "Зорі", "Правди" чи "Дѣла" або "Буковини". А як вони розбиті в своїх поглядах чи літературних чи політичних? Кілько на них жде різних кас і адміністрацій і ротів і грішних тїл? Які то вітри бушують по єї кишенях? Зберіть те все разом до купи та обчислїть спроможність всеї нашої громади, єї мовляв по нїмецки "Leistungsfahigkeit". Не дивіть на те, що комусь з тої громади доведе ся колись з легким серцем тілько а тілько програти в карти або пропити прогуляти; бо таких людцїв ви найдете в кождім народї, хоч би і у тих Чехів, що справедливо любимо их собі класти за взір. А у нас коли не менше, то певно их не більше, нїж деинде; і через них Русь анї не паде анї не двигла би ся. На такі або такі инші причини спихати вину наших неудач, та ще для достойних оплесків, се — шануючи себе — назвати треба дїтвацкими ловами на славу, зовсїм незавидну.
Отже що не Поляки-ж винні недоборам "Зорі", тілько самі Русини, се річ певна. Тілько з тим докором обачнїйше треба виступати. Видно, що і так гарна "Зоря" не є такою поживою, котру би галицка громада уважала за так конечну для себе, як хлїб. І що ся громада винна сему? Що я винен тому, що менї нїколи не спрагне ся не то устриць але навіть тїсточок, хоч тілько людей пропадає за ними? Що винен наш селянин, що обходить ся легко без мяса, без котрого я обійти ся не годен? Тому треба би "Зорю" учинити так потрібною для каждого свічного Русина галицкого, щоби без неї не витримав обійти ся. Що вона і так гарна, се нїчого не має до річи: не те гарне, що гарне, а те, що подобає ся; не те смачне, що добре, а те, що смакує. Як би на те радити, не моя голова сказати; але чейже всякій згодить ся, що кажу правду. А коли би так само, як я, і нїхто другій не умів вигадати ради, то не остає нїчого иншого, як або дальше докладати до видавництва або застановити єго. Але відказувати на громаду, ще менше поможе, нїж нарікати на зелїзні руки за жидачівскі вибори; се таки може бодай троха помогти, а тамте зовсїм нїчого.
Як би був знав наперед, що се письмо так десь розширить ся без кінця, був би єго і не зачинав. Але коли вже зачав, так хочу висказати кілька гадок ще в одній справі, що на загальних зборах викликала деякій розстрій. Маю на гадцї намірену уступаючим видїлом зміну уставу Товариства, котра стрілась на зборах з видимим опором, — і на мою гадку слушним. Я не гадаю вдавати ся в суть намірених змін. Вона може і цїлком оправдані, може і користні для Товариства. Але зміна уставу — се-ж безперечно річ дуже важна. В такій справі годї всему товариству безусловно здавати ся на видїл, хоч би яку мало до него завіру. Инакше мусїло би віддати видїлови взагалї власть, зміняти устав і без одобреня загальних зборів. Памятаючи на те, повинен був видїл заздалегідь розіслати членам товариства свій нарис змін, а тогдї був би не стрів ся з таким опором. Тимчасом той нарис роздано членам аж на самих зборах, коли не було навіть часу розглянути ся в намірених змінах, не то передумати их значінє і вагу. А ще до того розійшла ся чутка, як показало ся, не безосновна, що і той розданий нарис не обнимав ще всїх намірених змін. Тому річ слушна, що відложено справу, a без того не таку наглу; і се нїкому не повинно бути анї во гнїв анї навіть нїяким знаком невіри. А знов толки, мов би то опір той мав головну причину в тім, щоби з уваги на вигоди чи користи "Дѣла" перешкодити змінї уставу, — се просто дитиньство. Що "Дѣло" від початку свого истнованя мало в друкарни Товариства им. Шевченка свої вигоди, яких би не могло мати в першій в краю иншій друкарни, сего нїхто не заперечить. Але так само нїхто не заперечить, хто добре річ знає, а хоче судити безсторонно, що і друкарня мала вигоди і поміч з "Дѣла"; а хто би се забув, повинен роздивити ся і пригадати собі. О яких-небудь стратах, які мов би то мало Товариство им. Шевченка через "Дѣло", анї доси бесїди не може бути, анї на будуче нема нїякого о те страху. А в тім і сего заперечити не можна, що бодай з-разу було головною задачею Товариства им. Шевченка чи там єго друкарнї як-раз те, щоби народним видавництвам, чи просвітним чи політичним, давати всякі можливі вигоди і полегші. Річ ясна, що тепер, коли Товариство могло розширити свою дїяльність, з другої-ж сторони народні видавництва перестали потребувати так сильної підпори, як се було давнїйше: то і задачі та цїли Товариства мусять зміняти ся. Все-ж таки і при зміненім уставі не повинно Товариство забувати на первістну свою дїяльність, а на мою гадку таки і нема слушної причини побоюватись, щоби схотїло зірвати з одною з найкрасших картин своєї минулости.
Отсе довідую ся, що "Грінченко" є родовите прізвиско україньского письменника, знаного також під прибраним прізвиском "Чайченко". Я-ж думав навпак, що "Чайченко" є родовите, а "Грінченко" прибране, та від того пішла моя напасть, котру отсим узнаю за неслушну.
[Дѣло, 23.06.1896]
23.06.1896