Найбільшою проблемою Польщі є те, що вона сама себе пустить з торбами. І для цього не буде потрібно жодного єврея, так само як не треба було жодного російського замаху, щоб розколоти Польщу і влаштувати їй маленьку громадянську війну
Дорота Водецка: Ви здійснюєте death camp tour. Для чого?
Анджей Стасюк: Як це для чого? Якщо є можливості, то ними треба користуватися. Я був у Собіборі та Майданеку. З батьком був у Треблінці і сам у Ґросс-Розен, де відчуваю певну елегантність та вишуканість місця. В Аушвіці теж був, але там важко медитувати. Мене відволікає натовп людей, екскурсії дітей, які не знають, де вони та як треба поводитися. У Хелмні теж повно людей, але не у таких масштабах. По території табору люди їздять на роверах, роликах, матері гуляють з возиками. Мені потрібна приватність, щоб з цим зустрітися. Забутий Белжець – це мій улюблений табір смерті. Я час від часу приїжджаю туди.
Ви медитуєте тут над долею людства?
Немає кращого місця. У певному сенсі, ми є щасливою країною, тому що зберігаючи певну невинність, ми можемо брати участь у медитаціях над таким граничним досвідом. Німці дійшли на території Польщі до краю людяності та розмірковування над цим мають бути одним з фундаментальних досвідів польської культури. Якби ми могли ментально випробувати це зло, то були б набагато зрілішим народом. Тому що це теж частина нашої долі. І вона повинна на нас впливати.
Ви думаєте тут про німців?
Я замислююся, чому вони це нам зробили. Нехай би собі у Берліні влаштували Аушвіц, або у Франкфурті-на-Майні чи у Кьольні під катедрою. Чому в нас? Тому що ми теж були підлюдьми? Я розмовляю з ними на авторських зустрічах, загалом, без ненависті, радше з цікавістю. Чи дійсно ніхто інший з Голокостом би не впорався? Чи поляки могли б створити табори смерті? Можливо, в нас євреї виходили б за оту фляшку з приказок? Цікаво, чи ми можемо бути настільки незмінними у своїх почуттях, що нас можна було б запрограмувати на ненависть, яка, раціоналізована, перетворює людину на машину. І я думаю, що табори смерті у Польщі не були б успішними.
Ви запитуєте в німців: “Чому ви нам це зробили?”
Ні. Але коли вони запитують мене про польський антисемітизм, то мене це вкурвлює. Я пропоную їм зайнятися власним антисемітизмом, тому що цього досвіду вони ніколи не позбудуться. Вони є останніми, хто може звертати нашу увагу на це. Тому що це вони створили умови для того, щоб польські антисеміти наважилися на криваву розправу. Іноді, як я їм це кажу, вони голосно грюкають дверима і йдуть.
Антисемітизм тлів би приховано, зважаючи хоча б на лавкові гетто перед війною.
Так, але це не був Аушвіц, це не було Єдвабне.
Ми не здатні до запрограмованої ненависті? Я сумніваюся, дивлячись на те, що неонацисти роблять у Білостоці.
Це найчастіше маргіналізовані підлітки, недозрілі та покинуті, що деградують, тому що або не мають підтримки в себе вдома, або не розуміють цього світу. Цю ненависть, яка випливає з відчуття маргіналізації, породжують різні типи, що збивають на ній політичний капітал та керують нею ж. Шахраї, що спеціалізуються на ненависті і насильстві, подали цим підліткам руку, помітили їхнє існування. І ніхто інший. А ненависть є сильним, первісним почуттям, що затягує як наркотик.
Проте, попри це я думаю, що ми, поляки, є занадто лабільними емоційно. Почуття легко нам передаються і швидко йдуть. Поляк є невротиком та істериком, і я не думаю, що ми могли б вбивати людей на фабриках смерті, тому що не можемо довго перебувати в одному емоційному стані. Тут потрібні були німці та австрійці. Другі є щасливчиками, тому що їм вдалося виперти свою провину із загальної свідомості. Непропорційно великий відсоток табірних есесівців становили австрійці. Це щаслива Австрія збудувала під час І Світової війни перший концентраційний табір у центрі Європи – Талерґоф, призначений для галицьких русинів, підозрюваних у проросійських симпатіях. Я написав про це п'єсу для театру у Граці. Це зіпсує їм трохи настрій.
Вони про це не знають?
Виперли зі свідомості. Нині на місці табору, у Граці, є суперсучасний аеропорт. Залишилася лише Lagerstrasse, що веде до терміналу. Нею йшли лемки з Карпат і з мого Низького Бескиду, а також русини з Буковини. 7000 людей. Близько двох тисяч померли через жорстоке поводження, голод, тиф. Так, але австрійці були принаймні достатньо пристойними, що зробили цей табір в себе, а не експортували його, як німці.
Генрику було 17 років, коли він приїхав у Белжець із транспортом зі Львова. Йому вдалося втекти. У лісі він зустрів селянина, який пообіцяв завезти його до Рави-Руської. На возі він заснув. Прокинувся вже знову на рампі. Нещодавно був у Польщі.
Напевно, цей селянин боявся єврейської дитини. А може, зневажав його? Польське селянство, тобто плем'я травмоване рабством, підпорядкуванням, знайшло в особі єврея когось гіршого за себе. Зневага була однією з форм терапії, реагування. Ось хтось в ієрархії знаходиться нижче, і якщо його вдарити, то за це нічого не загрожує, тому що ніхто ним не перейматиметься. Це наслідок польської соціальної структури. Як не парадоксально, в нас були два народи – польський, панівний, і селянський, плем'я Хама. І нащадок Хама знайшов собі Сима, щоб мати змогу знущатися з нього.
У селі ваших бабці та діда було так само?
Нещодавно я дізнався від мами, що у спорохнявілій тополі або вербі ховався Абрам, якому бабця Юлія носила їжу і розповідала, що чути на світі. Моя мати мала тоді кілька років, так що небагато знала. Що сталося з Абрамом теж не знає. Але є історія. Єврей ховається у тополі або верби, як біс Рокіта, якому польська селянка носить їжу.
Уникаєте дилем – що би зробив?
Чи я допомагав би? Над цим не замислювався. Я думаю над тим, що зробив би, якби був євреєм та вижив.
І?
Цілком можливо, що пішов би служити у міністерство громадської безпеки. Як Хаїм Гiршман, якому вдалося вистрибнути із транспорту з Белжця до Собібору. Він був одним з двох, що вижили з майже 500 тис. осіб. Не дивно, що після цього досвіду він пішов у МГБ. Десь мав шукати притулку. Його застрелив підліток з підпільної антикомуністичної організації, коли він вже, зрештою, звільнився з МГБ. За день перед смертю свідчив у справі про Белжець. Наступного дня мав їх продовжувати. Підпілля навоювало так, що ліквідувало дуже важливого свідка злочину. Цілком можливо, що завдяки тим підліткам кілька есесівців уникли покарання... Що за дивне знущання історії. Одного з двох, що вижили, вбили поляки у Любліні, за 100 км від пекла, яке він дивом пережив.
Генрик запам'ятав з Белжця жовтий, смердючий дим. Ви писали про цей сморід у "Темній долині".
Його було чути за 10 км, і жінки ущільнювали вікна влітку, так начебто з вулиці тягнув мороз. А це з вітром йшов сморід з вогнищ. Щодня вони мили вікна, тому що на них осідав жир, і прозоре скло робилося сірим, так начебто опівдні приходили сутінки. Недопалене волосся долітало аж до Рави-Руської.
Німці експериментували тут, щоб потім створити Аушвіц, який функціонував досконало. Белжець є батьком всіх таборів смерті.
Людей вбивали там у прототипах газових камер. Стоматологи виривали в трупів золоті зуби. Зондеркоманди кидали тіла у ями.
Німці заливали їх рідким цементом, але покрив могил тріскався від газів. Тіла гнили, і рідина штовхала їх догори. Вони спробували їх палити у цих ямах, але тіла, змішані із землею лише тліли. Тому німці привезли крани. Кранами витягали тіла з ям, складали у стоси та підпалювали. Безперервно протягом трьох місяців спалювали трупи.
Кістки перемелювали млинками для зерна, які конфіскували у Белжеці. В них також був більший млин, ймовірно, привезений зі Львова. Кісткове борошно пропускали потім крізь віялку для зерна, щоб вилучити будь-які коштовності.
Ви плакали, коли вперше приїхали туди?
Я можу плакати над долею однієї людини, але не над долею 500 тисяч людей перемелених млинками для зерна. Це все так жахливо, що перевищує можливості для відчуття. Коли я думаю про крани, що виривають гниле м'ясо з ям, то, у певний спосіб, відчуваю зачарування цим аматорством, безпорадністю, цією фізикою Голокосту, позбавленої величі смерті і людяності.
У якомусь українському діалекті Белжець означає "темна долина", "темна балка".
Як у псалмі: "І навіть якби я пішов у темну долину смерті, то не буду боятися злого, бо Ти зі мною". Думаєте про їхній страх?
Я не можу уявити кожну людину окремо. Їхній плач, страх, крик. Ті, хто приїжджав сюди, не мали імен, не мали прізвищ, не збереглися після них ніякі документи. Це так, як я писав: "Потопельник вийде з води, шибеник спуститься з мотузки, похований відкопає себе, а після спаленого нічого не залишиться. Неначе його і не було".
Місцеві копачі шукали у попелі золото.
Цікаво, що вони думали. Чи ставилися до попелу, як до людських трупів? Адже вони не грабували трупи, а просіювали крізь пальці мінерали. Де межа, за якою людина перетворюється на нелюдину? Коли її тіло стає неживою природою? Я не виправдовую їх, тому що ними керувала підлість. Вони були неосвіченими, дурними і цілком позбавленими співчуття. Але мені цікаво дізнатися про їхню людяність. І чи ці трупи, цей попіл був для них людським попелом? До речі, прошу подивитися на цей напис біля входу.
"Засоби для чистки з Німеччини". Якось страшно.
Я пам'ятаю рекламу турагенції у Кракові: salt mine, Auschwitz, paintball. У Біркенау на під'їзній колії стоїть моторошний пам'ятник-вагон, який від приватного будинку відокремлює вузька асфальтна дорога. І перед тим будинком під садовою парасолькою сиділи люди та пили чай. За 30 метрів від цього вагону. Цікаво, якою є ціна такої байдужості. Як їм вдалося з цим впоратися, якщо я не можу і як параноїк кружляю навколо Голокосту. Щоправда, в мене немає вагону за вікном.
Ельжбєта Яніцка протягом кількох років фотографувала місця, на яких були табори смерті. В Треблінці паслися корови, молоко яких вона могла купити у своїй місцевій крамниці. Попіл циркулює. Такий ресайклінг, завдяки якому ми просякнуті попелом зсередини.
Ми просякнуті долею євреїв, але не визнаємо цього перед собою.
Чому ми не можемо впоратися з тим злом, що тут сталося?
Тому що це понад наші сили! Ніякому іншому народу, окрім євреїв, не влаштовували Аушвіц та Собібор, Треблінку, Хелмно і Белжець. Жоден інший народ ніколи не відчув Голокосту так близько, так глибоко і так поруч. І ця жахлива енергія зла увібралася в нашу землю, і чи усвідомлює ми це, чи ні, ми отруєні злом та нам доводиться з цим жити. Не завжди це вдається. Може звідси й береться антисемітизм? Ви були у Прухніку? Це по дорозі до Белжеця.
Ніколи.
У Великий четвер вночі там вішають опудало Юди. На сходах біля церкви він отримує 30 ударів києм – як 30 срібняків, за які він зрадив Ісуса. А потім вони тягнуть цю ляльку через місто до річки і топлять. До війни вони ще вішали опудало на деревах перед будинками євреїв. Вони повинні були його викупити, інакше його не знімали.
Етнографія. Так кажуть?
Ця етнографія має явно антисемітське походження, якщо цю практику застосовували для тероризування євреїв. Насправді, це ніякий не Юда, учасник подій священної історії, а просто звичайний єврей. Просто єврейчик, що зрадив Ісуса. Нашого польського Ісуса. Так, тому що Ісус був поляком. І Матір Божа теж була полькою. Як це виглядало б, якби єврейка була королевою Польщі!
Лякає поверхневість мислення у польських католиків. Адже Юда був одним з найважливіших елементів спасіння. Хтось повинен був видати Ісуса, щоб він міг померти за людство, за людяність та за поляків в тому числі. Він взяв на себе цей тягар та дозволив Ісусові спасти польський народ. Якби не він, свята історія не зрушила би з місця. А у Прухніку досі б'ють опудало.
За участю священика?
Я цього не знаю. Але перед храмом.
Ви думаєте, ця відсутність рефлексії – чи зло у вигляді антисемітизму – є захисною реакцією на зло?
Цілком можливо, що ми атакуємо, тому що відчуваємо, що не заслужили на такий досвід. Чому країну, яка й так просирає усі можливості – через росіян, німців, татарів, власну шляхту чи власну дурість – додатково травмує найбільша трагедія останніх століть?! Ми не хочемо цього! Ми не заслужили на таку несправедливість, заберіть в нас цю історію. Я підозрюю, що у певний несвідомий спосіб ми відчуваємо себе винними, тому що ж це в нас відбулося. Ми не можемо впоратися з цим і реагуємо істерично. Образами та ненавистю.
Просто неймовірно, що в нас більші проблеми з євреями, ніж з німцями. Цими ми захоплюємося, хоча вони нас розтоптали, знищували, вбивали. Ми захоплюємося ними через те, ким вони є, а євреїв зневажаємо. З цим, напевно, стоїть якийсь величезний комплекс.
Комплекс поляка?
Ми живемо у незручному місці. З одного боку, Німеччина, історія якої є частиною світової історії. Вона відіграє важливу роль у Європі, і, хоча й влаштувала собі щось на кшталт самознищення, так піднеслася з нього. На зло, всупереч очікуванням, в насмішку над тими, хто начебто виграв, але програв. Якщо подивитися з боку, то вони чемпіони у добрих справах, і, водночас, чемпіони у найгірших. Ми живемо у їхній тіні. Навіть комунізм власне вони ліквідували, тому що образом його падіння є не Круглий стіл, а Берлінський мур, що падає... Як поляк може жити з образом ендеерівця, що скидає комунізм... Ну, це знущання. З іншого боку, ці зневажувані росіяни, що наважилася на справу майже космічного масштабу. Вони хотіли повністю змінити світ, щоб кинути виклик ходу історії, створити нову людину. Так, це деміургія, яка нікому ніколи раніше і не снилася... І це ці дикі, нецивілізовані, зневажувані росіяни... Світ дивився на них, затамувавши подих у страху та захопленні. На нас майже не дивився, хоча ж ми на це заслужили, чи не так? На додаток, як вже трохи подивився, то як на елемент радянської головоломки. Жорстоко і знущально, чи не так? В нас були свої п'ять хвилин, але під боком в тирана.
А може і євреям ми заздримо?
"Вони правлять світом", тобто є важливішими, ніж поляки і світ приділяє їм більше уваги. Чому не нам, якщо ми страждали більше, ніж вони! Люди відчувають несправедливість і заздрість. Можливо, людям навіть важко примиритися з тим, що духовно вони походять від якогось пустельного напівдикого племені, яке вже писало історію світу, коли самі вони ще стрибали по деревах у глибині євразійських лісів чи де там. Це важко.
Так, і Бога воно вигадало. Мале, пустельне плем'я вигенерувало енергію, яка змогла змінити світ. Джордж Стейнер, американський філософ, стверджує, що антисемітизм взявся з неспроможності людства прийняти монотеїзм. Це тому що він був такою радикальною формою релігійності, таким радикальним викликом з обов'язком повірити в єдиного Бога, що спроба впоратися з ним виявилася нездійсненною. Християнство є легшим завдяки Матері Божій, масі святих та всіх проміжних інстанцій, які відокремлюють людину від неймовірної божественності, на тлі якої людство є порохом. Євреї намагалися впоратися з цим.
Смерть євреїв є окремою смертю. Не польською. В мене є враження, що щось змінюється у цьому підході. У річницю повстання у Варшавському гетто у церквах били у дзвони. Можна сказати, що це політкоректність, що порожній жест, але у Варшаві били у церковні дзвони для євреїв. Крапля точить скелю. Може колись і Дукля згадає про своїх? Коли я поїхав туди подивитися на візит Папи, то почув, як жінка, на око 50-річна, каже, як добре, що приїхав Святіший Отець, бо зараз, нарешті, розвіє цей єврейський сморід. Я не відреагував. Я заціпенів.
В "Дуклі" Ви згадуєте, що євреї становили 2,5 тис. з 3 тис. мешканців містечка.
А в таких фотоальбомах, які собі віднедавна роблять містечка та ґміни як подарунки для гостей, по них немає й сліду. Є довоєнні часи, але лише іноді у якому-небудь кадрі опиниться єврей. Можна ще відшукати фігурки євреїв на ринку. Я знаю, про що говорю, тому що, як відомий письменник, що об'їжджає повітову батьківщину, багато такого отримую. Там не пишуть про євреїв. Їх немає. Ну, є хіба що в окремих виданнях. "Єврейських" або антисемітських. Мої Горлиці згадали про своїх євреїв. Ми маємо освіченого бурмистра, який поставив обеліск у старій єврейській дільниці з написом: "Пам'яті 2500 наших земляків, вивезених до табору смерті у Белжеці". Гарно, просто, видно здалеку.
З дослідження про ставлення молодих варшав'ян до осіб єврейського походження випливає, що 45% учнів були б незадоволеними, якби вони знайшли таку людину у сім'ї. Цілих 60,7% були б незадоволені партнером єврейського походження, 44,1% – сусідами-євреями, а 40,1% – єврейськими дітьми у своїй школі. Вони вже не повинні бути отруєні поглядами своїх батьків або бабусь чи дідусів.
А як все є? Якщо батьки не змогли розповісти цю історію таким чином, що не викликав би страху? Не спрощуючи її? Дратує мене Тарантіно, що переніс Голокост у сферу масової культури, тому що таким чином він його роззброює. Позбавляє жаху та потворності. Точно так само я був роздратований Літтелом. Збереглося стільки справжніх свідчень, що робити з Голокосту фабулу мені видається просто нахабством. Всі історії вже написані, можна вільно користуватися ними. Вони несуть у собі тягар, який не під силу підняти усім нам. Я знаю, що нарікаю, адже сам намагався з цим впоратися, але моя "Темна долина" є радше поетичним твором. І вона більше про нас, поляків, ніж євреїв та Голокост. Чи можна фабуляризувати абсолютну історію? Я відчуваю, що це не варто робити. Якщо ми віддамо цю тему поп-культурі, то самі собі будемо винні, що ніхто не буде слухати серйозних історій. І всі ми втратимо пам'ять, обираючи кожен з минулого те, що буде зручно.
То як про це розповідати?
Я не знаю, як розповідати. Більш ідентифікувати себе з ними. Пам'ятати, що вони були не лише євреї, а й поляки єврейського походження.
Не досить того, що люди?
Полякові цього замало. Поляк повинен мати якого-небудь другого поляка. В нього немає іншої ідентифікації поза польськістю – вона є найвиразнішою.
Ким ми були б без них?
От власне. Як виглядала б наша ідентичність? Адже вона спирається на усвідомлення того, що поруч з нами є євреї, німці та росіяни. Перш за все, проте, євреї.
Яких немає.
Духи є, попіл є. Або уявний єврей.
Як з картин Шагала.
У якого можна ментально втілитися. Постмодернізм пропонує безліч доступних ідентичностей. Отже, можна бути євреєм, тому що вони мальовничі, вражені трагедією та оповиті ореолом таємничості, що є своєрідною їх дегуманізацією. Єврею жахливо не щастить, тому що його ніколи не трактують як людину, а лише як носія уявлень. Чи це на добре – бо він належить до обраного племені, яке має більші можливості, більші здібності, чи на зле – у чому можна переконатися, заглянувши до інтернету. Якщо вбити у пошук "Польща – євреї", то відкривається справжнє пекло.
Зачаровує мене те, чому цей відсутній єврей нам так потрібен. Адже ніякі євреї вже не повернуться, але поляки поводяться так, неначе їх досі є кілька мільйонів.
"Вони повернуться по своє майно".
Легко викликати страх серед людей, що більше довіряють інстинктам, ніж здоровому глузду. Так, євреї хотіли б в нас забрати Польщу, і перенести сюди Ізраїль, або навпаки. Найбільшою проблемою Польщі є те, що вона сама себе пустить з торбами. І не буде потрібен для цього жоден єврей, так само не потрібен був жоден російський замах, щоб розколоти Польщу та влаштувати їй маленьку громадянську війну.
Ви думаєте, вони нас ненавидять?
Важко любити країну, що асоціюється з попелом. Можна собі казати, що ми їм допомагали, що багатьох врятували, але ми ніколи не можемо бути впевнені, що не могли врятувати їх більше. Ми були байдужими. Навіть тішилися. Так що я думаю так. Вони можуть нас ненавидіти. Але мене більше, ніж доля євреїв, яка тут є певним чином доконаним фактом, обходить польська, хвора свідомість. Я хотів би, щоб вона одужала, щоб не дивилася у параної на себе через чужі відбиття. І щоб не конституювала себе через зневагу до інших.
Терапія народу? Яка?
Не знаю. Можливо, ми повинні переосмислити усі ці уявні та справжні травми та розіграти перед собою безкровний Аушвіц? Поляки, німці та євреї. Або влаштувати великі Діонісії, сповнені сексу та крові, якої-небудь дикості, зійти до пекла Данте, і прокинутися у приниженні, вже не як євреї чи поляки, а як люди.
А той, що втік з рампи, як вижив?
Щоб повернутися до лісу, він повинен був пройти повз поліцейську дільницю. З будинку, прямо перед ним, вийшла жінка з двома бідонами з молоком. Він схопився за ручку одного з них. Поліціянт запитав її: "Ето кто?" Вона відповіла: "Наш" ["Nasz"]. Вони пройшли разом кілька десятках метрів, не обмінявшись ані словом. Генрик розвернувся та втік до лісу. Не знайшов її у вільній Польщі. Каже, що чотири літери, які складалися у слово "nasz" є найважливішими у його житті. Він не відчуває себе жертвою. Ніколи не просив німців про компенсацію.
Ніхто не хоче бути жертвою. Ну, окрім поляків. Я цього не розумію. Це ж якось принизливо. Мало того, що вони дійсно були жертвами, так ще це постійно грають, переживають та згадують. Як у цьому нещасному Радимні. Штучні трупи. Цікаво, чи вони наловили мух, що влітку злітаються на трупи. Адже це просто хвороба, це тотальний мазохізм. Адже це нічого не говорить про історію, тому що насправді є поверхневою, нікчемною подією, і по суті образливою для пам'яті жертв. Проте, це багато говорить про те, що в нас у головах. Якесь постійне бажання принижуватися.
Мучить мене те, що Ви сказали, що пішли б служити в МГБ. Щоб не боятися?
Щоб те, що трапилося, ніколи не повторилося. І, можливо, просто щоб відчути сурогат безпеки. Адже, коли людина виходить з такого жаху, як війна та Голокост, то існує потреба у якій-небудь радикальній вірі, щоб відновити сенс життя загалом. Дехто, можливо, втратив віру у Польщу. Бо ця Польща не змогла нікого врятувати? Своїх навіть євреїв? Своїх селян не могла раніше врятувати від долі рабів? Саму себе не змогла врятувати? Я розумію, що комунізм міг зачарувати Зиґмунта Баумана, який, нарешті, почав почувати себе у Польщі, як удома. Бо раніше, як згадує: "Всюди були однакові". Цілком можливо, що і мене б він зачарував. Нічого іншого не було. Бо що тоді? Повернення до довоєнних часів? Все знову і знову? Ще раз? Я можу захоплюватися рішучістю проклятих desperados, можу собі уявити, що відчували хлопці зі Свєнтокшиської бригади, підписуючи договір з дияволом, тобто з німцями, пакт проти червоного диявола, але, водночас, я бачу безвихідність тої ситуації, навіть коли жоден День бабака не був можливий. Була можливою лише смерть. Але уявляю собі також тих, хто протягом шести років був приречений на смерть, жив смертю, живився нею, та коли ці шість років минули, то вони дуже хотіли жити та зробити так, щоб ці роки більше не повернулися.
Що більше я думаю про це, то важче робити мені оцінки. Я не знаю, що б я зробив. Ці історії неможливо уявити з нашої мирної перспективи.
Якщо Ви не знаєте відповіді, то як очікувати такої рефлексії від тих, хто зайнятий повсякденною метушнею, і не має часу, щоб забивати собі голову такими питаннями?
Але можна розраховувати на те, щоб вони не штампували легких вироків, і хоча б на мить увімкнули уяву. Тому що вони ніколи не були потенційною жертвою, ніколи не перебували у такому скрутному становищі, так що проявімо трохи стриманості в оцінюванні тих часів. Цього можна очікувати, а не постійного нарікання на євреїв. Можна очікувати меншого інфантилізму та більшої людяності.
Тобто?
Перестати бути поляком, і стати людиною. Перетнути хоча б в уяві бар'єр польськості та єврейськості та уявити, що ти вже не герой АК, а просто йдеш до цієї клятої газової камери. Голий, наляканий та самотній.
Нас могла спіткати така доля. Це випадок зробив нас поляками, а не євреями, що йдуть до газової камери у Белжеці. І у цьому немає жодної нашої заслуги чи заслуги польськості. Зрештою, цілком ймовірно, що ми були б наступними.
Зручніше бути поляком, тому що, якщо вже народитися ним, то в тебе все є на таці. Є готовий патріотизм, усі відповіді на всі запитання, не треба формувати себе у жоден спосіб, тому що для тебе достатньою є польська ідентичність, до якої ти не доклав і руки. І чи є ти свинею, чи зробив щось добре у цьому житті – це вже не важливо.
Andrzej Stasiuk
Bo przecież Jezus był Polakiem
Gazeta Wyborcza, 03.08.2013
Переклав Омелян Радимський