АНТИРАДЯНСЬКИЙ ТЕАТР
Взагалі геніяльна річ, яку зумів реалізувати Курбас у своїх постановках, це те, що він створив «генетично антирадянський театр». По-перше, театр Курбаса є антропоцентричним, тобто у центрі завжди стоїть людина (яка страждає), що само по собі вже є антирадянським. Наприклад, декорації із «Джиммі Гіґґінз» були розбиті на два плани: держави символізовано на високих трибунах десь далеко позаду, а робітники із своїми будиночками — перед глядачем, на передньому плані. По-друге, Курбас створює антирадянщину попри цілковиту зовнішню радянську риторику! Яким чином? Для інсценізацій Курбаса, якому важливо було завадити планам більшовиків переконувати робочий клас у перевагах комуністичних ідей через театр, у чому він не хотів брати участь, чудово підходили Кулішеві пʼєси, де в діалогах вступали в суперечку персонажі, які перебували по різні боки барикад. І хоча лихі речі про комуністів звучать нібито з вуст ворогів народу, але вони є правдивими.
Наприклад, згадайте у тій же «Маклені Ґрасі», якщо ми вже підійшли до неї, двоє дискутують про те, який поганий (для одного), та прекрасний (для іншого) є комунізм. Глядач комуніст погодиться з одним героєм, а глядач націоналіст — з іншим. Тому небезпека переконання у протилежному була мінімальна, навпаки — глядач заглядав у суть речей і йому відкривались небезпеки режиму, яких він міг раніше недобачати. Але розуміли це також і партійці.
«Березіль» заходилися цькувати. Тож остання прем’єра Курбаса за п’єсою Куліша «Маклена Ґраса» готувалась у досить напруженій атмосфері як вирішальна битва, після якої Курбас мав або стати геніяльним радянським режисером, або замовкнути назавжди. Пан або пропав. Від Курбаса чекали тріумфального пролетарського дійства. Своєю виставою він мав показати, що визнав свої помилки.
Чимало спогадів лишив актор «Березоля» Йосип Гірняк, якому вдалось виїхати на Захід. Перед останньою пробою прем’єри вистави він розповів Курбасу, що на вулиці зустрів Тичину, який заскочив його питанням, чого, мовляв, Лесь у петлю пнеться, адже ж треба сьогодні зміїним розумом приноровлюватись до обставин! На що Курбас йому відповів: «Не перед Тичиною, а перед історією я відповідаю за свої вчинки!».
Український поет Павло Тичина.
Тичина зумів приноровитись, тож лише одна дошка й була на будинку «Слово» у радянський час — «на честь Павла Тичини, який мешкав тут з 1929 по 1934 рік».
МАКЛЕНА ҐРАСА
Хоча ми ще не відшукали Кулішевої останньої пʼєси «Такі», яка була конфіскована при арешті Куліша і вважається втраченою, але остання п’єса Куліша, яку ми знаємо, «Маклена Ґраса» є однією з його кращих п’єс. Чи не завдяки Курбасові?
Юрій Шевельов писав, що зовні п’єса була ніби про Польщу (а узагальнюючи — про «загниваючий Захід»), але насправді п’єса про самість людини в сучасному світі, де б вона не була, про здичавіння її і приреченість, про її закиненість у світ. Дивно, але ми тепер говоримо про екзистенціалізм Куліша, хоч його нам покажуть Сартр з Камю лише за кілька десятиріч, за що їм присудять Нобелівські премії!
Не знаючи польського побуту, Куліш був вільним від нього, і це піднесло рівень п’єси у порівняні з попередніми творами. Тож і Курбас нарешті отримав цілковито відповідний матеріял. І якщо «Малахій» і «Мина» були Курбасовим процесом плекання Куліша як драматурга, то в «Маклені» Курбас вже міг не вдаватись до компромісів з постановкою, щоб витягнути текст. З Кулішевою «Макленою» він міг вже вільно творити свій стиль і бути з автором на рівних, з чого, як пише Шевельов, могла відкриватись дорога до нового українського театру, хоча відкрилась лише дорога на Соловки.
Художник Анатолій Петрицький.
Я зовсім не згадав про художників «Березоля» — генія авангарду Анатолія Петрицького та засновника конструктивізму художника Вадима Меллера, який 1925 року отримав золоту медалю на Міжнародній виставці декоративного мистецтва у Парижі саме у співпраці з Курбасом за макет вистави для вистави театру «Березіль»! Тож, як бачимо, Курбас мислив, не обмежуючись лише категорією театру, він тягнув усі відтинки українського мистецтва вперед.
Художник Вадим Меллер.
Перед премʼєрою «Маклени Ґраси» Лесь запросив усіх акторів до себе додому, все ходив, пригощав усіх вечерею, але сам не присів. Майже як тайна вечеря. А в кінці сказав: «Товариші, перед нами остаточний іспит. За два дні відбудеться перегляд, можливо останньої нашої спільної праці. Мене може не стати між вами. Отож я просив би вас, щоб ви продумали, до чого ми стриміли, яка була наша мета. Щоб ви на мене пізніше не нарікали. Я хотів тільки одного: збудувати разом з вами театр». Раптом зривається неперевершена акторка своєї доби Наталя Ужвій і в сльозах кидається на груди Курбасу: «Цього не може бути... ми без вас ніщо... як може бути театр без Курбаса…». Невдовзі по арешті Курбаса вона покається і на одному зібранні заявить, що «Курбас, під впливом ВАПЛІТЕ та драматурга Куліша, завів театр на політично-ідеологічні манівці та витрачав багато часу на нікому не потрібні формалістичні експерименти, а актори театру не відчували під керівництвом Курбаса найосновнішого, найдорожчого для мистця — творчої радости». А потім зробить неймовірну карʼєру в театрі Франка у творчого супротивника Курбаса — Гната Юри, який свого часу пішов від Курбаса і став відомим радянським режисером. Він напише статтю про націоналізм і фашизм як прапор, під яким діяв Курбас (від авторства пізніше відмовиться), отримає три ордени леніна, два ордени трудового червоного прапора, стане лауреатом сталінської премії (двічі), заслуженим і народним артистом СРСР, УСРР, депутатом Верховної Ради УРСР…
Режисер і актор Гнат Юра.
Остання проба тривала усю ніч, Курбас хотів все підготувати бездоганно, мабуть передчуваючи, що це остання його найбільша робота. На передпремʼєрний показ прибули репертуарний комітет та політбюро кп(б)У. Театр оточили озброєні співробітники ДПУ та вартові. За кулісами кишіло вояками з ДПУ, агенти ретельно перевіряли кишені акторів, скриньки та шухляди в гримерних, а деякі просто сиділи на канапах і курили цигарки. Актори були переконані, що вони вже арештовані, роль, текст, зміст п’єси вилітав з голови. Агенти прямували за акторами аж до сцени, ні про яку концентрацію та налаштування на виставу не було й мови. У перших рядах сиділи начальники ДПУ в орденах, а поруч косіор, постишев, затонський, їхні охоронці й решта окупантів України, як їх назвав Гірняк. Актори зіграли й не збились лише завдяки гарному вишколу їхнього керівника Курбаса.
Мало того, не варто забувати, що навіть вистави Курбаса, якими ми захоплюємось, по суті, ще не були завершені. Про «Золоте черево» Курбас казав, що це тільки третя із п'яти стадій обробки, а «Мина Мазайло» була в великій мірі тільки схемою майбутньої вистави. Тобто ми не знаємо справжнього Курбаса, який, уявімо, поставив вже довершену інсценізацію. Нам лишається тільки здогадуватись, на які обрії міг би вивести Україну Курбас, якби у нього було б ще років 10-20. Взагалі, ми не знаємо, на що були здатні Куліш із Курбасом, якби вони творили у вільній країні.
Драматург Микола Куліш.
Куліш казав, що «наша драматургія обмежилась і зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день теми, ми продукуємо літературні твори в масштабі одного дня. Це найболючіше питання, я боюся, щоб ми не скотилися до таких компромісів, що матимемо замість культури балалайку з насінням. Треба підводити масу до рівня великої культури…» Тобто він розумів, що для того, аби створити справді літературний шедевр світового рівня, не можна обмежуватись темою сьогоднішнього дня, навпаки — через сьогоднішній день потрібно зобразити епоху. Але йому ніколи б не дозволили зобразити комуністичну епоху з усіма її звірствами. Тому, на превеликий жаль, ми не знаємо не лише Куліша з Курбасом, а й Хвильового, Плужника, Підмогильного, Симоненка, Стуса, Горської, Івасюка та тисячі інших закатованих, кому не дали договорити…
Для усвідомлення Курбаса як генія світового рівня зупинюсь лише на одному моменті вистави «Маклена Ґраса». Остання сцена, Маклена стріляє, на горизонті встає сонце. Згідно з ідеологією головна героїня каже, що вирушає до світлого майбутнього, до кращого життя, і прямує у напрямку сонця. Завіса. Совіти після такого мають аплодувати стоячи. Але вдумливий інтелектуал, якого Курбас привчив приносити до театру мозок, зрозуміє, що якщо дія відбувається у Польщі, а «світле майбутнє» його країни — там, де сходить сонце, то це ж в Україні, де зараз лютує жахливий Голодомор, бо ж вистава проходить 1933 року!!! Ось воно світле майбутнє. Ось він — момент народження театру абсурду! Точно зафіксований до дня і хвилини прем’єрою геніальної вистави Леся Курбаса за геніальною п’єсою Миколи Куліша «Маклена Ґраса». Задовго до Йонеско та Бекета! Ось воно, місце Курбаса і Куліша в світовій культурі!
Далі буде.
04.08.2024