Наталя і Богдан ТИХОЛОЗИ

 

 

 

Липень 1941 року став фатальним для родини Франків: обірвалися життя Ольги Хоружинської-Франко та її сина Петра. Подробиці останньої смерті до кінця невідомі, але роль у ній радянських спецслужб не викликає сумніву. Натомість Тарас Франко під тягарем уваги всюдисущих «органів» прожив ціле життя.

 

 

Про складні взаємини родини Франків з радянськими спецслужбами всім небайдужим розповіли відомі франкознавці Наталя і Богдан Тихолози 24 травня ц. р. у Домі Франка (Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка).

 

 

Богдан Тихолоз: 

 

Наша розмова відбувається у рамках відзначення Міжнародного дня музеїв. Традиційно на цей день ICOM (Міжнародний комітет музеїв) обирає якусь тему. Сьогодні такою темою є «Музеї і суперечлива історія. Розповідаючи про замовчуване». Власне сьогоднішня зустріч – це і є розповідь про замовчуване, часом гостра, часом драматична, часом навіть драстична розповідь про суперечливу історію кривавого XX століття, про суперечливу історію тоталітарних режимів (зокрема, радянського тоталітарного режиму) і про історію доль родини Івана Франка, ширше кажучи родини Франків на кривавих, трагічних, драматичних перехрестях XX століття.

 

Наталя Тихолоз працює над книгою, дослідженням долі дітей Франка, а відтак – інших його нащадків. І часом вона віднаходить такі матеріали, які просто були закриті й нікому не доступні.

 

Так трапилось і цього разу. Знаючи про те, що родина Івана Франка, зокрема, родина його синів, Тараса і Петра, впродовж тривалого часу була під ковпаком радянських спецслужб, маючи про це попередню – опосередковану чи пряму – інформацію, ми вирішили звернутися до Служби безпеки України. Такі звернення бували й перед тим, але деякі документи просто не були ще розсекречені, тобто доступу до них не надавали. Але ми мали такі звернення, і звернення були ефективними. Насамперед я би хотів висловити вдячність Головному державному архіву Служби безпеки України за те, що нас почули, за те, що зрозуміли наші дослідницькі наукові наміри і удоступнили для нас ті матеріали, про які будемо вести мову сьогодні.

 

Тема сьогоднішньої зустрічі: «Таємне, що стало явним: документи родини Франків з архівів радянських спецслужб».

 

Наталя Тихолоз:

 

Іван Франко з дітьми (1902)

 

 

Очевидно, радянська історія найстрашніше, що могла зробити з долями дітей Івана Франка – це те, що вона не просто позначилася на їхніх життєписах, але також лишила дуже сильний і важкий слід у спогадах тих дітей. Іншими словами кажучи, фактично дуже добре працювала радянська пропаганда над тим, щоби сама візія тих дітей у суспільній свідомості була негативною. І треба сказати, що працювала дуже ефективно, тому що станом, скажімо, на початок 2000-х років, коли Інститут Івана Франка почав працювати над таким проектом, як «Франківська енциклопедія», і йшлося про укладання реєстру цієї енциклопедії, то ніхто навіть не ставив собі за мету ввести Франкових дітей як гасла для того, щоби висвітлити хоч в якийсь спосіб це питання. І власне в той період, на початку 2000-х років, в районі 2005-2006 років, я запропонувала, щоби там також були діти, які є авторами дуже гарних спогадів, і мають тексти, властиво наполягла на тому, щоби ввести їх принаймні в реєстр до «Франківської енциклопедії». І в цей період мені довелося переконувати редакторів енциклопедії, що це вартує. На що мені сказали: «Ну добре, але тоді Ви про них напишите». Я погодилась.

 

 

І, очевидно, звідси почалася історія мого дослідження родини Івана Франка, властиво дітей Івана Франка. Це триває більше 10 років. І перший дисонанс я помітила одразу, коли працювала над своєю кандидатською дисертацією і з прекрасною монографією Тараса Франка про Лиса Микиту, потім втрапила мені до рук його книжка про батька. Хто читав одне й друге, не може не помітити оцієї разючої прірви, яка є між цими двома текстами. Монографія про Лиса Микиту написана дуже жваво, це блискучий стиль, блискучий філологічний аналіз, дослідження генези, оперування дуже великим багажем знань із класичної літератури, різноманітні текстуальні паралелі, справді взірцеве філологічне дослідження. І коли читаєш книгу про батька, то постійно відчуваєш оце прокрустове ложе з літературознавства, що все обрубане, зайве забрано. Звідси я зрозуміла, що щось не в порядку. І коли написалася перша стаття про Тараса, я зрозуміла, що щось бракує мені, попри те, що ніби її затвердили і прийняли вже до друку. Для мене не було внутрішнього вдоволення в тому, тому що я бачила і відчувала, що є пазли в життєписі, які я не знаю, які не заповнені. І очевидно, коли ми сьогодні говоримо про ці документи, які дуже багато проливають нам сьогодні світла на багато сторінок, то мусимо сказати про дітей Івана Франка всіх.

 

Андрій Франко у шкільні та гімназійні літа

 

 

Перший – Андрій. Про нього сьогодні мова йти не буде, тому що його роки життя 1887-1913. Тобто, він помер ще за життя Івана Франка і властиво його історія обривається в 1913 році.

 

Андрій і Тарас Франки у дитинстві (1891)

 

 

Наступний син – Тарас. Для того, щоби було зрозуміло, про що сьогодні будемо говорити, ми мусимо провести всі хронологічні рамки. Це власне 1889 рік народження і 1971 рік. Життя Тараса пройшло на теренах України – як австрійської, польської і потім уже радянської. Йому судилася доля досить довга, до 1971 року. Мешкав він у різних місцях: у Станіславові, у Львові, зрештою в Києві, де й помер.

 

Петро Франко

 

 

Третій син – Петро Франко. Це відомий січовий стрілець, людина неймовірно багатогранна за своїми обдаруваннями. І якщо говорити та порівнювати його з Іваном Франком, то, напевне, він успадкував від батька власне оцю універсальність і всюдисущність. Напевне, сьогодні важко назвати ту галузь знань, в якій би Петро Франко не пробував себе і щось би не залишив, якийсь творчий спадок. Він і засновник «Пласту», і спортовець, і хімік, і письменник, і дослідник кулінарії, і автор 36 винаходів з переробки молока, і військовий діяч, і засновник авіації… і можна багато продовжувати про це. Постать найбільш загадкова, постать найбільш трагічна у долі Франкової родини. Це була, напевне, найбільша драма Франкової родини (після смерті Андрія), яку ця родина переживала і, очевидно, переживає до сьогодні.

 

Остання дитина – це донька, Аня Франко-Ключко, якій доля судила також довге життя – 1892-1988 роки. Але Анна Франко-Ключко в 1914 році вилетіла з оцього батьківського гнізда, будинку Івана Франка, і поїхала в червні 1914 року до Києва, і звідти вона фактично вже повернулась аж у 1917 році, не заставши батька в живих. Деякий час мешкала в Києві, вийшла заміж за лікаря Петра Ключка і з 1921 по 1939 рік мешкала на Закарпатті, в 1939 році переїхала до Відня. Зрештою, після арешту її чоловіка і його смерті вона виїхала до Канади, де мешкала і померла у 1988 році.

 

 

Тобто, Анна Франко-Ключко була для радянського суспільства іноземною громадянкою, емігранткою. Вона мала два приїзди в Україну – це був 1967 рік і 1971 роки. Це їй коштувало багато сил і здоров’я, бо дозвіл на приїзд у Радянську Україну не так легко було отримати і врешті-решт в 1956 році, коли такий дозвіл вона хотіла отримати, їй відмовили. І оскільки вона була іноземною громадянкою, то відповідно всі документи, пов’язані з Анною Франко-Ключко не зберігаються у Служби безпеки України, емігрантами займалася інша спецслужба.

 

Тут не можемо забувати і про дружину Івана Франка – Ольгу Франко-Хоружинську, яка ще мешкала в цьому будинку до 1941 року, яка після смерті Франка вийшла з психіатричної клініки, в яку вона була поміщена ще за життя Франка, і доживала віку власне тут. Чому я про неї сьогодні згадую також? Тому що, попри те, що Ольга Франко мала своєрідний діагноз і ніби всі знали про те, що вона хвора, за нею також велося стеження, і документи на неї також є в архівах радянських спецслужб. 1941 рік – це рік, яким обривається життя Ольги Хоружинської-Франко і яким, очевидно, обривається життя Петра Франка. Тобто, рік дуже складний, рік, рік війни.

 

Петро Франко і Тарас Франко під час Першої світової війни пішли на фронт. І коли вони повернулися сюди, з приходом радянської влади (власне оці 1930-1940-і роки), вони були помарковані клеймом буржуазних націоналістів. І от власне документ, який засвідчує те, що Ольга Франко, попри те, що була хворою жінкою, тут значиться, що вона «не вполне нормальный человек в психическом отношении, находится в окружении петлюровцев, членов УНДО и ОУН, которые», користуючись власне цією її хворобою, виманюють в неї гроші. Малося на увазі те, щоби Ольгу Франко, якій радянська влада дала пенсію в 1000 американських доларів, оскільки ці гроші використовує Ольга Франко для того, щоб підтримати свого сина Петра (націоналіста) і також Анну Франко-Ключко, яка мешкає в Закарпатті, оскільки в неї ТАКІ неблагонадійні діти, які не відповідають ідеалам радянського суспільства і перебувають у середовищі фашистів, а також «митрополита Шептицкого в Галиции», позбавити її цієї пенсії.

 

1941 рік дуже тяжкий. Починаємо з долі Петра Франка. 1941 рік став відправною точкою, точкою переломною. 17 липня 1941 року відійшла у вічність Ольга Франко. Але напередодні її відходу у вічність, 28 червня був арештований Петро Франко. Сьогодні ми до кінця не знаємо, що сталося з Петром Франком. Знаємо лише, що він в кінці червня був арештований і його повезли до Києва разом із Кирилом Студинським. Отут ніби стоять три крапки. Є різні версії: що по дорозі в поїзді при спробі втечі їх розстріляли; що під час бомбардування їх розстріляли. Офіційна версія, якою оперувала родина (бо скрізь згадується), – те, що Петро Франко загинув у 1943 році. Але цей документ, який викинули минулого року з московських архівів у соцмережі, вказує на те, що Петро Франко був арештований разом із Студинським за наказом Хрущова. І є резолюція Берії.

 

Петро Франко з дружиною Ольгою

 

 

Богдан Тихолоз: Я процитую: «Указаниями товарища Хрущова нами арестованы: Студинский, Франко [йдеться про Петра Франка], киевский артист Донец [оперний співак], националисты. В связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно, считаем целесообразным их расстрелять. ЦК КПУ такого же мнения. Прошу немедленных указаний».

 

Наталя Тихолоз:

 

На що це вказує? Це вказує найперше на те, що Петро Франко таки доїхав до Києва. І справді тут маємо свідчення деяких людей, зокрема, Полонської-Василенко, яка каже, що таки справді на початку липня вона бачила наживо Кирила Студинського у Києві. Тобто, це підтверджує те, що він там був.

 

Тепер, що стосується справи цього артиста Донця. Донець – це був дуже відомий на той час київський артист, співак оперного театру, який був арештований 2 липня. За 3 тижні до його арешту була відкрита справа на підставі численних доносів на нього, яка й дозволяла цей арешт. Арештований він був дуже культурно, як і Петро Франко (тобто, без загинання рук, без якогось там виводу). Тобто, він просто спустився в будинку неподалік від Оперного театру у Києві, в якому він мешкав, під’їхала автівка, мило поспілкувалися, він сів у автівку. І коли увечері дружина кинулася, де чоловік, вона вже не знайшла його сліду.

 

Чому я зараз розповідаю про Донця? Бо долі накладаються, і це є певним ключем для відкриття, можливо, якихось стежок Петра Франка, що сталося з Петром. Так, дослідники творчості Донця (а на Донця справа збереглася) говорять про таке, що Марія Едуардівна Донець, дружина, яка намагалася з’ясувати, де дівся чоловік, врешті-решт втрапила на прийом до Хрущова. І Хрущов їй буквально сказав таке, що Донець помер під час етапування з Києва до якогось пункту Х (очевидно, їх везли в Сибір чи в Уфу), у вагоні поїзда. І ще й з таким, як виявилось потім, блюзнірським коментарем, що останні слова Донця були (після серцевого нападу) про дружину. Тобто, хотів у такий спосіб зробити дружині приємне. Але, як виявилося, це була неправда. Дата смерті Донця у довідці, яку видалі Марії Едуардівні, була 10 вересня 1941 року. Але дослідники справи Донця говорять про те, що Донець був страчений 10 або 9 липня. Чому? Власне в цей період Київ готувався до відступу, і у Києві масово знищували архіви в цей час. Тобто 8, 9, 10 липня – це був пік знищення, спалення архівів, підчищання всіх справ, які тільки можна було. І саме тому в оцій телеграмі, яку тільки що ми бачили, йшлося про те, щоби знищити Петра, Студинського і Донця. Чому? Тому що вони не справлялися з такою кількістю людей, щоби їх евакуювати, вони не встигали їх евакуювати, бо не було місця. І власне на підставі оцих документів на Донця є підтвердження того, що Донець таки був розстріляний 9 або 10 липня. На цій підставі я схиляюся до того, що якщо вони проходили за одним документом, за одним дозволом… Чому цей дозвіл мав бути? Тому що на людей поважніших, на людей, які мали відповідний суспільний резонанс, потрібен був цей дозвіл.

 

Наступний документ. Ми намагалися віднайти, що сталося з Петром. Мусили бути «розстрільні списки». Якщо людину розстрілювали, то є так звані «розстрільні списки», де значиться прізвище. Ось є матеріали стосовно розстрілів за розпорядженням наркома [внутрішніх справ УРСР] Мешика під час воєнних дій 1941 року. Ось ця папка – це під час воєнних дій червня-липня 1941 року, тобто, те якраз, що нас цікавить. Папка, чесно кажучи, дуже моторошна, коли ти гортаєш ці сторінки – просто суцільні переліки людей, де навпроти кожного «расстрелять», «расстрелять». Десь один-двоє, яких не розстрілювали. Але я хочу звернути увагу на це: «Сообщаем, что из числа проходящих, указанным из списка лиц [ідеться про розстріляних осіб], около 4,5 тысяч человек, по данным 1-го спецотдела имеются уголовные дела только на 753». Тобто, розстріли у Києві 9-10 липня йшли з такою інтенсивністю, що не встигали заводити справи, що їх просто не було. І окрім цього документу, є ще й інші документи, які свідчать про те, що ці вищі партійні діячі просто відсилали своїм підлеглим вказівки завести справи. І термін виконання, наприклад, 10 днів. Обов’язково мають бути заведені справи. Вони не встигали їх заводити. Тобто, можливо, що справа на Петра і Студинського була не заведена. Хоча це моє припущення поки що.

 

Б.Т.: Йдеться саме про «розстрільний список». Не про справу, а саме про факт виконання розстрілу.

 

Н.Т.:

 

На цій підставі я сьогодні схиляюся поки що до того, що ймовірною датою смерті Петра Франка є 9 або 10 липня 1941 року. Тобто, все-таки очевидно, що він таки був розстріляний.

 

Крім того, треба сказати, що такі люди, як Петро Франко перебували під пильним стеженням «органів». І на таких людей заводилася справа, яка називалася «дєло-формуляр». Для заведення «дєла-формуляра» треба було специфічні обставини. «Діло-формуляр» заводилось не на будь-кого, хто просто викликав підозру. «Дєло-формуляр» заводилося на людину, на яку поступала вже достатня кількість доносів, і ці доноси були перевірені, їх було достатньо для того, щоби це «дєло-формуляр» відкрити. На Петра Франка також було заведене отаке «дєло-формуляр». Власне, в пошуках оцього «дєла-формуляра» ми звернулися в Службу безпеки України. Але замість «дєла-формуляра» Петра нам запропонували «дєло-формуляр» Тараса, тобто, те, що в них було.

 

«Дєло-формуляр» – це така сукупність документів, яка супроводжувала людину у всіх її мандрівках по життю. Тобто, переїздила людина з місця на місце – «дєло-формуляр» передавалося, як лікарняна карточка, з управляння в управління, тільки людина про це не знала. Там є відзначки, що такий-то слідчий здав, такий-то слідчий прийняв. Тобто, все дуже серйозно, без збою. Все було дуже чітко. І якщо, не дай Боже, був якийсь збій, то вже був переполох, і людина писала пояснення, чому.

 

Таке «дєло-формуляр» існувало і на Петра Франка. Звідки ми знаємо, що воно існувало? Через ці два маленькі папірчики, які можна взагалі не помітити, коли гортаєш цю справу. Ця справа складається з 4 частин: це докладна біографія; це окрема папка доносів агентів, які постачали цю інформацію; самі матеріали, які людина продукувала, і отаких невеличких довідочок. На цих довідочках подавали запити на оперативну розробку: чи людина перебуває в оперативній розробці чи ні. Якщо не перебуває, то ставився штамп, що свідчень немає і не проходить ні по якій справі. А якщо є, то тоді ставився штамп в кінці, на якому власне було відсилання до справи. І от тут є власне запит на Петра Франка, де пише: Петро Франко, рік народження, а на звороті – відсилання до справи, номер справи ДФ910, це є 3 січня 1950 року. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що дєло-формуляр на Петра Франка на 1950 рік існувало. Воно було таке саме, як на Тараса. Де воно є зараз? Поки що ми не знаємо, тому що принаймні на наш запит в Києві нам пояснили, що «у нас його немає». Виглядає на те, що так воно і є, що це правда. Але у справі Тараса Франка ми теж маємо деякі згадки про Петра. Тому сьогодні будемо говорити ще й про Тараса. Хоча для мене це теж є певною несподіанкою, що на Тараса ця справа була. Бо ніби власне образ Тараса Франка у суспільній свідомості…

 

 

Тут є люди старшого покоління, які ще пам’ятають Тараса Франка. Навіть коли я готувала до видання двотомник Тараса Франка, то десь якісь спогади туди втрапили, я їх вишукувала. Але коли я спілкувалася наживо з людьми, які його пам’ятали, то дуже багато відповідали, що він був дивакуватий. Оце слово «дивакуватий» мені не до кінція було зрозуміле. Я не розуміла, чому, що ж такого дивакуватого? І власне я намагалася зрозуміти, в чім дивакуватість. Врешті я аж тепер зрозуміла. Справа в тім, що над цією «дивакуватістю» образу дуже добре попрацювали радянські спецслужби. Власне період від 1944-го до 1954 року – це був цей період, коли сформували у громадськості, в літературознавців, в істориків, отого оточення Тараса Франка, оцю думку про «дивакуватість». І загалом почала поширюватись така думка, що, мовляв, діти Франка – це різні твори свого батька і не варто про них говорити. І звідси пішло затирання з історії. І потрохи витерли всіх.

 

І навіть, як на мене, блискучі спогади Анни Франко-Ключко. Я коли їх вперше прочитала, то була вражена і емоціями, які там є, і правдивістю, і відвертістю, і тим, що вона не боялася говорити про якісь драстичні теми в сім’ї. І власне ці спогади подавалися, якщо глянете радянську літературу, як необ’єктивні, неадекватні, спогади, в яких Анна забагато розповіла про себе, а не про батька. Хоча, як на мене, ці спогади є об’єктивними.

 

І власне ця справа-формуляр на Тараса Франка дала мені відповіді на ті питання, на ці пазли, які спочатку мені не вкладалися в життєву історію.

 

«Дєло-формуляр» на Тараса Франка було заведене 30 листопада 1944 року. Очевидно, десь у цей час було заведено більшість цих справ. Чому? Тому що це був уже період дуже активного приходу радянської влади після війни. Тобто, ще війна тривала, але вже ті частини України, які були відвойовані, почали брати під свій контроль і перевіряти усіх членів цього суспільства на приналежність, так би мовити, радянській владі. Тут власне маємо «дєло-формуляр» на Тараса Франка, відкрите 30 листопада 1944 року.

 

Причина відкриття справи: «Что он в период немецкой оккупации в 1941 году около шести месяцев работал корреспондентом профашистской газеты «Самостійна Україна» и «Станиславское слово», а также являлся членом профашистского Союза Украинско-Галицийских Комбатантов, по заданию которого проводил митинги среди населения по вовлечению молодёжи в Дивизию СС Галичина». Тобто, оцих епітетів «профашистський» там буде дуже багато. І навіть в цьому «дєлі-формулярі», де згадується Петро Франко, то такі організації, скажімо, як «Пласт» чи «Січ», також кваліфікуються як «профашистські». Тобто, там дуже багато цього слова «профашистський». Окрім цього, Тарас Франко не соромився і навіть підтверджував думку, яка на сьогодні франкознавцями вважається нібито спростованою, – про німецьке походження родини Франків. І він казав, що ніби справді «ми походимо від німців». Він дуже симпатизував національній ідеї в цих газетах «Самостійна Україна» і «Станіславське слово» ті публікації, які там є, – це публікації з дуже виразною національною позицією.

 

Я вже казала, що, щоби відкрити цю кримінальну справу, це «дєло-формуляр», потрібні були доноси. Доносів на Тараса Франка було дуже багато. Треба сказати, що 1944 рік, взагалі 1940-і роки – це був період, коли Тарас Франко працював у Станіславі. Працював він там у торгівельній школі, працював учителем 3-ї школи, а також він завідував гуртожитком. Цей гуртожиток містився у колишньому монастирі. Тобто, серед персоналу, який працював у цьому гуртожитку, могли бути і монашки, і двірник і т. д. А він був директором цього гуртожитка. Й ось один із доносів на Тарса Франка як завідувача гуртожитка від 31 травня 1941 року. Йшлося про те, що всі портрети вождів і керівників партії, якими прикрасили стіни в гуртожитках, через кілька днів «были сняты со стен и уничтожены. Кроме этого сделанная звезда также валялась по полу и когда её подняли, то прибили на стену обратной стороной». Тобто, фактично він зняв ці портрети діячів партії. І більше того, в наступному донесенні йшлося про те, що на зауваження «навіщо Ви це зробили», він сказав: «ви нас визволили чи завоювали?». Тобто, він опирався. Це було 31 травня. А 28 квітня 1940 року був Великдень. І замість тих портретів представників партії він сказав повішати ікони, які там висіли. Тобто, ікони вернули на місце. В наступному агентурному донесенні на директора гуртожитку йшлося про те, що персонал гуртожитку не викликає жодної довіри, бо ці всі монашки і двірник настроєні антисовєтськи, і що він тримає весь цей персонал.

 

Врешті-решт поступали наступні на нього доноси. Наприклад, що в період 1940-х років проводився перепис населення. І Тараса Франка неймовірно боліла оця кількість українців, яка постійно зменшувалася, і русифікація, яка насувалася. І в одній зі своїх відповідей він сказав, що насправді українців є набагато менше, аніж тих задекларованих. І взагалі він казав, що українців ніколи не рахували за кількістю, а лише за якістю. І це вже було записане в донесення. Крім того, він дозволяв собі міркування політичні (чи економічні), коли казав, що економіка Радянського Союзу абсолютно не відповідає тому, що вони декларують, і що кажуть, що багато хліба, а де той хліб є? І дозволяв собі такі речі, що він бачить єдиний вихід – це якщо Україна буде самостійною. Якщо Україна буде самостійною, то всі ці питання потрохи мають вирішитися, а за такої варварської політики, яка відбувається зараз, він не бачить жодних перспектив. І він говорив досить відверто, бо ці донесення поступали навіть від учнів. Коли він уже був власне учителем школи і викладав російську мову, то ті педагоги, які ходили до нього на заняття, почали закидати йому те, що він неправильно викладає російську мову, що він читає на український манір, що він дає ідеологічно неправильні речення. Наприклад, на складнопідрядне речення для того, щоб був виховний момент, він зобов’язаний був давати тексти якихось російських письменників. А він, наприклад, починав речення так: «коли у церкві пробили дзвони» і т. д.

 

Що стосується цього Союзу Комбатантів. Власне з відкриттям оцієї справи в 1944 році Тараса Франка почали викликати на допити. Цей Союз Комбатантів був створений у 1943 році для того, щоби боротися з насиллям радянської системи, яка приходила якраз на ці терени. Головна ідея цього Союзу полягала в тому, що вони мали проводити лекції по селах. І такі лекції по селах Тарас Франко їздив і читав. Тут є навіть перелік сіл, куди він виїздив. Наприклад, до села Гірники Станіславської області, до Биткова, село Мистець Богородчанського району, Надвірна. І в кінці цих лекцій відбувалась агітація молодих юнаків до формування СС «Галичина».

 

Мене приємно вразило, що під час допитів він тримався дуже гідно. І коли в нього питали, хто ще входив до Союзу Комбатантів, то він нікого не «продав». Може, це його натура, він мав в собі цей спокій, може, сформований класичною літературою, яку він любив читати. Якщо двитися на тих людей, яких він називає, то він називав тих людей, яких уже не можна було знайти. Наприклад, інженери Попович і Гринів, які втекли з німцями, священик Микитюк, який загинув під час втечі з німцями, юрист Микитюк Ярослав (втік). Він мусив когось назвати, але разом з тим він нікого не підставив і не здав. Коли його розпитували про оточення колег в торгівельній школі, в Станіславській гімназії, то він дуже цікаво характеризував своїх колег. Він намагався або нейтрально характеризувати, або казав так, що цей такий-то був дуже негативно настроєний до фашистів, а цей – аполітичний. Тобто, теж намагався людей не очорнювати і не запхати в оцю радянську машину.

 

В період, коли Тарас Франко повертається до Львова, тут він деякий час працював у Львівському університеті на кафедрі класичних мов і паралельно він працював директором Музею Івана Франка. І з університету, і з Музею Івана Франка він в результаті був звільнений. Там теж дуже цікаві формулювання, за що був звільнений. З університету він був звільнений за те, що не відповідав ідеологічно правильним нормам радянської системи. Тобто, він дозволяв собі висловлювання про радянський лад і був дуже негативно налаштований до радянської системи. І якщо загалом дивитися на Тараса Франка, на його характеристику як особистості у станіславівський період, то можна знайти таке формулювання: «Тарас Франко користувався великою шаною серед своїх колег у Станіславові. Був людиною шанованою і поважною. До його думки прислухалися».

 

У львівський період, коли він переїздить сюди, коли тиск посилюється, він не може адаптуватися до цієї системи і далі говорить те, що думає. Говорить цю правду про радянську систему, дозволяє собі на парах якісь такі вислови на кшталт того, що радянська система відбудувала рабство. Тобто, це були постійно якісь провокаційні відповіді. Чи ще один приклад: коли він провадив екскурсію у Музеї Франка, абсолютно безневинно хтось із екскурсантів запитав його, яких письменників найбільше любив Іван Франко, і він, не задумуючись, сказав, що німецьких. А потім «вкусив себе за язик» і сказав, що Карл Маркса й Енгельса. Тобто, «ходив по лезу ножа». І власне з Музею Франка він був звільнений з посади за те, що експозиція музею «не відповідала нормам». Тобто, що він вкотре сказав познімати Леніна та Сталіна, які не мали ніякого відношення до літератури, що він не підкреслював ні в який спосіб зв’язки Івана Франка з російською літературою. Була комісія, яка вказувала на те, щоби провести в музеї відповідні ідеологічні теми.

 

Більше того, він займався «підривною діяльністю» в музеї. Він справді не до кінця розумів, що від нього хочуть. Він був людиною такої старої галицької школи, справді професури, він пройшов цю класичну освіту, він знав ці мови, він мав певні моральні засади, які він просто не міг порушувати, йому це просто не вкладалося в голову, як от можна робити це інакше. І тому це звільнення його з посади директора музею відповідало його характеру. І дуже характеристичний є його підпис на заяві про звільнення, коли він пише, що «університету потрібен викладач, музею потрібен директор, а я, пробачте на слові, іду картоплю копати».

 

Б.Т.:

 

Я ще додам. Є цитата, яку ми не маємо пропустити, бо вона дуже свідчить про погляди Тараса Франка. «Касаясь вопроса государственного устройства СССР, коммунизм – чисто русское явление, которое рано или поздно должно исчезнуть. Я считаю, что на другие страны он не распространится».

 

Зрозуміло, що все це було українською. Просто документи цієї справи – це все російська мова.

 

Далі, говорячи про питання історії ВКП(б), він заявив: «Я полностью прочёл «Краткий курс истории ВКП(б)», но не нашёл в ней ни единого украинского деятеля, хотя культура и наука в Украине не ниже русской. Это ещё раз подтверждает случайность коммунизма в России». «Агент Михайлов» відразу швиденько про це доповів.

 

Це один із прикладів. Це величезна папка, де є купа таких доносів і купа перлів, які любив «видавати» Тарас Франко.

 

Н.Т.:

 

І власне на підставі таких речей, які він «видавав», про нього почали поширювати думку, що він такий «дивакуватий». Наприклад, він говорив таку фразу, що постаті Шевченка і Франка з’явилися в історії української культури в найскладніші періоди, саме тоді, коли цій культурі найбільше вони були потрібні. І що зараз теж є такий період, що зараз теж хтось має з’явитися, якийсь Франко чи Шевченко. Тобто, він ставив під питання саму систему, що вона не може існувати в таких умовах.

 

І, зрештою, 1950 рік. Теж рік знаковий, рік дуже важливий, тому що саме влітку 1950 року, коли напередодні Тараса Франка звільнили з університету, звільнили з посади директора Музею Франка, і почали готувати його переїзд до Києва. Навіщо? Офіційна версія, яку можна знайти в літературі, – що родину Франків «рятували від націоналістів», що тут було вбивство Галана і не дай Боже… Але зрозуміло, що це була тільки ширма, фраза, за якою все ховалося. Насправді їх треба було конче звідси забрати, тому що і Тарас, і Зеня, і діти Петра, зрештою, і загалом «дім Франка» як людська організація – це був страшний розсадник націоналізму. І цей розсадник націоналізму вони не могли витравити інакше, ніж просто вирвати їх із корінням і перевезти до Києва. І навіть ще коли Зиновія Франко закінчувала університет і йшла мова про те, щоби вона вступала в аспірантуру, то вже тоді ставили питання, що вона конче має вступати в аспірантуру до Києва.

 

І Свєнціцький, який, до речі, згадується в тих документах не один раз, виявляється дуже опікувався і родиною Петра, і родиною Тараса. Він допомагав їм і словом, і ділом. І тут він дуже згадується як такий, що є прибічником Шептицького, який опікується дітьми Франка. І власне Свєнціцький, і Возняк казали тоді, що зовсім нема жодної потреби для того, щоби Зиновія Франко їхала до Києва вступати в аспірантуру.

 

Але це була справа вирішена. І переїзд родини Тараса Франка теж була справа вирішена однозначно, і вони не могли повернути. Це все було зробилено, як робили в радянський час, – тобто, вони приїхали, їх гучно приймали на вокзалі, поселили їх в доброму будинку біля оперного театру, де, зрештою, сьогодні відкрита квартира-музей родини Франків. Тобто, ніби забезпечили їм усі умови. Насправді Тараса Франка перевезли разом із архівом Івана Франка до Києва. Тому що в 1950 році їхав до Києва Тарас, і їхав до Києва архів Франка – архів, бібліотека, тобто, всі ті матеріали, які Франко заповів НТШ (і вони тут деякий час перебували). І власне 1950 рік – це рік, коли перевезли Тараса з родиною й оці матеріали.

 

Тарас Франко почав працювати в Інституті літератури ім. Шевченка і опікуватися бібліотекою батька і цим архівом. Звісно, що з погляду сьогодення цей архів має добрі умови зберігання, зараз закінчується опис бібліотеки і, можливо, в цьому сенсі незле вийшло, бо все-таки збереглися ці рукописи. Але травма від цього переїзду була дуже важкою. По-перше, Тарас Франко і його родина попали в абсолютно інше середовище. Це було середовище уже не львівське, це було середовище російськомовне. Це було середовище, коли їм намагалися нав’язати певні стандарти, і вони мали поводитися так, як уже мали поводитися громадяни радянського суспільства. За цей період переїзду до Києва про Тараса Франка починають більше поширювати думку як про людину «дивакувату». Чому? Він починає розуміти, що він людина, яка не вписується в цю систему, що за ним постійно ведеться стеження. Крім того, агентура, яку вербували, яка була довкола нього, – це була агентура дуже строката: це були як його колишні учні, це його колеги ще з років юності, це були співробітники музею, це були люди з Інституту літератури, це були люди, які спеціально мали завдання входити до нього в довіру. Ці люди звітували про регулярність відвідування.

 

Родина Тараса Франка (1954)

 

 

І треба сказати, що ця місія виселення Тараса Франка до Києва, яка мала на меті ліквідувати націоналізм тут, у Львові, вона дійшла до того, що квартира Тараса Франка в центрі Києва стала своєрідним домом і центром українського націоналізму. Всі, хто їхав до Києва чи з Києва, всі вважали за необхідне зайти до Франків. Хтось мав і корисливі мотиви, комусь треба було переночувати. Тобто, там теж створювався цей розсадник націоналізму і, звісно, що вони це розуміли. І навіть колись Тарас Франко обмовився, що однією з причин переселення родини Франків до Києва було ще й те, що хто не хотів брати участь у цькуванні таких академіків, як Возняк та Крип’якевич, той змушений був виїхати зі Львова. Тому що звідси Франків забрали, але тут лишився Возняк, тут лишився Крип’якевич, які в цей час переживали дуже складні періоди своєї особистої історії, тому що їх цькували (і Свєнціцького також). Тобто, все було дуже непросто. Наприклад, коли Крип’якевич приїжджав до Києва на засідання вченої ради чи засідання Інституту літератури і привозив до Тараса Франка листи – він не залишався ночувати. Бо він розумів, що навіть самим фактом своєї появи в квартирі він ставить під ризик саму сім’ю, тому що за ним теж велося стеження агентів.

 

Якщо характеризувати цих агентів, то серед них різні є люди. І коли читаєш всі ці агентурні донесення, то мені серед усіх цих агентів дуже вирізнялася одна агентка (вони всі виступають під псевдонімами).

 

Б.Т.:

 

Як це все відбувалося приблизно? Якийсь уповноважений вів якусь справу і виходив на якусь особу, прізвище якої там фігурувало. Для того, щоби з’ясувати, чи є якісь на неї додаткові матеріали, він скеровував запит, наприклад, знаючи, що вони приїхали зі Станіславова чи з Чернівців, запит щодо такої людини, яка проходить по такій-то справі: чи є у вас інформація, чи є відомості? Щодо декого ставили штамп, що віомостей ніяких немає, що вона ні по ніяких справах не проходить. Щодо декого (як до Петра Франка) була заведена справа-формуляр. А щодо декого це виглядало так: ой, вибачте, це наш агент.

 

Прізвища деяких конкретних агентів вдалось встановити – це працівники Музею Франка. Не знаю, чи всі ці прізвища варто оприлюднювати, а деякі – можливо. Наприклад, заступник директора з наукової роботи, який був відомий в різних документах під прізвищами Лозовий і Ходаковський. Це була перша людина після директора, він був заступником Тараса Франка. Це був заядлий агент, який строчив постійно.

 

Н.Т.:

 

Якщо були люди, які займалися цими всіма донесеннями, то треба сказати добре і про тих людей, які були чесними. Скажімо, був такий бухгалтер в Музеї Франка, який називався Заячківський, який був справді дуже відданою людиною Тараса Франка. Його потім уже навіть розсекретили, сказали, що Заячківському не довіряти, «бо він агент Тараса Франка».

 

Але я не закінчила історію з агенткою, яка називалася «Вікторова». Очевидно, що це була жінка, бо був ще й агент «Вікторов». Не знаю, можливо, це було подружжя.

 

Б.Т.:  А у всіх цих справах об’єкт, тобто, Тарас проходив під псевдо «Факел».

 

Н.Т.:

 

Власне, ця агентка, я так собі думаю, відіграла дуже позитивну роль. Вона, очевидно, симпатизувала родині Тараса Франка і намагалася у всіх цих своїх донесеннях ніколи не підливати олії у вогонь. І навіть її останні агентурні донесення, які надходили дуже чітко, у них писала, що Тарас Франко дуже зм’як, що він тепер не критикує радянську владу, що, коли ми були на пікніку в лісі і він пішов собі гуляти лісом, а на моє зауваження, чого він пішов сам, він сказав, що любить єднання з природою. Тобто, вона намагалася подати в позитивному світлі. І врешті в 1954 році справа-формуляр була закрита.

 

Тут є кілька факторів. Перший фактор, що справді перестали надходити ці донесення про антисовєтські настрої родини Франків. Тобто, Тарас Франко, можливо, уже більше думав, що він говорить. І 1954 рік – це була така післясталінська відлига, очевидно, уже не було підстав, хоча стеження велося далі. І ця справа-формуляр була закрита.

 

Тарас Франко (1916)

 

 

Щодо таких невідомих сторінок життя Тараса Франка. Коли була Перша світова війна, то ми чітко знаємо сьогодні, що Петро Франко – це січовий стрілець, потім був у лавах УГА і започаткував українську авіацію. Тарас Франко для мене був великим знаком питання. Дехто пише, що він був січовий стрілець. Він був людина, яка була призвана в австрійську армію і з 1914 до 1918 року служила в лавах австрійської армії. Я ніяк не могла довідатись, що ж було потім, бо далі йшла хронологія з осені 1920 року. В 1920 році він опинився у Харкові. А де ж він був між 1918 і 1920 роками? Оце був знак питання, на яке я шукала відповіді. В одному з матеріалів я знайшла, що він був у концтаборі. Виявляється, що в 1918 році, коли австрійська армія уже перестала існувати, як і Австро-Угорщина як держава, він пішов служити в лави Української Галицької Армії. Коли Українська Галицька армія перейшла за Збруч і, відповідно, була розбита уже радянськими військами, він втрапив у полон. Часто можна побачити, що він потрапив у полон до підмосковного концтабору Кожухів. Але перед концтабором Кожухів був ще один концтабір – це був концтабір у Києві. З 1919 по 1920 рік він був у цьому концтаборі під Києвом і лише навесні 1920 року він був переведений у цей московський концтабір Кожухів. І з цього Кожухова влітку він був визволений так званим Галбюро з підпискою про те, що він не буде займатися «контрреволюційною діяльністю» проти радянської влади і т. д. Тільки я не знаю відповіді, чи він це підписав власноручно чи це за нього підписало Галбюро. І після цього він опиняється у Харкові. І оці донесення з Харкова, які є, свідчать про те, що у Харкові він теж водив неправильні знайомства. Тобто, він познайомився там із Алчевською, Семенком, з футуристами.

 

Б.Т.: Тобто, коло Відродження, яке теж було з часом розстріляне.

 

Н.Т.:

 

І врешті-решт у 1922 році йому вдається таки повернутися до Львова.

 

 

І ще також цікавий факт до Франкової родини: що в 1922 році Ольга Франко-Хоружинська їхала до Харкова для того, щоби поклопотати, щоби її сина вернули до Львова. Їй таки вдалося. І в липні Тарас Франко повернувся до Львова. Він написав дуже цікаві розвідки, які називаються «З Харкова до Львова» і «По той бік добра і зла». Це такі спогади про Харків і про перші роки радянської влади в Україні цього періоду. Текст дуже вражає. Вражає хоча би тим, що всі ми не знали такого Тараса Франка. Ми собі знали його як радянського літературознавця, якого запхали в цю нішу і не дозволили йому розвинутися. А ці спогади засвідчують те, що це був гідний син свого батька. Тобто, ці тексти, наприклад, «По той бік добра і зла»  – це така убивча критика, яка продовжує поступ Франка. Те, що Іван Франко напророкував щодо поступів, те Тарас Франко наживо діагностував потім і дав таку свою різку оцінку і цьому голодомору 1921-1922 років у Харкові, і загальній системі правління про те, що знищили науку і культуру. Тобто, це дуже відверта стаття. І я коли її вперше побачила, то подумала, як він помер своєю смертю після цієї статті.

 

Б.Т.:

 

Наприклад, у статті «По той бік добра і зла» – про школу в радянській Україні: «Влада хотіла би мати за песі гроші пролетарську школу, аби в ній виховували самих комуністів, а то ані рус не йде. Найкраще поставлені і забезпечені партійні школи. А інші дістають тільки окрушини. Вчать старі вчителі, старими способами, з давніх книжок. Але робиться міну, що будується щось нове. Щодо мови, то лише сільські школи зукраїнізовані, та і то не всюди. Наприклад, у Донецькій землі, що має більшу вагу для України, ледве 1% шкіл українських, а 99% – московських. В містах рівно ж переважають російські школи».

 

Тарас Франко з дружиною та дітьми (кінець 1930-х)

 

 

Це є комплексний аналіз цілого і економічного, і політичного, і культурного життя радянської України, убивчий, нищівний аналіз.

 

Н.Т.:

 

Скажу ще кілька слів до того образу Тараса Франка, який сформувала радянська система, як якоїсь дивакуватої людини. Я не випадково навела цей донос жінки, яка казала, що він гуляв лісом і не контактував з людьми. Чому? Тому що Тарас Франко вже в київський період зрозумів цю систему, він не міг до неї адаптуватися, але він зрозумів, що краще вже мовчати. І він почав просто ховатися в себе. Тут він написав дуже багато цікавих іронічних текстів. І якщо читати його листування з людьми цього періоду (а це люди поважні, наприклад, такий відомий романіст, як Загребельний, який свого часу опублікував кілька листів Тараса Франка з таким коментарем, що Тарас Франко має великий талант говорити параболами): «Він писав мені листи, а я не завжди розумів, про що в них йдеться. Аж тепер я починаю розуміти, про що в тих листах йшлося».

 

Тобто, він почав своє листування завуальовувати, він почав думати над тим, що він говорить. Як він казав: «Не можу мовчати, але й говорити не можу». І тому в його текстах почали з’являтися такі ось завуальовані фрази.

 

Його неймовірно боліла українська мова в Києві, її відсутність. Він постійно це питання порушував, і в усіх листах це головна тема його обговорення.

 

Що стосується його дисертації. Коли він переїхав до Києва і почав працювати в Інституті літератури, то, звісно, наукова установа почала вимагати від нього, щоби він здобув ступінь кандидата наук і нав’язала йому цю тему: «Іван Франко і Борислав». Це не була його тема. Його тема, над якою він працював, – це була тема «Іван Франко і античність». І власне завдяки Тарасові Франкові були підготовлені фундаментальні томи «Літературна спадщина», які передували виданню багатотомників Івана Франка. Але половина з цієї роботи просто була зарубана. Є дуже багато рецензій, які свідчать про те, щоби це не пускати. І в листах є свідчення того, що ця його робота «не пішла». Натомість оця нав’язана тема «Іван Франко і Борислав» – він не давав собі з нею ради, чесно кажучи. Тобто, він не хотів цього писати, але він врешті написав цей текст. І коли цей текст втрапив на рецензію відомих франкознавців, то він був нищівно розкритикований. А нищівно розкритикований чому? Тому що, наприклад, в тих рецензіях зазначало таке, що «Тарас Франко геть не розбирається, яка це література – національна за формою, соціалістична за змістом». І от попри відомих «класиків», як Білецький, Ленін, в один ряд він цитує того ж таки Свєнціцького, Возняка, тобто, тих, які «не вписувалися» в тогочасний контекст. «націоналістів» плутає з «ідеологічно правильними» літературознавцями. І врешті франкознавець Басс узявся правити цю дисертацію і поправив до такого стану, в якому вона «пішла» (тобто, повикидав усе «зайве» і додав туди партійної літератури). В такий спосіб вона була захищена.

 

Тарас Франко (1969)

 

 

Й оця книга, яку ми сьогодні знаємо як книгу «Мої спогади про батька» це також книга, над якою дуже-дуже добре попрацювала редакторська рука: повикидала все «зайве», пообрубувала речення. Всі емоції, які були пов’язані з батьком і які є найціннішими насправді, просто повикидали.

 

Дуже Тараса Франка боліла на той час оця монументалізація образу Каменяра. Скрізь можна зустріти у тих доносах, що він дозволяв собі репліки на кшталт того, що коли йому казали: «Ваш батько був такий великий письменник!», - то він відповідав: «Та він був звичайною людиною, а не великим письменником!» («Він був звичайного зросту», – міг сказати).

 

Тарас Франко з родиною (1961)

 

 

Або коли з ним узгоджували проект пам’ятника, який ставили навпроти Львівського університету, то він обурювався і казав: «Мій батько ніколи не ходив у розщіпнутій сорочці!» (бо Франка робили таким розхристаним, пролетарським). Він дуже протестував проти совєтизації образу Каменяра, і дуже йому це боліло.

 

Б.Т.:

 

Ще кілька штрихів, які запам’яталися з тої справи. Дуже часто є цей лейтмотив, що Франко, як писали агенти, «любит оригинальничать». Тут уже йшлося про деякі «оригінальничання», ще одне запам’яталося. Коли треба було подати тему на одну із наукових конференцій, він запропонував таку тему: «Іван Франко на балах». Коли його запитали: «Що Ви маєте на увазі?», – він сказав: «Ну, Франко ж бував на ювілейних банкетах, він виголошував там свою промову». Це була провокація. Він любив такі інтелектуальні провокації, підтекст яких не завжди відчитували, а інколи відчитували кардинально неправильно і казали, що він несповна розуму.

 

Він, до речі, терпіти не міг, коли до нього звертались на по-батькові. Він казав: «Перепрошую, не Тарас Іванович, а пане професоре». І це йому закидали (у кількох місцях справи трапляється). І як це тлумачили? Не те, що це традиційна форма звертання до професора, а те, що він дуже самозакохана людина, у якої нема жодної самокритичності. «Совєтскій чєловєк» просто не міг уявити, що «пан професор» – це звичайна форма звертання.

 

В одному з агентурних донесень (я наведу в перекладі українською мовою, бо російською воно геть не звучить) Тарас Франко буквально, зі слів агента, сказав так: «Я вважаю українцем тільки того, хто готовий в будь-який момент віддати душу й тіло свої [розуміємо ремінісценцію з національного гімну] за Україну без жодних вагань». От формула, хто є українцем і хто не є українцем, за Тарасом Франком.

 

 

Ті документи, які ми сьогодні бачили – це лише невеличка частка. Тому що їх не всі можна було тут презентувати і, можливо, не всі і варто. Коли ця справа потрапила нам до рук, то прокинувся такий дослідницький і публікаторський інстинкт, бажання її в цілості опублікувати. І на це прийде час. Хоча для цього потрібно дуже серйозно попрацювати науково, забезпечити належним науковим коментарем.

 

Є багато етичних моментів. Є багато моментів, які стосуються і нині сущих, ще живих людей, і їх нащадків. І деякі з тих прізвищ, які там фігурували не завжди в привабливих контекстах з сьогочасного погляду, – вони на слуху, вони відомі. І прикро було довідуватися про деяких людей, що вони змушені були виконувати цю роботу. А за яких обставин і під яким тиском – це також складне питання.

 

Але коли ми читали цю справу, то, з одного боку, було дуже страшно, скажу відверто. Було страшно тим, наскільки людина перебувала у зоні тотального контролю. Людина собі жила, мала свої переконання, мала свою родину, мала свої побутові клопоти і творчі прагнення і, можливо, й не підозрювала, що за нею постійно стежать. Елементарно. У них певний час була служниця, старосвітською мовою кажучи, – людина, яка допомагала по господарству у величезній квартирі на Володимирській, у Києві. І ви здогадуєтесь, як та служниця так само виконувала свою функцію. Вона приходила і писала доноси, телефонограми (що «до Тараса Івановича зателефонували»). І там ішлося: у той час Зеня була десь у Львові, а мама була вдома, і вони обговорювали якісь тканини на суконки, які модні в цьому сезоні – ситцеві чи крепдешинові, чи бознащо. Все писали і доповідали: от, вони говорили по телефону про тканину, буржуазні представники колишнього.

 

І від цього справді стає страшно, коли ти розумієш, яка величезна машина працювала на те, щоби контролювати людину. А з іншого боку, ти розумієш, що навіть попри те, що ця машина була високоефективна, тратила колосальний ресурс на це (це купа паперу, купа людей, купа різноманітної звітності), вона не здатна була в людини відібрати внутрішньої свободи. І що Тарас Франко, якого часом мали за вар’ята, він зберіг себе, зберіг свої переконання. Так, він не загинув в буквальному сенсі за Україну, але він знав, хто такий справжній українець.

 

І я думаю, що ми маємо високе свідчення того, що Іван Франко і Ольга Франко з Хоружинських добре виховали своїх дітей. І що їхні діти – це не найгірші твори великого письменника, а це діти, якими можна і треба пишатися.

 

Ми з вами сьогодні розмовляємо у домі Івана Франка. Це так. Але це не тільки дім Івана Франка. Це дім родини Франків. І зараз, коли ми з вами живемо у час глобальної цивілізаційної кризи, значною мірою пов’язаною з кризою родинних цінностей, з руйнуванням родин, з тим, що родини просто не укладаються, не формуються, і проблема людської самотності перед тими цивілізаційними глобальними викликами дедалі загострюється, ось такі приклади, приклади спадкоємності, приклади тяглості, приклади, коли добрий і мудрий тато виховав добрих і мудрих синів, які його поважали, шанували і навчили своїх внуків і правнуків його шанувати – оце ті приклади, які є чудовим зразком для наслідування.

 

 

Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

 

 

10.07.2017