Замок в Токах, що неподалік від Підволочиська, є самим «горішнім» у вервечці надзбручанських твердинь і, одночасно, найменш відомим серед них. Причина ховається в туристично несприятливому розташуванні. Це лише перлини на кшталт Олеського, Підгорецького чи Хотинського замків приваблюють тисячі туристів вже самі собою. А звичайні замкові руїни, до яких належить й укріплення в Токах, мають бути вбудованими в певні «розкручені» маршрути.
Дорогою зустрілося ось таке дивовижне поле…
Нижньозбручанським замкам пощастило – поруч незрівнянний Кам’янець та, одночасно, відомі на увесь світ печери. Замки середньої течії частково «витягуються» за рахунок все того ж Кам’янця, а частково – курорту Сатанів. У Токах ж свого «локомотива» немає. З іншого боку, відсутність натовпів туристів, «шалманів» з сувенірами, шашликами, незрозумілого походження винами на розлив та іншими «принадами» має свої переваги. До того ж під замковими мурами взагалі майже незаймана природа…
Квіти на замчищі
Замок звели на скелі-острові, що стирчала оточена старим, колись заболоченим, річищем Збруча. Власне сама природа кричала: «Отут! Отут! Тут дуже файне місце для укріплення!».
Давні будівельники не лише поставили замок на скелі, а й вибрали зайвий ґрунт в долині, утворивши довкола замку чимале штучне озеро. Подейкують, що колись вода підступала аж до самісінької скелі-основи. Що до останнього автор має великі сумніви, але й без цього місце було незле захищене самою природою.
Колись замок стояв на острові посеред штучного озера
В ключі вищесказаного замок в Токах – єдиний в Україні, що розташований на острові. Правда, нині це півострів, а в останні роки, коли через посуху половина озера зникла, взагалі казна-що, але від початку це був стовідсотковий острів, з’єднаний з «великою землею» дамбою, що ближче до острова переходила в дерев’яний міст, крайня частина якого була підйомною. Є версія, що в’їзд на дамбу охороняла окрема вежа. Принаймні про це є розпливчасті згадки в старих документах.
Ще на початку ХХ ст. озеро було в рази більшим
Замок мав форму неправильного трикутника та був складений з великих блоків покладеного на вапно пісковика. Товщина його мурів сягала 2-3 метрів. Південна вежа була п’ятигранною, в північно-західному куті містилася напівкругла бастея, а щодо форми північно-східної вежі єдиної думки досі немає. Четверта (надбрамна) вежа, найвірогідніше, була квадратною.
Бастея ще ціла. Світлина початку ХХ ст.
З Токівським замком маємо ще одну досить цікаву обставину – насправді він є Ожигівським. Але це вже суто надзбручанський феномен. Коли Збручем протягнувся кордон, то замок, що належав до містечка Ожигівці, опинився на підавстрійській території, а саме містечко – на підросійській. Через кордон укріплення змінило «прописку» від колись поважного містечка Ожигівці на незначне село Токи.
Російська поштова листівка часів окупації Галичини
Ожигівці, зауважимо, дійсно поважні. Вперше вони згадуються у жалуваній грамоті литовського князя Свидригайла Ольгердовича (1355-1452), виданій 30 березня 1430 року. Цим актом князь пожалував за вірну службу якось Івана Мукасевича низкою сіл, серед яких і зазначені Ожигівці. Від XVI ст. поселення, що на той час називалося Новий Збараж, згадується вже як містечко. У 1583 році тут нарахували 247 «димів» (житлових будинків). Це й сьогодні досить пристойна цифра. В сусідньому Волочиську, наприклад, тоді нарахували лише 135 «димів».
Під вежею добре видно скелю-основу
Замок наприкінці XVI століття поставив брацлавський воєвода Януш Збаразький. Крім звичайної на цих теренах функції захисту місцевих мешканців від татарських набігів, він мав й стратегічне значення. Повз проходив важливий торговельний шлях, що з’єднував Галичину та Київщину. Сусідній Волочиськ, зауважимо, за однією з версій, з’явився на місці, де товари «переволочували» через Збруч. Також цими місцями тягнувся шлях, що поєднував Буковину, Поділля та Волинь.
Але тут проходили не лише мирні купецькі валки та каравани.
Неподалік Ожигівців сходилися сумнозвісні Кучманський і Чорний шляхи, якими татарські загони з регулярністю приміських електропотягів швендяли на Поділля, Волинь та у Галичину. На цій небезпечній ділянці і постав замок, що боронив не лише найближчі околиці, а й значну частину краю.
Одним словом, файне та жваве місце колись було, з величезною кількістю відвідувачів зі сторони. Не те що зараз…
Враховуючи згадані обставини, замок було незле озброєно. Згідно з інвентарним описом 1602 року, тут нарахували 1 велику і 4 малих гармати, а також 34 гаківниці. На ті часи – нівроку.
Нагадаємо, що гаківниця – довга, часом 2,5 м завдовжки, важка рушниця великого калібру. Уражала ціль на відстані аж до 300 кроків. Відповідно до розмірів та потужності, ця зброя мала шалену віддачу, що валила стрільця з ніг. Аби цього не сталося, до рушниці-переростка приварюва міцний залізний гак, яким стрілець перед пострілом чіплявся за будь-яку міцну перепону (край стіни, зріз бійниці чи просто за товсту гілку).
1631 р. по смерті Юрія Збаразького (останнього в роду) твердиня відходить Вишневецьким. За Вишневецьких замок перебудували та модернізували, а поселенню, замість «Нового Збаражу», повернули прадавню назву «Ожигівці». Власне все, що уціліло до сьогодні, належить до тих часів. Тож місцевий замок – швидше спадщина Вишневецьких, ніж Збаразьких.
Подальший період дамо без подробиць. Він традиційний для всіх замків цієї місцевості.
Спочатку укріплення захоплюють та руйнують козаки Богдана Хмельницького. По тому приходять турки. Від початку XVIII ст., у зв’язку з втратою замком будь-якого воєнного значення, його перебудовують на одну з резиденцій Вишневецьких. Рештки замкового палацу й досі бовваніють на верхівці уцілілої вежі.
Вікна палацового комплексу
1744 року зі смертю Михайла-Сервація згасає славний рід Вишневецьких. Замок та Ожигівці знову міняють власників.
Із XVIII століття виокремимо лише 1764 р. Цього року лівобережна частина Ожигівців «токи» (тут були селянські токи) згадується вже як окреме село Токи.
Замок використовували як резиденцію дідичів до середини ХІХ ст. По тому він стояв пусткою, а його споруди, що теж традиційно, потроху почали розбирати на каміння. Але тоді ще дуже потроху.
За Першої світової твердиню ледь не знищили російські загарбники, які перетворили замок на каменоломню. Отриманим камінням мостилася дорога на ділянці між Волочиськом та Підволочиськом. За переказами, від повного знищення пам’ятку врятував місцевий мешканець Григорій Костецький. Він закидав скаргами всі можливі відомства та інстанції в Петрограді (подейкують, що навіть до царя дійшов). Після чого зі столиці імперії буцімто прийшла грізна «бомага» припинити вандалізм. Попри це, загарбники встигли розібрати надбрамну та північно-східну вежі, частину мурів та майже всі внутрішні споруди. Тоді ж, очевидно, знищили й весь різьблений декор, без якого годі уявити будь-який замок XVII-XVIII століть – герби власників, меморіальні таблиці, мілітарні барельєфи та різьблені портали довкола дверей.
Остаточно замок добили у міжвоєнний час.
Наразі від колись величного укріплення залишилися лише одна вежа та один з «хвостиком» мур.
На замчиську…
Сама територія замку, щоб аж дуже, то не вражає. Наразі це просто пасовисько (корови, правда, файні, племінні), в кутку якого з кущів стирчать досить неоковирні руїни. Навіть одразу й не скажеш, що вони замкові. Є тут щось від руїн радянської промислової архітектури (принаймні так здалося автору цих рядків).
Новенькі бетонні стовпи з ліхтарями, однак, засвідчують, що періодично тут проводять фестивалі.
Але якщо спуститися стежечкою під мури – ситуація кардинально інша. Тут розкривається вся велич давнього укріплення і присутній отой самий «вау-ефект». Хто не знає, це такий туристичний термін, коли людина завмирає в захваті і єдине, що може вимовити, то це: «Вау!».
До речі, відсутність стежок у траві під мурами яскраво засвідчили, що автор був чи не єдиним туристом, що тут побував впродовж принаймні 2-х останніх тижнів.
Добре набитою стежкою (це вже місцеві постаралися) можна вийти до озера. Точніше, до тієї половини, що від нього залишилася.
Невеличкою дамбою, розлякуючи нахабних гусаків з гусенятами, можна перейти на протилежний берег. Зауважимо, що на світлинах початку ХХ ст. (див. фото вище) вона відсутня.
Там маємо ще одну токівську родзинку – млин. У наш час млини в тренді, і є чимало туристів, що мандрують винятково заради млинів. Наразі була неділя і нікого з місцевих, аби розпитати деталі, знайти не поталанило. Однак можна припустити, що цей млин поставлений у середині 1920-х років Романом Парнецьким та Пилипом Костецьким.
Наостанок про стр-р-рашну загадку Токівського/Ожигівіського замку.
У 1746 р. в одному із замкових льохів виявили таємну крипту, посеред якої стояла просмолена подвійна труна. Коли її відкрили, то там побачили небіжчика в дуже багатому вбрані. На ньому була шуба з блакитного оксамиту, підбита соболями, та соболина ж шапка. Руки покійного прикрашали золоті браслети, а пальці – коштовні перстні. Небіжчика перепоховали у місцевому костелі, а всі знайдені цінності передали його панотцю на потреби храму та парафії.
Ну й остання цікавинка замку – туристичні графіті. Завдяки м’якості каменю, з якого складено верхній (палацовий) ярус вежі, в Токах маємо величезну колекцію видряпаних на мурах туристичних написів, що датуються від кінця ХІХ ст. та до кінця 1930-х. Є й пізніші та навіть сучасні, але їх ще час не облагородив. Тут бачимо й написи польською, й українською, і автографи з «ятями», залишені за Першої світової російськими вояками. Якщо все зібрати докупи та проаналізувати – може вийти цікаве дослідження.
Найдавніший запис датується 1890 р. (фото Олександр Степанюк)
Поради туристам. Мандрівку до Токів/Ожигівець незле поєднати (особливо якщо ви на власному авто) з екскурсією до села Скорики, де можна помилуватися на чудову дерев’яну церкву Івана Богослова (XVIII ст.) з унікальним шестиярусним іконостасом – ровесником храму.
Церква в Скориках
Підволочиськ з дуже симпатичною забудовою часів цісаря – теж вартий уваги. У Волочиську ж рекомендуємо оглянути музей на базі укріплень «Лінії Сталіна». Дуже цікавими є Тарноруди – колись єдине містечко Тарноруда, але, розірване Збручем на два однойменних поселення Хмельницької та Тернопільської областей. Якщо залишиться час – рекомендуємо Сатанів. До нього десь 30 хвилин на авто.
Всі сучасні фото – автора, архівні – polska-org.pl
22.07.2021