ЗАСУДЖЕННЯ
Поки вистава йшла в театрі, в цк писали пасквілі на «Березіль» та Курбаса зокрема, нарком Затонський доручив НКО скликати спеціальне засідання для розгляду «справи Курбаса й театру «Березіль».
По черзі засуджували Курбаса, який будує роботу театру на зразок шкідницьких організацій, робота його має низку хиб, помилок і не відповідає завданням соцбудівництва, вистави справляють гнітюче враження на глядача, не висвітлюється позитивний бік пролетаріяту і все таке.
Курбас пояснював, що в Україні важко виховувати культуру, на що Микитенко запитав — чому, а мені, мовляв, здається, що легко. Курбас як освічений європейський інтелігент відповів: «Вам здається, що легко і тому вам не вдається нічого зробити, а мені здається, що важко. Бо нам царат залишив велику спадщину, залишив гниючу народню масу. Чому ви засміялися? Я ж не сказав нічого жорстокого. Що я розумів, коли казав «гниюча маса», «гниюча культура». Це значить, що людина відстала від культури. Це є марксистський погляд». У залі запанувала тиша, адже це була абсолютна правда, яку рубав Курбас своїм катам.
Зі збереженої стенограми читаємо, що Лесь продовжував: «Тут склока, мілка розправа, а не думка громадськости (...). От товаришам здається, що це проста річ — переглянути. Переглянемо і завтра зробимо інакше. Я так працювати не вмію (...), я не хочу бути паяцом (...). В тій справі мистецькій, дуже складній справі — це не є перестановка стільців, це є велика праця (...). Це такий тонкий довгий процес, і не можна так грубо підходити, бо це буде політичним злочинством» тощо.
Виступали там і на захист Курбаса, але той відповідав, що не розуміє, до кого вони говорять? До інтриганів, що зібралися тут судити його? Мовляв, яким правом ці пристосуванці, карʼєристи, кон'юнктурники і графомани мають право говорити на культурно-мистецькому фронті?! Курбас мав цілковиту рацію — на той час режисерів такого рівня, які справді могли б оцінити вистави Курбаса з художньої та культурної точки зору не те, що в Україні — у цілій Європі таких було одиниці! А засуджували його зараз навіть не вони, а звичайні московські холуї-номенклатурники, навіть не політики, як писав Шевельов, а примітиви, репрезентовані нібито політиками. Не зважаючи на заввагу члена президії Микитенка, що, мовляв, Курбас ображає присутніх, він не зупинився й зазначив, що тут говорить в останній раз. Давши надзвичайно дотепні, повні глибокого сарказму характеристики всім членам президії, Курбас поставив питання, яким правом мають вони всі, що запопадливо турбуються відсутністю російської драматургії на сцені «Березоля», так засуджувати його діяльність в українському театрі?
У цей момент у промову Курбаса втрутився перший заступник наркома освіти А. Хвиля і зі словами «а ось яким» почав читати підписану вже ним постанову НКО УСРР, в якій говорилося, що театр «Березіль» не спромігся посісти відповідне місце в творенні українського радянського мистецтва, що Курбас збивав його на позицію українського націоналізму, ігнорував соціялістичне будівництво, будівництво української радянської культури, під маркою «незалежности мистецтва» ізолював театр від радянської соціялістичної дійсности, нерідко показував ії карикатурно і все в такому дусі. Тому НКО України визнає за потрібне зняти Леся Курбаса з роботи художнього керівника й директора театру «Березіль» і призначити на його місце актора Марʼяна Крушельницького, а на адміністраційного директора — Олексу Лазоришака. Курбас відразу покинув залю. Гірнякові, що вийшов за ним, він кинув фразу в коридорі: «Привітай мене, я останній раз у цьому крематорії української культури!».
Український актор і режисер Йосип Гірняк.
І почався гавкіт по всіх газетах і журналах, ніби раніше ніхто не помічав, — але така була совіцька реальність, що навіть гавкати можна було починати лише по команді, усі ніби щойно прозріли, навіть ті, хто працював з ним, почали різко засуджувати свого керівника. Виявляється, актори у нього були якісь юродиві, рухались як маріонетки, мізансцени не витримували жодної критики — це була якась шалена комбінація найпотворніших геометричних форм, жести ламані, утяті, недовершені, роздратований націоналіст-фашист на нашій радянській сцені рвав і кидав усілякі громи на адресу червоного прапора. Уся преса (навіть московська!) просто захлиналася від раптової злоби й ненависті до Курбаса: "злого генія "Березоля" зняли з театру", «режисер-диктатор Курбас ігнорував соціалістичне будівництво", "партія розгромила націоналістично-фашистські контрреволюційні гнізда на ділянці радянської культури», «фашист Курбас збивав театр на позиції українського націоналізму", «курбасівці розносили настанови свого метра по всій Радянській Україні й отруювали ними молодняк», «націоналістичні елементи шалено орудували в галузі культури і мистецтва», «Курбас проводив ворожу роботу, ізолював театр від нашої радянської дійсности», «проводив лінію на відрив театру від життя радянської країни» , «Куліш постачав театрові «Березіль» націоналістичні пʼєси», вистави Курбаса були формалістичними» і так далі, і тому подібне…
АРЕШТ І ЗАСЛАННЯ
Курбас подався до москви і ставив там «Короля Ліра». Його Лір був незвичний — самолюбець, засліплений ілюзією самовладства, але гіркота правди розтуляє йому очі, пробуджує в ньому людяність, позбуває пихи і злоби та повертає його на землю. Та це режисерові не допомогло: Курбаса арештували 26 грудня 1933-го на дорозі до театру. Більше двох місяців Курбаса допитували і вимагали підписати протокол, що він є «контрреволюціонером», що він зрештою і зробив 10 березня 1934 року, а вже через місяць відбувся суд, який виніс вирок Курбасу — п’ять років ув’язнення. Це було відносно очікувано, це було прикро, але це ще не було кінцем, адже 1938 року Лесь планував повернутись до України і творити далі.
Покарання Курбас відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, де працювало до 100 тисяч вʼязнів. Про перший рік відомо мало, але сказати, що умови праці були важкі, — нічого не сказати. У більшості випадків ув’язнених просто доводили до смерті. Інколи смертність досягала 700 чоловік на добу, проте загальна кількість в'язнів не зменшувалась: на будівництво щоденно привозили поповнення. Померлих від виснаження і хвороб навіть не відвозили на кладовище. Їхні тіла кидали прямо в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. Хто замерз, так і лишався сидіти аж до літа, коли практично вже лише кістки разом з щебенем потрапляли в бетонозмішувач. Це описав Солженіцин у своєму творі «Архіпелаг ГУЛАГ». Основним засобом впливу на будівництві була «котловка» — нерівне харчування: чим менше ув'язнений виробляв, тим менше він отримував їжі. За іншими даними, Курбас був перевізником на поромі, де він відпустив довгу сиву бороду, щоб скидатись на Харона, який відвозить у царство тіней тих людей, які розпрощались із життям.
МЕДВЕЖА ГОРА
Минає якийсь час, і Курбаса переводять керувати театром у Медвежій Горі. Пишуть, що він з’явився там чи то наприкінці 1934 чи у травні 1935-го в м’яких чоботах жокейського типу та прекрасному англійському костюмі — гарний, стрункий, повний задумів. Я спершу не повірив був про костюм. Але потім згадав історію, яку Куліш розповідав Курбасу. Було то якось навесні у Харкові, коли усі дороги розмило так, що й пролізти не можна, не обляпавшись по коліна. І тоді Куліш уявив таке: «Ось Лесь Курбас, від краватки до кінчиків черевиків неперевершений інтеліґент і відомий режисер — власною персоною стоїть на одній нозі, як чорногуз, у тому болоті та балянсує, щоб не впасти: новісінького черевика втопив у болоті, і який же є тепер спосіб, щоб вибратися геть і визволити черевик?». А потім Курбас із Кулішем почали реготати з уявленої картини. Тож коли Курбас, без сумніву в англійському костюмі, зайшов до його найвищої святости — театру в Медвежій Горі й уперше за кілька років вийшов на сцену, з його очей ринули сльози: «Боже! Театр!».
Почалася знову творча праця, і знову все спочатку: лекції із загальної культури, історії театру, музики, літератури, — Курбас був переконаний, що без цього актора підготувати неможливо! Актор має бути «розумним Арлекіно», навіть якщо він зек на Біломорканалі. Курбас умів закохувати в себе людей, дисципліна була ідеальна, спілкувався він з людьми м’яко, говорив короткими фразами, порожніх слів не було, в голосі відчувалась привітність і мудрість. З кожним актором працював окремо, але часто актори сперечались, чому одному Курбас приділив 20 хвилин, а іншому лише 10. Усі хотіли працювати з природженим педагогом якнайдовше. Практично усі запитували, коли він звільняється і клялись йому, що приїдуть до нього працювати, де б він не був.
До того театром керував набагато менш культурно освічений конферансьє Алексєєв, який сидів за педофілію. Він не міг пробачити Курбасу, що той змістив його з посади. До року він шукав компромат на Курбаса і таки десь відкопав «Правду» кількарічої давнини з розгромною статтею про Курбаса, де того звинувачували в націоналізмі. Він з цією газетою в руках пішов в управу і налякав начальство. Ось у вас Курбас, мовляв, користується впливом та повагою, театром керує, — а він, бачите, хто? Так Курбаса усунули від керівництва театром якраз напередодні генеральних проб, виставу «Інтервенція» заборонили, а режисера відправили на Соловки. Але Курбас і там організував театр, без якого він просто не міг. Там він поставив «Учня диявола» Бернарда Шоу та «Аристократів» Погодіна.
УЧНІ
Коли до звільнення Курбасу лишалось трохи більше року, його слід уривається, листи, які дружина відправляє Лесю, повертаються, від Леся теж більше немає листів. Подейкували, ніби його вбили, а тіло викинули в Біле море. Але ніяких доказів не було. Ім’я Курбаса зникло із преси, а якщо й вигулькувало десь, то лише як «ворога народу». Учні Курбаса були розгублені, та життя продовжувалось, треба було якось жити. Хто виїхав закордон під час Другої світової війни, хто лишився в Україні. Не кожен став успішним без Курбаса, як Гірняк, наприклад, який просто таки геніяльно грав у виставах, що ставив Курбас, і набагато слабше у виставах інших режисерів. Це знову ж таки вказує на беззаперечний хист Курбаса як педагога. Але Гірняк, принаймні, залишив нам багато спогадів про свого вчителя.
Мар’ян Крушельницький.
Та навіть і ті, що продовжили ніби будувати радянське мистецтво, зуміли передати вже своїм учням той досвід, що вони були отримали від роботи з їх вчителем. Курбас продовжувався у своїх учнях. Скажімо, Мар’ян Крушельницький ініціював створення в радянській Україні першого режисерського факультету, з 1952 року і майже до останніх днів працював у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, вів курс режисури та майстерності актора, випустив багато талановитих режисерів, серед яких був і Лесь Танюк. У тому ж інституті викладав і став професором й інший учень Курбаса — Амвросій Бучма.
Валентина Чистякова.
Дружина Курбаса Валентина Чистякова в 1935—1959 роках продовжувала працювати в харківському «Березолі», який перейменували в Український драматичний театр імені Шевченка. Її ролі цього періоду увійшли до золотого фонду українського театрального мистецтва. Потім також викладала в Харківському інституті мистецтв, написала низку статей з питань акторської майстерності.
Олександр Сердюк став професором Харківського театрального інституту (тепер Університет мистецтв) та театральним режисером, його син, якого він назвав у честь Курбаса, Лесь Сердюк став відомим усім нам за багатьма фільмами актором, працював з геніальним Іваном Миколайчуком. Теж викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.
Зінаїда Пігулович розбудувала драматичний театр для дітей, а згодом і ляльковий театр, організувала всеукраїнську мережу професійних лялькових театрів. Юлій Мейтус вважається фундатором модерної української опери, він є автором 17 різноманітних за жанрами опер, Лавреат Шевченківської премії (1996). Юхим Лішанський викладав на кафедрі оперної підготовки Київської консерваторії, випустив таких співаків, як Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Л. Руденко, вів також курс радіолекцій з майстерності актора й режисера на українському радіо.
Володимир Скляренко очолював Харківський театр юного глядача, також був головним режисером Львівського, Харківського та Київського театрів опери і балету, Театру ім. І. Франка у Києві. Андрій Авраменко українізував театр у Маріуполі, був його директором. Володимир Трач заснував свій театр, орієнтуючись на естетичні засади «Березоля». Наталя Пилипенко працювала над організацією підготовки акторської молоді в закордоном.
Ну, а дехто просто зник, як Бортник чи Лопатинський, — їх розстріляли, як з’ясується пізніше.
У більшості випадків всі ці професори і університетські викладачі вийшли з шинелі «розумного Арлекіно» — чи не єдиної ґрунтовної освіти, яку були здобули у свого вчителя Леся Курбаса.
САНДАРМОХ
Через 7 років після смерті мами Курбаса, пані Ванди, і через 20 років після того, як урвався зв’язок з Лесем (1957 — невдовзі після ХХ зʼїзду партії), дружина Курбаса Валентина Чистякова отримує лист помічника військового прокурора Північного військового округу про те, що справа стосовно Курбаса припинена через відсутність складу злочину. Але що з Лесем, де він, не написали. Невже живий?! Проходить ще через чотири роки, і вже в часи хрущовської відлиги пані Валентина отримує свідоцтво про смерть свого чоловіка:
причина смерті - крововилив у мозок,
дата смерті - 15 листопада 1942 року.
Відсутність складу злочину… виходить, не винен? А де ж ділась ні в чому невинна людина, в яких умовах і де загинула? На це відповіді ніхто не давав. У будь-якому разі не винен, отже, не ворог народу.
Український режисер Лесь Танюк.
Це дало змогу Клубу творчої молоді в 60-х роках, яким керував тоді юний Лесь Танюк, навіть влаштувати вечір пам’яті Курбаса. Ліна Костенко написала вірш, в якому згадала Курбаса й Зерова, а Іван Світличний (в 70-х) навіть цілу поему «Курбас» — чи не найсильнішу в своєму поетичному доробку.
Раптом у 1997 році, через 13 років після смерті дружини Курбаса Валентини Чистякової, міжнародну спільноту приголомшує новина — очільник карельського “Меморіялу” Юрій Дмитрієв віднайшов місце масових розстрілів і поховань людей — урочище Сандармох у Медвеж'єгорському районі Карелії! З’явились нові подробиці загибелі Леся Курбаса. Коли наближалась 20-та річниця вєлікой революциі, треба було показати результати другої пʼятирічки, тож вирок Курбасу (як і решті митців) було переглянуто і засуджено повторно, але цього разу — вже до найвищої міри покарання. Щоб на 20-ту річницю можна було доповісти: контрреволюція в державі ліквідована!
Лісове урочище Сандармох у Карелії.
У жовтні 1937 року ленінградський капітан держбезпеки товариш матвєєв отримує письмовий наказ з грифом цілком таємно — негайно виїхати до м. Кем (Карелія) та зв’язатись там з Начальником (так і написано з великої літери) Соловецької тюрми. Товариш матвєєв закінчив два класи сільської школи, але відсутність освіти у соціалістичній державі не могла стати завадою у просуванні кар’єрними сходами, якщо ти підтримав революцію.
До річниці лишалось кілька днів, тож все було розплановано конвеєром до дрібниць. Засудженого заводили у першу кімнату барака, де по фотокартці з особової справи звіряли його особу, роздягали та обшукували. У другій кімнаті роздягненого зв'язували, а потім переводили до третьої кімнати, де його оглушали ударом дерев'яної «колотушки» в потилицю. Потім закидали на вантажівку. Коли набиралось близько 40 осіб, їх накривали брезентом, а члени «бригади» сідали зверху. Після прибуття на місце страти людей скидали по одному в заздалегідь викопану яму (таких розстрільних ям виявлено 236), в якій вже був матвєєв. Він кожному власноруч стріляв в потилицю. 1-4 листопада 1937 року видались важкими для капітана, але він упорався і рапортував у центр, що «пріговор на 1111 чєловек мною прівєдьон в ісполнєніє», за що керівництво його похвалило і нагородило «цінним подарунком» — радіолою з платівками.
ОСТАННЯ РОЛЬ
На превеликий жаль, у переліку тих 1111 осіб був зазначений також і Лесь Курбас. І Микола Куліш. І Микола Зеров. І Валерʼян Підмогильний... Вони усі загинули від руки капітана матвєєва в один день — 3 листопада 1937 року.
Родичам сотень українців, розстріляних в 1937-му, в свідоцтві про смерть малювали інші дати з іншими причинами смерті. Дати часто зсували на час Другої світової війни. Це не ми, мовляв, його розстріляли, це війна, важкі часи були, здоров'я слабке, кому крововилив вписували, кому параліч серця… Всілякого ж могло статись, загинув у круговерті воєнних перепетій… Еге ж…
Відкриття правди про долю тисяч закатованих українців та відновлення пам’яті про них ніяк не могло відновити те, що вони могли ще створити. Ця плеяда талановитих митців випереджала час на кілька десятиліть і за сприятливих умов могла сформувати новітню європейську культуру. Майже у всіх галузях українці могли посісти чільні місця в історії світової культури та отримати за це Нобелівські премії: Плужник з Підмогильним запровадили екзистенціалізм в літературі задовго до Сартра з Камю, Курбас з Кулішем створили театр абсурду до Йонеску та Беккета, Бойчук заснував художню школу світового рівня, Хвильовий сформував новітню українську літературу європейського зразка, Кричевський заснував новий стиль в архітектурі — УАМ (якби не зміг виїхати, теж не відомо, як би склалась його доля). Довженку не дали вільно розвивати українське кіно, переселили в москву без права виїзду до України, Леонтовича, який дав світу «Щедрик» вбили ще раніше… Перелік можна продовжувати, але цим наших геніальних митців, на жаль, вже не повернеш.
Проте загинувши, Лесь Курбас не закінчився, він продовжився у сотнях і тисячах своїх учнів по всьому світу. Як казала дослідниця Леся Курбаса Неллі Корнієнко, Курбас — людина майбутнього, і український театр все ще не доріс до його відкриттів. І в ХХІ столітті європейський театр робить ті речі, які пропонував і впроваджував Курбас. І це був дуже важкий шлях, трагічний шлях. Курбас прийшов в народ, якому він відкривався, якому дарував свої сенси, — і зустрів велику безодню. Він — світло українського театру, яке нам підсвічуватиме ще не один десяток років, він натхнення, яке щодня надихає тисячі режисерів. Бо геній Курбаса невичерпний!
Не знаю, чи передчував такий поворот долі Лесь Курбас, але в одній з останніх своїх вистав на Соловках він знову став актором. Він грав музиканта, але насправді зіграв самого себе — відповідно до задуму музикант на сцені грає на фортепіано, він грає натхненно, чуттєво, йому намагаються перешкодити, катують його, заламують руку, він грає однією, але ще енергійніше, заламують іншу руку, він грає обличчям, нарешті зовсім забирають від нього фортепіано, а музика все продовжує звучати й далі…
08.08.2024