Ігор МЕЛЬНИК

150 років тому, 29 березня 1864 року, в Народному домі у Львові відбулася перша вистава першого в Галичині українського професійного театру, заснованого товариством "Руська бесіда".

 

Це товариство виникло у Львові з метою пожвавлення товариського життя серед освіченого прошарку галицьких русинів. Ініціатором його створення став судовий радник, у майбутньому віце-маршалок Галицького сойму Юліан Лаврівський.

 

Установчі збори "Руської бесіди" відбулися 4 січня 1862 року (за Юліанським календарем 23 грудня 1861 р.) у Народному домі. Тоді зібралися 54 члени-засновники Товариства. Серед них: директор поліції Яким (Йоаким) Хоминський; крилошани митрополичого собору Св. Юра Іван Лотоцький, Андрій Дуткевич, Михайло Малиновський, Михайло Куземський, Йосиф Кульчицький; парох Успенської церкви Теофіл Павликів, парох церкви Св. Параскеви П’ятниці Яків Шведзицький; професори Львівського університету Яків Головацький, Ісидор Шараневич, Йосиф Делькевич, Франц Костек; надзвичайний професор Краківського університету Максим Іскрицький; професори гімназій: Михайло Осадца, Клим Мерунович, Лукіян Лаврівський, Пилип Дячан, Євген Згарський, Іван Браник, Лука Цибик, Маркіл Попель, Петро Левицький; судові радники Юліан Лаврівський, Михайло Качковський, Валерій Хоминський, Василь Сембратович; директор головної школи Филимон Юркевич; шкільний інспектор Яків Кульчицький; нотар Антоній Павенцький; адвокат Павло Лисинецький; редактор часопису "Вечерниці" Федір Заревич; журналіст Венедикт Площаньский; міські та крайові урядовці Григорій Білиньский, Адольф Решетилович, Андрій Сохацький, Юліан Кімакович, Іван Стотаньчик; фінансові службовці Михайло Косак, Лев Созаньський, Іван Шелестак, Денис Сінкевич; директор табули при крайовому суді Олександр Беринда-Чайковський; правники Гнат Карпінський (видавець байок, псевдонім – Ігнатій з Никлович), Теофіл Савчинський; власник кам’яниці Яків Савчинський. Головою товариства обрано Юліана Лаврівського.

 

"Руська бесіда" була касиновим (клубним) товариством, яке влаштовувало літературні, музичні та танцювальні вечори, концерти, бали та забави, лекції й урочисті академії. Одним із завдань стала організація театру. Ще 1861 року Ю.Лаврівський написав до газети "Слово" статтю "Проект до заведення руського театру у Львові", у якій зокрема писав: "Коли хочемо, щоб наша мова процвітала на полі поступневого розвитку, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові". На його думку, "театр учитиме історії минулих, ясних віків, учитиме любити прадідну землю, збудить замилування до поезії й мистецтва".

 

Його підтримав митрополит Григорій Яхимович (1792–1863). Спочатку звернулися до Галицького сойму, щоб один день на тиждень у Скарбківському театрі у Львові виділявся для вистав руською мовою. Коли це не дало сподіваного наслідку, вирішили створити професійний театр при "Руській бесіді". Товариство створило окремий театральний комітет, до якого увійшли Юліан Лаврівський, літератор Євген Згарський, архітектор Сильвестр Гавришкевич. Комітет став збирати пожертви на заснування театру і шукати для нього керівника.

 

 

У січні 1864 року директором нового театру став галичанин Омелян Бачинський, який тоді працював у театрі в Житомирі. "Виділ Р. Бесіди заключив с Бачиньским таку умову, що Бачиньскій має зорганізовати театральну дружину і управляти нею, а за тоє, кромі визначеной місячной платні от Р. Бесіди, побирати 50% із доходів кождого представленя. Бачиньський заангажував кілька початкуючих сил жіночого персоналу, а решта задачі виповняти мали на разі переважно академіки і другі охотники. Новозаангажовані на руску сцену артистки були слідуючі: Контецка, Вікентія Лукасевич, був[ша] артистка польской сцени, Смоліньска, Клитовска і Богданівна, а з дилетантів-академіків заявили свої безкористні услуги: Лазовскій, Сирончковскій, Анталь Вітошинскій, Лонгін Бучацкій, Качела, Калитовскій, Юрчакевич, Нижанковскій і Кобилянський", – писав Іван Біберович у своїй "Історії основаня і розвою руско-народного театру в Галичині", виданій в Коломиї 1904 року. Жіночою частиною трупи керувала Теофілія Бачинська – дружина директора.

 

У своїй статті про театр (в "Історії української культури", виданій 1937 року під редакцією Івана Крип’якевича) Стефан Чарнецький писав: "Святкове відкриття театру було призначене на 29 березня 1864 р. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві. Відслужив її крилошанин Михайло Куземський, пізніший холмський єпископ; співав хор вихованців. Успенська церква була повна народу, особливо львівської та замісцевої інтелігенції. Після 7-ї години вечора зал "Народного дому" заповнився по береги. Публіка сиділа у святковому настрої. О годині пів до восьмої з’явилися намісник Галичини, доктор Менсдорф, та чимало військових, світських і духовних достойників, котрі позаймали перші ряди канап. За хвилину заграв оркестр під батутою Лейбольда-Шмацяжинського, а коли завіса піднеслася вгору, на сцені стояв гурт святково прибраних дівчат і хлопців, а посеред них вийшов наперед академік Лонгін Бучацький (пізніший радник Найвищого трибуналу у Відні й добродій "Рідної школи") та виголосив пролог, написаний спеціально на відкриття театру Омеляном Огоновським. Від цього вірша ще сьогодні віє духом відродження, свіжості, молодої непохитної віри, а в той день він мусив ще сильніше промовляти до сердець приявних. Згадуючи у вступі про наше пробудження, про перебуті злидні, автор переходив до заснування театру на те,

"Щоб до життя, то єсть до спільних діл,

При цім огниську дух наш ся загрів!"

А ось що думав Огоновський про завдання і значення народної сцени:

"Най, отже, буде ся народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая Муз святиня сповіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів сих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!"

Пролог зробив незвичайно глибоке враження. Оркестр заграв державний гімн. Намісник підвівся, а тоді в глибині піднеслася друга завіса, й на екрані з’явився відбитий образ цісаря Франца Йосифа І укладу Корнила Устияновича. Діти, перебрані за янголів, вітали цісаря. Завіса спадала при невмовкаючих оплесках. Оркестр заграв "Симфонію" Михайла Вербицького, й почалася вистава 3-дієвої мелодрами "Маруся". Була це перерібка Ол. Голембійовського з повісті Квітки-Основ’яненка, з музикою В.Квятковського — директора оркестру Волинського дворянського театру. Між окремими діями оркестр виконав увертюру з "Гальки", увертюру Тітля, коломийку Тимольського та арію з опери "Аттіла" Верді.

Вистава "Марусі" перевищила всякі сподівання. Гра акторів випала прегарно. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю.Нижанківський, Сероічковський, Кобилянський і ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було розхоплено за один день, театр за кілька днів повторив виставу "Марусі"".

 

Під керівництвом О.Бачинського театр "Руської бесіди" поставив у Львові від 29 березня до 21 липня 22 вистави. З оригінальних українських творів грали "Марусю" та "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ’яненка, "Наталку Полтавку" та "Москаля-чарівника" І.Котляревського, "Назара Стодолю" Т.Шевченка, "Покійника Опанаса" А.Янковського, "Бувальщину" А.Вельсовського, "Кум-мірошник або Сатана в бочці" В.Дмитренка. З галицьких авторів поставили лише п’єсу "Опікунство" Рудольфа Моха. У перекладах з польських авторів грали драми "Верховинці" та "Майстер і челядник" Юзефа Коженьовського, "Козак і мисливець" І.Вітошинського із музикою М.Вербицького, "Сватання на вечорницях". З французької переробили оперетку "Адам і Єва".

 

Після Львова театр гастролював у Коломиї, Станиславові, Чернівцях і 10 жовтня повернувася до Львова. Наприкінці 1864 року виїхав на гастролі до Самбора та Перемишля. Репертуар поповнювався новими п’єсами. Звилося більше перекладів, зокрема драм Коцебу, Пушкіна, Вебера, Анчиця.

 

Кость Левицький згодом писав: "Побіч артистів із звання горнулась до нашого театру академічна молодь, щоби жертвувати свої сили для розвою рідної штуки драматичної. В краю було одушевленє велике, бо тодішні Русини зрозуміли, що живе народне слово, голошене прилюдно зі сцени, причинить ся значно до оживлення духа народного, побудження до праці для народу і скоршого розвою наших народних сил.

З початку був наш театр під управою "Молодої Руси" (українофілів) та всякі оповістки видавалися "кулишівкою" (фонетичним правописом). Опісля вступив до управляючого комітету на місце Климковича учитель Клим Мерунович і тоді стара партія взяла була театр в свої руки та уживала етимольоґічного правопису (знамя партійне в тім часі!). Але в недовгім часі українофіли знова взяли у свої руки "Руську Бесіду" у Львові і театр.

До зображення настроїв в народі, — в р. 1866 може причинитись подія, яка відогралась в Соймі галицькім в дні 24. квітня 1866, при нагоді нарад над внеском п. Юліяна Лаврівського про ухваленнє краевої субвенції для руського народного театру під зарядом "Руської Бесіди" у Львові. Внесок сей попирав п. о. Лозинський, та між иншим зацитував з Мірабо: "Всьо можна простити, неконсеквенції ніколи", — бо єсли руський нарід бере участь в тягарах, то й до користей право має... Але п. Зибликевич зі страшним завзяттєм виступив проти признання підмоги на руський театр, бо, як казав, се буде жерело, до сіяння незгоди і ненависти, та закінчив свою промову словами: "Dla Rusi wszystko – jak się objawi Ruś prawdziwa, lecz dla partyi, która się dziś Rusią mieni, nic! To jest moje hasło..." Наслідом сього зголосив ся до слова селянин п. Демків та сказав у відповідь п. Забликевичеви: "Як польський театр єсть жерелом польської народности, так і руський єсть жерелом руської народности... а посла Зибликевича прошу, аби прийшов на нинішний вечір, хочбим сам мав білет заплатити, — а я єсьм певний, що посол Зибликевич, якби ходив на руський театр, Русином заразби ся став. Не дивувавбим ся, по правді сказавши тому, що декотрі панове суть Поляками родом з роду і суть противні Русинам, але дивую ся тим, котрі були Русинами, а тепер перейшли на Поляків, не тримаються нічого і проти Русинів ворогують, — то не єсть красно!" (Левицький К. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 87, 88).

 

Через брак коштів відбувалися часті суперечки між О.Бачинським та керівництвом "Руської бесіди". Влітку 1867 року трупа гастролювала у Тернополі, на знаменитому ярмарку в Улашківцях, Станиславові та Стрию. У жовтні О.Бачинський розпустив свою трупу і разом з дружиною та кількома акторами, музикантами, гардеробом і декораціями подався за Збруч до Кам’янця Подільського, де йому обіцяли керівництво місцевим театром.

 

У 1868 році в Народному домі у Львові відбулося кілька аматорських вистав, які організував колишній член театральної дружини О.Бачинського Юліан Нижанківський. 1869 року зібрався новий театр "Руської бесіди", який очолив Антін Моленцький. Він керував театром до 1873 року. На ці роки припадає боротьба за театр між народовцями і "старорусинами", яким належала управа Народного дому. Вони надавали для театру безкоштовно великий зал, натомість вимагали змінити репертуар і мову вистав. "Але представлення, давані ламаним язиком, не притягали руської публіки, особливо молодіжі, перенятої гарячим українофільським духом, а надто стягнули ще на театр крики польських газет, що театр пропагує московщину. Крики ті найшли відгомін в виділі крайовім, котрий в мисль ухвали соймової мав давати на руки «Руської бесіди» субвенцію для руського театру. Виділ краєвий почав отягатися, і, щоб справдити властиву донеслість тих криків, виделегував з-поміж себе т. зв. «надзираючий комітет», котрий мав бути на всіх представленнях і пильну­вати чистоти руської мови. Та тільки ж воно не дійшло до того, бо театр, давши всього 18 представлень, виїхав зі Львова", – писав про тодішній театр Іван Франко у статті "Руський театр в Галичині", яку можна знайти у 26 томі зібрання його творів (С. 371).

 

З 1869 року завдяки Ю.Лаврівському театр "Руської бесіди" став отримувати щороку грошову субвенцію від Галицького сейму у розмірі 3000 рейнських гульденів (золотих ринських).

 

Степан Чарнецький писав: "У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, правдиве назвисько якої було Рожанковська. Вона до кінця 1880 р. вела директуру, що записалася як краща доба в історії розвитку театру. Театр набирав ясного обличчя, ставав справді українським, хоч щодо репертуару бував часто лише блідим відбитком польського театру. Романовичка, родом галичанка, яка перебувала деякий час на Наддніпрянщині з Ом. Бачинським, була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені. Вона передусім доповнила дружину, до складу якої входили такі сили, як Марійка Романович, дві Камінські, Семків, Висоцька, Ляновська, Наторський, Стефурак, Душинський-Коралевич, Стефанович, Людкевич, Маньковський, Кумановський, Вітошинський, Йосифович, опісля – Волович, Гриневецький, Біберович, а в першій половині 1875 р. – Марко Кропивницький та Плошевський. Із кількома наворотами були гарні польські співаки Лясковський і Карпінський, а капельником був Айзенбергер...

Кропивницький грав багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, та довго не витримав в умовах галицької нужди й повернувся на Наддніпрянщину, де йому судилося відіграти визначнішу роль в історії розвитку українського театру. Як драматичний автор Кропивницький зв’язався з галицькою сценою тривкіше. Тут виставляли його твори "Актор Синичка", "Пошились в дурні", "Невільник", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай", "Перехитрили", "Пісні в лицях", "Вій", "Доки сонце зійде...", "Дві сім’ї".

В театральній дружині Теофілі Романович були два підприємчиві артисти: Іван Гриневецький і Іван Біберович, то їм опісля віддала театр "Руська Бесіда", котрий вони знаменито провадили в рр. 1881–1889"".

 

На той час Галицький сейм підвищив для театру субвенцію до 4000 золотих ринських, а пізніше й до 7 тисяч.

 

Іван Біберович

 

Іван Франко позитивно оцінював діяльність нової дирекції: "Коли вкінці пані Романович, одружившись з п. Коралевичем, ураз із своєю сестрою покинули сцену, «Руська бесіда» повірила дирекцію панам Біберовичу і Гриневецькому, котрі і досі її провадять. Театр руський панів Гриневецького і Біберовича в те­перішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціальними театрами, які коли-небудь у нас були. Режи­сером єсть п. Гриневецький, чоловік не тільки таланови­тий, але посідаючий зовсім поважне фахове образування. За його старанням кожна штука появляєсь на сцені добре вистудіювана і старанно виконана, що з похвалою підно­сить навіть львівська польська печать, котра послідніми часами – треба признати – ніколи вже не виступала во­рожо проти жодного з руських театрів. Декорації, хоч не дуже багаті і пишні, вистарчають аж надто для маленької сцени і неперебірчивої публіки провінціональної; костюми, особливо народні, переважно добрі і вірні; мова чиста і поправна, не виключаючи й акценту, котрий кожному нерусинові, звичайно, дуже великі чинить трудності. Працю ту признав сойм крайовий, підвищаючи перед роком запомогу о 1000 зр. Дальшим кроком в розвої театрального діла у нас єсть відновлена перед роком думка Лавровського — оснувати у Львові постійну руську сцену. Чи і коли-то ми її діждемся?"

 

Іван Гриневецький помер 1889 року, і театром керував далі (до 1892 року) Іван Біберович самостійно. В ті часи до театральної дружини належали: Степан Стефурак, Кость Підвисоцький, Владислав Казимир Площевський, Данилович, Санецький, Осипович, Кожикевич, Тит Гембицький, А.Стечинський, Лясковський, Михайло Ольшанський, Новицький, Курманович, Ольховий, О.Підвисоцька, Танська (Осиповичева), Пясецька, Стефуракова. Належали до театру "Руської бесіди" й поляки: Пясецький, Карпінський, Лясоцький, Клішевський, Ольшанський.

 

 

Справжньою зіркою галицької сцени стала Іванна Біберовичева (дівоче прізвище – Коралевич, сценічний псевдонім – Ляновська, 1861–1937). Вперше вона стала виступати в масових сценах у театрі "Руська бесіда" 1874 року, коли директором була Теофіла Романович. Багато навчилася вона від Марка Кропивницького. У 1879 році Іванна вийшла заміж за Івана Біберовича. Вона грала ліричні, драматичні, комічні ролі. Як писала тодішня преса, у неї "є всі без винятку сценічні дані а саме: принадна фігура, чарівна зовнішність, а при цьому справжній талант". Поляки порівнювали Біберовичеву з видатною польською акторкою Геленою Моджеєвською.

 

 

Після 1892 року Біберовичі залишили професійну сцену й перебралися до Коломиї. Іван працював касиром в "Щадничій касі", Іванна займалася домашнім господарством і виховувала трьох своїх дітей. Ще вони грали у місцевому аматорському театрі – "Першому літературно-драматичному товаристві імені Г.Квітки-Основ’яненка".

 

Тим часом у Львові виділ "Руської бесіди" сам вирішив керувати театром, призначаючи управителів, які за 7 років мінялися 13 разів. Врешті-решт самостійним директором став Іван Гриневецький-молодший, який був небожем спільника І.Біберовича. Та він не витримав на цій посаді більше року. У 1901–1904 рр. директором був Михайло Губчак.

 

Степан Чарнецький писав про той час: "За останній десяток років вся здорова громадська думка зрозуміла, що з нашим театром діється зле, а тому звернулася проти "Бесіди" та її способу опікування над єдиним українським театром у Галичині... Зрозуміла це вкінці й "Бесіда", зрозуміла й те, що справа театру є на хибній дорозі, й постановила з тієї дороги звернути. До ведення театру вдалося приєднати відомого діяча з Наддніпрящини Миколу Садовського, який приїхав до Галичини з артистом Северином Паньківським. Слідом за ними приїхала й Марія Заньковецька. Таким чином, керму львівського театру обійняла людина, що її доцьогочасне життя й діяльність творили світлу сторінку в історії українського театру. Там, на Наддніпрянщині, вніс він на сцену свіжий подих широких херсонських степів, де він зжився з народом, якого полюбив усім своїм серцем і якому вірно прослужив на сцені все своє життя... Як режисер Садовський був неоціненний. Говорив залюбки, що режисер у театрі те саме, що влада в державі. Він вимагав на сцені безоглядного послуху, без якого не вірив в успіх праці... Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. "Бесіда" віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу – то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав...

Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри".

 

У воєнні роки театр "Бесіди" не функціонував. Натомість Лесь Курбас організував "Тернопільські театральні вечори", Микола Бенцаль – "Новий львівський театр", участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди». У Станиславові створено "Український Чернівецький театр", а у 1919 році – Державний театр ЗО УНР під проводом Йосипа Стадника.

 

Після війни, за польської влади театр "Бесіди" відродили у Львові Бронислав Овчарський та Олександр Загаров. Але у липні 1924 року товариство "Руської бесіди" через брак коштів відмовилося від дальшої опіки над театром і він припинив своє існування.

 

 

29.03.2014