«Парсифаль» для початківців: нова версія Земперопери

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Головною метою мого візиту в Дрезденську Земпероперу на постановку «Парсифаля», традиційно представлену на провідних сценах багатьох оперних театрів до Пасхальних Свят, був виступ українського співака Олександра Пушняка в головній ролі Амфортаса. Вже цей факт викликає увагу, захоплення і підтримку.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Також відзначу, що Земперопера здійснила нову версію «Парсифаля» (прем’єра відбулася 22 березня 2026 року) після тривалої перерви. Стара версія 1988 року, що увійшла в історію рецепції твору завдяки участі легендарного баса Тео Адама, протрималася в репертуарі оперного театр до 2010 року. Ідея нової постановки «Парсифаля» належить Даніеле Гатті, який замінив Крістіана Тільманна на посаді головного диригента Саксонської державної капели і цим самим затвердив своє покликання попередника нести місію «намісника Ваґнера на землі». Для цього диригент знайшов проникливі слова щодо нової версії «Парсифаля», опубліковані в інтерв’ю для програмного буклета: «Уявіть собі: після дня, сповненого праці та щоденних клопотів, ви приходите до театру й чуєте прелюдію. І ця музика немов переносить вас на іншу планету (...).»

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Сценограф Франк Філіпп Шльоссманн створив, однак, для дебютанта постановки останнього шедевра Рихарда Ваґнера «Парсифаля» – голландського режисера Флоріса Віссера – досить реальні руїни католицького храму. Очевидно, вони були натхненні монументальними обрисами цистерціанського монастиря Абатства Святого Гальяно неподалік Сієни. Сценограф знайшов більш відповідний змісту ваґнерівської містерії Bühnenweihfestspiel ефект величного й водночас занепалого сакрального простору, аніж нова ідея режисера, не позбавлена, оригінальності, але перенасичена кліше і цитатами.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

У режисерській концепції Віссера упізнаються два виразних запозичення.

Перше запозичення – асоціативна цитата з постановки «Золота Рейну» Тобіаса Кратцера (Баварська державна опера): руїни готичної церкви у стані відбудови. У просторі дрезденського «Парсифаля» риштування, драбини та металеві конструкції також створюють відчуття занедбаності. Проте церква не спустошена — тут немає графіті з надписом «Бог мертвий!». Як і у Кратцера церкву відвідують туристи з більшою чи меншою зацікавленістю; група школярів з вчителем байдуже оглядають залишки мурів. У цьому просторі привертають увагу не боги, а школяр, який на мить захопився розповіддю вчителя.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Друге запозичення – постановка Лідії Штайєр, яка на Зальцбурзькому фестивалі 2018 представила «Чарівну флейту», переведену мовою «казки» про випробування молоді під час Першої світової війни. Цю історію розповідає онукам дідусь – свідок і учасник трагічних подій війни. В інтерпретації Віссера подібним чином реальна історія стає фантастичною, побаченою крізь призму дитячого сприйняття.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

На сцені Земперопери серед натовпу вирізняється один хлопчик (фактично він і є головним персонажем дрезденського «Парсифаля») з манускриптом середньовічної легенди міннезінгера початку XIII століття Вольфрама фон Ешенбаха «Парцифаль» (Parzival). Він відстає від групи і вглибині руїн, перетнувши невидимий поріг, опиняється учасником подій далекого минулого. Він асоціює себе з молодим Парсифалем. Власне у свідомості дитини легендарне звернення Гурнеманца (виразний мудрий німецький бас Георг Цеппенфельд) до Парсифаля (багатий, темний, водночас по-юнацькі дзвінкий тембр американського тенора Еріка Катлера): «Тут час стає простором» (ориг. нім. „Du siehst, mein Sohn, zum Raum wird hier die Zeit“) стає реальним. В уяві дитини відбуваються ритуальні дії «Парсифаля»: від свяченої води й ладану до ретроспекції гріхопадіння Адама і Єви (у проєкції на Амфортаса і Кундрі).

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

У спробі зацікавити незацікавлених хлопчик показує книгу як реліквію протягом цілої вистави найближчому оточенню: втомленій повії у довгих червоних чоботях і міні-спідниці (Кундрі / автентична, сильна канадська мецосопрано Мішель Лосьє), кільком кліматичним активістам, колишньому солдату в інвалідному візку (який перетворюється на Амфортаса / ліричний, надзвичайно проникливий і виразний український баритон Олександр Пушняк). Цей хлопчик – Парсифаль у дитинстві – повчає або допомагає старшим, життя яких зайшло у глухий кут, в тому числі і своєму двійнику – молодому Парсифалю.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Сценічна дія розгортається у двох площинах, формуючи витончену естетику «магічного реалізму»: сюжет зберігає вірність ваґнерівському джерелу, але водночас постає як проєкція уяви підлітка, який цілковито ототожнює себе з героєм. Хлопчик, переконливо втілений Леандером Вільде, постійно присутній на сцені й стає рушієм драматургії: він захищає Парсифаля від спокус Дів-квітів, протистоїть Клінгзору, подає спис Амфортасу. Він намагається всіх врятувати – це його місія Парсифаля-спасителя. Реально присутні підіграють йому і перевтілюються (і перевдягаються) у протагоністів «Парсифаля»: кліматичні активісти у монаших рясах відтоді виконують роль членів братства Грааля; старий солдат із нагородами перевтілюється в Амфортаса у скривавленій сорочці, а Кундрі міняє свою роль від повії до монахині. Дорослий Парсифаль з’являється в точнісінько такій самій шкільній формі. Срібні обладунки лицаря він отримує пізніше.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Подвійні ролі вирішені надто прямолінійно: наркозалежна Кундрі у руїнах церкви знаходить час вколотися, Амфортас під тягарем минулих травм виявляється свідком війни, нацистських маршів, погромів, концтаборів. Витвори зруйнованих вітражів стають екраном для кінопроєкцій (відеоінсталяції Джона Морельса).

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Режисура Віссера невдало балансує на межі абстрактного і конкретного, змушуючи глядача слідкувати за паралельним сюжетом, який навряд чи додає сенсу до розуміння останнього сакрального твору Ріхарда Ваґнера: католицькі реліквії та ангели з бутафорськими крильцями, серед них і Люцифер у садах Клінґзора (напружений і маловиразний баритон Скотт Гендрікс). Сценографія перенавантажена фоновими ілюстративними складниками. Так, остання сцена знову привертає увагу до сучасних проблем світу: перед труною Тітуреля (відомий німецький баритон Альберт Домен) наново збираються натовпи демонстрантів з плакатами, готових до протистояння проти війни, руйнації храмів, знищення природи.

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

У цілому, цей «Парсифаль для початківців» крім інтелігентних запозичень і паралелей з чужими режисерськими ідеями, фільмами, хроніками, літературними раритетами, виявився перенасиченим різними кліше і зайвими акціями (музичну розповідь неодмінно ілюструють статисти, наприклад, народження Парсифаля в лісовій хатинці, смерть матері Парсифаля Герцеляйде, кастрація Клінґзора, несення Хреста на Голгофу та ін.). Віссер не довіряє уяві глядачів?

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Режисерський меседж, задекларований у програмці, звучить обнадійливо: світ потребує зцілення, справедливості, активного втручання у соціальне життя, протистояння помилкам історії і релігії. Водночас надмірне використання прямолінійних гасел, що з’являються у сценографії, видається зайвим: воно не поглиблює прочитання твору, а радше відволікає від його позачасової духовної сутності. Але якщо ця вистава справді спрямована на спрощення проблематики «Парсифаля» і розрахована для дітей, в програмному буклеті і на сайті оперного театру має бути відповідне посилання на кшталт «опера для дітей» або «опера для ваґнеріанців-початківців»).

Фото: © Semperoper Dresden/Jochen Quast.

Але початківців у Дрездені, напевно як і у Мюнхені, не так багато. Дрезденська Земперопера, як і Баварська державна опера, вшановують Рихарда Ваґнера поряд із Рихардом Штраусом як «домашніх богів». Кілька опер обох композиторів уперше були поставлені саме в Дрездені. Як відомо, Рихард Ваґнер свого часу також займав у Дрездені посаду придворного капельмейстера. Отже, публіка в Дрездені безперечно досить підготована до сприйняття нових сучасних прочитань ваґнерівського спадку.