70 років тому, 13 липня 1944 року радянські війська І Українського фронту почали наступальну операцію, що ввійшла до історії під назвою Львівсько-Сандомирської. На першому етапі операції їм удалось оточити на південь від Бродів кілька німецьких дивізій. Серед них – 14-у піхотну (гренадерську) дивізію СС "Галичина".
І Український фронт, яким командував маршал Іван Конєв, нараховував 80 дивізій, 7 танкових і 3 механізовані корпуси. Загалом понад 1,2 мільйона вояків, 16 100 гармат, 2050 танків і 3250 бойових літаків. Їм протистояла частина німецької групи "Північна Україна", яку очолював генерал-полковник Йозеф Гарпе (900 тисяч вояків, 6300 гармат, 900 танків та 700 літаків). Тож радянські війська мали значну перевагу в людській силі, танках і авіації.
Протягом перших днів операції радянські війська прорвали німецьку оборону на північ від Золочева і повели швидкий наступ на львівському напрямі. Німці ввели в бій до кінця першого дня операції і з ранку 15 липня всі тактичні резерви, а на ділянці Колтів–Зборів – оперативні резерви: 1-у і 8-у танкові дивізії і 14-у піхотну дивізію СС "Галичина", створену з галицьких добровольців 1943 року.
Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з професором Володимиром Кубійовичем, що презентував українців Галичини перед німецькою владою, та ОУН (Мельника) сприяли створенню українських частин армії Вермахту. Свідомі українці розуміли, що для того, щоби воювати за державність, треба мати сучасно вишколені війська з модерною зброєю.
Офіційне проголошення про формування СС Стрілецької Дивізії "Галичина" відбулося 28 квітня 1943 року, а набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою "Військова Управа", головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем – сотник УГА Осип Навроцький. Проти формування дивізії "Галичина" чи взагалі всякої спілки українців із німцями виступила на той час ОУН Самостійників Державників (так тоді називалася ОУН під проводом Степана Бандери). У "Бюлетені Крайового Проводу ОУН СД" ч. ІІ, 1943, на чолі якого стояв тоді Микола Лебедь, появилася передовиця "Довкруги СС Стрілецької дивізії "Галичина", в якій, між іншим, писалося, що Дивізію німці формують на те, щоб "позбавити запілля активного елементу – кинути його на гарматне м'ясо"... та що "це типова колоніяльна частина, щось зовсім подібне до індійських чи новозеляндських дивізій англійської армії". А далі "творення т. зв. галицької дивізії... це в дальшу чергу крок до компромітації української державницької ідеї взагалі...".
Як писав про цю справу історик, колишній дивізійник Василь Верига: "В ім'я правди треба ствердити, що вибір для евентуальних добровольців до Дивізії був невеликий, або краще кажучи, вибору не було "йти чи не йти", а радше тільки вибір, куди йти:
а) до дивізії "Галичина", як це закликав УЦК на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем та Військовою Управою;
б) на різні роботи, як наприклад, "Служба Батьківщині", а зокрема до промисловости в Німеччині, де смерть від летунських налетів була не менш можливою, ніж на фронті;
в) йти "в зелений гай", тобто до Української Повстанської Армії (УПА), до якої закликали бандерівці; чи в крайньому випадку
г) переховатися ще якийсь час тільки на те, щоб з приходом совєтів бути знову мобілізованим до совєтської армії і гинути на фронті "за Сталіна", за "матушку Расєю", цим разом приховану під назвою "совєтської родіни". Іншими словами, це означало б воювати за поворот зненавидженого колгоспного ладу, невільничої праці на фабриках і заводах та терору НКВД, не згадуючи вже про всі інші "благодаті" совєтської диктатури над пролетаріятом. Ця перспектива українській молоді не усміхалася.
Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Андрія Мельника, не зайняла виразного становища й погляди членів ПУН були поділені. Деякі, як наприклад, заступник голови ПУН О.Ольжич, був завзятим противником формування Дивізії "Галичина" та взагалі якої-небудь співпраці з німцями...
Українська дивізія "Галичина" організувалася українськими чинниками не з вірою в німецьку перемогу, а якраз навпаки, з вірою у перемогу західніх альянтів, які все були проти тоталітарного СССР. (Якщо б воно було інакше, то чого ж тоді УЦК вимагав від німецьких чинників, щоб вони ніколи не кинули Дивізії "Галичина" на західній фронт?) У тому часі ніхто не хотів не то вірити, але навіть припускати, що демократичні західні альянти, а зокрема волелюбні американці, врятують Сталіна із його диктатурою від упадку та ще й віддадуть йому в подарунок цілу південно-східню та центральну Европу".
Поряд з 14-ю гренадерською дивізією "Галичина" у 1943–1945 рр. були сформовані ще кільканадцять національних гренадерських дивізій Зброї СС під номерами: 13 та 23 (хорватські); 15 та 19 (латвійські); 20 (естонська); 21 "Скандербеґ" (албанська); 25, 26 та 33 (угорські); 27 (фламандська); 28 (валлонська); 29 (російська); 33 (французька); 34 (нідерландська).
16 травня 1944 року Дивізію "Галичина" відвідав сам райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер. Він виголосив промову до німецького й українського старшинського корпусу, в якій зокрема натякав на ворожнечу українців до євреїв і поляків. Як згадував В.Верига, один із офіцерів, Дмитро Паліїв, відважився відповісти: "Нехай мені буде вільно ось тут у Вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми, українці, не збираємося різати поляків, і не тому ми добровільно зголосилися у ряди Дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Європи, ми ніяк не можемо не завважити, як ви, німці наставляєте нас проти поляків, а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Європи неправильна".
Гайнріх Гіммлер у Дивізії Зброї СС "Галичина"
В липні 1944 року до складу 14-ї гренадерської дивізії СС "Галичина" входили три піхотні (гренадерські) полки (№№ 29, 30, 31), гарматний полк №14, курінь автоматників (фюзилерський), дивізіон зенітної артилерії та допоміжні підрозділи (саперний, зв’язковий, санітарний, постачання і т. ін.).
Командувавав дивізією бригадефюрер CC Фріц Фрайтаґ. Українців не допускали до вищих командних і штабних посад. Серед командирів батальйонного рівня було лише двоє українських офіцерів: командир 1 батальйону 29 полку гауптштурмфюрер (капітан) Михайло Бригадир (Бріґідер) і командир 4 важкого артилерійського дивізіону штурмбанфюрер ваффен СС (майор) Микола Палієнко (1896–1944) – колишній старшина Армії УНР і майор польського війська у 1939 році.
Микола Палієнко
Сотник УГА, один із співзасновників УВО Дмитро Паліїв (1896–1944) був зв'язковим і персональним референтом українців при штабі дивізії.
Перед радянським наступом дивізія "Галичина" була дислокована вздовж лівого берегу річки Стир від Поникви до Станиславчика (схема 1) і входила до складу ХІІІ армійського корпусу.
Схема 1
На першому етапі Львівсько-Сандомирської операції радянські війська прорвали головну німецьку лінію оборони й, увівши в прорив, танкові армії вели наступ двома клинами: з півночі (через Радехів) та з південного заходу (через Золочів), щоби замкнути кільце оточення біля Красного та Буська (схема 2).
Схема 2
Подробиці воєнних дій описав майор Вольф Дітріх Гайке (1913–1994), який командував оперативним відділом дивізії "Галичина", у книзі Sie wollten die Freiheit («Вони хотіли волі»). Її переклали українською та видали накладом Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА у 1970 році за редакцією Володимира Кубійовича (Українська Дивізія "Галичина" // Записки НТШ: Том 188. / Переклад з німецької мови Романа Колісника. – Торонто–Париж–Мюнхен, 1970). У цій книзі були вміщені використані нами схеми бойових дій.
Як писав Гайке, "остаточна причина, чому ХІІІ корпус потрапив у таке важке становище, лежить в обставині, що головнокомандувач німецьких збройних сил не хотів слухати своїх військових дорадників, які неоднократно пропонували залишити Броди й перенести головну бойову лінію на пануючі над тим простором височини Підгірці – Бузьк. Пропозицій з боку армії й армійської групи не бракувало.
Таким чином ХІІІ корпус з його дивізіями, серед них Перша Українська Дивізія, за кілька днів були оточені. Годі було змінити щонебудь в ході подій, бо оперативні події розгорталися майже виключно поза межами дій корпусу. Про південний танковий клин довідались у дивізії щойно тоді, коли оточення було вже довершеним фактом. Теж щойно тоді стало зрозумілим значення й вплив на ситуацію північного ударного клина – з такою швидкістю йшли події..."
Схема 3
Командування корпусу кинуло дивізію "Галичина" на свій правий фланг, щоби стримати наступ південного клину радянських військ (схема 3). Протягом 14-16 липня полки дивізії вели важкі оборонні бої проти переважних сил трьох радянських дивізій (99 СД, 336 СД та 68 ГвСД), підтриманих танками 31 танкового корпусу (схема 4).
Схема 4
"Частини наших дивізій відступають. Перша Українська Дивізія становить єдиний великий резерв корпусу. Тепер сталося найнесприятливіше для Першої Української Дивізії, чого весь час боялися: саме, що вона буде введена в дію не як ціла одиниця, а полками, киненими в найбільш скрутне становище...
Перед Першою Українською Дивізією стоять виїмково важкі дні. По-перше, введена вона в дію на найбільш гарячім пункті фронту, по-друге, російському командуванню була відома її присутність на фронті, і ці обставини додають йому особливого поштовху до розбиття її. Тому замкнення фронтової прогалини це ще не все. Треба тепер підготувати здобуті становища на сподівані сильні наступи ворога...", – писав майор Гайке.
Схема 5
Коли ХІІІ німецький корпус опинився в оточенні, яке назвали "Бродівським котлом", дивізія "Галичина" була на його південно-східному краю, у трикутнику Ясенів – Колтів – Білий Камінь (схема 5). Протягом 17-18 липня основні сили ХІІІ корпусу концентрувалися вздовж Західного Бугу на південному краї котла, який доцільніше було би називати "Золочівським", й готувалися для прориву. Натомість Галицьку дивізію залишили для прикриття німців зі сходу та заходу (схема 6).
Схема 6
Вольф Дітріх Гайке писав: "Врешті має прийти ззовні акція розриву кітла, щоб витягнути корпус. До наступу з півн.-заходу йдуть 8. танкова дивізія і 20. полк. Оточений ХІІІ корпус повинен рівночасно пробиватися на південь, щоб прийти назустріч наступові. По короткому часі відтяжувальний наступ мусів бути перерваний з огляду на загрозу оточення наступаючим ворогом. Російське командування перенесло центр тяжіння наступу на південь від Львова.
Корпус дістає наказ до вилому. Командир корпусу зупиняється при напрямі на південь, в бік Подільської височини – місце найслабшого ворожого тиску. Ворог не міг припускати, бо це суперечило б засадам воєнного мистецтва, що вилім піде в напрямі густо лісистих стрімких берегів височини".
В ході важких оборонних боїв в оточенні генерал Фрайтаґ втратив зв’язок з полками дивізії, і її частини передали під командування генерала Ґеорґа Ліндеманна – командира 361-ї німецької піхотної дивізії. Проривалися з оточення протягом 20-21 липня на захід від Золочева. Дивізійники йшли останніми під безперервним вогнем радянських танків і артилерії між селами Княже та Ляцьке (тепер Червоне) (схема 7).
Схема 7
"Одна німецька вермахтівська дивізія й Перша Українська Дивізія, обидві найдалі висунені на північ, дістають доручення тримати становища й тільки під гострий тиск ворога відступати на південь, щоб тим уможливити іншим частинам корпусу розірвати оточення й вийти з нього. Обидві дивізії, командує ними ген. Лінденманн, мають потім долучитися до корпусу...
Українські вояки в рямках частин ген. Ліндеманна б'ються хоробро. Невідомий ні один випадок, щоб член УД перейшов до ворога. Тим часом відбувається дальше вибивання вилому в північній стіні кітла й протискування частин корпусу. Простір вилому лежить зараз таки на захід від Золочева поміж Княжим і Ясенівцями. Чотири легкі танки 8. танкової дивізії дійшли до того місця назустріч корпусові. З найбільшим героїзмом тримають становище проти всього ворожого тиску відділи ген. Ліндеманна, між ними багато українців, і тим уможливлюють вихід з кітла ХІІІ корпусові. Зовсім поволі відступають частини ген. Ліндеманна на південь, відбиваючи щораз нові ворожі наступи. Почапи, Белзець, Скварява – це назви, яких не забудуть члени корпусу...
Але не лише один котел був замкнений ворогом навколо Дивізії, ворог вже встиг посунутися далі на захід. Таким чином вилім з кітла не означав ще волі, треба було прориватись далі. Всюди були ворожі опірні пункти, деякі з них мали по два-три танки. Гологори були одним з таких пунктів, що коштував багато жертв, де й загинув ген. Ліндеманн...
Одночасно командир Дивізії виходить з кітла з великою групою українських вояків. Обидві групи ще того самого дня з'єднуються і спільно йдуть далі під проводом командира Дивізії. Група, підсилена німецькими вояками, нараховує 6.800 людей. Бої з малими ворожими групами продовжуються і наступних днів... Рештки ХІІІ корпусу, а з ними й українці, посуваються по дорозі відступу на південний захід. Чемеринці, Виписки, Тучна, Стрілиська – це місцевості, розташовані при цій дорозі, де ще траплялися зустрічі з ворогом..." – згадував Гайке.
Схема 8
Рештки дивізії "Галичина, яким вдалося вирватися з оточення були скеровані разом з іншими частинами ХІІІ корпусу на Закарпаття (схема 8).
Підсумовуючи липневі бої Ф.Д.Гайке писав: "Стрий, Дрогобич, Самбір – це головні пункти відступу. В Дрогобичі ген. Фрайтаґ зустрічає пол. Бізанца і оповідає йому про переходи Дивізії. Тим часом Дивізія дістає наказ разом з рештками ХІІІ корпусу збиратися в Карпатській Україні – в районі Ужгород–Мукачів...
Дивізія ввійшла в дію, маючи 11 000 вояків. В кітлі вона стратила біля 7 000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула або, ранені, попали в большевицькі руки. Деякі групи попали до інших військових одиниць і були приєднані до них. Це припущення потвердив, напр., запит у 18. дивізії в районі Ясла. Поважне число розгублених знаходиться поза лініями, поміж населенням, або вступило до УПА. Штаб Дивізії вважав, що з часом повернеться ще багато вояків, так що їх буде біля 3 000. Багато хоробрих старшин, підстаршин і стрільців полягло геройською смертю.
В минулих важких боях Дивізія виконала завдання, якого від неї чекали. Не з її вини була вона оточена і мусіла боронитися проти у всіх відношеннях переважаючого ворога. Тут і там не витримали нерви, це траплялося й іншим частинам у першому бої. Але ніяка частина не зустрічалася навіть приблизно з так великими труднощами, як Перша Українська Дивізія".
Як згадував потім В.Кубійович, "нерозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами: Дивізію, хоч вона ще не закінчила вишколу і не набула бойового досвіду, призначено не на спокійніший відтинок фронту, але кинено в самий центр найважчих боїв з наступаючою Червоною Армією".
Та у той час, коли дивізію "Галичина" вводили у бій, німців уже зрадило воєнне щастя. Не було у них уже влітку 1944 року спокійніших ділянок фронту ні на Сході, ні на Заході.
Галицькі хлопці з "левами" на раменах гинули під Бродами, намагаючись заткати дірку в німецькій обороні. А в них стріляли переважно теж українці, бо в період підготовки операції частини та з'єднання І Українського фронту одержали значне поповнення людьми з Правобережної України, яких без належного вишколу й озброєння кидали в бій.
Тож не дивно, що навіть у 1944 році, коли німці відступали на всіх фронтах, втрати радянських військ були все одно набагато вищими. Загальні безповоротні втрати РСЧА 1944 року становили 6 547 тисяч вбитих і зниклих безвісти, а німці на всіх фронтах втратили того року 1 629 тисяч вояків (з них на Східному – 1 129 тисяч).
При трасі Львів–Золочів між селами Червоне та Княже створило Галицьке братство колишніх вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії у липні 1994 року цвинтар полеглих галичан-дивізійників. Там встановлено понад 500 хрестів і збудовано церкву-каплицю.
У 1991 році на горі Жбир біля с. Ясенів Бродівського району студенти-активісти встановили пам’ятник на місці колишньої могили невідомого воїна-дивізійника. Але 18 червня того ж року його підірвали радянські спецслужби. Памятник відновили 2008 року.
14.07.2014