Інший Папа

«Очевидно, він вирішив бути Папою», – сказав мені один зі співрозмовників, авторитетний церковний ієрарх, коли ми обговорювали з ним останні заяви Папи Лева ХIV, зроблені під час війни Сполучених Штатів та Ізраїлю проти Ірану. Те, що понтифік очевидно – і не просто висловлюючи власну думку, а з точки зору догми – спростовує підхід до війни як до блага, що дозволяє розв’язати будь-які проблеми, і як до «продовження політики іншими засобами», суперечить не тільки позиції таких країн, як Росія чи Іран, але й позиції адміністрації Дональда Трампа. В той час як американський міністр війни Піт Геґсет, новонавернутий протестант-фундаменталіст, намагався зобразити війну як священний похід в ім’я Христа, перший Папа зі Сполучених Штатів відзначив, що «Бог не благословляє жодного конфлікту. Той, хто є учнем Христа, князем Миру, ніколи не на боці тих, хто колись володів мечем, а сьогодні кидає бомби».

Коли після смерті Папи Франциска, вихідця з Латинської Америки, кардинали обрали новим головою Церкви ієрарха зі Сполучених Штатів, багато хто з тих, хто є далеким від Ватикану, але намагається аналізувати дії конклаву з політичної точки зору, повірив, що це обрання – чергова перемога Дональда Трампа і свідоцтво того, що нового-старого американського президента боїться навіть католицьке духовенство.

Але насправді це був найбільший виклик Трампу. Кардинали, здатні аналізувати події не стільки у категоріях політичної цілеспрямованості, скільки в категоріях викликів для Бога і Церкви, не могли не усвідомлювати, що адміністрація Трампа є тріумфом фундаменталістів – нехай християнських, але від того не менших догматиків. І вони могли вирішити, що тільки американець, який захищає ідеали гуманізму, здатен протистояти цим самопризначеним «хрестоносцям» і мати авторитет в американців та світу.

Тобто практично відбулося те саме, що ми спостерігали у жовтні 1978 року, коли конклав усвідомив, що для протистояння іншим догматикам, комуністичним, потрібно мати Папу з комуністичного табору – й обрав на престол першого понтифіка-поляка, кардинала Кароля Войтилу, який став Іваном Павлом ІІ.

Насправді тепер над світом нависла не менша небезпека, ніж у комуністичні часи – тому що будь-який догматизм, релігійний чи політичний, завжди є намаганням повернути світ у минуле і позбавити нас свободи вибору. Ми можемо іронічно всміхатися, коли спостерігаємо за колективними молитвами в Овальному кабінеті, – але маємо усвідомити, що люди, які там моляться, є абсолютно серйозними у своїх віруваннях і намірах. Ми навіть не знаємо, сприймають вони самозакоханого й жадібного Трампа з його інстинктами політичної тварини як справжнього лідера або ж просто як інструмент для виконання завдань очільників своїх релігійних сект. І це теж не жарти.

Коли ми, скажімо, обговорюємо біографію Піта Геґсета, то насамперед згадуємо про його службу, невдалу кар’єру у ветеранському середовищі та роботу тележурналіста. Але Геґсет став неофітом в одній із найрадикальніших фундаменталістських протестантських груп Америки. Засновник її ідеології Дуґлас Вілсон, якого можна побачити поруч із міністром на спільних молитвах у Пентагоні, спростовує рівноправність чоловіків і жінок, виступає за тілесні покарання для дітей і за «теологію кулачного бою». І він вірить у концепцію південних Конфедеративних Штатів, які (на відміну від США, де великі засновники впевнено відділили Церкву від держави) були «християнською державою» – ну не так, звісно, як Іран є «ісламською республікою», але все ж таки… Ну і, звичайно, ця людина реабілітує рабство і таврує його противників як ненависників Бога. І так, цю людину Геґсет запросив до Пентагону проповідувати. І так, коли він приєднувався до громади, то мав обіцяти бути відповідальним перед її старійшинами. І так, Геґсет разом зі своїм безпосереднім наставником пастором Брусом Поттейґером закликав співробітників Пентагону до щомісячних молитов «на добровільних засадах». Є якась іронія в тому, що міністр, знищуючи іранських аятол-фундаменталістів, ніби очищує територію для «аятол» з християнських фундаменталістських сект. І це я просто згадав про одного з представників адміністрації, якому негласно опонував Папа. Для опису всього фундаменталістського павутиння цієї адміністрації довелося б написати книгу.

Тому значення гуманістичного погляду Папи на світ у цей темний час (насамперед темний навіть не з політичної, а з моральної точки зору) є абсолютно неперевершеним. В такі часи той, хто чітко розрізняє добро та зло – й може робити це з однієї з головних кафедр світу – і є справжнім рятівником чеснот людство. Лев XIV може врятувати всіх нас – католиків і некатоликів, християн і нехристиян – саме так, як це свого часу зробив Іван Павло ІІ.

Звичайно, якщо він дійсно вирішив бути Папою.