Леся ЩЕРБАНЮК

 

11 листопада виповнюється 150 років від дня народження талановитої акторки та гарної жінки, матері режисера Леся Курбаса та дружини актора Степана Яновича – Ванди Яновичевої (1867–1950).

 

Ванда Курбас (Яновичева)

 

 

Здавалося, доля була прихильна до неї, і життя з дитинства обіцяло бути цілковито безхмарним, проте вона в зовсім юному віці закохалася і, будучи справжньою чернівчанкою, все своє життя присвятила двом найдорожчим людям – чоловікові Степану Яновичу та сину Лесю Курбасу.

 

Яновичева – таким був її сценічний псевдонім. Від народження мала прізвище Тайхман (Teichmann); а по чоловікові – Курбас.

 

Народилась Ванда в небідній чернівецькій родині урядника Адольфа Тайхмана. Можливо (як вказують адресні книги того часу), вони мешкали на вулиці Schiesstattgasse (нині це вулиця Зої Космодем’янської, 14) і були власниками будинку (на 1898 рік з таким прізвищем є тільки одні Тайхмани).

 

Батько, очевидно, походив із Галичини (якийсь час був навіть урядником при старостві в Городенці). Він дуже тішився своєю гарною і при тому розумною й талановитою донькою, тому не пошкодував грошей для її освіти (й узагалі, аби влаштувати їй щасливе та забезпечене майбутнє). На науку родина відправила юну красуню до престижної на той час Коломийської гімназії, бо Адольф Тайхман свого часу долучився до будівництва народної (початкової) школи в Коломиї. А, можливо, що й навчання там було значно дешевшим, ніж у приватних жіночих гімназіях тогочасних Чернівців. Крім загальноосвітніх предметів, гімназисток навчали гри на фортепіано та кількох чужоземних мов. А оскільки на той час навчали по-справжньому, то Ванда отримала дуже добру освіту, чим дивувала пізніше всіх, хто відвідував оселю Курбасів-Яновичів та спілкувався з нею.

 

Дівчина з дитячих літ мріяла стати актрисою, зачитувалася німецькими та польськими романами. Усупереч волі батьків вона вирішила присвятити себе українській сцені, драматичному мистецтву. А варто згадати, що саме в Коломиї ще 1848 року отець Іван Озаркевич організував перший український професійний театр і в тому місті він був на дуже почесному місці. Тобто, всі більш-менш відомі театральні трупи обов’язково ставили свої вистави на коломийській сцені.

 

Тож у Коломиї юна Ванда потрапила в дуже сприятливе для її уподобань середовище. Коли до міста прибула на гастролі найвідоміша свого часу українська трупа театру «Руська бесіда» зі Львова, юна гімназистка не пропустила жодної вистави. Під сильним впливом від гри акторів вона з юнацьким максималізмом попросилася до трупи. В січні 1885 року гімназистку Ванду Тейхман стала акторкою театру "Руська бесіда". Саме під час гастролей цього театру вона познайомилася зі Степаном Курбасом, який виступав під сценічним іменем Янович. Він вступив до театру рік перед тим і теж став актором проти волі батька.

 

Степан Курбас (Янович)

 

 

Український драматичний актор, співак і режисер Степан Пилипович Курбас народився 28 жовтня 1862 року в селі Куроп’ятники, нині Бережанського району Тернопільської області (минулого місяця минули 155 років від дня його народження). За чоловічою лінією в родині Курбасів усі чоловіки були священиками. Батько Степана, Пилип Іванович, спочатку був парохом у Куроп’ятниках, а відтак понад 40 років і до кінця життя – у Старому Скалаті (нині Підволочиського району на Тернопіллі).

 

Парох у Галичині – не лише релігійний, а й незаперечний культурний діяч. Саме таким був і отець Пилип. У його помешканні діяла відкрита для загалу велика, зі смаком підібрана книгозбірня. Проте він рішуче не поділяв потягу своїх дітей і онуків до театру, очевидно, вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси та суцільні розчарування. Для цього він мав досить підстав, виходячи з практики тогочасного театру «Руська бесіда».

 

Надзвичайно глибокий вплив на Степана мала його мати, Осипа Григорівна Алескевич. Будучи досить освіченою для свого часу жінкою, саме вона прищепила синові любов до живопису та музики. Юний Степанко багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драматичному гуртку, співав у хорі. Мав приємний тенор, тому виконував сольні номери й отримував захоплені відгуки від вдячних слухачів.

 

Щойно розпочавши навчання у випускному 8-му класі Бережанської гімназії, Степан Курбас робить несподіваний для всієї достойної родини Курбасів крок: покидає гімназію і 17 жовтня 1864 року стає актором театру львівського товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович й Іван Гриневецький із широкими обіймами прийняли на роботу гарного темпераментного юнака з приємним голосом. Звістка про те, що син став «бродячим комедіантом», як тоді так називали акторів мандрівних театрів, вкрай розгнівила батька, і отець Пилип Курбас відцурався сина. Але навіть це не зупинило Степана, і він твердо вирішив присвятити себе служінню Мельпомені. Щоби не «ганьбити» знане священиче ім’я Курбасів, Степан на сцені виступав під псевдонімом Янович.

 

Оскільки «Руська бесіда» була мандрівним театром, то у 1882–1892 роках театр відвідав всі більші й менші міста та містечка Східної Галичини та Буковини, на заході його гастролі сягали Ряшева, Ясла, Горлиць, Нового Сонча, Тарнова. Їхній маршрут проходив також через сцену коломийського театру, де й перетнулися шляхи 22-річного Степана та 17-річної Ванди. Всі дослідники творчої долі родини Курбасів згадують вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю, тендітної дівчини. Але при тому, вони обоє були дуже освічені (як на свій час) молоді люди, обоє захоплювалися класичною літературою та світовою драматургією, тож їм було про що поговорити. І на все життя їх поєднало найбільше захоплення для творчих і обдарованих натур – театр.

 

Через рік, у 1886-му Ванда та Степан одружилися (також проти волі батьків – ні в Чернівцях, ні в Старому Скалаті батьківського благословення на шлюб не давали). Благословили молодят на щасливе сімейне життя директор і актор театру Іван Біберович, актор і режисер Іван Гриневецький і вся театральна трупа. Так Ванда Тайхман стала Вандою Курбас, а на сцені – Вандою Яновичевою.

 

Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі. А доля далі писала свої деколи світлі, але здебільшого доволі гіркі сторінки в житті двох молодих людей. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до Самбора, де актори розмістились у єдиному на той час у місті готелі. Як згадують очевидці, вівторок 25 лютого 1887 року видався морозним, ясним і чарівним у сніговому вбранні днем. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Але саме того зимового дня у 19-річної Ванди народився первісток, якого за тодішнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном. Під чужим дахом прийшла на світ дитина, якій, слідом за батьками, судилося весь вік долати складний і тернистий шлях служителя Мельпомени.

 

З появою сина подружжя Яновичів очікувало, що їхні родичі, яких вони щиро любили і шанували, приймуть їхній життєвий вибір служінню сцені. Проте ні з одного, ні з іншого боку прощення не отримали. А Степан таки сподівався, що батько втішиться народженням онука і сам його похрестить. Але той не простив синові того, що він став «комедіантом», а не священиком чи вчителем. Майже цілий рік малий Лесь був нехрещений, що для того часу було неприйнятним. Ванда і Стефан жили у «цивільному шлюбі», або, як тоді казали, "на віру". Для того, щоби зареєструвати стосунки, неповнолітньому Стефану (повноліття чоловіків наставало у 24 роки) потрібен був дозвіл батька. Хрестити ж дитину, народжену поза шлюбом, означало офіційно визнати її байстрюком. У таких метриках вказували тільки матір, а ім'я немовляті давав священик. Через рік Стефану виповнилося 24, додаткових дозволів уже не потрібно було, подружжя зробило документ синові й оформило шлюб.

 

Хоча Степан писав листи до о. Пилипа, щоби той охрестив онука і пробачив сина, але Пилип Курбас був невблаганний. Леся хрестили 8 січня 1888 року під час гастролей «Руської бесіди» в Перемишлі. Мати все життя люблячи звала його Леськом, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем».

 

Актори «Руської бесіди» опікувалися долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру. Театр увійшов у життя Леся Курбаса дослівно з пелюшок. Всі свої дитячі роки він визирав з-за лаштунків пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька та матір. Пізніше, вже в підлітковому віці, життя ще раз поверне його в місто, де він з’явився на світ. Для вступу до гімназії, про навчання у якій мріяв Лесь, потрібен був офіційний документ про початкову освіту. А тому навесні 1897 року, коли театр знову перебував у Самборі, Лесь екстерном склав іспити за IV клас у «нормальній школі».

 

Ніхто з Курбасів-Яновичів тоді й гадки не мав, що колись на цьому будинку (сучасна адреса – вулиця Леся Курбаса, 1) встановлять меморіальну таблицю про їхнє перебування в цьому місті. Це сталося 10 квітня 1987 року. На бронзовій таблиці з барельєфом Леся Курбаса роботи Еммануїла Миська вибито: «В цьому будинку 25 лютого 1887 р. народився український радянський актор, народний артист УРСР Олександр Степанович Курбас. Дошка встановлена до 100-річчя з дня народження».

 

Тим часом ні Ванда, ні Степан навіть не здогадувались, що малий Лесь піде по їхніх стежках і згодом здобуде собі світове визнання.

 

28 березня 1887 року, Степан Янович з родиною виїхав у складі трупи зі Самбора до Коломиї. У половині квітня уже гастролював у Чернівцях. Десь тоді «пані Яновичева», як її з любов’ю називали актори, з маленьким Лесем прибула залізницею до Чернівців, міста свого дитинства. Далі малий Лесь мандрував разом із батьками від міста до міста, де гастролював театр, жив у Чорткові, Товстому, Монастириськах, Бучачі, Станиславові, Тернополі...

 

З часом парох Старого Скалата Пилип Курбас таки подобрішав і забрав внука до себе. Це сталося після народження в Яновичів другого сина, Нестора. Власне о. Пилип взяв до себе обох онуків. Це дозволило подружжю акторів більше часу віддавати професійному зростанню. У рік народження Леся Курбаса його батько вже мав у своєму репертуарі 20 ролей, з них – 10 партій у музичних виставах. Брав участь майже у кожній п’єсі, за короткий час остаточно сформувався як актор.

 

Лесь і Нестор Курбаси

 

 

Отже, вперше Лесь побачив діда у сім років. Вони з братиком жили у великій плебанії на п’ять кімнат. Парафіяльний будинок, в якому останні роки жив Степан Янович і в якому минули дитячі роки його талановитих сина та внука, добре зберігся до наших днів. На ньому встановлено дві меморіальні дошки – на честь Степана Яновича та його сина Леся Курбаса. Тут 19 лютого 1987 року, напередодні 100-річчя від дня народження видатного реформатора театру, відзначеного за ухвалою ЮНЕСКО, відкрили музей-садибу родини Курбасів – поруч iз церквою, де правив служби дід ювіляра. А от Ванда, яка теж тут стільки часу прожила і працювала, аби зберегти цю спадщину, як завжди залишилася в тіні своїх вдатних чоловіків.

 

Тим часом Степанові Яновичу треба було з акторської праці прогодувати сім’ю з п’яти осіб. Щойно трохи налагодилося життя в родині Курбасів, як Степан з новим творчим натхненням взявся до улюблені праці в театрі «Руська бесіда». Він зробив у ньому хоч і недовгу, але блискучу акторську кар’єру. Час приносив вагомі удачі — добре зіграні головні ролі у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Янович успішно співав у операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».

 

Іван Франко (найприскіпливіший театральний критик того часу) писав у статті «Руський театр» (1893) про 9-річний творчий шлях Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром» ¹.

 

«Кращі артисти галицько-української трупи, а з живих досі п.п. Підвисоцький і Янович, перебували довший чи коротший час у театральних трупах на Україні, і ми можемо сказати без перебільшення, що це перебування було для них школою дуже плідною і корисною» ².

 

У всіх своїх театральних рецензіях на вистави за участи Степана Яновича Франко незмінно виділяє його гру як «дуже добру». А Іван Якович так просто не розкидався високим оцінками, отже п. Степан був таки дуже добрим актором.

 

Товариство «Руська Бесіда», високо оцінюючи талант Яновича, 1890 року запропонувало йому стати режисером, узятися за постановку спектаклів. Розуміючи, що йому бракує професійної освіти та практики, Степан зумів отримати від проводу товариства відповідної субсидії і 1891 року їде на піврічне стажування за Збруч, де ретельно приглядається до режисерської роботи театральних авторитетів Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського. У Галичину Янович повернувся пристрасним послідовником реалістичних традицій Кропивницького.

 

Але проте перші режисерські роботи Степана не мали успіху серед тодішньої дуже прискіпливої публіки, театральна критика реагувала відповідно. Почулися ремствування на «даремно потрачені гроші на науку, яка нічого не дала». У відкритому листі до громадськості (1891) Степан Янович пояснив причини своїх творчих невдач у постановці окремих спектаклів. Він вбачав їх у складних матеріальних умовах, у яких мусив працювати український театр, позбавлений частини державної дотації. До того ж, трупу покинули кілька провідних акторів і музикантів. Згодом до Яновича таки прийшов успіх, він показав себе талановитим і культурним режисером. Проте невдачі, які виявилися для нього великим випробуванням, негативно відбилися на здоров’ї митця.

 

Після від’їзду Степана до театру Ванда Адольфівна з трьома синами залишилась у Старому Скалаті і вперше після початку театральної кар’єри могла насолодитись домашнім затишком. Тут був налагоджений побут, тому вона втішалась спокоєм і доволі забезпеченим життям, все тепло свого серця могла віддавати дітям. Лесь почав відвідувати школу. У тихі осінні вечори мати просиджувала з Лесем над книгою. Вона була дуже доброю і гостинною, ті шкільні, а потім університетські приятелі, які бували в їхньому домі, через роки згадували, як «мама Ванда» смачно пекла і завжди щиро всіх пригощала.

 

Лесь далі навчався у школі. Степан Янович щодня був зайнятий у театрі. Його дружина одержувала мізерну платню за акторську працю, а тому мусила ще заробляти на прожиток у квитковій касі. Сім’я жила бідно. Щоденне змагання акторської сім’ї з труднощами було великим героїзмом і патріотичною самопожертвою заради рідної сцени. Щоби заробити грошей для навчання дітей, Янович влаштувався на сезон працювати в «Народній Торгівлі» аж у Перемишлі.

 

А от для Ванди цей період став найпліднішим у творчій біографії. Вона зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» та Черницю в «Гайдамаках» (обидві п’єси – за Тарасом Шевченком), гострохарактерну роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» М.Старицького, Христю в «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького, Явдоху в «Безталанній» І.Карпенка-Карого та багато інших цікавих персонажів. Виступала також у ролях в оперетах: Саффі в «Циганському бароні» Й.Штрауса, Франческа у «Веселій вдові» Целлера, Фрузя в «Корневільських дзвонах» Р.Планкетта й інших. Режисери завжди ставили за приклад її працьовитість при створенні складних характерів. Для дуже вразливого Степана найбільшою підтримкою у всьому завжди була мудра та кохана Ванда. І для талановитої Ванди були ролі в спектаклях, що також важливо для творчих особистостей.

 

Проте обов’язки дружини та матері забирали багато часу. Крім Леся, Ванда мала ще трьох дітей – Корнила, Нестора та Надію. Влітку 1895 року сім’ю спіткало велике горе – у Станіславові несподівано помер їх наймолодший син Корнило. Родина дуже важко переживала втрату, аж тут і в театрі у Степана почалися негаразди. Ванда з Лесем, як могли, намагалися його розрадити. Проте він був надто вразливою натурою, і у квітні 1896 року тяжкі переживання та фізична втома звалили його під час гастролей у Тернополі. У Курбаса вперше виявили складне нервове захворювання, яке згодом стало хронічним. Життєві проблеми цілком надломили Степана, тому всю гіркоту втрат взяла на себе Ванда. Український театрознавець і ретельний дослідник життя та мистецької діяльності родини Курбасів Петро Медведик писав про Ванду Яновичеву: «Урівноважена, спокійна, стримана, завжди сміливо йшла назустріч долі. Такою залишилася і пізніше, коли Степан Янович невиліковно захворів і вона змушена була розлучитися з театром. 1898 року вони їдуть до батьків у Старий Скалат. Тоді батько Олександра Курбаса не думав, що на 36-му році життя він назавжди буде повинен розпрощатися зі сценою, якій віддав 15 найкращих років. Проте Ванда Адольфівна переконує, що йому потрібний відпочинок».

 

Але Степан Янович у домі батька не знаходить спокою, адже йому треба годувати сім’ю. Навесні 1898 року, залишивши дітей у Старому Скалаті, режисер із дружиною Вандою й акторами Підвисоцькими їде за Збруч – до Кам’янця-Подільського. Він не хотів залишати дітей на утриманні батьків у Старому Скалаті. Але його добра й щиросердна мати Осипа Григорівна таки залишила в себе внуків Леся та Нестора. Лише маленького Корнила забрала Ванда зі собою у «мандри з театром».

 

Втім, доля не хотіла перервати ланцюжок випробувань для родини Курбасів. 15 вересня 1899 року в Старому Скалаті померла від сухот мати Степана – пані Осипа, турботи якої були великою підтримкою для всієї родини. На той час артисти Яновичі працювали в Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Після сезону 1900–1901 років у театрі «Бесіди» Степан Янович до кінця життя оселивcя зі сім’єю у Старому Скалаті. Пані Яновичева змушена була залишити театр, щоб опікуватися дітьми та взяти на себе обов’язки покійної свекрухи – ведення господарства. І так тривало аж до 1915 року. Проте і в цей період не закінчились болючі втрати родини Курбасів-Яновичів. 10 листопада 1905 року раптово помер від тифу Нестор Курбас, учень III класу гімназії.

 

Лесь, який тоді навчався у Відні, де закінчив університет і драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. Брав уроки театрального мистецтва в провідного актора австрійського «Бурґтеатру» Йозефа Кайнца. Проте, отримавши болючу звістку, негайно їде до Старого Скалата на похорон. У тяжкій розпуці застає матір. А поруч, у сусідній кімнаті лежить безнадійно хворий батько – нервове захворювання цілком виснажило його. Кругом горе, розпач, матеріальні нестатки та сльози!

 

Одинокою розрадою для матері й Леся була найменша в сім’ї сестричка Надія. Вона ще не усвідомлювала тих страшних ударів долі, які безнастанно падали на сім’ю. Лесь, хоч і в самого серце обливалося кров’ю від розпуки за братом, намагається розрадити матір і батька. Для цього він залишається на якийсь час удома, у Старому Скалаті. Можна зрозуміти Ванду, яка дуже боялася, щоб Олександр-Зенон часом не пішов стежкою батьків – не вступив до театру. Вона воліла бачити свого первістка вчителем (тоді казали, професором) у гімназії. Тому мати майбутнього режисера взяла з сина клятву, що він і думати забуде про акторство, поки не здобуде пристойної освіти.

 

Підтвердженням цього є спогад доброго приятеля Леся з тернопільської гімназії Хоми Водяного: «Мати Курбаса, хоч добре бачила великий талант сина і його потяг до театру, але, маючи за собою довголітні жахливі гаразди в галицькому мандрівному театрі, не хотіла і рішуче противилася тому, щоб Лесь став актором. Вона просто панічно боялася, щоби він не покинув навчання, як його батько. Ще як Лесь був у нижчій гімназії, – про це мені розказував Зенко, – мати «просьбою і грозьбою» вирвала у нього обіцянку, «як довго він молодий і нічого не розуміє», не думати про театр і не грати ні в яких аматорських гуртках, зокрема не організовувати драматичних вистав. Вона думала, що коли Лесь скінчить гімназію і піде до університету, він уже сам не схоче йти до театру. І Лесь обіцянки, даної матері, яку він дуже – і заслужено! – любив і поважав, повністю дотримав. Навіть у Відні він крився, що студіює драматичне мистецтво» ³.

 

Хоч син і дотримався клятви, проте більшу частину часу навчання у Відні та Львові присвячував сцені.

 

А доля й далі надсилала свої жорстокі випробування. В 1908 році не стало Степана Курбаса. Після похорону С.Яновича Лесеві настав час їхати на навчання до Віденського університету. На «сімейній раді» мати й дід Пилип радили йому покинути «далекий і дорогооплачуваний» Відень і продовжити навчання у Львові. Тут Лесь, син відомого актора, мав шанси одержати стипендію та безкоштовне помешкання. За цієї умови дід авторитетно пообіцяв грошову допомогу. Залишати Відень Лесь не мав бажання, але погодився – на наполегливе прохання матері. Того ж року перевівся до Львівського університету.

 

Коли почалась Перша світова війна, Лесь повернувся додому і мешкав у перші місяці війни у Старому Скалаті з матір’ю та сестрою. Проте гіркі втрати далі не залишають родину. 1 вересня 1914 році на 84-му році життя помер дід Леся, Пилип Курбас, який завжди був серйозною підтримкою цілій родині. Невдовзі від сухот згасла їхня остання втіха та відрада – життєрадісна Надійка. Ванду через те, що вона часто ховала своїх дітей, у театрі «Руська Бесіда» називали Ніобеєю.

 

Здавалося, що материне серце не витримає цих утрат. У Ванди зі всієї великої родини залишився один Лесь. Він не міг залишити матір у такій розпуці і забрав її до Тернополя. Там він заходився створювати перший у місті український стаціонарний театр, в якому протягом півроку зіграв 79 вистав.

 

Від 1916 року Ванда Адольфівна та Лесь Курбас нерозлучні. Відтепер гордістю та головною турботою матері був її «Лесько»: його робота в театрі, його біди й радості. З окупованого росіянами Тернополя, де мати плідно співпрацювала зі сином в організації «Тернопільських театральних вечорів», вони переїхали до Києва. Ванда Адольфівна взяла на себе всі побутові клопоти, щоби Лесь Степанович міг вільно працювати в театрі Миколи Садовського, де він організував театральну студію. Проте Лесь з юних років завжди мріяв про створення в Україні театру нового, європейського зразку. І на втілення цієї ідеї він поклав весь свій вік.

 

А оскільки він міг втілити її лише з молодими акторами, тож він енергійно взявся за організацію згаданої студії молодих акторів, з якої невдовзі виріс «Молодий театр». Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Це був театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії.

 

1919 року, в умовах чергової (тим разом більшовицької) окупації столиці України Лесь Курбас працював режисером Київського оперного театру «Музична драма». Влітку 1920-го він зібрав своїх найкращих акторів (переважно тих, хто добровільно перейшов із Київського театру ім Шевченка), і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне містами Київської губернії. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. У 1922-1926 роках був засновником спочатку політичного, а потім (упродовж 1926-1933 років) – і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль», з яким перебрався до Харкова, Курбас малює Всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх її суперечностях.

 

Звичайно, що в усіх цих починаннях скрізь за ним іде Ванда. Вона не лише  підтримувала Леся у всіх творчих починаннях, їй ще вдавалося створити йому домашній затишок всюди і за всіх умов, далеко не завжди сприятливих. Ніна Бічуя у своїй статті «Спроба перетворення 2: Лесь Курбас. Харків, грудень, рік 1931» пише: «Доброї кави в Харкові не знайдеш. От хіба що в пані Ванди Курбасової. Але він не хотів клопотати матері голову своєю втомою. Вона й так має досить синових проблем і клопотів» ⁴.

 

Вона була для нього не лише матір’ю, але й великим другом і порадницею, її смаку він дуже довіряв. Вона навіть працювала актрисою «Кийдрамте», зіграла стару черницю в «Гайдамаках», які Лесь Курбас у листопаді 1922 року поставив за однойменною поемою Тараса Шевченко в Державному народному театрі.

 

У червні 1924 року Всеукраїнське кінофотоуправління (ВУФКУ) запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики. Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш.

 

П'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не зрозуміли «широкі маси» глядачів. Але попри несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння та недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва.

 

Актори театру «Березіль», у центрі Ванда та Лесь Курбаси (1933)

 

 

Адже поруч завжди були його найдорожчі жінки – всерозуміюча мама Ванда і любляча дружина Валентина. Вони не лише його обожнювали. Обидві інтелігентки європейського виховання, вони між собою прекрасно лагодили, що також для нього було дуже важливим.

 

Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса оцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив і не поступився своїми переконаннями, його було обмовлено, після чого звільнено з посади керівника «Березоля», згодом заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та Московського державного єврейського театру на Малій Бронній (у Соломона Міхоелса).

 

Валентина Чистякова

 

 

Вже пізніше про ті роки з теплотою та ніжністю згадувала народна артистка УРСР Софія Федорцева у своїх спогадах про Ванду Адольфівну, яку знала протягом майже 20 років: «Мила, безтурботна, з книжкою в руках. Читає в оригіналі якийсь німецький роман і готує обід, — такою я побачила Ванду Адольфівну, коли Лесь Степанович уперше запросив мене у свій дім… Ніжна, струнка, худенька, швидка, вона встигала зробити все – і стіл накрити, і вислухати всіх і об'єднати навколо себе. Було це 1927 року на 16-ій станції під Одесою, біля самого Чорного моря… У „Березіль“ я вступила після приїзду з панської Польщі, колектив став моєю сім'єю. Коли я захворіла, Ванда Адольфівна мене старанно виходжувала, як рідна мама; без неї, можливо, і не було мене тепер у живих. Гордістю та головною турботою Ванди Адольфівни був її син Лесько – так вона його називала, – його робота в театрі, його біди й радості. Ванда Адольфівна була для нього не тільки матір'ю, але і великим другом, товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. Вихід Курбаса з „Березоля“, що стався 1933 року, вона витримала стійко, без нарікань і скарг. Про звільнення Харкова від фашистів ми з нею почули в евакуації у Фергані. Вона, як і всі ми, плакала від радості. Повернувшись наприкінці 1943 року в Харків, Валентина Чистякова (дружина Леся Курбаса), народна артистка УРСР, отримала квартиру на вулиці Гіршмана; в ній поселилися Ванда Адольфівна та мама Чистякової. Одного разу я зустріла Ванду Адольфівну на вулиці. Вона була зовсім старенькою, але зберегла свій колишній запал. Такою зосталася в моїй пам'яті мати Леся Курбаса».

 

Ванда Адольфівна померла 24 серпня 1950 року в Харкові, а згодом була перепохована поруч із могилою Валентини Чистякової, дружиною її сина Леся (померла 19 травня 1984 року). Завдяки об’єднанню могил двох найближчих Курбасові жінок та урни з землею зі Сандармоху, де обірвалось життя самого Курбаса, на 13-му кладовищі Харкова було створено пантеон сім’ї Курбасів.

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Іван Франко. Твори у 50 томах – Т. 29. – К., 1981. – С. 109.

 

² Там само. – С. 102.

 

³ Лесь Курбас. Спогади сучасників / за ред. В.Василька. – К., 1969. – С. 62.

 

⁴ Лесь Курбас. У театральній діяльності, в оцінках сучасників – документи / Заг. ред. проф. В.Ревуцького, упор. О.Зінкевич. – Балтимор-Торонто, Смолоскип, 1989. – С. 855.

 

⁵ Лесь Курбас Спогади сучасників / за ред. В.Василька. – Київ, 1969. – С. 253 -260.

 

10.11.2017