Прольог

написаний Ив. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювилейнім представленю руско-народного театру в память 50-тих роковин смерти Ивана Котляревского.

[Сцена прибрана цвітами. Серед цвітів красуєся бюст поета. Коли завіса піднеслася, артист С. Янович, вказуючи рукою на бюст — почав:]

Се Котляревскій, батько наш Іван —
Той сам, що першій україньске слово,
Народне, чисте, ясне як слеза,
У люде вивів, світу показав.
Той сам, що першій на вкраїньскій сценї
Живих людей, живу впровадив річ.
Той сам, що своим сміхом чудодїйним
Богів з Олимпу постягав на землю,
А України бідних, погорджених
Дїтей из темної безоднї вивів
На ясний світ. Той сам, що написав
"Енея", і "Наталку" й "Москаля".

Пів сотнї лїт пройшло, як він помер,
Як у Полтаві при старім соборї
Зложив стомлене тїло, а й до нині
Немов поранний дзвін звенить до нас
Єго живуча пісня, не величня,
Не голосна, та щира і сердечна.
До нинї ще та пісня не втеряла
Ключа до людских серць, до нинї вміє
Із дна душ наших визивать найвисше,
Що пісня визвать може — сміх і слези!..

І що за чар такій у пісні тій?
І з-відки та єї пливе живучість
І свіжа сила вічно молода?
Ту діло просте: в пісні тій заклята
Жива душа поетова святая!
В нїй зложене усе єго житє,
Найкрасші думи і чутя найвисші.
Єго се власний сміх, що відкликаєсь
У нашім серци, і єго се власні
Пекучі слези, що таємним током
Передаються нашим нервам, братя,
І заставляють их дрожать, болїти.

Се-ж він був Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Оден з послїдних свідків того, як
Послїдні искри вольного житя
Помалу гасли, попелом вкривались.
І як Еней из пожарища Трої
Забрав послїдні святощі народні
І рушив в світ шукать землї нової,
Нової вітчини, — оттак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість — слово...

І сміх і слези... і пійшов шукати
Для них пристанища.
                                   Тяжка була
І довга та дорога, справді як
Енеєве блуканє. Приходилось
Поборювать Еолові вітри,
Що різко віяли з півночи,
І супротивні хвилї пересудів,
Підозрінь, злоби і незрозуміня,
І лїнь та нехіть власних земляків,
І темноту й неволю мас народних.
Правдиве пекло, повне стону й болю
І диких сміхів, і наруги й мук
Тра було перейти зовсїм самому
Без проводу, без втоптаної стежки,
В одну лиш зірку провідну — в будуще —
Втопивши очи. І Він се зробив.
Сам силою своєю волї й пісни
Минувшину України звязав
З будущиною стягом золотим.
І брязнули з тріюмфом тихим струни,
Коли по тій Енейскій блуканинї,
По боях, і пригодах, і невгодах,
Про тихій рай домашний зазвенїли,
Про вірнеє коханє й скромне щастє
В сїмьї згідливій, честній і трудящій.
Такого щастя він собі бажав,
Такого щастя він бажав Вкраїнї,
Міркуючи, що чей-же брат письменний
Із темним братом заживе в любві,
Покажеся для него справді братом!

Та ба! не так то склалося, як ждалось.
Семейне щастє під неволї гнетом
Не вигрїлось, а благородний брат
Письменний виклювавсь у иншім видї,
Як "Чарівник Москаль"! Неначе гостем
Прийшов у хату вдови України
І швидко став у нїй рядить по свому,
Як пан. Не помогла сперечка жадна —
"Малчать стара!" — отсє єго всї чари
По звірски прості і як звір могучі!

— "Малчать стара!" — Отсим різким дистоном
Скінчилась віща пісня батька Йвана.
Знать чув поет, як тяжко доведесь
Від того слова ще страждать Вкраїнї,
Якою ґаньбою, яким проклятєм
Оно упаде на весь рускій рід,
На все имя славяньске.
 

                                        Нинї ми
Під ваготою слова того стогнем,
А слово наше, запахуща квітка
На всеславянскій ниві топчесь в грязь,
Прослїдуєсь мов дикій звір у лїсї.
І там, де голосно колись звенїли
Бояна пісні і грізні, могучі
Хмельницкого слова, з-відкіль ішла
Освіта і наука ген на північ, —
Там нинї тихо, темно і похило,
Там навіть памяти Твоєї, батьку,
Не вільно в твоїй мові вшанувати.
"Малчать!" — отсе й увесь резон могучих.

Та нї! се не послїдна строфа пісни!
Ще не запала дієва заслона!
Ще деревам насиля й самоволї,
І гнету й самодурства й темноти
Не суджено до неба дорости
І сонце нам на вік закрити! Блисне
Те сонце ясне, розійдуться хмари!
Упадуть ті твердинї, що нам нині
Тюрмою, й залунає наше слово,
Прекрасне й свіже на ввесь світ, на ново!

А поки-що, ми ту в однім куточку
Великої Вкраїни, де не сягне
Мертва рука грізної самоволї,
Де вільно нам собов самими бути,
Чужому вчитись — своє шанувати,
Ми згадуєм тебе, старий наш батьку,
Сердечним, тихим словом! І для нас
Ще не скінчилось довге і болюще
Енеєве блуканє, не пройшли ще
Ми всего того пекла, що огнем
Очищує всї слабости духові
І наче ржу на золотї змиває
На сильних душах пристрасти, незгоду
І тїсноглядство і лїнивство думки.
Та все-ж надїя ясна нам блищить,
І стежка стелесь, і з Твоєї пісни
Ми не одну взяли вже добру раду.
Хвала-ж Тобі, що вказуєш нам світ!
 

[Дѣло]