Ми щораз виразніше починаємо розуміти, що війна приносить із собою – крім неухильної несправедливості і згубного зла – такі форми поведінки, такі стосунки і такі соціальні пертурбації, до яких ми не звикли під час мирного життя. Це примушує нас говорити про специфічну «культуру війни», відмінну від «культури миру», так, ніби це два чітко відмежовані світи.
Один – це культурний простір однозначності та жорсткості, зневіри, спрощеної поляризації цінностей задля виживання. Інший – багатозначний і складний, різновимірний, націлений на розгортання життя.
Але між ними є ще один простір, який зазвичай недооцінюють і майже не описують як самостійний. Це – культура тилу. Вона не є ні війною, ні миром. Вона є одночасно обома, і саме тому – найбільш суперечливою, чимось на зразок затисненої пружини в очікуваннях розпруження і водночас непередбачуваної у своїх наслідках.
Відтак можемо сказати, що культура фронту, культура мирного життя і культура тилу – це не просто різні умови і можливості існування, а різні способи організації соціального досвіду:
– Культура фронту підпорядкована логіці конкурентного виживання. Вона стремить до організаційної простоти, пришвидшує рішення, легітимує жорсткість і (не)справедливість. Тут немає часу на нюанси й багатозначність – лише на точність, максимальне підпорядкування і чітко вивірену та ефективну дію.
– Культура мирного життя навпаки створює і розширює можливості співіснування. Вона допускає сумнів і багатозначність, підтримує різномаїття, індивідуальну гру навіть через конфлікти зі спільнотою. Її сила – у складності та різновекторності.
– Культура тилу натомість виникає там, де ці два режими накладаються один на одного. Вона не є їхнім синтезом. Вона є їхнім одночасним існуванням – без остаточного узгодження і ясності напрямку свого подальшого розвитку.
Отже, культура тилу – це не компроміс, а тривожно-напружене співіснування війни і миру.
Культура як єдність символу і ритуалу
Проста і водночас глибоко вкорінена у сучасний дискурс формула Віктора Тернера (Victor Turner, 1920–1983) визначає культуру як єдність символу і ритуалу. Символи ми розуміємо як умовні знаки, які надають смисл різним значенням однієї виразної – і найчастіше простої – форми (як, наприклад, хрест, прапор, писанка). Ритуали натомість впорядковують соціальні взаємодії на символічному рівні (взяти хоча б ритуали релігійних свят, дипломатичних стосунків, шлюбних чи похоронних церемоній), створюючи традицію як основу культури.
У культурі миру єдність символу і ритуалу є передбачуваною та стійкою. Хоча культура мирного життя постійно видозмінюється під впливом новостворюваних символів та відповідних ритуалів (як, наприклад, заснування нових світових премій або фестивалів), усі вони слугують лише розширенню культури, не зазіхаючи на її стабільність і поступовий розвиток.
У культурі війни єдність символів і ритуалів стискається і спрощується до «обслуговування» базових потреб існування та виживання. Символи війни радикалізуються задля виправдання агресії чи захисту, а ритуали насильства чи героїзму витісняють усі інші на периферію соціальної значущості. Культура розвитку, відповідно, звужується до потреб війни, завданням якої стає дестабілізація культури мирного часу.
Але що можемо ми сказати про культуру тилу, досі не зовсім зрозумілу? Передусім, мабуть, що у цій культурі єдність символів і ритуалів починає розпадатися. Символи мирного життя поступово втрачають свою «силу», а відтак перестають виконувати їм притаманну роль. Нові символи натомість ще не сформовані – або й створити їх неможливо. Через те, що дійсність тилу завжди залишається невизначеною, невизначеним залишається і її символічне відображення.
Так само старі мирні ритуали в культурі тилу втрачають свою переконливість і дієвість, а нові ще не мають усталеної форми – та й навряд чи можуть встигнути її випрацювати.
І все це вимагає від культури тилу нового складання. Саме тому культура тилу – це простір не лише суперечностей та тривожної невизначеності, а й нового формотворення у такому невизначеному просторі.
Отже, культура тилу – це зона, де символ і ритуал мають бути переформатовані й заново узгоджені.
Подвійна нормативність і розщеплення смислів
Не важко побачити, що у тилу одночасно діють дві – де-факто суперечливі – системи правил. З одного боку в гру вступає воєнна символіка і логіка мобілізації – як на індивідуальному, так і на соціальному, економічному та політичному рівнях: символіка та логіка дисципліни, жертовності або пасивного (чи активного) ухиляння від відповідальності.
З іншого боку, життя тилу якось мусить утримувати символіку і ритуалізацію мирного існування, яке вимагає дотримання логіки цивільних прав, потреб індивідуальності, багатозначних стандартів і моральних нюансів. І нас постійно бентежить або дивує просте, здавалось би, питання: як можуть люди в тилу не помічати або й зовсім іґнорувати наявність війни, яка буквально «висить у повітрі» над головами, які зайняті не лише буденними справами, але й усіма мирськими втіхами?...
І все ж постійно перебуваючи в тилу між цими двома культурами, людина починає втрачати звичні ціннісні орієнтири, хоч би якими вони для кожного з нас були. Те, що вчора здавалось неприйнятним, сьогодні стає допустимим і навіть цінним – і навпаки. Це породжує не просто розгубленість, а внутрішній конфлікт норм і базових ритуалів, покликаних стабілізувати внутрішню психологічну (та навіть і фізіологічну) рівновагу.
Адже у тилу один і той самий символ може мати кілька протилежних значень, бо символічні смисли стають суперечливими і нестабільними. «Нормальний» героїзм для одних одночасно символізує «покірну»» трагедію для інших. Але і трагедія ця з часом героїзується, тоді як героїзм трансформується у трагічне постгероїчне життя. Жертва ідеалізується і вимагає справедливого «відшкодування», але тоді виникає питання про його ціну, що несе у собі приховану небезпеку прагматичних маніпуляцій з боку оточення.
А найгірше – всяка правда втрачає свою силу і підміняється (часто цинічними) інтерпретаціями правдоподібності.
Усі ці прояви формують канву тилової культури, однаково незрозумілої як для культури мирного життя, так і для культури війни. І ми це бачимо, з одного боку, у стосунках із мирним світом (коли, наприклад, вперто повторюємо: вони, європейці, нас не здатні збагнути), а з іншого – у відомій проблемі ветеранів війни, для яких тилове життя нерідко стає чужим (а люди відчувають відчуженість до них).
Ті, хто пережив війну, і ті, хто її лише спостерігає з тилу, живуть поруч – але не в одному досвіді. І це створює специфічну тилову напругу між дійсним досвідним знанням і уявленням про знання, почерпнуте з досвіду.
Проблема тут доволі проста: досвідне знання, пов’язане з війною, легітимує винятки – ситуації і дії, непередбачувані або й немислимі в культурі мирного життя.
Мир, натомість, вимагає законів і загальнолюдського права, зневажених і попраних війною. У тилу ці два досвіди співіснують і створюють хронічну етичну напругу, коли тилове життя намагається втриматися у «подвійному стандарті».
Тому культура тилу – це простір, де мораль хоч і не зникає, але втрачає свою, необхідну для нормативного функціонування культури, однозначність. Це простір, де загострюється відчуття фальші, а тому підвищується моральна чутливість; де формується небезпечна «подвійна мораль», так охоче атакована з усіх сторін.
Отже, культура тилу – це простір, де інтерпретація стає постійним процесом, де норми більше не гарантують ясності і де цінності вимагають вибору.
Перехідний ритуал: завдання культури тилу
Серед багатоманіття ритуалів культури одним із найважливіших і найстародавніших є так звані «ритуали переходу». Вони нам добре відомі, бо їхня роль у сучасному суспільстві залишається незмінною: вони структурують соціальні системи.
Найпростіший приклад – ритуал релігійної літургії, у яку ми заходимо у різних мирський статусах (наприклад, високопоставленого керівника або безробітного) і опиняємося у просторі зовсім іншого статусу – однаково причетних мирян. Історично відомими є ритуали давньогрецьких містерій (Елевсінські містерії), що знаменували перехід між життям і смертю.
Особливо важливими, однак, є так звані перехідні ритуали (ритуали переходу), які слугують не лише символічному, але й дійсному переходу людини чи спільноти з однієї соціальної «ніші» у іншу. У більшості культур це ритуали ініціації дорослості (наприклад, завершення освіти, тобто матура), здобуття посад і титулів, інауґурації тощо.
Але якщо ми визнаємо тил як специфічний простір між війною і миром, то його головне завдання – створити власні ритуали переходу. Такий ритуал не може бути запозичений. Бо сучасна війна вже докорінно змінила не лише структуру досвіду, а й способи формування символіки та ритуалів.
Віповідно, ритуали культури тилу мають виконати подвійне завдання. З одного боку, вони не мають права знецінити значення і наслідки війни. А з іншого – не зробити війну вічною нормою компромісного існування. Тому ритуали тилу не можуть формуватися на основі ілюзії «як було раніше». Ба, більше: вони не можуть повністю стабілізувати культуру, оскільки норми тилового життя не здатні гарантувати ясності перспектив.
І хоча символи та ритуали культури тилу перебувають у постійному процесі формування, їхні опорні елементи вже проступають:
це – ушкоджене, але не позбавлене гідності тіло;
це – життя, що продовжується після розриву життєвої кривої;
це – мовчазне розуміння поруч із амбівалентною толерантністю;
це – повернення без досягнення повноти поверненого.
Форми ритуалів тилу теж лише намічаються: це ритуали свідчення і слухання – ритуали визнання втрат і нових здобутків, ритуали зміни ролей і навіть ідентичностей.
Отже, культура тилу має створити ритуали, які переводять суспільство з режиму виживання у режим відновлення життя.
Замість післямови
Саме культура тилу визначає, як можливий мир. Бо з припиненням війни припиняє існування її культура, а з настанням миру починають закріплюватися нові символи і ритуали. Але тільки культура тилу знає війну і ще не втратила складності мирного життя. А тому її завданням є створити необхідні для майбутнього миру перехідні ритуали.
Якщо культура тилу втримає себе і свій перехідний характер – вона стане основою миру. Якщо ж ні, то культура миру зазнає редукції до культури війни або ж скотиться у псевдомир.
Культура тилу – це простір, де вирішується «характер» майбутнього миру. І головна її загроза – спокуситися однозначністю і простотою, тобто втратити здатність утримувати складність.
Культура війни не може будувати світ. Культура миру не може його захистити. Лише культура тилу здатна зробити і те, й інше. Питання лише в тому, чи витримає її «перехідний характер» власну напругу.
Місто Львів, квітень 2026.
11.04.2026