Про кого ж і згадувати у Страсну п’ятницю, як не про Карла-Йозефа Цумбруннена? А спогади – це така нендза, що дай їм тільки завестися, то заведуть тебе куди завгодно. Наприклад, у 2001 рік. Бо саме тоді моєю увагою заволоділи чутки про наближення до України якось пов’язаного з Антоничем нового роману Андруховича. Ну, як чутки: просто Юрко написав із далекої, проте місцями схожої на Карпати Пенсильванії, що працює над романом, у якому на читача вже чекають і весни дванадцять обручів, і як не лемки, то гуцули, і, звичайно, гори, наші безжально загиджені гори, де, щоправда, досі ближче до сонця, але й до корчми на місяці теж.
Точніше, не працює, а працював – і був змушений перерватися, бо у нас тут тим часом сягнула кульмінації акція «Україна без Кучми», на тлі якої вигадування кульмінації для власного роману видалося йому – Юркові, а не Кучмі – заняттям надто прісним і майже позбавленим сенсу. Розв’язка акції, коли у день народження Шевченка київські «правоохоронці» заходилися бити й кидати за ґрати юнаків і дівчат тільки за те, що ті розмовляли українською, мала надто символічний вигляд. Влада виразно – кийками і кайданками – натякнула нам: з розхристаною багатовекторністю 90-х буде покінчено, єдино правильний вектор руху в майбутнє нарешті обрано, і він, цей вектор, вам, національно озабочєнним, до смаку не припаде.
Добре пам’ятаю свій тодішній стан і впізнаю його, перечитуючи сьогодні перевидані «Дванадцять обручів». І в цьому немає суперечності: хоча романні події розгортаються наприкінці 90-х, а викрадення і вбивство Георгія Ґонґадзе, «касетний скандал» і поразка «України без Кучми» приголомшили нас на початку 2000-х, однак заднім числом, у процесі писання, спричинений ментовсько-кримінальним «закручуванням гайок» розпачливий настрій автора не міг не проникнути в роман. Через три роки дійсність виявиться не аж такою чорною, а навіть навпаки – помаранчевою, але в 2001-му мало не кожен у нашому колі міг повторити за Карлом-Йозефом Цумбрунненом: «Мені здається, безповоротно завершується найщасливіше в історії цієї країни десятиліття».
Ще гостріше цю зміну відчув інший персонаж роману Артур Пепа, і вона йому також здалася безповоротною: «щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду згущення темряви й холоду». І це, до речі, чи не єдина на весь роман цілком серйозна фраза в стосунку до Пепи, якому загалом у «Дванадцяти обручах» відведена роль блазня, озброєного не лише щербатим мечем, а й шекспірівськими п’ятистопними ямбами.
Повертаючись до 2001-го. Влітку закінчилась Юркова американська стипендія. Я підскочив на зустріч до Івано-Франківська. Не було ясно, що саме, але було ясно, що треба щось робити. У підсумку (на той момент за активної участі Володі Єшкілєва) ми зробили центральноєвропейський літературний часопис «Потяг 76». Влада розвертає Україну на Схід? То ми, цитуючи Маланюка, поїдемо «на Захід… на Захід… на Захід». Така була ідея. Втілити її вдалося наступного 2002 року, і в тому першому числі «Потяга» був – під назвою З «Нового роману» – опублікований розділ про Антонича. До окремого видання «Дванадцяти обручів» залишався ще цілий рік.
І от питання, відповіді на яке я дотепер не маю. У журнальному варіанті цей розділ дослівно вирваний із романного контексту. Ні з того ні з ового перед нами раптом постає не відомий зі скупих спогадів боязкий, хворобливий і бездоганно вихований хлопчик-відмінник, а якийсь подвійно вигаданий enfant terrible на кшталт французьких проклятих поетів або, скажімо, когось із радикальних американських бітників, що їх Андрухович перекладав паралельно з писанням роману. У не менш вигаданому листі Бруно Шульц про цього Антонича пише: «Дрогобич уже здригнувся неодноразово від його диких витівок… ціле містечко збульверсоване, а так званий establishment просто-таки обсирається від лютого безсилля». Чи міг такий образ Антонича зачепити, обурити і всіляко збульверсувати людей, які знали, що у своєму звичному земному житті він був зовсім інакшим?
Міг і збульверсував. Але чому цього не сталося після публікації в «Потязі 76»? І чому це сталося щойно після виходу друком повного тексту роману? Адже в романі – на відміну від часопису – цей Антонич врівноважений ще двома: якнайшляхетнішим стареньким професором і невідомим кучерявим хлопчиною. Старенький професор – це той Антонич, який, за легендою, у 1937 році не помер і дожив до наших 90-х. Кучерявий хлопчина – це той Антонич, який у 1937 році все-таки помер, зате відтоді приречений на вічне повернення. Кому не до вподоби «анфан террібль», той може вибрати собі одного з двох інших.
Крім того – чи радше передусім – навіть найнеуважніші читачі (а серед запеклих критиків «Дванадцяти обручів» були найуважніші) мусили помітити, як густо роман пересипаний антоничівськими цитатами. Яку функцію вони виконують? Очевидну: формують сюжет. Від запрошення в корчмі на місяці горілку пити до любощів на цвинтарі завмерлих авт – «хоч куди повернешся, цей Антонич». Як уже прямо зізнається автор, «Дванадцять обручів» – це не роман про Антонича, це роман про його вірші і «їхнє співіснування з нами, в нашому тут і тепер». То з якої причини сюжетна реалізація справжніх, а не вигаданих метафор справжнього, а не вигаданого поета, якого і Андрухович, і його критики називали улюбленим, так непримиренно розбурхала «галицьку передову громадськість»?
Не знаю. Знаю натомість, що поляки двадцять років тому заснували Центральноєвропейську літературну премію Angelus і, не образившись за Шульца, відразу ж присудили її саме Юрію Андруховичу і саме за «Дванадцять обручів». І ще знаю, бо бачу на власні очі, що нове видання роману вже не супроводжується в Україні скандалами, а супроводжується змістовною дискусією, як-от між автором і Данилом Ільницьким, які можуть не погоджуватися один з одним, але зберігають доброзичливість, безмежно далеку як від давніх українських конфліктів, так і від новітніх українських срачів.
Закінчуючи. Що б це був за роман Андруховича, якби в ньому не знайшлося місця для Орфея? У «Дванадцяти обручах» Орфей, зрозуміло, з’являється як Карл-Йозеф Цумбруннен. Гарно би було поміркувати, чи є в такому разі Рома Воронич Евридікою, чи багато спільного у Душмана і Шухіра з менадами і чи ритуальне принесення Цумбруннена у жертву в Страсну п’ятницю має якесь особливе значення. Чи не має, бо все ж у неділю він не воскрес?
Було би гарно, але буде не про це. Як сказано в анотації до нового видання «Дванадцяти обручів», «цей культовий карпатський роман донині зберіг актуальність». Схоже, що найбільшою мірою він її зберіг якраз завдяки Цумбруннену, завдяки його ледь відстороненому, а тому тверезішому погляду на Україну. Звісно, деякі змальовані в його листах українські реалії вже, на щастя, відійшли в абсолютне минуле. Деякі, на жаль, не відійшли. Ще деякі не з нашої вини повернулися: «Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло». А є в епістолярному доробку Цумбруннена і така фраза: «Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє».
Що ж, ми витримали. Гляди тепер, Карле-Йозефе, не підведи. Не поведися з нами так, як ми колись повелися з тобою.
10.04.2026