Початок теми – «Поява міст і містечок на землях Галицької Руси XIV-XV ст.»
Володарем Ряшева у давнину був король Галичини та Володимирії Данило Романович. У 1349 р. руський город перейшов під зверхність короля Казимира ІІІ. Розбудований у XIV–XV століттях німецькими колоністами, Ряшів на ХІХ століття був повністю полонізований. Нині завдяки Йосипу Пеленському можна пригадати колишню історію міста як частину історії України-Руси.
Ряшів (Rzeszów), що постав у долині ріки Вислок, вздовж якої пролягав один із давніх комунікаційних напрямків на Краків, став першим руським містом, який отримав маґдебурзьке право. Ця подія вирішила всю його подальшу долю. Надання Ряшеву прав самоврядування збіглося в часі з отриманням такого ж привілею Львовом.
Згодом місто зайняло важливе місце у системі торгівельного обміну між Сходом і Заходом: польський король Казимир ІІІ дозволив купцям із Руси везти товар саме через Ряшів, оминаючи Сандомир. Реконструкція шляху ХІІ–ХІІІ століть з найбільшою правдоподібністю спирається на пізніші джерела XV–XVІ ст. і, очевидно, на докладну мапу галицького краю, виготовлену для військових потреб на замовлення віденського уряду у 1779-1782 рр. Фрідріхом фон Міґом (Friedrich von Mieg).
Львівський дослідник Микола Кобилецький припускає, що Ряшів міг отримати властиве маґдебурзьке право десь приблизно 1315 року за правління галицьких королів братів Андрія та Лева ІІ Юрійовичів, про що є згадки у пізніших привілеях, де Ряшів характеризують як укріплений населений пункт “opidum Rzeschouiense” (латинський термін, який стосується німецьких колоністів). Та цей факт мало переконливий у загальній тенденції міської колонізації західних земель Руси.
Привілеєм від 19 січня 1354 року король Казимир ІІІ надав Янові Пакославовичеві “се місто з цілою волостю” (часто вживано назву distictus Rzeschowiensis) “в кордонах здавна усталених” в Руській землі і признав Ряшеву «німецьке право». Ян, син Пакослава, власник Строжиськ, став повноправним “паном на вічні часи”. Свідоцтво про творення нового міста було писано в Кракові у присутності свідків: воєводи Івана, каштеляна сандомирського Вілчка, каштелянів – люблінського Євстахія та малоґойського Станіслава, підкормчого Андрея, войського краківського Пьотра й інших гідних осіб. Лист власноручно написав Збіґнєв, канцлер краківський.
У привілеї Казимира ІІІ з 1354 року до дрібниць обумовлено нові набутки Яна Пакославича: поля, сіножаті, саджавки, ліси, бори, гаї, діброви, чагарники з правом полювати і всі “добра на землі та під землею”. Чітко вказано межі Сандомирської землі з граничними знаками у селі Дуброва, а з другого боку подібний знак розміщувався у селі Лежайсько, яке належало до Ярославської волості, аж до замку Чудець на півдні. На цьому просторі Ян Пакославич і його нащадки мали повноту правосуддя, волю закладати нові поселення та побирати різні мита як від піших, так і від возів. А щоби місто могло краще “відновитися і розвиватися” увільняє всіх його мешканців од судів воєводських і каштелянських. Приєднанні силою зброї нові маєтності далі супроводжувалися винятковим спадковим правом польської знаті. Ян Пакослав зі Строжиска став називатися Ряшівським, а його нащадки – розпоряджатися власним майном. До речі, з родини Ряшівських походив львівський арцибіскуп, який 1411 року очолив католицьку катедру, що була в 1414-му перенесена з Галича до Львова.
Ян Пакослав після отримання локаційного привілею на створення міста зіткнувся з проблемою вибору місця для нього. Йому довелося в наявній ситуації творити новий осередок поблизу лісового пагорбка. Закладене ядро дало початок цілком відмінній структурі, базованій на принципах західного (німецького) містобудування. Біля локаційного Ряшева тривалий час продовжувало існувати поселення, що отримало назву Старе Місто (Staromieście) або Старий Ряшів (Antiqua Reschow) і впродовж століть залишалося передмістям.
Історики доводять, що Ряшів існував з ХІ століття, а питання, ким саме був заснований, відносять до дискусійних. Наприклад, польські дослідники пишуть, що землі між Сяном і Вислоком були приєднанні до Руси після подолання їхньої пястовської належности до Польщі.
По обох берегах Віслока лежали два окремі городи Ряшів і Побитно, яке на мапі 1772 року засвідчене як Повітна (Powitna). Перший лежав на терені сучасного Старого Міста над допливом Віслока, річкою Прирва (Przyrwa), а другий – на протилежному боці ріки, що давало можливість контролювати переправу. Вигідне розташування Ряшева на лівому березі Вислока біля мальовничого вигину ріки, що витікає з Карпат на північ, саме біля міста змінює свій напрям на східний і впадає до Сяну, сприймалося українськими дослідниками як природня перевага, бо долини Вислока та Сяну творили своєрідне пограниччя між Польщею та Руссю. Король Данило 1256 року зустрівся в Тарнові з краківським князем Болеславом V (Bolesław Wstydliwy; 1226-1279), аби встановити межі володінь на відрізку Ряшів – Чудець. Іван Крип’якевич у праці “Галицько-Волинське князівство” ставив Ряшів поряд з Щебрешиним, Щекаровим, Верещином, Воїнем та іншими окраїнними поселеннями, а русько-польську межу до XVIII ст. вважав усталеною та дійсною як межу між Краківським і Руським воєводствами.
Спробу пригадати значення Ряшева у ранній княжій добі і “вияснити деякі темні місця” взявся Йосиф Пеленський, на той час професор польської гімназії у Ряшеві.
Літописні городи зводилися за однією схемою: характерна забудова базувалася на так званих городнях – зведені дерев’яні зруби, що охоплювали населений пункт по всьому периметру, всередині засипалися землею. Городище руського Ряшева за кілька століть було цілком знівельоване. Ніде не збереглося навіть слідів укріплень. У часі перед ІІ Світовою війною проводили земляні роботи, під час яких виявлено культурні пласти, що сягали кілька метрів товщини. Віднайдено значну кількість археологічних артефактів XII–XIV ст., але, на жаль, цей історичний матеріял не був використаний в наукових студіях. А давні фортеці Чудець і Стріжів (Стражів), на думку Йосифа Пеленського, могли слугувати вартівнями перед княжим Ряшевом.
На терені давнього Ряшева над річкою Прирва, тобто Старомістя, згодом розмістився двір Єнджеєвичів, а нині лежить парк міського шпиталю (поруч одна з вулиць донині називається Гродисько). Нині цей район становить одне ціле з рештою Ряшева, а ще на початку ХХ століття тут, на північ від центру сучасного міста, існувала окрема громада. Простір між новою та старою частинами міста займало поселення Руська Вєсь («Руське Село»), що мало окреме громадське самоврядування, а населення переважно складалося з українців. Цю промовисту історичну деталь використав Михайло Грушевський у своїй “Історії України-Руси”. Можна з певністю сказати, що давнє городище містилося саме у цій дільниці. Нині про нього нагадує лише потічок, що спливає до Вислока і своїм руслом окреслює лінію колишніх ровів.
Внаслідок утвердження влади польського короля Казимира ІІІ місійну діяльність поширила Католицька Церква, її провадили передусім чернечі ордени францисканців і домініканців. Латинська парохія у Ряшеві може сягати навіть руських часів Романовичів. Польська влада від самого початку спиралася винятково на католицький елемент, що був переважно німецького походження і зосереджувався винятково у містах. Згодом німці, опинившись у чужорідному середовищі, спольщилися і стали ядром польського міщанства у містах Галичини. Саме німецькі колоністи відіграли вирішальну роль в опануванні великих територій на схід від Вислоку та Сяну.
Про руську добу не маємо жодних документальних свідчень. З письмових джерел збереглося п’ять документів з XIV століття, які стосуються міста та родини Ряшівських (опубліковані в “Aktach grodzkich i ziemskich”). У книзі вищого суду німецького права у Краківському замку є згадки про Ряшів з 1465 року. Найстаріша ведена міська ряшівська книга датується 1571 роком. З цього можна зробити висновок, що перехідний період XIV–XV ст. мало висвітлений в існуючих джерелах, що збереглися винятково у польських архівах. При цьому варто зазначити: в історичних документах XV століття, що стосуються судових справ, згадуються численні українські імена.
Назва міста вживалася в історичних документах по-різному, тому в латинській транскрипції слов’янське слово могло читатись довільно: Rzazov, Rzissov, Rischov, Reschov, Ressovia, Rzeschow і т. д. Але слово навіть в такому вигляді відбиває основні звуки української назви Ряшів чи польської Жешув (Rzeszόw). Йосип Пеленський виводив саму назву від німецького слова “Reichshof”, себто дворище якогось Райха. Та це припущенння виглядає непереконливо. В українській топонімці збереглися чимало прикладів подібних назв – таких, як Рашків, Рашківці, Рашовичі тощо.
Станом на ХІХ століття місто було цілковито спольщене і на довгі роки забуте в українській історії. У міжвоєнний період тут числилося до 35 тисяч населення здебільшого польської та єврейської національности. Мізерна українська громада скадалася з так званих “заточенців”, себто вихідців з інших повітів, що мали тут службові місця, або звичайних робітників, новобранців військового гарнізону, які гуртувалися біля читальні товариства “Просвіта”. До ХХ ст. у селі Залісся (5 км на південь від Ряшева) існувала українська парафія. 1880 року, за переписом населення, у Ряшівському повіті було 540 осіб, які визнавали своє русинське походження, і при цьому нараховувалося 1860 осіб греко-католицького віровизнання.
З української присутності лишилися хіба острівці людності та чисто українські назви в селах Старонива, Волиця, Красне, Мединя, Лани, Бонарівка, Гвоздянка та інші. Був ще на кордоні топонім Наворота, згаданий у літописі, і в сучасній формі під польським впливом змінений на Пшевротне. Чимало місцевостей так само втратили свою первісну назву або були перекручені. Віровизнання – єдина ознака, що в умовах польської займанщини вирізняла місцеву людність. Ряшів і його повіт здавна належав до Перемиської єпархії УГКЦ, хоча з бігом часу кількісний склад населення змінився.
Сучасний Ряшів має типово “німецьке” планування, хоч і не найкращого зразка: в основі – прямокутний ринок з чиншовими домами і крамницями (так званий Ring), натомість ратуша міститься на одному з боків прямокутника. Сітка вулиць також ані не повна, ані прямолінійна зі всілякими відхиленнями від загального правила. І все ж план міста відповідав головним вимогам до галицьких міст, що переходили на самоврядування на маґдебурзькому праві. Першість у цьому вели німці, передусім купці, що широко впроваджували торгівлю та необхідний при ній інтенсивний грошовий обмін.
Галицьку державу здобули польські королі найманим німецьким військом і втримали потім німецькими залогами. У цій ситуації адаптація носіїв німецького права щодо колонізації новопридбаних земель першочергово грала на руку новим коронованим володарям. Починаючи з XIV століття, на Русь були привнесені готові форми міського порядку, також чимдуж були насаджені західні впливи, де аж до цього часу переважав вплив східний, навіть татарський (за Йосипом Пеленським). Подібно до міст, заснованих на маґдебурзькому праві в корінній Польщі, провідне становище займали німецькі родини. Згодом вони асимілювалися і повністю перейняли польський стиль життя. Своєрідний переворот відбувся і в техніці будівництва: замість дерева у зведенні фортифікацій та будинків був широко застосований камінь. Міста стають великими укріпленими опорним пунктами у часі війни. Але очевидний ренесанс європейського міста на західноукраїнських землях не міг бути корисним у своїх наслідках для місцевого населення.
ДОДАТОК
Про Йосипа Пеленського
Народився майбутній учений 31 грудня 1879 року в Комарні Рудківського повіту (нині Городоцького району) в родині міщанина-ремісника Гаврила Пеленського та його дружини Катерини. Після закінчення початкової школи продовжив навчання в Академічній гімназії у Львові, де, за споминами шкільного товариша Ярослава Гординського, відзначався природніми здібностями, але зазнавав матеріяльних нестатків. 1900 року (у 23-річному віці) склав гімназійний іспит зрілости. Проявивши особливий талант до малювання, розпочав студії в Академії мистцетв у Кракові. Його першими викладачами були професори Юзеф Мегоффер і Юзеф Унержиський. Виклади професора Яґелонського університету, консерватора й музеолога Маріяна Соколовського сприяли глибшому зацікавленню молодого студента архітектурою античності та середньовіччя, зокрема візантійського. Його об’ємна і фундаментальна праця “Halicz w dziejach sztuki średniowicznej” стала вагомим внеском у вивчення давньої архітектури, у якій вперше було узагальнено відомості про залишки церков на території Галича і впевнено охарактеризовано особливості мистецького напрямку. Восени 1914 р. мала відбутися габілітація Йосипа Пеленського на доцента Краківського університету, та події у Сараєво перекреслили сподівання на професорську кар’єру. На початку 1917 р. його обирають дійсним членом НТШ і заступником голови новоствореної Комісії історії мистецтва. 1919 року Йосипа Пеленського запросили до Кам’янця-Подільського, у нововідкритий університет. Згодом він повернувся до рідного містечка Комарна, де зайняв посаду управителя гімназії товариства “Рідна школа”. Йому остаточно замкнено двері до вимріяної університетської катедри (після окупації Східної Галичини Польщею українські професори були позбавлені можливості займати посади у Львівському університеті). Невдовзі Йосип Пеленський був переведений до гімназії у Ряшеві.
По закінченні ІІ Світової війни отримав науковий ступінь кандидата історичних наук, а у червні 1945 року був призначений на посаду старшого наукового співробітника Львівського відділення Інституту археології Академії наук УРСР. Упродовж кількох років він підготував до друку кілька монографій, які, втім, так і не побачили світу. Помер Йосип Пеленський 29 листопада 1957 року у Львові, похований на Личаківському кладовищі.
Література:
Гординський Ярослав. Мої гімназійні товариші // Ювілейна книга Української Академічної гімназії у Львові. Ч. ІІІ. Філадельфія-Львів, 1995.
Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віку. / Виданнє третє, доповнене. Київ, 1913.
Кордуба Мирон. Західне пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Том CXXXVIII-CXL. Львів, 1925.
Крип’якевич Іван. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984.
Кубійович В. Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1.1.1939. Національна статистика Галичини. Вісбаден, 1983.
Пеленський О. Ряшів, західна твердиня Галицької держави // Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. Т. І. Київ, 1928.
Encyklopedia Rzeszowa / red. Budzyński, Zdzisław. Rzeszów 2004.
Kotula Franciszek. Obwarowania Rzeszowa i rozwόj przestrenny miasta // Pięc wiekόw Rzeszowa XIV – XVIII w. Warszawa, 1958.
Kotula Franciszek. Tamten Rzeszów, Rzeszów 1997.
Kunysz Andrzej. Grodziska w wojewόdstwie rzeszowskim // Materiały i Sprowazdania Pzeszowskiego Ośrodka Archeologicznego. Rzeszów 1968.
Kunysz Antoni. W pradziejach i wczesnym średniowieczu // Dzieje Rzeszowa, Rzeszów 1994.
Kurtyka Janusz. Osadnictwo średniowieczne. Początki osady i miasta // Dzieje Rzeszowa. Tom I. Rzeszów, 1994.
Peleński Jozef. Geneza i rozwój pierwzsych kościołów. Kraków, 1907.
Słownik Geograficzny Krόlestwa Polskiego. Warszawa, 1885.
Wyrozymski Jerzy. Dzieje Polski piastowskiej (VIII – 1370). Warszawa, 1990.
21.09.2017