Переглядаючи стародавні акти, переховані в монастирских архивах в Кристинополи, я зібрав з них деякі нотатки і они послужили менї за матеріял до написаня отсеї повістки.
Морозно розпочався першій сїчень 1772 р., густі снїги покривали землю. Сей торжественний день не обходився так гучно і виставно в кристинопольскім замку, як то бувало в минувших лїтах, хоч і ceгo року не обійшлось без войскової паради придворної гвардії, при гарматних вистрїлах з замкових мурів, не обійшлось без орхестри, що переходячи ранком по ринку місточка вигравала веселі мельодії, та й без виставного богослуженя в бернардиньскім костелї, на котре явився пан воєвода Салезій Потоцкій з своїм численним двором, що складався з шляхотских молодців.
З близших і дальших сторін зїхалися до Кристинополя шляхта з духовеньством, щоби зложити, по давному звичаю, можному і впливовому воєводї, прозваному "малим королем на Руси", при низьких поклонах благожеланя з початим новим роком. Пан воєвода Салезій Потоцкій — крїпкої будови тїла, середного росту, округлого лиця з підголеною головою, в шовковім жупанї при коштовнім поясї і карабели висадженій дорогоцінними камінями — приймав благожелаючих гостей в замку в обширній так званій "мармуровій" сали, котра остоялась до тепер мимо кількоразових пожарів замкових. Подякувавши за зложені благожеланя, навязував воєвода з декотрими гостями коротку розмову, а опісля запросив присутних до притикаючої комнати, де на довгих столах стояли їдла і напої, подавані богато умундурованою службою. При оживленій розмові, підтримуваній знаменитими винами і медом из хорошо заосмотрених замкових пивниць, впадав кождому з присутних в око сум, що малювався на лици гордого воєводи, хоч він старався єгo укрити. Неменче дивувало присутних і се, що поміст в марморній сали не був покритий величавим турецкимь диваном, а на галерії салевій не бачено орхестри, дальше, що дверї у всїх комнат замкових не були поотвирані, верхні покровці поздіймані з зеркал і меблїв, було не так, як то звикло дїятись при більших фестинах і численнїйших зборах в замку.
І не дивота, що воєвода був сумний. Він не міг переболїти, що єго одинак син Щасний, потомок славного роду і великого маєтку, оженився тайно з менше заможною шляхтянкою Христиною Коморовскою, а коли при нічнім нападї узброєних козаків зі служби воєводи на родину Коморовских, удушено в Новім селї Христину, родина Коморовских видала судовий процес воєводї за-про смерть Христини і той процес не лише коштував богато гроша, але і трудно було передвидїти, чи він щасливо скінчиться для воєводи. Може бути, воєвода був ще і для того сумний, що мов би перечував, що сегодня гостить послїдний раз гостей у себе, що початий 1772 рік буде для него нещасний, бо смерть перетне в тім році пасмо житя не лиш єгo жени, але і єму самому прийде скоро після смерти жени перенестись до підземних родинних крипт, — і оно по правдї так сталося. Сли процес з Коморовскими непокоїв воєводу Салезія Потоцкого, і витискав сум на єгo чолї, то тим більше непокоїв він єго жену воєводину Анну Потоцку, підкопував що дня єї здоровлє, поки не втрунув єї до гробу. По виправі Щасного за границю Анна Потоцка, щоби межи Щасним а Коморовскима перервати всякі зносини, перебувала по більшій части в замку сокальскім з своїм женьским двором, віддаючись духовним медитаціям і тримаючися з далека від веселих світових гаморів. Дім, в якім проживала Анна Потоцка в Сокали не заслугував на назву замку. Замок сокальскій спалили були давно Турки при нападї на Сокаль, — на єгo румовищах стоїть тепер цегольня. Побіч румовищ замкових, виставив Казимир Понятовскій кілька мурованих домів, в котрих мешкали старости сокальскі, і в однім з тих домів, поблизько теперїшного парового млина, проживала Анна Потоцка і там она умерла.
В кілька днїв по відїздї новорічних гостей з кристинопільского замку явився у воєводи кінний післанець зь листом, повідомляючимь єго о небезпечній недузї жени.
Поспішно відїхав воєвода до Сокаля і застав жену дїйстно небезпечно недужу. Анна Потоцка занедужала дня 4. сїчня і після тридневної слабости розсталася з сим світом д. 7 сїчня о 8 годинї вечером, проживши 48 лїт. Мертве тїло покійної зложено по набальсамованю на високім катафалї, при котрім від дня смерти до дня похорону були безпереривно оо. Василіяне з Кристинополя з Бернардинами сокальскими. Від дня 7. сїчня до 15. лютого дїялися приготовленя до величавого похорону і через весь той час відправлялися заупокойні лигургії в домовій каплици при мощах покійної як і в церквах та костелах сокальских.
Дня 15 лютого почали на похорони зїзджатися шляхта з духовеньством до Кристинополя. Приспівші містилися в обширних комнатах замкових, в монастирях і по приватних в місточку домах. Из духовеньства прибули на похорони: Вячеслав граф Сїраковскій лат. архіепископ львівскій, і єгo суфраган Самуїл Гловиньскій, Стефан Августинович львівскій архіепископ вірменьскій, Іосиф Керскій лат. епископ перемискій і єгo суфраган Станислав Виговскій, Лев Шептицкій рускій епископ львівскій, Максимиліян Рилдо рускій епископ холмскій, І. Турскій лат. епископ луцкій, капитульних крилошан обох обрядів 80, лат. світского духовеньства 150, руского світского духовеньства 200, Бернардинів 180, Доминиканів 150, Василіян 77, монахів з других чинів з настоятелями по кількадесять, — словом, всего світского і монашого духовеньства явилося до 2000 людей.
В ринку кристинопільскім була устроєна величава кухня, з котрої кождий чин побирав для себе харч і живився при окремих столах. Висша єрархія з шляхтою живилися по монастирях і в замку. Воєвода С. Потоцкій, призвавши до себе о. Корнила Срочиньского, світлого игумена Василіян кристинопільских, доручив єму кілька тисячей зол. польских, щоби ті гроші роздав межи присутних духовних яко ренумерацію за служені литургії, платні по 4 зол. п. Позаяк декотрі крилошане та декани тою ремунерацією не задоволялися, то підвисшено єї за литургії по 8 зол. п., за парастаси та vigilje по 3 зол. п.
Дня 16. лютого рано вирушив похід з Кристинополя до Сокаля по тїло покійної з численними хоругвами і братствами при здвизї народу і шляхти, під проводом Стефана Августиновича вірменьского архієпископа в соборї духовеньства обох обрядів. В походї взяв участь воєвода з своїми дочками, зятями та родиною. При домі покійної застали численно зібраних селян з сокальскої окрестности з своїм духовеньством і церковними хоругвами. По заупокійних молитвах, знято из катафаля деревяну домовину, виложену червоним оксамитом, приукрашену золотими ґальонами та густо оббиту срїбними цвяхами, і в саме полуднє двигнувся похід при сумних похоронних співах і звуках звонів із Сокаля до Кристинополя. По причинї, що через послїдні чотири днї була велика слота і земля, як то кажуть, до грунту пустила закупив князь Ксаверій Любомирскій, зять покійної, за 200 зр. чобіт, позаяк многі из шляхти та духовеньства присутні на похоронї, погубили свої чоботи в болотї. В часї похоронного походу виголошено чотири пращальні мови, в котрих підношено прекмети покійної. Першу мову голошено при домі, де покійна умерла; другу при костелї монахинь Бриґидок, котрий в пізнїйших часах перемінено на парохіяльний, сокальскій костел; третю після переправи через Буг при монастири Бернардинів; четверту при брамі Островскій, де дійшов похід о 7 годинї вечером. Тую послїдну мову виголосив о. Мартин Драчакевич, знаменитий проповідник Василіянин, і тота мова найлїпше подобалась присутним. Вечером о 8 годинї станув похід при костелї Бернардинів в Кристинополи, а архіепископ В. Сїраковскій окружений епископами, суфраганами та численним світским і монашим духовеньством, впровадив домовину до костела. Посеред костела стояв високій тристепенний катафаль, що єгo справив воєвода на похорон своєї жени і незадовго сам на нїм спочивав. На катафалї стояли чотири великі позолочені льви, на головах тих львів уставлено домовину і освітлено єї рясним світлом. Два льви у голови домовини держали таблиці з гербами покійної, другі два льви у ніг держали таблиці з написами имени і прозвища покійної дня і року єї родженя та смерти. Була ще велика таблиця оперта о катафаль, а золоті на ній букви висказували чествоти умершої. Після скінчених обрядових співів та молитв виголосив місцевий проповідник Бернардин пяту з ряду мову, а потім погашено світло і замкнено костел.
В днї 17 а 18 лютого відправлялися в костелї бернардиньскім при тїлї покійної та в монастири Василіян від 4 год. рано до 2 з полудня безпереривно литургії; з огляду на численне духовеньство постаранося о больше число на час похорону престолів.
В згаданих днях зайшли непорозуміня по причинї целебри межи лат. архіепископом В. Сараковским, знаним неприхильником Русинів, a Львом Шептицким, руским епископом. Ті непорозуміня так заострилися, що Лев Шептицкій хотїв перед кінцем похорону з своїмь духовенством виїхати з Кристинополя і був-би певно виїхавь, наколи б сам воєвода Салезій Потоцкій не вдався був в спірну справу, станувши по сторонї Шептицкого. Розсерджений В. Сїраковскій казав в очех присутного народу винести з костела епископскій трон з бальдахимом, а коли став служити литургію Лев Шептицкій, не застав уже трону, тому примушений був сидїти на малім taboreciku. Після литургії Шептицкого внесено на ново трон з бальдахимом до костела і уставлено на своїм місци.
Дня 19 лютого відбувся послїдний похорон. По відслуженійн литургії архіепископом В. Сїраковским і по виголошеній проповіди Іоаном Підгородецким, крилошанином і парохом з Острова, де приналежав ще тогди Кристинопіль, знято домовину з високого катафаля, шляхта взяла єї на рамена і занесла на вічний відпочинок в підземну крипту бернардиньского костела.
Дня 20 лютого відправлялися дальші заупокійні литургії в костелї і церкви. Дня 21 лютого почало духовеньство розїздитися домів. При відїздї дано присутному духовеньству на похоронах Анни Потоцкої слїдуючу ремунерацію: лат. світским духовним і монахам обох обрадів по 6 талярів, світским руским духовним по 12 зол. п., деканам по 24 зол. п., крилошанам по 9 дукатів, латиньским і руским епископам та суфраганам по 300 дукатів, архіепископови вірменьскому 400 дукатів, архієпископови латиньскому 15.000 зол. п. Окрім тої ремунерації уплачено кождому з присутних по 1 зол. п. від одного коня за милю дороги з дому до Кристинополя.
(Дальше буде).
[Дѣло, 28.11.1889]
(Дальше.)
Над лївим берегом Сяну стоїть в Перемишли женьскій мурований монастир Бенедиктинок, звязаний з мурованим гарно помальованим костелом з малою копулою. Монастир з костелом окружають мури.
Я не згадував-би про монастирь Бенедиктинок, коли-б не стояв він у звязи з моєю повісткою.
Монахинї Бенедиктинки появилися в Перемишли 1618 р., де зразу постарались о малий деревяний костел і такій самий домок, в котрім проживали. Несе традиція, що згаданий костел збудовано на місци, де мала колись стояти руска церков, і по сїй причинї відправляєся раз в році у Бенедиктинок за Сяном руска служба Божа. Другій переказ говорить, що Бенедиктинки набули се місце від перемиского Русина шевця, і то в примусовій дорозї та на тім місци поставили костел. Чи один чи другій переказ вірний, чи они оба невірні, се підрядна рїч; то лише певне, що наколи з часом число Бенедиктинок побільшилося а деревяний костел для старости похилився до упадку, они загадали муровати обширнїйшій костел а межи покровителями, що причинилися до вимурованя нового костела, станув в першім рядї Салезій Потоцкій з Кристинополя, єго щедра рука при кольосальнім маєтку не відтягалася нїколи від значних грошевих датків на будови храмів, тому справедливо єму приналежиться титул фундатopa монастиря Бенедиктиньского в Перемишли. Будова костела поступала на перед, а все таки хибувало трохи до укінченя єгo. В тім часї умирає Анна Потоцка жена Салезія, котру, як уже розсказано, похоронено так величаво в Кристинополи.
Ще перед похоронами Анни Потоцкої була розійшлася по людях вість, що душа єї являєся одній новиціятці в монастири Бенедиктинів в Перемишли". Та вість розношена з хати до хати, розповсюднювана з фантазійними додатками, розцікавила людей тим більше що розказувано дальше, мов-то "душа покійної не лише являєся новиціатці у Бенедиктинок, але розмовляє з нею, ба навіть полишила в комнатї новиціятки випалене знамя своєї мертвої руки на деревяній дощинї". Новиціятка, котрій являлася душа Анни Потоцкої, звалася Викторія Блейковска.
Була то 23-лїтна панночка, сирота з незначного шляхотского роду. Остаючи через довшій час в прибічній службі у сестри покійної Анни Потоцкої, она бувала часто з своєю панею в кристинопольскім замку, знала покійну Анну дуже добре лично, бо з нею зносилася за житя. Викторія Блейковска, опустивши двірску службу, вступила з початком 1769 р. в новиціят Бенедиктинок перемиских, і в день св. Бенедикта 1771 р. надягла монашу рясу.
Бенедиктинки запитувані про розсївані вісти, що мов-то в их монастири "являєся душа Потоцкої" не тілько не заперечували тих вістей, але ще "на доказ правди" предложили тогдїшному латиньскому єпископови перемискому Іосифови Керскому деревяну дощину, на котрій покійна Анна Потоцка "випалила знамя своєї мертвої руки" в комнатї Викторії Блейковскої.
Позаяк вісти про душу Анни Потоцкої і про знамя єї мертвої руки набрали широкого розголосу, то згаданий перемискій епископ вислав консисторску духовну комисію під проводом Іоана Вишневского, кустоса катедрального, до монастиря Бенедиктинок, щоби та перевела протоколярне слїдство.
Покликана перед комисію новиціятка Блейковска, подала до протоколу ось такі (в перекладї з польского) зізнаня, і опісля их перед комисією заприсягла:
„Коли я — оповідала Блейковска — по півночи около 3 години з недїлї на понедїлок т. є. дня 20 сїчня сего року (1772) прийшла до новиціяту, і положившися почала засипляти, приходить та стає передо мною якась особа і починає мене будити словами:
— Чи спиш?
Я їй на то: — Сплю.
Она: — Встань но я тебе прошу!
Я їй кажу: я спляча.
Она: — Встань же змилосердись надо мною! — тай стала відкривати менї голову.
Я, зірвавшися зі сну, сїла на постели, а поклавши на себе знак св. хреста, відозвалась до неї: — Всякое диханіє да хвалить Господа.
Она: — І я хвалю єгo. Господь Бог з нами, не бійся, але змилосердись надо мною, бо остаю в тяжких муках.
Я на се: — Хто ти?
Она: — Або ти не пізнаєш мене?
Я до неї: — Не пізнаю тебе, лиш менї бачиться, що пізнаю по голосї. Чи ти не сестра моєї давної панї, воєводина кіївска, Анна Потоцка?
Она: — Так, я та сама, що померла недавно.
Я на то: — Чого хочеш від мене? Я не в силах тебе ратувати, я не гідна тої ласки Божої, щоб тобі подала яку полекшу в твоїх муках. Иди собі до кого другого, хто тебе зможе ратувати, бо я боюся тебе!
А що по тих словах она почала страшно стогнати, то я до неї промовила: — скажи чого від мене потребуєш? Кілько буде в моїй силї, буду тебе ратувати, лиш боюся щоб я тобі гірше не пошкодила, бо хиба споможуть тебе заслуги Исуса Христа, але не я.
Она на се відозвалася: — Прошу тебе, щоби ти молилася день-в-день за мене, та під час служби Божої в часї offertorium додавала Те Deum laudamus і De profundis сlаmаvі, бо в той час буду мати полекшу в своїх муках.
— Я відтак запитала єї: — Коли-ж ти будеш вільна від тих мук?
Она тяжко зітхнувши відповіла: — Доти буду в чистилищу, доки не відправляться в сїм костелї за мене три служби Божі. В часї першої служби Божої буде менї звільнена одна часть моїх мук. В часї другої служби половина. В часї третьої служби Божої, буду цілком визволена від мук чистилища."
Я до неї: — Та се статись може і завтра.
А она на то: — Ох! не може статись, бо не посвящений ще сей костел.
Я до неї: Довго будешь ждати на визволенє, бо сей костел може бути посвящений аж за десять лїт.
Она-ж зітхнувши тяжко сказала: — То би могло наступити скоро, наколи-б мої дїти видїли мою нужду і дивились на мої муки, які я терплю, та терпіти буду доти, доки в сїм костелї не відправляться за мене богослуженя.
Я до неї: — І що-ж маю тепер почати? Менї нїхто не повірить, що ти висказала. Иди собі до моєї настоятельки або до кого другого, кому би повірено.
Она на то: — Ах, я там прийшла, де Бог приказав!
Я до неї: — Коли така воля Божа, то прошу тебе о якійсь знак на потвердженє правди.
По тих словах она хотїла на менї положити свою руку, але я усунулась від неї та всказала на деревяну дошку, лежачу в моїй комнатї на столику під лїхтарем. Покійна, ударивши так сильно в указану дощину, що удар зачули і другі монахинї, опустила комнату і відойшла з великим стогнанєм.
Викторія Блейковска.
Я Викторія Блейковска, присягаю всемогущому Богу в святій тройци єдиному, що випалене знамя руки на деревяній дощинї, яку предложено Преосвящ. епископови перемискому, єсть вірно і справедливо учинене помершою бл. п. Анною Потоцкою воєводиною кіївскою, котру я бачила на яві власними очами, та що єї слова до мене висказані, списані в зізнаню, мною власноручно підписанім, були помершої воєводини власними і правдивими на яві висказаними а не виїмаґинованими словами. Так менї Боже допоможи і невинні страсти Сина Єго."
(Конець буде.)
[Дѣло, 30.11.1889]
(Конець.)
Дальше зізнала Викторія Блейковска:
"Завізвана до висказу по правдї, що сталося по випаленю знамени руки на деревяній дощинї, заявляю ту, як слїдує:
Коли по многократнім прикрім для мене баченю на яві душі бл. п. Анни Потоцкої, замітила мою велику грижу панна Ксенія добродїйка, тая мати моя, що приняла мене до свого чина за порадою духовною, — oнa заперечила менї силою святого послуху, говорити з покійною. Се сталося дня 23 лютого. Від того часу не давалося чути і бачити душі покійної аж до дня 3 марта сего року (1772). Того дня о год. 9 вечером, коли я пійшла на хор молитися і там молилась, она знов далася чути, ходячи по хорї, страшно стогнучи і зітхаючи. Боючися переступити послушенство, котре наказала менї настоятелька, я чим скорше з страхом зійшла з хору. Из наказу преосв. епископа мала явитися духовна комисія, менї приказано відправити тридневні реколекції. В часї реколекцій відвідувала мене панна Ксенія добродійка моя, і з натхненя св. Духа, позволила менї на ново бачитися та розмовляти з душею покійної, сли Бог їй на те позволить. Се дїялося дня 13 марта, в навечеріє духовної комисії.
Дня 14 марта, коли по відчитаню утренї я явилася на хорї та лежачи хрестом молилася, показалась на хорї і душа бл. п. Анни Потоцкої, а взявши світло, що стояло при менї на лавці, винесла єгo за дверї, потім повернула назад і почала по хорї ходити та стогнати. По скінчених молитвах я піднеслася з землї, а поклавши на себе знак св. хреста, відізвалась до неї.
Всякоє диханїє да хвалить Господа!
Она на то: І я хвалю єго.
Я: — Хтось взяв менї світло.
А она: — То я.
Я до неї: — Моя панї! ти знаєш мій сум, прошу тебе о поміч. Завтра явиться духовна комисія, перед котрою треба буде менї заприсягнути твою справу, а я дуже лякаюся присяги!
Она на то: — А видиш, як тепер удаєшся до мене. Ти була тому не рада, що я являлась у тебе, ти утїкала передо мною, коли я просила тебе о ратунок, ти старалася у настоятельки твоєї о то, щоби тобі заказала зо мною бачитися та говорити.
Я по тих словах почала просити з великим плачем: — Моя панї! змилосердися надо мною! Богу свідомо, для чого я се чинила. Я прошу тебе в имя Исуса Христа прости менї та поучи мене, що маю почати, коли скажуть менї присягата.
Она на то: — Не бійся, я прийду до тебе на потвердженє правди і дам тобі то, що давно обіцяла, лише мило прийми дане від мене.
Коли я по зложеній перед комисією присязї, ще клячучи оглянулася, побачила я при собі стоячу воєводину і она до мене відозвалася: А що, тепер бачиш, що я при тобі?
Я думаю, що всї присутні бачать стоячу при менї воєводину та чують єї голос, тому я їй відповіла: — Моя панї, дай же тепер сама свідоцтво на потвердженє правди.
Она на то: — Потверджу на тім, котрий не довіряє правдї.
Я стала єї просити: — Моя панї не прикладай на нїкім знамени, лиш на мнї, після даної обіцянки.
Она на то: Що я тобі обіцяла, дотримаю, але і на ксендзу кустосу приложу мою руку.
Я до неї: — Не прикладай своєї руки на кс. кустоса, лише на менї; я для спасеня душі знесу радо.
Она на то: — Де хочеш приложити тобі знак?
Я вказала їй мою руку, а побачивши в єї руці огненний хрестик, я почала чим скорше рукав моєї ряси відпинати і подала свою руку. Она приложила хрестик до моєї руки і зараз єго відняла, а по тім хрестику лишалося на руці знамя.
Викторія Блейковска.
Я Викторія Блейковска присягаю всемогущому Богу в святій Тройци єдиному, що коли я мала встати після зложеної присяги, явилася при менї душа бл. п. Анни Потоцкої, воєводини кієвскої в єї власній особі, яку я знала за житя, і після даної менї дня вчерашного обіцянки, витиснула на моїй лївій руці знамя хреста огненним хрестиком, якій тримала в своїй руці. Що все висказане єсть вірне і справедливе, зізнаю, як бажаю спасеня своєї душі. Так менї Боже допоможи і невинні стрясти Сина Єго!"
Минуло кілька місяців по зложеню повисшої присяги Викторії Блейковскої, коли знов дня 7 червня того самого року о 4 год. рано, коли она молилася в хорї, явилася їй, після єї зізнаня, душа Анни Потоцкої. Подякувавши Викторії Блейковскій за молитви для спасеня душі єї, відозвалася до неї словами: — Спаси Біг за те! Я вже не потребую нїякого ратунку, бо я щаслива і радуюся з Богом, — і по тих словах стала невидимою.
Concordat cum originali in orani quod raihi datum conscriptura, raanu propria Religiosae Victoriae Bleykowska testor. Adalbertus Długosz Not. Cons. Prem.
Вісти по світї про "появу душі" Анни Потоцкої новиціятці Викторії Блейковскій у Бенедиктинок в Перемишли — передавали латиньскі духовні мужеви покійної, воєводї Салезію Потоцкому. Вісті ті — по-при процес з Коморовскими — лише побільшали горе воєводи, котрий по смерти жени стався маломовним і почав упадати на силах. До більшого суму воєводи причинилася і та обставина, що Австрія, занявши в згадуваних часах Галичину, приказала гордому воєводї розвязати численну придворну гвардію, видати гармати і всяке оружіє в руки австрійскому войску, котре заняло Кристинопіль.
На докінченє монастиря Бенедиктинок в Перемишли — щоби там могли бути відправлені тії три служби Божі, що мали визволити Анну Потоцку з мук чистилища — заасиґнував воєвода 30.000 зол. а заразом — як свідчать записки — вислав свого надворного артиста-маляря Станислава Строньского до Перемишля, щоби помалював згаданий костел. Сей артист-маляр мав малювати костели в Кристинополи і в Тартакові, а єгo хороші мальованя можна ще тепер оглядати в тих костелах.
Що дальше сталося з Викторією Блейковскою: чи мала ще які другі видїня, чи довго на сїм світї проживала та до і коли упокоїлася— в записках нема згадки.
[Дѣло, 02.12.1889]
02.12.1889