Згадки з 1846. року.

Ясло.

Рік 1846-ий записаний кровавими буквами в краєвій исторії Галичини за для різнї, яку виправили селяне Мазури на польскій шляхтї в декотрих місцевостях в округах тарнівскім і в ясельскім. Не гадаю подрібно описувати тої різнї, анї входити в причини єї, бо щоби се докладно описати, треба би бути або наочним свідком того кровавого драмату, або мати під рукою автентичні матеріяли письменні, а я их не посїдаю. З моїх згадок з 1846 року я розкажу лиш то, на що я підчас тої різнї наочно дивив ся, що чував та що менї з того вже давно проминулого часу полишило ся в памяти.

Рік 1846-ий застав мене малим школярем в народних школах в Яслї, в невеликім але харнім підкарпатскім містї де сходились чотири муровані дороги: від Коросна, Пільзна, Змигорода і Біча. Не подаю старинної исторії, що відносить ся до основаня згаданого міста, бо се не входить в програму мого письма, вискажу лише, що про часті великі пожари в Яслї, про воєнні напади і контрибуції Матїя Корвина, короля Угорского, Шведів, Ракочих і т. д. на Ясло не могло се місто розвинутись, як би належало, і аж в новійших часах стало оно розвиватись.

Ще в 1846 роцї виглядало Ясло инакше, нїж представляє ся тепер. Не було там ґімназії, нї розширених дївочих шкіл, не було зелїзної дороги з телєґрафічними стовпами, не було других урядів окрім так званого "уряду циркулярного", перенесеного до Ясла з Дуклї. Місто Ясло, положене в кітлинї над рікою Вислокою, котру засиляють три гірскі ріки: Ясьолка, Дембівка і Ропи, окружене горбками а з одної сторони сосновими лїсами, мало квадратовий нерівним каменем виложений ринок, окружений мурованими домами, переплїтаними одноповерхими каменацями. З ринку розходили ся бічні улицї, удержувані чисто, замешкані урядниками та міщанами. Міщане занимались господарством і реміслами, их бит матеріяльний був добрий. Довкруги міста були сади з деревиною і орні поля. Посеред ринку не було ратуша, стояла лише глубока мурована кирниця під деревяним накривом. З кирницї черпала ся вода великим колесом двома ведрами сполученими з собою довгим, грубим ланьцухом. Керницю окружили продавцї з хлїбом, овочами, омастою і т. д., і тут був більшій рух. При сїй кирници можна було бачити межи селянами Мазурами також Русинів-Лемків, котрих "чуханї" дуже різнились від мазурскої одежі. В ринку були ще два більші заїздні доми, три склепи, аптика, цукорня, почта з трафікою містилась в обширнім домі при деревянім над Вислокою мостї. За містом при дорозї Біцкій стояв великій дім шпитальний; в нїм міcтив ся і заклад божевільних. Окрім одної жидівскої родини Штайагавзів, котра посїдала зелїзний склеп з вином в ринку і держала в посесії по за містом мито, не було в Яслї більше жидів, то й не диво, що місто було чисте, здорове і харне. В ринку звертала на себе увагу більша наріжна камениця, крита сама одна червоною бляхою. Се був так званий "циркул" і вязницї при нїм. На місци другої близько ринку стоячої каменицї, прозваної "старим циркулом", стояв костел Кармелитів.

Кармелити появили ся в Яслї 1400 року, отже в кільха лїт по спровадженю их до Польщі королем Владиславом Ягайлом 1395 р. Тут застали они кирничку з деревиною капличкою, о котрій оповідано, що при кирничцї проповідав св. Войцїх науку Христову, черпав з неї воду, хрестячи поган Мазурів на христіян. Кармелити, занявши згадану кирничку з капличкою за згодою міста на власність, вимурували на місци деревяної каплицї обширний костел з вежою і в костелї умістили статую Maтери Божої. В короткім часї набрала ся статуя, яко чудотворна, більшого розголосу в світї, так, що не лиш окрестні Мазури, але і з-за Карпат Словаки з Мадярами почали горнутись громадно на богомолє до Ясла. Довгі часи стояв костел Кармелитскій, аж при великім пожарі 1785 р., коли згоріла більша часть міста, упав і він жертвою огню. Після того пожару приказав тогдїшний уряд циркулярний [з причини, що Кармелитів в Яслї скасовано] розібрати мури полишені з костела і єго вежі, а на старищах вимуровано каменицю і в нїй містив ся хвилево "циркулярний уряд", длятого сїй каменици полишилась назва "старий циркул", а старинна кирниця стоїть при каменицї в огородї до тепер. Оставших трох Кармелитів по знесеню монастиря перенесено на друге місце. Оставшу ненарушену в огни статую Матери Божої уміщено на разї в місцевім парохіяльнім костелї. A позаяк сю статую мало правительство або спродати або подарувати якому другому бідному костелови, то постарала ся родина ґрафів Куропатницких, що їй дозволено за умовлену грошеву уплату забрати статую з Ясла і перевезти до поблизького села Тарнівця, де Куропатницкі були патронами. В день Благовіщеня 1789 року спроваджено статую без розголосу з Ясла до Тарнівця, поміщено єї в великім прeстoлї, і там стоїть она до тепер. Як давнїйше до Ясла, так само почали горнутись богомольцї до Тарнівця, і горнуть ся по нинїшний день; не хибує межи ними і наших гірняків Лемків. О початках тої древньої статуї Матери Божої нема певних историчних записок. Переказ голосить, що статую спроваджено до Ясла з Угорщини в часї неспокоїв з якогось костела Кармелитского, — длятого у народу полишилась назва "угорскої Матери Божої". Дальше кажуть люде, що статую спроваджувано з Угорщини лїсами. В лїсах Самокленских пібіч Переграмки вказують великій камінь, на котрім поставлено статую, коли люде, струджені дорогою, стали спочивати. Статуя, різьблена з дерева в ґотицкім стилю, єсть майстерної роботи. Матїр Божа, майже в природній величинї, з красним лицем, з розпущеним волосєм держить Сина на лївій руцї, голови их украшають, металеві корони. Марію уносять три ангели з перепасками на чолах. Я бачив тую статую в Тарнівци. Oнa красно позолочена і помальована.

Місто Ясло украшає обширний костел, вимурований, як свідчить напись, 1440 року. За костелом розтягає ся на низинї передмістє, — туди иде ся на цвинтар. На цвинтари стояла деревяна капличка, окружена деревяними хрестами та кількома камінними памятниками без артистичної вартости. То передмістє з цвинтарем заливала вода. В часї великої повіни 1845 року залила вода се передмістє несподївано в ночи і наробила великої шкоди. Я мешкав під той час на cїм передмістю. Пробудив нас зі сну великій шум води, що почала тиснутись до сїней а опісля в комнату. В великім перестраху почали ми студенти з господарями утїкати з плачем по драбинї на під і тут живила ся два днї зеленими яблоками, обриваючи довгими жердками в притикаючім садї через димник дому. З димника представлялась окрестність мов широке море. Вода в комнатї залила нам ложка, куферки з одежою і книжками, при тім спустошила комору наших гocпoдapiв різницїв і забрала з собою паркан зі стайнею, де містило ся богато телят і бараків покуплених для різнї.

В полудневій сторонї ринку стояв войсковий одвах і тут мала залога войскова держала варту. В описуванім роцї одягало ся войско в білі короткі фраки з відповідними полкови вилогами; сині пантальони запинали ся з переду більшою квадратовою кляпою на три гузики. Фельдвеблї носили при шаблях тростинові, а капралї лїскові палицї з кутасиками. Тими палицями пригадували они своїм підвладним реґулямін войсковий і скорше втискали в голови рекрутів неуку муштри. Офіцири носили довгі чорні сурдути або такі самі фраки з вилогами, при боцї мали довгі шпади.

Близько войскового одвиху стояв в садї обширний партеровай дім из сїм комнат з копулкою над дахом і голосним звінком. Над входовими дверма в тім домі висїла кругла таблиця з намальованим орлом і підписом: "К. К. Kreishauptsсhule". Се була наша чотиро-клясова мужеска і три-клясова женьска школа. Професорів з директорем було пять осіб. Кождий професор мав свою клясу, вчив усїх прописаних предметів а не провадив своїх студентів висше. В клясї I-ій учив Конопницкій, в II-ій Добряньскій [Русин], в III-ій Кропивницій, в ІV-ій директор Концкій. Для науки письма був помічник Станиш. В женьскій школї учили професорки, межи нами панї Константиновачива, вдова по пароху в Ростайнах. Катихитом був кс. Поляковскій а післа него кс. д-р Пашиньскій, ново-ординований пресвитер, пізнїйше крилошанин капітули Перемискої.

Шкільні науки подавали ся по польски і переважно по нїмецки. В нїмецкім язицї приспособлювано нас до ґімназії, де навіть реліґії учено по нїмецки. В другім півроцї IV-їої кляси учено нас читати по латинї. Що дня ходили ми до костела на службу Божу, котру відправляв наш катихит, і стояли парами після кляс. Студенти з ІV-ої кляси мусїли всї знати міністрантуру на память і після азбучного порядку служили при службі. Учено нас церковних співанок і ми співали их підчас літургії, особливо отсі нїмецкі: "Kommet, lobet ohne Ende"— "Grosser Gott wir loben Dich" — "Hier liegt vor Deiner Majestat" — "Wir werfen uns darnieder" — а в часї посту "Lass mich Deine Leiden singen". З польских пісень співали ми "Kiedy ranne wstają zorze", — може були ще й другі, але не полишили ся в моїй памяти. Раз в рік в часї Великодного посту пpиїздив до Ясла мій покійний дїдо, парох з Волї Цеклиньскої, сповідав Русинів вояків та й нас студентів і литурґізував в костелї.

Почавши від першої кляси, називаної "штубою", ходили разом зі мною до школи в Яслї гірники Русини: Пухир, Горбалевич, Зубрицкій і Сильвестер Сембратович, теперішний Впреосв. митрополит. В висших від мене клясах були другі Русини. В початкових школах в Яслї учило ся много дїтей підкарпатских священиків і селян, між ними і наш учений Преосв. епископ д-р Юліян Пелеш. Школи в Яслї засиляли найбільше школярі з сїльских шкіл в Грабі і в Святковій.

Заким віддано мене до шкіл в Яслї, учив мене сїльскій дяк читати по руски з Букваря через утяжливе силябизованє на старий лад [н. пр.; "мишлїте аз" вимавляє ся ма, "твердо вже" вимавляє ся ти, разом складає ся мати і т. п.]. Менї, лихо підученому дяком по руски, несвідомому польскої мови анї єї абецадла, приходила шкільна наука в першій клясї незвичайно трудно, тому я пересидїв з деякими товаришами більшу часть року в самотній "ослячій" лавцї під стїною. Я не міг виучитись на память анї зрозуміти польскої граматики, котрої нас учено, зачинаючої ся словами: Na początku rozmawiali ludzie nа migi, ruszając rękami, gębą, oczami і т. д., тож і не обходилось без карт. Не лекша справа була в другій клясї з польско-нїмецким Комевіюсом під острим професором Добряньским. Ми учили ся богато нїмеччини з Коменіюса на память механічно, оно мішало ся нам в голові. Лучалось також дуже часто, що на запитаня професора наступали відповіди невідповідні, от н. пр. такі: "Nowo narodzony człowiek jest dziecięciem — Der Hund und die Petze sind Wachter des Hauses"... По таких відповідях відзивав ся з за столика гнївний голос професора: "Коmm heraus in die Mitte!" — і вже була пуканина сполучена з плачем. Менї так нaдoїв Коменіюс, що я носив ся з гадкою утечи зі школи і був би утїк, наколи-б лише знав, де утїкати.

Коли я по більших трудах дістав ся до третьої кляси, мене уміщено на станції в нїмeцкім домі у Берґера, ц. к. ляндсдраґона при циркулї. Позаяк в домі була лише нїмецка розмова, бо господарі не знали другої, я присвоїв собі нїмеччину і опісля полекшилось менї в шкільних науках і я вже в першім півроцї став причислятись до лїпшиx студентів. Берґер, вислужений вахмайстер при кавалєрії, оженивши ся з Нїмкою, постарав ся о посаду ляндсдраґона при циркулї, побудував собі красний домок і тримав студентів. Одягнений завсїгди у войсковий мундур, в синій фрак з жовтими вилогами, при острогах і шабли, він розвозив мов ординанс з припорученя уряду циркулярного урядові письма по селах, маючи до їзди наданого єму ераріяльного коня. Берґер, чоловік честний, тверезий, серіозний, давав нам студентам за 60 зол. вал. віденьскої добрий здоровий харч, світло і пранє, при чім наглядав старанно над нашою наукою, над ранними і вечірними молитвами, над чистотою в одежи та порядках в скриптурах і книжках. Коли хто з єго студентів в домовій або шкільній дисциплінї провинив ся, брав єго за руку і, обертаючи ся з провинником млинком, аплікував другого рода дисципліну. Ми бояли ся Берґера і радувались, коли єго не було дома. Тогдї надзирала над нами єго жена, а коли муж повернув, здавала єму справу з нашого поведеня. Хотяй часами не все було в порядку, ми знали походити коло добродушної невісти, тож і не бувало жалоб.

(Дальше буде.)

[Дѣло, 15.08.1892]

Куба Шеля.

В другій половинї лютого 1846 року, коли ми студенти ожидали кінця першого шкільного курсу, почали розходитись в Яслї непокоячі вісти. Прислухуючнсь уважно розсїваним вістям, ми студенти передавали их одні другим в школї з додатками.

Раз розсївано в містї вісти, що в лїсах орґанізують ся польскі повстанцї, хотять несподївано напасти з оружєм на Ясло, забрати циркулярну грошеву касу та зрабувати ясельских міщан. То знов говорено, що не повстанцї, але селяне Мазури, узброєні в коси, цїпи і зелїзні вила, нападають в близькій Тарнівщинї на села, палять і рабують двори, мордують сурдутових людей, гадають напасти і на Ясло, щоби місто зрабувати а опісля спалити.

Що вісти не були без підстави, а міщане почали дїйстно обавлятись о свою долю, свідчило се, що побільшено міщаньску нічну сторожу, котра не вживаючи свиставок, переходила ся від пізного вечера до рана по улицях міста, накликуючи що пів години грімким голосом: "Mości panowie gospodarze! pół do [pierwszej] na zegarze! Strzeż сie ognia i złodzieja, w Bogu ufność, w Nim nadzieja!" Пробуджувані в ночи зі сну тими накликами, ми вдивляли ся у вікна, чи не палять Мазури міста.

Немало дивувало нас студентів і те, що наш господар виїзджав з міста частїйше, нїж звичайно, а коли повернув, не здіймав сїдла з коня, а лишав у день і в ночи осїдланого в стайни. Наш господар знав добре, що дїє ся в світї, — знав, на скілько в розсїваних вістях було правди, але ми не мали смілости єго о то запитувати. Повернувши з подорожи, він спішив чим скорше до циркулу, а ледви повернув, сїдав знов на коня і гнївний виїзджaв з хати, муркочучи під носом: "Hallunken Rebellen Polaken!" Так дїялось кілька днїв.

Немалий пострах запанував в Яслї, скоро надійшла небезосновна вість, що в Пільзнї замордовано бурмістра Меркля, а поза Пільзном стали селяне Мазури рабувати і палити двори, вязати і мордувати сурдутову шляхту. Сей пострах збільшив ся, як Мазури, узброєні в грубі костури, почали спроваджувати на возах до циркулу в Яслї шляxтичiв і деяких латиньских духовних одних живих, других убитих. Що дня заїзджало перед циркул в ринок по кілька возів, окружених пяними, крикливими, одичілими Мазурами. Збігали ся міщане на се сумне видовище, не хибувало і нас цїкавих студентів з термінаторами. На одних возах сидїли нещастні, до висшої кляси суспільної належачі люде, з звязаними шнуром позаду руками, з блїдими лицями, вкупі з тяжко побитими, покривавленими, глядячими в смертній тревозї мрачним оком на світ і людей. Страшний вид представив ся, коли було глянути по других возах. Там лежали помордовані, в неладї мов мерва, одні на других, з розпростертими руками, звішеними ногами, з подертою одежею, без шапок, з отвертими очима, обризканим кровью лицем, а тут і там ще капала з возів людска кров, лишаючи по собі червоні слїди на білім снїгу, з чого кепкувала підпита товпа Мазурів.

Що чинено з убитими та тяжко і лекше раненими, сего не знаю сказати, бо я лиш на стілько придивляв ся тому сумному видовищу, о скілько переходив по-при циркул, повертаючи зі школи, або викрав ся тихцем з хати до ринку. Лїпшу нагоду мав я придивити ся вязници, в котру по короткім протоколярнім в циркулї слїдстві замикано похвачених Мазурами і до Ясла доставлених. До сеї нагоди причинилась та обставина, що Берґерови повірено надзір над вязнями, а він брав мене часто до вязницї з собою, — я носив за ним книги.

Вязниця містила ся в каменици притикаючій до деревяної торговицї. В обширних двох комнатах закратованих, де були вікна зі двору забиті дошками, отже лиш гогою можна було бачити небосклон, сидїли вязнї, старші й молодші віком, кількох навіть в кайданах. Перед дверми на коридорі та під вікнами вязницї на дворі стояла войскова варта. Поміст комнат був вистелений соломою, по серединї стояли столи з коновками з водою, під стїнами деревяні лавки.

Вязнїв було много, самі мужчини. Хто они були, як довго сидїли у вязници та що опісля стало ся з ними? — не знаю. Звістний був менї лично тілько кс. каноник Хшановскій, парох з Дубівця, до котрого я з моїм дїдом заїзджав підчас проїздок до школи. Нераз, кола я з Берґером являв ся у вязници, замиканій підвладною службою на дві грубі колодки, просили мене вязнї о купно та доставу им чорного разового хлїба. Берґер не спротивляв ся тому і я доставляв вязням жаданого хлїба з міста. З того хлїба вирабляли они дуже красні табакирки, кошики, коробки, таци і т. п., украшали их виробами з соломи, навіть соломяними написями штучної роботи. Раз доставив я до вязницї тайний лист. Берґер не дізнав ся о тім, бо вязнї дуже просили мене о секрет.

Одного дня розійшлась була по містї вість, що з Мазурами пpиїxaв до Ясла Куба Шеля. Зібрало ся много міщан в ринку, не хибло і нас студентів. Всї були цїкаві бачити чоловіка, котрого имя ширило страх, бо при всяких розказах приписувано єму моторство мазуркої різнї шляхти. Посеред купки Мазурів стояв кріпко збудований Мазур, не визначавшій ся від товаришів, і провадив з ними оживлену розмову. Мазури уважно прислухувались. То був Шеля. Ми студенти, підмовлені міщанами, почали вкупі з термінаторами з-разу несміло, опісля голосно накликувати: "Шеля розбійник! Шеля розбійник!" — що аж з домів вибігали люде, чи не горить у містї. Haдoїв сей крик Шели, бо піднїc грубу палицю в гору, накляв грімко і почав до нас бігчи. Не спіймив нїкого, ми розбігли ся по містї. Зібравши ся в другім місци, накликували ми так само дальше, поки не явились поліцаї та не нагнали нас до школи. Після школи побігли ми в ринок, але Шелї там уже не було.

В тім часї, коли я бачив Кубу Шелю, сивина покривала декуди єго голову, острі черти маркували єго лице.

Шеля, відогравшій в мазурскій різни 1846 року важну ролю, походив з села Смаржової в окрузї тарнівскім. Згадане село лежить в кітлинї, межи горами покритими лїсом. На стрімкім горбочку стояв двір окружений тополями. В дворі служила через довші лїта Рузя Ходура, трудяща і уродлива дївчина, дочка убогого зарібника. Близько двора стояв пустий ґрунт, на котрім не було кому відрабляти панщини, а сей ґрунт постановив дїдич дарувати Рузи, коли она віддасть ся. Місцеві паробки, зачувши о ґрунтї, почали залицятись до дївчини, але старий Ходура по-за єї плечима тихцем умовив ся зі своїм старим кумом Шелею, що єго дочка не подружить ся з нїким другим, лише з Кубою. Рузя, дізнавшись о тій умові, раз-на раз плакала, бо не терпіла Куби длятого, що він був з натури все понурий, маломовний, сторонив від товаришів-паробків, від коршми, забави та від людей. Однакож родичі таки подружили Рузю з Кубою. Супружє вийшло нещасливе. Для новоженцїв вибудовано на дарованім двірскім ґрунтї нову хату, але межи супругами не було любови нї згоди. Куба, надмірно зависливий о жінку, не дозволяв їй виходити з дому, розмовляти з другими та до кого засміятися. Сварнї не переводили ся в хатї, з того приходило й до бійки і Куба обкладав жінку палицями. Старий Ходура обжалував Кубу в дворі, а мандатор карав Кубу то арештами то буками. Але се не помагало. Куба голосив прилюдно, що до єго жінки не має нїхто права, лиш він. По девятилїтнім пожитю Рузя померла, а в селї говорено, що Куба убив жінку. Незадовго він оженив ся другій раз з Аґнішкою, дочкою смаржівского загородника Пребендовского. Кажуть, що з другою жінкою обходив ся ще гірше, як з першою, она по кількох лїтах перенеслась до вічности, а по єї смерти витворив ся в селї проклін: "Бодай ти попав ся в руки Шелї!" Третьої жінки мусїв Куба глядати вже по чужих селах, — знайшов, але она скоро покинула єго, повернула до poдичiв і незадовго померла. По чотирох лїтах Куба в 41-ім роцї житя оженив ся по четвертий раз з 15-лїтною дївчиною Салькою Невяровскою — і тота спритна жіночка так потрафила осїдлати лютого Кубу, що мов смирний баранчик у всїм їй подавав ся.

Куба Шеля попри свої часті женитьби провадив процеси з дворами і, яко великій ворог шляхти, намовляв других до процесів. Не зражуючись частими арештами та карами за підбунти, він їздив до циркулів, до Львова та Відня — і єго имя стало голосне межи Мазурами. Від Ряшева, Дембицї, Ясла, Сянока і т. д. приїзджали селяне до него по пораду. Се довело єго до такої гордости, що без попереднїйшого мельдунку у єго жінки не можна було дійти до послуху у него. При послухах Шеля навязував мову про шляхту, економів, наставників, про сервітутові справи, і поучав Мазурів, як мають відробляти панщину, розумієсь в некористь дворів, і бунтував селян против шляхти. Селяне слухали уважно, що Шеля розказував, і кланялись єму шапками до ніг. Розказувано всюди, не знаю, чи се правда, що Куба Шала не знав нї читати нї писати, але мав мати таку надзвичайну память, що раз єму прочитане міг майже дословно повторити. Дальше кажуть, що він не вживав нїяких напитків, не ходив до коршем, мав навіть зложити присягу в костелї, що через цїле житє не буде пити. Маючи в серци укриту ненависть до дворів, він не кланяв ся шляхтї, а коли случайно стрітив ся з яким шляхтичем в дорозї, відвертав ся на бік. Мазури дивили ся на то, запалювались ненавистью до сурдутовцїв, завірюючи більше Шели, нїж свому духовеньству, котре тримало ся з далека від люду. При таких обставинах надійшов 1846 рік. Почало орґанізуватись повстанє польске. Шеля, як сказано, великій ворог дворів і панщини, виступив на арену кровавої драми, — змачав свої руки в братній крови, попровадивши Мазурів до різнї. Скоро-ж здичілі Мазури раз засмакували в людскій крови, падали під их цїпами, косами і пилами навіть невиннії матери, дївицї і дїти. При пожарах дворів ширив ся пострах, — многі паньскі родини покрились тяжкою жалобою.

(Конець буде.)

[Дѣло, 17.08.1892]

Страшна ніч.

В часї згадуваних неспокоїв закінчив ся курс шкільний. З огляду на кілька днїв свобідних від науки, я рад був дістати ся на село. Стрітивши знакомого селянина з возом у містї, менї удало ся дістати від господинї позволенє поїхати. Єї мужа під той час не було дома. Незважаючи на се, що Мазури непокоять по дорозї подорожних, я сїв побіч селянина на возї, на вязанцї сїна, держачи в руцї завязаний в хустинї провіянт, і виїхав з міста.

Лїниво точили ся по мурованій дорозї колеса воза запряженого волами. День був лагідний. Рідкій снїжок падав платками на землю. Селянин від часу до часу підганяв батогом воли, щоби завчасу дістати ся до села.

При першій коршмі на кілька кільометрів за Яслом затримали нас Мазури з костурами в руках. Запитавши, з-відки і куди їдемо, пустили нас дальше. При другій коршмі казано нам злїзти з воза і йти в коршму. Там було повно Мазурів у веселім гуморі. Одні сидїли на лавках, розмовляли голосно, другі стояли при столї, на котрім не хибувало напоїв. В комнатї було з файок повно диму і парно мов у лазни, из задуху піт виступив нам на чолах. Мазури, запитавши о цїли нашої подорожи та чи не веземо яку зброю з собою, почастували нас горівкою та хлїбом і покепкувавши собі з Русина Лемкa за-для єго чуханї з тороками, випустили нас из коршми. Ми дістали ся без перешкоди до місточка Дубівця і в спокою доїхали до села Волї Цеклиньскої.

Село Воля Цеклиньска, де я від наймолодших лїт виховував ся, лежить в кітлинї під першими карпатскими горами. Оно стикає ся з мазурскою осадою Цеклином, де був двір з урядом мандаторским.

У Воли Цеклиньскій тягнуть ся курні хати в простім рядї, гірскій поточок передїлює приходство від села. Невеликій садок з високими симетрично садженими тополями окружає приходство, а за садком стояла близько цвинтаря самотно висока, деревяна з пятьма копулами майстерної будови церков, о котрій казано, що не має подібної собі сестрички в гірскій охрестности. За цвинтарем стояла самотна в поли хата зі стайнею. Там мешкала з численною родиною вдова прозвана "млинаркою", бо єї предки були мелниками. Взагалї люде в Воли мали ся бідно, бо земля камінна і мало плодородна, при тім були они роботящі і моральні, хоч забобонні. Мужчини одягали ся в гірняцкі чуханї і керпцї [ходаки], женщини в корсети та жовті скірнї [чоботи]. В селї не було двора нї жида. Коршма стояла далеко за селом при публичній дорозї, котра ще не була мурована.

Приїхавши вечером на приходетво я здивував ся немало, коли побачив, як сходили ся до кухнї селяне узброєні в цїпи та острі коси набиті сторчом до кісят. Запитавши, що се значить ся, сказано менї, що то нічна варта для стереженя церкви і села. Таку збройну варту заведено длятого, бо в часї різнї на Мазурщинї розійшли ся були межи людьми вісти, що Мазури задумують несподївано напасти на село, зрабувати церков і забрати селянам худобу. З огляду на таку небезпечність порішено в громадї мати ся на бачности. З сеї причини побільшено нічну варту на десятьох людей узброєних і уложено, що коли-би Мазури наближали ся до села, мала варта зазвонити в церковні звони, а хто зачує звук звонів повинен збройно явитись при церкві для відпору ворога. Команду над сторожею поручено місцевому дякови Николї Пелякови, а мій дїд доручив єму для оборони стару шаблю з воєн Наполеоньских. Никола Пеляк був моїм першим на селї учителем руского читаня з Букваря. Покликуваний в молодих лїтах до войска, він укривав ся довше перед бранкою. Коли-ж єго спіймано і віддано мандаторови, відрубав собі з холодною кровію вказуючій палець правої руки. За те був караний арештом та кіями, але від войска викрутив ся. Отже Никола, привязавши собі через плечі шаблю на крайцї, вививав що вечера в кухни шаблею у воздусї, показуючи, як то він буде відпираючи напад, стинати мазурскі голови.

Після черги появлялись на вартї в селї що вечера инші люде. Одна часть вартівників пересиджувала по кілька годин на приходстві в теплій кухнї, поскладавши своє оружє в кутї; друга часть йшла узброєна під церков і там, розложившись при огни стерегла церкви і села від нападу Мазурів.

Перша ніч після мого приїзду перейшла спокійно. Ранком розійшли ся вартівники до домів.

Другого дня зірвалась на дворі велика курявиця снїжна і не переставала, але під вечер усе збільшала ся. Мимо курявицї появилась на приходстві узброєна нічна варта. Як звичайно подїливши ся на части, одна часть вартівників сим разом під проводом Николи відійшла під церков і скрила ся за-для вітру в звінници.

Невдовзї при великім вітрі і незвичайній курявици давсь нараз чути тріск мов вистріл з моздїра. Варта подумала, чи не валить ся звінниця. Вскорі поновив ся тріск, а з тріском розляг ся з самотної хати вдовицї "млинарки" плач і крик: "Люде ратуйте! люде ратуйте!" Голосний плач і крик вдовицї з дїтьми, змішаний з шумом вітру і риком худоби, налякав вартівників — і они погадали: не що иншого, лиш Мазури напали на хату і мордують людей. Зірвавши ся без памяти з місця забули звонити, полишили свою збрую в звінници і почали в великім перестраху утїкати на приходство з криком "Мазури мордують!"

Варта від церкви, впавши на приходство, заалярмовала цїлий дім. Варта полишена на приходстві, побачивши переляканих товаришів, почала також в неладї чим скорше утїкати з кухнї. За вартою повтїкали також слуги і скрили ся в стайнях. Ми з дїдом, почувши і зрозумівши крик, не знали, що з собою почати, руки і ноги нам тряслись, волосє на голові стало дубом. Заколот побільшили полишені дві служницї в кухни. Они, влїзши в нашу комнату, почали ломати руки та голосно заводити, мов-би вже були під ножами Мазурів. При помочи служниць забарикадовано в комнатї столом двері, заслонено вікно, щоби зі двору не було видко світа. Кілько разів вітер потряс дверми або зашелестїла снїжна заметїль у вікна, нам видавало ся, що Мазури добувають ся дверми, і наш страх збільшав ся.

Тяжко минали нам нічні години в непевности, що буде дальше. На дворі шумів безнастанно вітер, часами давалось чути витє псів, ми прикладали уши до дверей і підслухували.

По тяжкій ночи настав ранок. На дворі почало розвиднятись. На приходстві було тихо мов у гpoбі. Помалу усунено в комнатї столову барикаду, служницї лячно отворили двері і вийшли до сїней. Там було повно снїгу, бо варта, утїкаючи не заперла входових дверей. За служницями увійшли в ми з дїдом до кухнї. Цїпи з косами лежали там в неладї на землї.

Вже розвиднилось добре, коли повилїзали зі стаєн паробки, а потім явились на приходстві деякі з нічних вартівників дізнатись о причинї нічного алярму. Мазурів не було нїгде видати. Післано кількох людей до вдовицї під церков і она пояснила справу. Нічний сильний вихор потряс єї хатою і звалив хлїв. На рик худоби під тягаром упавшої стелї вилетїла она з дїтьми на двір з плачем і почала накликувати варту о ратунок. Варта перестрашена плачем, риком худоби, була певна, що се напад мазурскій на хату й людей, а дала причину до такої замішанини. Не мало насміяли ся люде в селї з вартівників, а вже найбільше з Николи, котрий, утїкаючи, загубив шаблю з крайкою, аж опісля знайшов єї в снїгу.

По сїй страшній ночи, котра полишила ся менї на завсе в памяти, відїхав я по кількох днях до Ясла, ревідований при одній коршмі Мазурами.

В Яслї зайшла зміна. Многих вязнїв пущено на волю, других вивезено з Ясла, — куда? — не знаю. Незабавком зачато спроваджувати до Ясла Мазурів і их замикано. Берґер, котрому я дальше товаришив по арештах, боксував і обкладав плазом шаблї Мазурів, прозиваючи их "Kujonen Mazuren"... На вість, що увязнено в Тарнові Кубy Шелю, яко головного гершта мазурскої різнї, успокоїли ся ясельскі міщане, котрі дїйстно довго обавлялись нападу Мазурів на Ясло, де укривалось в часї різнї богато шляхти.

Може були й другі епізоди з 1846 р. придатні до оповістки, але годї, — не одно затерло ся в памяти, давай бо то вже часи!...

Сїлець белскій, 1892.

[Дѣло, 18.08.1892]