Струсів – люди та пам'ятки

Продовження теми. Початок – "Струсів – найгарніше село Тернопілля".

Про буремну історії колишнього містечка Струсів ми вже розповіли, а тепер розповімо про його “родзинки” та відомих струсівчан. Одразу зауважимо, що останні – справді видатні особистості, зовсім не містечкового, а принаймні галицького чи навіть загальноукраїнського рівня.

З другої половини ХІХ століття у Струсові починає активно розвиватися українське громадське життя. Ще 1877 року в містечку відкрили Народну читальню, яка з 1884 року стає читальнею “Просвіті”. Тоді ж у містечку з'являється молодий та дуже активний греко-католицький парох о. Теодор Цегельський, який до самої смерті в червні 1939 року 55 років поспіль фактично очолював місцеву українську громаду.

О. Теодор Цегельський

Отець Теодор переймався не лише справами духовними, але й громадськими. У 1896 році разом з панотцем Іваном Гарматієм і групою активних селян він фундує політико-економічне товариство “Хлопська Рада”. Діяльність “Ради” планувалося поширити на територію всієї Галичини, але не склалося (а щоби “святе місце” не порожніло, на те згодом був “Сільський господар”). У 1901 році о. Теодор стає першим головою філії “Просвіти” в Теребовлі. Трохи пізніше, 1904 року, у Струсові панотець створив ощадно-кредитовий кооператив “Власна поміч”, один із найбільших в краї. Заходами о. Теодора у Струсові також зводять Народний дім.

Автохтони запевняють, що це і є колишній Народний дім, перебудований за “совітів”

Мурований храм Св. Миколая (1930), одна з головних архітектурних домінант містечка, теж постав зусиллями невгамовного пароха.

До складу Струсівської парафії, крім власне Струсова, входили й довколишні села: Різдвяни, Бернадівка і Заздрість. Останнє, нагадаємо, є батьківщиною патріарха Йосипа Сліпого. Духовне формування майбутнього предстоятеля УГКЦ формувалося значною мірою й під впливом проповідей о. Цегельського.

Церква Св. Миколая зведена заходами о. Цегельського

Прославила Струсів й родина Гірняків. “Патріархом” славетного роду був Осип Гірняк (1848-1926). Півстоліття він прослужив дяком у струсівській церкві. В некролозі (“Діло” від 22 травня 1926 р.) сказано що він: “належав не тільки до найкращих і найсвідоміших одиниць з поміж наших дяків, але й до найкращих синів українського народу... Був зразковим батьком і виховав своїх дітей не тільки на втіху собі, але й на користь цілого народу”.

В некрологах зазвичай перебільшують чесноти небіжчиків, але в цьому випадку автори повідомлення чи не применшили, бо пан Осип виховав чудових дітей – 7 синів та доньку.

Всі сини Осипа Гірняка отримали вищу освіти. Навіть нині для такої багатодітної родини таке непросто, а що вже тоді? Найбільшої слави серед них здобув Йосип Гірняк – один із найталановитіших акторів Курбасового “Березолю”.

Його акторський дебют відбувся в Театрі Українських Січових Стрільців, до лав яких Йосип (як і його брати Никифор і Володимир) вступив добровольцем. За 5 років доля закинула Йосипа Гірняка до Києва, де він був актором “Молодого театру”. Згодом Йосип грав у Харкові у згаданому “Березолі” та в Київському театрі юного глядача. В 1942-1944 рр. працював у драматичній трупі Львівського оперного театру, де вперше на українській сцені поставив знаменитого шекспірівського “Гамлета”, а також “Камінного господаря” Лесі Українки, “Облогу” Юрія Косача та “Мину Мазайло” Миколи Куліша.

Марян Крушельницький і Йосип Гірняк

Цікаво, що батько хотів, аби Йосип робив духовну кар'єру. Усвідомлюючи обдарованість сина, він мріяв, що той стане принаймні єпископом. До певної міри ця мрія збулася.

“Ваш добрий батько не помилився у своїх мріях бачити Вас з митрою на голові, – писав Йосипу Гірнику його друг і земляк патріарх Йосип Сліпий. – Хоча вона не церковна, але, вживаючи традиційного вислову Вашого мистецтва, якому служили все своє життя, Ви здобули чесною, шляхетною і жертвенною працею для українського народу вінок Мельпомени, чим Ви є для нас усіх дорогим і вірним сином українського народу, якому служили вірно судовим талантом, що його Вам дав Бог”.

Брати Йосипа теж стали поважними людьми. Юстин – священиком, Юліян – професором хімії та математики, Євген – ветеринаром, Никифор – доктором філософії, Омелян – управителем народної школи, Володимир після закінчення університету теж мав намір вчителювати, але через його активну патріотичну позицію окупаційна польська влада наклала на те заборону.

Никифор Гірняк – отаман (майор) УСС, доктор філософії (світлина – Вікіпедія)

Чималий слід в українській культурі залишила й струсівчанка Ольга Ситник-Сліпа – авторка першого українського перекладу знаменитого роману Шарлотти Бронте “Джейн Ейр”. Крім того, вона переклала українською повість “Житель Аляски” Джеймса Олівера Кервуда та “Дівчину з Лімберлосту” та “Рябого” Джейн Стреттон-Портер.

Її чоловіком був Родіон Сліпий – родич патріарха Йосипа Сліпого. Як і Гірняки, Родіон був січовим стрільцем. По війні вивчився у Відні на лікаря. Як медик вступив до лав дивізії СС “Галичина”. У бою під Бродами Родіон потрапив до радянському полону, де й помер у таборі 1948 року.

Колись радянська, а нині російська пропаганда малює дивізійників як антисемітів. Тим часом майже три роки Ольга Ситник-Сліпа та її чоловік Родіон переховували у себе вдома сусіда-єврея Матіса Каца.

Будинок-музей родини Гірняків

Родини Гірняків і Ситників-Сліпих жили поруч, дружили. Ольга Сліпа, молодша донька Ольги Ситник-Сліпої, як краєзнавець згодом чимало зробила для збереження історії села. За її ініціативою, в будинку Гірняків 2006 року облаштували музей.

Що тут можна подивитися

Струсів лежить обабіч жвавої траси Тернопіль-Чернівці, тож транспортна досяжність і якість дороги тут якнайкращі. Екскурсію екс-містечком найкраще починати від архітектурної домінанти – величного неоготичного костелу Св. Антонія. Завдяки тому, що цей храм стоїть на пагорбі, його стрімкий шпиль здається ще вищим.

Костел святого Антонія

Від другої половини XVII століття і до середини XVIII-го тут стояла капличка, яку обслуговували ченці-кармеліти з Теребовлі. Власна римо-католицька парафія в Струсові з'явилася 1767 року. Мурований костел спорудили у 1894 (1892?) – 1902 роках коштом Агенора Ґолуховського. Від початку храм освятили на честь Матері Божої Святого Розарію.

Після 1945 року храм перетворили на зерносховище. Вірним його повернули щойно 1990 року. Його наново освятили на честь Св. Антонія.

Одразу через дорогу від костелу виблискує золотими банями вже згадана церква Святого Миколая. Бані перекрили щойно цього року, від початку вони були криті звичайною оцинкованою бляхою.

Позаду храму бачимо ще один надзвичайно цікавій об'єкт – палац Лянцкоронських-Ґолуховських. У першій частині тексту про Струсів ми згадували, як за Лянцкоронських було розібрано на будівельні матеріали руїни замку Струсів. Саме на зведення палацу й пішло у XVIII столітті замкове каміння.

Палац (світлина – "Українські пам'ятки архітектури. Спадщина")

Палац у Струсові – чудовий зразок класичної аристократичної садиби. Попри величезні розміри він виглядає легким і витонченим, органічно вписуючись у величезний, колись панський парк.

Сучасного вигляду палац набув у другій половині XIX століття, коли стару споруду кардинально перебудував новий власник містечка граф Юзеф Марія Ґолуховський.

Видатним представником родини Голуховських був Аґенор Ґолуховський. Він був не просто графом (одним із численних галицьких графів), а ще й намісником Галичини. Тобто, другою після цісаря людиною в краї.

Останнім власником палацу та цілого Струсова був львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Палац був посагом його дружини Марії, доньки Юзефа Голуховського.

Нині на території колишнього маєтку діє дитячий інтернат.

Досить цікавою (ба, навіть унікальною) пам'яткою Струсова є місцева божниця.

Синагога

Струсівська синагога своїми обрисами мало чим відрізняється від своїх містечкових “посестер”. Проте вона має свої унікальні “родзинки”. Наприклад, зовнішні стіни більшості синагог традиційно покривалися тиньком. Тут же він від початку не передбачався.

Стіни місцевої синагоги складені з необроблених блоків червоного теребовлянського пісковика. Архітектурна виразність досягається за допомогою використання контрастних елементів із білого тесаного вапняку. Будівельники дуже вдало поєднували білий і червоний камені для декорування вікон. З білого каменю зведено також "напівколони", що прикрашають південний і південно-східні роги. Не тлі червоних стін це виглядає досить ефектно.

Таке оригінальне поєднання кольорового каміння зустрічаємо лише в Струсівській синагозі

Є тут і своя загадка. Вважається, що синагогу збудували в 1861-1862 роках. Про це, зокрема, повідомляє меморіальна таблиця над входом, де читаємо (звісно, що на івриті):

"За допомогою Творця Всесвіту завершено наш святий дім у рік ЦЕ БРАМА ГОСПОДНЯ, праведники у неї увійдуть".

Євреї замість цифр використовують літери. Сума цифрових значень виділених літер дає 5622 рік. Тобто, 1861 або 1862 рік у звичному літочислення. “Або” вжито, бо початок єврейського року не збігається з початком християнського.

Фундаційна таблиця зі слідами куль

Попри це, синагога, швидше за все, давніша – належить чи не до другої половини XVIII століття. Впадає в очі, що фасад принципово відмінний від інших стін. Наприклад, тут геть відсутні елементи білокам'яного декору, зате присутні залишки тиньку. Виходить, що будівельники прикрасили вікна бічних стін і тилу, а з фасадом – полінувалися? Логічніше виглядала би протилежна ситуація.

Крім того, стіна фасаду значно тонша за інші і навіть тонша за перемичку, яка відділяє «зафасадне» приміщення (його використовували як жіночу галерею) від молитовного залу. Все це яскраво вказує, що фасад прибудували пізніше.

Прохід до молитовного залу. Швидше за все, колись це був зовнішній мур

Дата на меморіальній дошці, швидше за все, вказує не на рік завершення будівництва божниці, а лише на час завершення її великої реконструкції. На давніший вік будівлі вказує і назва «Велика синагога». У єврейських штетлах «Великими» традиційно називали середньовічно-ренесансні оборонні синагоги – на відміну пізніших «малих». Втім, це все припущення. Крапку після досліджень і експертиз мають поставити фахівці.

У повоєнний час синагогу використовували під склад, а по тому – під столярну майстерню. Кілька останніх років будівля пустує.

Цікаво, що зі сміття всередині виявився лише "спадок" по столярах і порожні пляшки гультяїв. Традиційного для багатьох занедбаних будівель стихійного звалища тут і близько не видно. Жінка, яка проходила поруч, коротко пояснила цей феномен:

- Та ж то Божий дiм! – щиро здивувалася вона. – Кому потрiбно грiх на душу брати?

Камінна таблиця на божниці нагадує ще про одну подію з історії Струсова. Добре видно, що вапнякова плита густо посічена кулями. При чому стріляли прицільно, намагаючись влучити саме у напис.

Кінець єврейського Струсова (а юдейська громада тут відома від початку XVII ст.) був таким самим, що й в інших містечках.

8 липня 1941 року німецьке військо ввійшло до Струсова. Вже 26 липня окупанти розстріляли перших 6 євреїв. У серпні 1942 року нацисти розстріляли ще 20 осіб. Тоді ж 646 чоловік вивезли в табір смерті Белжець. Решта 322 депортували до Теребовлянського гетто, звідки більшу частину незабаром відправили до того ж Белжеця. Для важких робіт залишили тільки найздоровіших і найдужчих. Їх розстріляли навесні-влітку 1943 року під час ліквідації гетто.

Belz Меморіал у пам'ять знищеної струсівської громади в Белжеці

Про колись велику єврейську громаду Струсова нині нагадує лише синагога, кілька будиночків типово єврейської архітектури та жалюгідні рештки кіркуту, де збереглися лише два надгробки-мацеви.

Надгробки на старому цвинтарі (світлина myshtetl.org)

Цвинтар лежить одразу білі виїзду зі села, як прямувати в бік Чернівців. Через дорогу від єврейського некрополя – християнський. Тут можна побачити чимало цікавих пам'ятників ХІХ-ХХ ст. Серед них як продукція місцевих майстрів, так й високохудожні твори професійних скульпторів. До того ж звідси відкривається чудова панорама села.

На завершення – про найдавнішу й одночасно найцікавішу струсівську памятку.

В урочищі Чортова Дебра, там, де колись стояв замок Струсів, височить храм досить цікавої барокової архітектури.

Вважають, що наприкінці XVI століття це місце обжили ченці-василіани, які поряд із замком заклали монастир. Не виключено, що василіани оселилися на раніше обжитому місці, де ще від княжих часів жили якісь ченці-відлюдники. Можливо навіть, що ще давніше тут було язничницьке святилище, як це бачимо в Пущі Відлюдника біля Кринцилова чи у монастирі в Сатанові.

Залишки видовбаних у скелі келій та підземну церкву Св. Миколая можна побачити й нині. Зберігся й фрагмент замкового підземелля.

Підземна церква Св. Миколая

У XVIІІ столітті тодішній власник Струсова воєвода київський Франциск Салезій Потоцький виділив ченцям 60 тисяч злотих на зведення нового храму та келій. У грудні 1772 року було завершено проект нових споруд монастиря та церкви. Нагляд за будівництвом проводив чернець-архітектор, який спеціально прибув з Константинополя. Вже 1775 року над давніми печерами було зведено нову барокову церкву, яку теж назвали на честь Св. Миколая.

Першим ігуменом монастиря став отець Епіфаній Ляхоцький.

Після встановлення в Галичини влади Габсбурґів, за наказом Відня, було закрито більшість монастирів обох католицьких обрядів. Храм Св. Миколая було перетворено на костел. Римо-католики тут господарювали до великої пожежі 1891 року. Ремонтувати знищений вогнем храм вони не стали і незабаром почали зведення згаданого тут неоготичного костелу.

У відродженому храмі