Очікування, звісно, ушляхетнює, проте я б не покладалася на довготривалість такого ефекту. Терпеливість та покора майже ніколи не вбиває. І земля не зупиниться, а всесвіт не розпадеться, якщо я одного разу промовчу, замість того, щоб видавати черговий маніфест, підозріло схожий на всі попередні. Напевно, краще зупинитися, аніж знову повторювати ті самі сюжети, в яких хіба що деякі слова перемішані місцями (цю техніку, як відомо, вже опанував до максимальної майстерності певний інтелект, от тільки не наш).
Сумніви починаються, коли помічаю довкола себе дивні зворохоблення. Раптом виявляється, що несправжнім інтелектом цікавляться більше ніж справжнім, бо про цей останній ми вже й так усе знаємо, тож навіщо ним перейматися… Мимохіть замислююсь, чи вистачить у мене (та й у нас всіх) часу. Чи вистачить нам часу чекати, допоки ворожий труп припливе під наші ноги?
Очікування набирає сенсу тоді, коли має перед собою конкретну причину й бажаний результат. Ось наприклад: хвилини проведені у театральній залі перед початком спектаклю. Подія безперечно відбудеться (якщо відкинемо казуси непідлеглі нашій волі, тобто природні катаклізми – ті, що походять із води, землі, чи повітря, або ж аномалії антиприродні – ті, яких результати прилітають звідти, де мало би бути велике й німе ніщо). Сьогодні не допускаємо до себе думок про ці перешкоди – дійство має відбутися. Тому й сидимо тепер і чекаємо.
Персонажі двох біблійних драм Лесі Українки – “На полі крові” та “Йоганна, жінка Хусова” – опиняються в ситуації подібній до нашої. Вони також перебувають у підвішеному режимі очікування. Згодом стає зрозуміло, що триває він занадто довго, а наслідки поволі стають неконтрольованими. І єдиний вихід із цього стану – це вихід поза людські можливості. Важко повірити, але виявляється, що такий радикальний та апокрифічний акт можливо відтворити на сцені. Підтвердження цьому – вистава “Апокрифи” у виконанні акторів Львівського театру Леся Курбаса.
Маємо близький, майже інтимний контакт з Юдою (настільки інтимний, що глядачі у перших рядах можуть відчути пісок із його сандалів у власних очах). Бачимо цього понад двотисячолітнього біблійного персонажа трохи інакшим, ніж у більшості голлівудських фільмів. Замість злобної посмішки зрадника та хтивого запроданницького вогника в зіницях, він виглядає на звичайного чоловіка, який нещодавно придбав собі поле за тридцять срібняків. Втомився, щоправда, бо ж поле треба обробити, погода спекотна, а в криниці немає води. Спостерігаємо, як він виправдовується та пояснює своє тяжке життя випадковому подорожньому і починаємо навіть співчувати. Якось дивно знайомою здається нам його доля – жив спокійно й заможно, але зворохоблений словами Вчителя, покинув батьківський дім і пішов за харизматичним Незнайомцем. Потім довго ходив, і слухав, і слугував, і дбав про харчі для апостолів, і часто терпів від них насмішки або підколювання, і чекав, чекав, чекав… Коли ж нарешті прийде те Царство, про яке стільки розповідав Отой. Бо все довкола виглядало достоту навпаки ніж у Його словах. Зрештою, зрада, яку вчинив, була звичайним комерційним проєктом з метою поліпшення скрутного фінансового становища. Бо, як сам він каже: “Хто ж продає, то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить”.
Щодо значення цього вчинку, так само, як і про наше право його оцінювати, Леся Українка зберігає багатозначну мовчанку. Ближче до кінця вистави, Юда стає навіть впевненішим та більш переконливим у власному виборі – настільки, що аж починаєш його поважати. Цей бізнес-крок був необхідним, як виявляється. Нічого особистого. Просто комерція.
Йоганна, натомість, на якій зосереджується сюжет другої частини вистави, доходить до цілком протилежного висновку. Вона є однією з тих небагатьох, які залишилися вірними до самого кінця. І вона також багато чекала, сподівалася і вірила, що десь незабаром, можливо вже зовсім скоро, настане омріяне Царство Боже. Але воно, чомусь, ніяк не приходить. А час втікає. Хуса висміює її сліпу віру, яка приносить тільки розчарування, біль, підозру і звісно ж фінансові клопоти.
Зрештою, Йоганна, яка в перші хвилини здавалася промовисто впевненою та непохитною, а навіть просвітленою, тепер сама починає сумніватися. Бо раптом, десь під серцем, прокидається думка, що часу у неї (як і в нас усіх) не так вже й багато. Можна банально не встигнути дочекатися обіцяного. Отак і покидає вона сцену зі словами: “Коли ж те царство боже? Де ж воно? Чи доживе душа моя до нього?..”
Немає точних відповідей на такі розпачливі питання, бо насправді, спосіб для спасіння кожен обирає собі сам. Проте, навіть без відповідей, нам іноді вдається помічати довкола себе ненав’язливі знаки та дороговкази. Ось, хоча б такий приклад, як доказ: у день, коли показують спектакль “Апокрифи” в театрі Леся Курбаса, триває також художня виставка “Страсті” в Артцентрі Павла Гудімова – “Я Галерея” у Львові.
У галереї, серед графічних робіт Мартіна Шонгауера, циклів Альбрехта Дюрера і Кранаха, офортів Рембрандта, рисунків Макса Клінгера, а також творів Володимира Лободи, образів Альбіни Ялози та Дмитра Молдованова, є також декілька скульптур Тараса Левківа.
Глиняні чоловічки зібрані в тісний гурт, що нагадує радше один цілісний організм, аніж групу індивідуальних особистостей – скульптура з назвою “Ми є народ”. Або наступна – “Гніт” – ті самі чоловічки, тільки що згорблені та похилені, бо голови й плечі їхні давить якась страшна плита з цементу. Оці з “Ми є народ” ніби чекають на щось або когось, позирають поміж собою непевно, вдають байдужість, але єдина виразна емоція на їхніх глиняних лицях – це очікування. А ось ці з “Гніту”, вже здається, дочекалися.
У початкових розділах “Нотаток Мальте Лявридса Бриґґе” Р. М. Рільке ставить одне суттєве питання: “Чи можливо, що в нас були тисячоліття, аби дивитися, розмірковувати й записувати, і що ці тисячоліття пролетіли повз нас, наче шкільна перерва, під час якої їси свій бутерброд і яблуко?”. Оповідач відповідає ствердно: “Так, можливо”. Дійсно, найбільш ймовірною для мене є саме така версія. Насправді, усі сюжети про Юд та Йоганн вже давно були описані та залишені без відповідей. А ми досі чекаємо на просте та зрозуміле пояснення, хоча свідомо закриваємо очі на деталі. Спочатку непомітні, але від цього не менш присутні – деталі. Хоча б такі, як оця криниця у виставі “Апокрифи”, з якою нібито все ясно, але хтось набирає з неї воду, а хтось – сам пісок.
Напевно, очікування на спасіння має сенс тільки тоді, якщо воно активне. Я завжди стараюся пам’ятати, що навіть Христос потягом трьох днів перед Воскресінням, зовсім не відпочивав, але радше навпаки. Бо мало сказати “Ми є народ” – після такого маніфесту треба ще підтвердити свій вибір і піти за тим, що (або хто) тебе зворохоблює. А якщо доведеться, то повторювати цей вибір знову й знову, на кожному з роздоріж. Їх же, безперечно, траплятиметься по дорозі безліч.
Фото: зі сторінок "Я галерея" та Львівського академічного театру ім.Леся Курбаса.
10.04.2026